Вчення про два царства.

Вихідним положенням Лютерової концепції двох царств є «наявність і правові стосунки двох царств, царства Бога і царства світу» . Обидва царства є сукупністю осіб під одним керівництвом і з певною структурою: ми маємо «поділити всіх людей на дві частини. Ті, які належать до царства Бога, є вірними у Христі та під владою Христа. Адже Христос є цар і Господь у царстві Божому» . До царства світу, або Закону, належать всі не християни. Воно походить з поділу людства і всього творіння загалом через гріхопадіння. Тому космос одночасно складається з божественного творіння і світу, що пав, з ладу божого і вертепу демонського.

Звідси Лютер розгортає своє вчення про. У ньому править Христос, інкарнований син Божий, за допомогою. Він є головою правовірних християн. Вони складають його містичне тіло. Царство Христове як визначається трьома елементами:

1) царственою гідністю Христа;

2) його правлінням, яке розуміється як життєдайний вплив на членів

3) народом, вірним Богові. Воно складається з людей, які вирвалися з-під влади диявола завдяки Христові. До таких належать виключно правовірні християни, а не ті, хто тільки так називається. Вони перебувають під духовним і внутрішнім правлінням Христа і його законів, оскільки тільки «словом і духом Господнім... вони управляються». Це царство Христове, відоме тільки вірним християнам, є царством милості, любові, співчуття і свободи і аж ніяк не царством панування влади.

Царству Христа протистоїть, царство людства, чужого і ворожого Богові, яке є цариною грішних пристрастей і Божого гніву. Воно також складає містичне тіло, , де владарює Сатана.

Між не існує жодної правової спільності. Саме тому концепція єдиної правової спільноти всього людства, заснованої на єдиному божественному природному праві, для Лютера неприйнятна. Право кожної окремої людини залежить від її громадянства в одному з царств: «Спершу маємо згадати, що існують дві частини дітей Адама: одна частина -- в Бозі та під владою Христа, інша ж -- у царстві світу під владою іншого, у яких є два закони» . Ніхто не може бути одночасно громадянином обох царств.

Тим самим структура Лютерового вчення про право фундаментальне відрізняється від середньовічно-схоллстпчного: якщо є два царства, то. згідно Лютера, мають бути два природних права. Обидва обєднуються тільки в одній божественній правовій волі. В ній знімаєте: діалектичне залежна поняттєва пара закону» : «Євангелії», «виправдання» і «правоти». Людина-- так само як Хрнстос-- перебуває в цьому напруженні і безпосередньо стикається з болінням всемогутнього й усюдисущого Бога, який у два способи сповіщає у своєму слові про свою всеохопну правову волю. Отже, вчення Лютера про право є теологічним вченням, частиною його теології, «головною ідеєю» якої є вчення про виправдання вірою.

У царстві милості шанується божественна правова воля, яка проявляється для людини як цей божественний природний закон Бог заповів усім людям; це загальний закон. Більше ніколи жодному законові Бог не надавав подібної універсальності. Його онтологічним підґрунтям в Бозі є любов, тому він проявляється як право лише тоді, коли особа, для якої створено цей закон, вільно погоджується шанувати його як закон. Це, звичайно, можливо лише у царстві Христовім. Невірній «природній» людині цей закон уявляється безумством, несправедливістю га сваволею, хоча насправді він не що інше, як любов, мудрість та справедливість. Закон Божий -- це «чистий Дух Божий», творче слово Господнє, спрямоване на, серце якої охоплене Божим Духом, він є правотворчою волею суверена Бога, є порядком божественної любові, рівності і свободи. Христос повернув цьому природному законові його істинний смисл, оскільки лише відкриває дійсне розуміння. Звичайним пізнанням людина ніколи не зможе осягнути сутність божественної справедливості і любові.

Поряд з після створення людини постало позитивне божественне право, на якому здавна грунтуються обидва порядки суспільного життя людей: церква та родина. Суспільне життя колись було «образом внутрішньої любові до Бога й одне до одного в родинній спільноті».

Цей космічний порядок було зруйновано гріхопадінням. Божественному природному законові протиставлено світське природне право. Але в серці «природних» боговіддалених людей, навіть після гріхопадіння, залишається викарбуваним божественне прагнення справедливості. Проте в ньому вже немає того духовного смислу, тому постає з нього світське природне право, що має за мету земне благо. Новоявлена правова та моральнісна свідомість людини залишає, хоча й не так виразно, як колись, спрямування на пізнання божественного природного закону. Таким чином, Бог керує навіть у відпалому світі будь-яким земним творенням та виконанням права у ним же передбачений спосіб. Для Лютера неможливо помислити світський природний закон, який був би незалежним, автономним щодо божественної правової волі: (тобто, світське природне право). До того ж це природне право перебуває у розпорядженні Творця, який його, за свідченням Біблії, неодноразово порушував. У звязку з цим Лютер піддає нищівній критиці людську яка ставить на місце божественного закону природний людський правопорядок і вважає, що мірило справедливості можна вивести тільки з самого розуму людини. Вона є первинним гріхом, завдяки якому розум, благородний дар людини, перетворюється на повію. Тим не менш Лютер вшановує світське природне право як «право героїв», як «взірець земної юстиції і моральності» та «благородний скарб» . Його нормативним виразом є золоте правило: «Що хочете, аби люди робили вам, те ж і самі робіть іншим!» І по сьогодні вражає його взірцеве матеріально-правове формулювання в другій таблиці декало-гу.

Світське природне право є «головним законом, правилом і мірою» всіх інших людських законів ^:. Від нього походить «моральнісна сила і підкорення панівній силі переконання» позитивного, виданого світським керівництвом права, людського. Епоха цього права почалася ще від часів синайського законодавства.

У порівнянні зі «здоровим» природним правом Лютер розглядає всяке позитивно-правове його втілення як ознаку забруднення життєвого смислу права у певного народу, як «суєтне уподібнення та жебрацтво» Він глибоко засуджує «дикість законів» та партикуляризм у законах, які створені через надмірну кількість позитивних законів: «...Іще ніхто ніколи довго не правив у громаді, де є багато законів» . Лютер вважає ідеальним правителем того, хто, відповідно до порад розуму, керується тільки природним правом .

Природне право встановлює межі людяності, справедливості та праведності, без чого людське позитивне право не могло постати. Положення, які не зважають на ці масштаби, неправомірні, вони не обґрунтовують жодного обовязку, їх навіть не можна виконувати. «Не керівництво створює позитивне право, а природне право, керівництво ж лише йому слугує» . Отже, правовий позитивізм пізніших століть не може спиратися на Лютера.

Всередині царства Бога, ліворуч від Нього людське право, виконує подвійну функцію:

1) за допомогою воно здійснює духовне покарання грішних «природних» людей;

2) за допомогою Бог проявляє свою любов у грішному світі. За допомогою закону він поборює міць гріха, а також використовує його як протизасіб від духовного і тілесного зубожіння боговіддаленого людства. Таким чином і людське позитивне право стає знаряддям вияву божественної волі в службах та інституціях, якими Бог послуговується у своєму світському пануванні.