Вступ
Латинська Америка - історико-географічний комплекс країн з подібними тенденціями економічного, політичного, соціального, культурного, історичного розвитку, спорідненими мовами, переважанням католицької релігії, елементами спільності культури.
Оскільки поняття «Латинська Америка» досить умовно, слід уточнити, що під ним зазвичай розуміють сукупність країн, розташованих в Південній, Центральної та частково Північної (на південь від Ріо-Гранде-дель-Норте) Америці, а також на островах Вест-Індії і займають в цілому майже половину всій площі Америки. Всі ці території відкриті, завойовані і колонізована іспанцями, португальцями, частково французами (романськими народами, мови яких мають загальну латинську основу), хоча деякі згодом стали володіннями Англії, Голландії, Данії, США. Менш вдалим видається використовуваний іноді (переважно в іспанській, португальській, латиноамериканської; німецькій літературі) в, як синонім більш вузький термін «І6ероамеріка»[1].
Прагнучи закріпити своє панування над захопленими територіями, колонізатори ввели адміністративну систему, покликану забезпечити виконання цього завдання. З іспанських володінь у Північній та Центральній Америці в 1535 р. було створене віце-королівство Нова Іспанія зі столицею Мехіко, що збудована на місці зруйнованого і спаленого іспанцями Теночтитлана. До складу віце-королівства до кінця ХVIII - початку XIX входили вся сучасна Мексика (за винятком Чіапас) і південна частина нинішніх США (штати Техас, Каліфорнія, Нью-Мексико, Аризона, Невада, Юта, частина Колорадо і Вайомінг). Північний кордон Нової Іспанії не був точно встановлений до 1819 р. у звязку з територіальними суперечками між Іспанією, Англією, США і Росією. Іспанські колонії в Південній Америці, крім Карибського узбережжя (Венесуела), і південно-східна частина Центральної Америки (Панама) утворили в 1542 р. віце-королівство Перу, головним містом якого стала Ліма, заснована в 1535 р. Деякі області, номінально перебували під владою віце-короля, фактично були самостійними політико-адміністративними одиницями. Ними керували генерал-капітани, які безпосередньо підпорядковувалися Мадридському уряду. Так, більшу частину Центральної Америки (за винятком Юкатана, Табаско) займало генерал-капітанство Гватемала. Володіння Іспанії в Вест-Індії та на узбережжі Карибського моря до другої половини ХVIП в. становили генерал-капітанство Санто-Домінго. В рамках віце-королівства Перу до 30-х років ХVIII в. існувало генерал-капітан Нова Гранада (зі столицею в Боготі)[3].
Важливим елементом колоніального апарату в Латинській Америці була католицька церква. Під виглядом турботи про «порятунок душ» індіанців духовенство насильно навязувало їм християнську релігію, використовуючи її як засіб поневолення корінного населення. Священики та монахи примушували індіанців працювати на себе, обкладали їх всілякими поборами, зганяли на будівництво церков і монастирів. Гнітюче вплив церкви позначалося на всій духовного життя колоній. Вона поставила під свій контроль навчальні заклади, здійснювала цензуру і т. п. Разом з католицтвом в Америку проникла зловісна інквізиція. З часом церква стала керувати величезними матеріальними цінностями: вона була найбільшим землевласником і лихварем, мала безліч інших джерел доходу. Духовенство володіло важливими привілеями: звільнялося від сплати податків і користувалося правом особливої юрисдикції по судових справах (Фуеро). Однак багатство і влада перебували в руках представників вищої ієрархії. Більшої ж частини нижчого духовенства доводилося задовольнятися мізерним платнею і вельми скромними дарами віруючих[4].