Розгляд проблеми палеолітичних релігійних вірувань через дослідження явища палеолітичного мистецтва

Говорячи про становлення релігійних вірувань у період палеоліту, зазвичай звертаються до двох типів археологічних даних. Це інформація, „що стосується поховань, та інформація, що свідчить про напрацювання якихось форм естетичного ставлення до дійсності й початок мистецтва” [1, с.148]. Більш повну інформацію несуть саме поховання: вони є більш дослідженими, дозволяють конкретніше та правдоподібніше аргументувати певну гіпотезу (хоч інтерпретація даних, що несуть поховання, може бути різноманітною, аж до протилежної). Але для того, щоб максимально розкрити проблему, показати відсутність у палеоантропів і, значною мірою, кроманьйонців релігійних уявлень, дуже важливим є також розгляд того явища, яке називають палеолітичним мистецтвом.

Починаючи від патріархів у справі дослідження палеолітичного мистецтва, на зразок С.Рейнака, вчені будували теорії щодо палеоантропів та неоантропів на основі спостережень за сучасними угрупованнями людей, що не перейшли ще в своєму соціоантропологічному розвитку доби мезоліту, наприклад, аборигенів Африки (бушменів) та Австралії. Так, сам Рейнак порівнює троглодитів з австралійським племенем Арунта, яке вважає одним із максимально примітивних варіантів культури мисливців. Вибір саме мисливців, а не землеробів у якості прикладу відіграє визначну роль. Це відмежовує представників магічної та еволюціоністичної шкіл від клерикалів, що брали в якості прикладів часто саме землеробів. А головне, що це дозволяє переносити ритуали мисливської магії сучасних примітивних племен у середовище кроманьйонців чи навіть неандертальців. Рейнак уявляє собі цей процес таким чином: „Якщо троглодити думали подібно до Арунта, то церемонії, які вони здійснювали перед цими зображеннями, мали в їхньому уявленні вести до збільшення кількості мамонтів, диких кабанів, коней, оленів - їхньої повсякденної їжі; вони сподівалися також зібрати їх у великій кількості поблизу печери, згідно принципу віри дикунів у те, що духи чи звіри змушені йти до їхніх зображень... Це мистецтво не було тим, чим є мистецтво для цивілізованих народів - розкошами чи грою - це було вираженням дуже грубої релігії, що мала єдиною метою щоденне здобування їжі. Живопис і скульптура, відтворюючи їстівних звірів, забезпечували б успіх полювання, рибальства, як зубчасті гарпуни та дротики” [20, с.43]. С.Рейнак був не єдиним і не першим представником магічної теорії. Його праця мала низку вад, як от: обмежений археологічний матеріал (на той час були відомі приблизно 200 зображень із 10 печер), ігнорування зображень непромислових тварин (хоча вже були відомі змії з Ла Мадлен, Лурда, Гурдан; вовк із Альтаміри; лев із Фон-де-Гом) тощо. Взагалі, його версія була не більш, як робочою гіпотезою, потребувала критики, а не віри, визнавала не тільки магічні, а й художньо-естетичні, соціально-комунікативні, раціонально-пізнавальні аспекти в аналізі первісного мистецтва (до речі, ці аспекти нерідко відкидалися його послідовниками). Концепція магічного походження первісного мистецтва має певні мінуси. Наприклад, Б.О.Фролов указує серед інших на такі невідповідності в їхніх висновках [20, с. 53-54]:

- малюнки присутні в важкодоступних, темних місцях далеко від входу (хоча насправді ті малюнки, що були розташовані біля входу, могли просто зазнати нищівної корозії з боку зовнішнього середовища. Наприклад, отець А.Брейль після тривалого дослідження печери Ляско дійшов висновку, що йдеться не про цілеспрямовану ізоляцію витворів мистецтва в глибині темних галерей, а про „суто фізичне явище”. До речі, сліди таких малюнків присутні, наприклад, у Кап-Блан, Англь, Лоссель тощо);

- найчастіше (якщо не завжди) трапляються зображення промислових тварин, які були щоденним обєктом полювання (крім узагалі непромислових тварин, на зразок лева чи вовка, змій, можна спостерігати таких, що не є безпосередньо промисловими в даній групі, як от: риб за 100 км від моря тощо);

- фігури звірів зі стрілами та ранами (хоча це всього лиш 1,8% від загальної маси, та трохи більше, якщо брати лише Франко-Кантабрійську область);

- відбитки рук із ампутованими пальцями (пальці в Гаргас, Монтеспан і т.д. могли бути не ампутовані, а просто зігнуті).

Проте Фролов - представник ортодоксальної радянської антропологічної школи - не вказує в цьому переліку на дуже суттєву річ: неандертальці, як і всі попередні троглодитіди, не обовязково були мисливцями. Це припущення (Б.Ф.Поршнєв, П.А.Куценков та ін.) повністю відкидає магічний аспект палеолітичного живопису. Бо як може існувати мисливська магія поза полюванням!

Магічна концепція живопису має два табори супротивників. Це еволюціоністична та клерикальна школи. Еволюціоністи (М.Ферворн, М.Буль, Ж.Люке та ін.) казали, що в палеоліті завершився процес формування людської психіки та мислення, що відображено в еволюції техніки зображувального мистецтва. Ферворн стверджував, що первісне мистецтво носить тим більше фізіопластичний характер, чим сильніше чуттєве сприйняття, і тим більш ідеопластичний, чим яскравіше виявляються уявлення, що теоретизують життя. Отже надзвичайно натуралістична творчість митців доби палеоліту повязувалась із повною відсутністю в них критичного мислення. Йдеться суто про емоційні образи, зафіксовані в памяті. Звідси й висновок, що нема жодних підстав говорити про існування магічних чи „взагалі релігійних” уявлень у палеолітичної людності. За версією еволюціоністів, лише в кінці палеоліту зявляються схематичні зображення, що свідчать уже про наявність абстрактного мислення та теоретичного сприйняття світу. Отже верхньопалеолітичні зображення виявляються суто наслідком імітативного інстинкту, що властивий всім антропоїдам, та намагання позначити свою територію, що властиве не лише їм.

Ставлення еволюціоністичної школи до натуралістичного первісного мистецтва здається дуже правдоподібним. Тут доречно буде додати, що палеоантропи, як і кроманьйонці, мали гіпертрофовані потиличні долі мозку, що зумовляло прекрасний розвиток зору, слуху та нюху, проте не мали тих, які відповідають у сучасної людини за графічні дії („Рис.1.1”). А от інша гіпотеза, про еволюцію від натуралізму до схематизму, не витримала перевірки часом. Спочатку було знайдено грубо виконані малюнки доби раннього ориньяку (30-27 тис. років до н.е.) в Ла Феррасі, Сельє, Кастане, а потім - доби мустьє, що йому передувала. Врешті-решт перемогла думка, що тривалий час фізіопластичні тенденції існували поруч із ідеопластичними.

Представники клерикальної школи (В.Шмідт, О.Менгін, І.Марингер) розглядали первісне мистецтво в якості доказу своєї теорії первинного монотеїзму(наприклад, теорія деградації, що стверджує думку про перехід первинного монотеїзму до того, що зазвичай називається ранніми формами релігії). Часто вони зверталися задля історико-етнологічних порівнянь до прикладів етносів, що вже перейшли до відтворювального господарства (це дуже недоречно, бо релігійні міркування таких етносів багато в чому відмінні від тих, що знали тільки полювання та збиральництво).

Ідея прамонотеїзму пізніше критикувалася та давала привід дослідникам не звертати уваги на дані, що наводилися пропагандистами клерикальної концепції. Наприклад, М.Еліаде вказує на мізерний вплив монументальної праці о.Шмідта „Ursprung der Gottesidee” („Походження ідеї Бога”), де той обґрунтовує ідею прамонотеїзму. Серед причин він указує на безапеляційний раціоналізм Шмідта, який „думав, що зможе пояснити певні протиріччя в фактичних даних і особливо, співіснування „міфічних” компонентів, або компонентів „деградації”, з піднесеними концепціями вищих божеств - як результат „накладання” різноманітних пізніх „замулюючих” уявлень на первинну віру в вище божество..., що він зможе довести його (прамонотеїзму) існування за допомогою історичної етнології..., намагався знайти західне розуміння єдинобожжя у примітивних народів..., що ідея вищої істоти належить стадії розвитку релігії, що передує міфотворенню” [21, с.12-13]. Тут же Еліаде спростовує тезу про первинність (а тому ніби „затертість”) монотеїзму порівняно з міфологічними системами, що повязані з нащадками первинного єдиного Бога: „Якщо майже всюди в світі міфологія, що стосується вищих істот, не така багата, як міфологія про інших божеств, то це відбувається не тому, що такі вищі істоти були предметом первісної, згодом утраченої, віри, а тому, що, згідно самих первісних уявлень, уся їхня творча енергія вичерпується тим, що вони зробили на початку. Говориться, що вони створили чи надали форму світу, що вони організували базові соціальні інститути і що вони проголосили моральні закони” [21, с.13]. Отже, в міфології їм приділяється менше уваги тому, що вони на даний час уже не відіграють активної ролі, віддавши свої повноваження нащадкам.

Це стислий огляд трьох напрямків, що домінують серед учених, які досліджують первісний живопис. Найбільш впливовою є магічна гіпотеза, яку послідовники Рейнака розвивали, використовуючи різноманітний етнографічний матеріал. Наприклад, популярним є звернення до ритуалу африканських пігмеїв, що був описаний Л.Фробеніусом у 1930-му році. Йдеться про протикання малюнків звірів перед полюванням. Опускаючи багато інших важливих подробиць, дослідники часто повязують його з мисливською магією доби палеоліту.

Деякі вчені доходять висновку (як Г.Обермайер у 1913-му, А.Брейль у 1952-му роках), що насправді магічний та естетичний моменти не виключають, а доповнюють один одного [20, с. 52]. Отже, нерідко позиції вищезгаданих концепцій збігаються. Навіть Рейнак у кінці своєї статті „L`art et la magie” каже: „Було б великим перебільшенням стверджувати, що магія - єдине джерело мистецтва, заперечувати роль імітативного інстинкту, потреби до прикрашання, соціальної потреби пояснювати й повідомляти думки” [20, с. 43].

А головне, в чому схожі ці три напрямки, це намагання реконструювати спосіб життя верхньопалеолітичної людності чи навіть троглодитід за допомогою порівнювальної етнографії. Це дуже недосконалий метод. Звісно, нема нічого поганого в тому, щоб порівнювати сучасні етноси, особливо ті, що досі знаходяться на стадії мезоліту, з тими, що жили на цій стадії 10-15 тис. років тому. Проте не слід, по-перше, дорівнювати стан перших і останніх, бо представники кожного етносу мають за спиною стільки ж поколінь людей, скільки їх мають представники інших етносів; а по-друге, не можна порівнювати сучасних людей із палеоантропами, що взагалі були іншим біологічним видом (про це свідчить і ДНК неандертальця, що виділена в 1997-му році), чи навіть кроманьйонцями, що були скоріше перехідною ланкою між сучасними людьми та їхніми предками.

Отже, суто етнографічними порівняннями обійтися не можна. Задля того, щоб дослідити та реконструювати стан первісної людини та суспільства, треба використовувати комплексний підхід, спираючись на дані археології, антропології, мистецтвознавства, психології тощо. Найбільш послідовним і яскравим представником такого комплексного методу є Б.Ф.Поршнєв. Йому вдалося „конкретизувати уявлення про час існування людини на Землі” [9, с.33], відокремивши власне людину від її попередників. Поршнєв запропонував уважати основною відмінністю людини мову, а момент, коли слова почали співвідноситися з поняттями, - початком власне людської історії. Проте сам він, як представник радянської матеріалістично-атеїстичної науки, всіляко заперечував цей момент, бо наступним кроком після визнання акту було б визнання зовнішньої сили, а місце Бога в радянській науці вже було зайняте. Звідси виходило слабке місце в концепції Поршнєва: він так і не зміг подолати „декартівської прірви” між духом і тілом, знайти причину й момент переходу від не-людини до людини, даючи з цього приводу дещо незграбні сентенції про те, що спочатку діяльність неоантропів була повязана з першою сигнальною системою, а сугестія регулювала незначний сегмент їхнього життя (це не відповідало б закону „вигортання вигорнутого”, згідно до якого перехідна ланка мала бути протилежною первинній) тощо. Та незважаючи на те, діяльність Поршнєва та його наступників зробила величезний внесок у розуміння проблем, повязаних із життям, у тому числі - мистецтвом та духовним світом, перших неоантропів, їхніх предків - троглодитід і нащадків - людей.

Завершивши розгляд основних концепцій щодо походження та сутності первісного мистецтва, треба зробити певний аналіз основних моментів предмету розгляду цих концепцій, тобто власне первісного мистецтва й того, що таким лише вважають.

По-перше, палеоантропи - це біологічний вид, що має спільного предка з людською лінією, проте вони розмежувалися, згідно аналізу ДНК, 690-550 тис. років тому, себто задовго до „мітохондрійної Єви” (мешкала 249-166 тис. років тому), від якої „пішов рід людський”. Палеоантропи, як і всі їхні попередники, не обовязково були мисливцями, хоча це і згадується майже в усіх підручниках з антропології. Скоріше за все, саме той факт, що екологічна ниша збирачів стерва була зайнята палеоантропами, змусив Homo sapiens sapiens стати мисливцями. Палеоантропи, і на цьому наголошував ще В.В.Бунак, не володіли членороздільною мовою, не мали в своєму мозку тих частин, що відповідають у сучасної людини за мову та графічні дії. Отже палеоантропи не були безпосередніми предками сучасної людини, а скоріше були ще тваринами, хоч, як їх називає П.А.Куценков, тваринами дивними. Тому будь-яка діяльність палеоантропів, що її повязують із мистецтвом, не може розцінюватись як та, що передувала людському мистецтву, чим би вона не була.

По-друге, верхньопалеолітичні зображення, навіть такі, що поєднують кілька малюнків, цілком невпорядковані, не створюють композиції. Наприклад, „Великий плафон” в Альтамірі („Рис.1.2”), що нерідко наводиться супротивниками цієї думки: тут нема будь-яких просторових обмежень, окрім природних виступів скелі; масштабу не дотримано; зображення часто перекривають одне одного; нема жодної єдності сюжету. За відсутності просторової та сюжетної єдності не можна казати про композицію, а без композиції не можна казати про мистецтво. Адже саме первісне мистецтво, в мезоліті й неоліті, характеризується якомога чіткішими композиціями. Отже те явище, яке називають верхньопалеолітичним мистецтвом, насправді мистецтвом не є.

Далі треба зазначити, що монументальні малюнки на скелях, скоріше за все, слід розглядати як один із засобів дивергенції видів, себто з боку філогенії, а не культурології. Групи неоантропів, що відокремлювалися від асоціацій палеоантропів (палеоантропи, коли це дозволяла кількість їжі та інші природні умови, збиралися в великі групи, які з припиненням сприятливої ситуації знов розходилися по навколишній території), певним чином мітили свою територію, наприклад, залишаючи на скелях відбитки рук, малюнки тощо. Про те, що спочатку все це не мало характеру інформативності чи ритуальності, свідчить той факт, що й донині, наприклад, аборигени Австралії мітять територію шляхом накладання руки на скелю як трафарету („Рис.1.3,1.4”), „щоб кожен міг бачити, хто це зробив” [9,с.70]. Наступним етапом після міжвидової дивергенції було напруження у стосунках між групами неоантропів. Група приходила на нове місце, зустрічала там чужинців (а якщо так - і ворогів) і їхні малюнки. Тоді вони перекривали малюнки попередників своїми і робили це місце „своїм”. Бажання перекрити своїми (ще з часів дивергенції видів це значило „правильними, сакральними”) помітками чужі („погані, неправильні”) збереглось і досі. Характерне з цього приводу ставлення ченців-християн до малюнку на скелі в місці, що відоме під назвою Бісів ніс(на Онезькому озері), коли на зображення людини з ящіркою та налимом було набито православний хрест. І це не виключення, просто ілюстрація до правила(наприклад, подібна картина спостерігається в Пенья Ескрита, що в Болівії). Ймовірно, що таким чином можна пояснити групи малюнків з Альтаміри й подібних. Тобто, наносячи нового малюнка, мали на меті не доповнити, а перекрити старі, стерти „підпис” групи-попередника. Вже потім, у неоліті, затирання таких „підписів” почали співвідносити зі спричиненням шкоди особам, що їх нанесли. Отже, спершу це не мало магічного підтексту, а просто було потрібно, щоб закріпити за собою територію.

Нарешті, порівнюючи шляхи, які пройшла культура верхнього палеоліту та власне людська (починаючи з мезоліту) - 3000 генерацій проти 400, - можна дійти висновку, що протягом палеолітичного існування людства його культура не відчувала будь-якої еволюції. Дійсно, не можна співвідносити темпи розвитку культури людей палеоліту, які не вміли ще „ні прясти, ні ткати, ні сіяти, ні збирати врожай” [4, с.22], не мали навіть керамічного посуду (хоча глину обпалювати вже вміли), чия культура приблизно 90 тис. років лишалася незмінною при тому, що морфологічна побудова тіла змінювалась, із темпами культурного розвитку людей сучасного типу, які за 12 тис. років пройшли шлях від мікролітичної індустрії до персонального компютера, засвоїли землеробство та тваринництво тощо. Тому, говорячи про верхньопалеолітичну людність, можна казати про біологічну еволюцію, філогенію Homo sapiens sapiens, а не культурно-історичний процес. Саме тому і пропонували починати відлік людської історії не від появи біологічного виду Homo sapiens sapiens, а відтоді, коли сей вид остаточно сформувався. Поршнєв, наприклад, відносив цей етап до періоду 20-25 тис. років тому, а Куценков - до періоду приблизно 12 тис. років тому. Саме в цей проміжок остаточно сформувалася мова, а лише вкупі з нею можна казати про мистецтво, релігію тощо. До речі, В.А.Сафронов, коли стверджує про існування міфу про Світове дерево в палеоантропів, знаходить дуже слушні докази, порівнюючи малюнок із Ляско („Рис.1.5”) з амулетами долганів („Рис.1.6”). Проте вік малюнка з Ляско сам же він визначає як такий, що дорівнює шістнадцяти тисячам років, тобто якраз відповідає періоду остаточного переходу від філогенії людини до людської історії.

Тож у підсумку можна сказати, що початок людського мистецтва як такого повязаний не з палеоантропами, що взагалі не були людьми, хоча й мали певні не до кінця зрозумілі риси в поведінці (принесення на стоянки кристалів, обробка іклів, створення штучних поглиблень у камені тощо); і не з перехідною ланкою (кроманьйонці це чи хтось інший), чиї артефакти відрізняються від неандертальських скоріше не функціями та якостями, а кількістю. Перехід від філогенії до людської історії, від цілковитої відсутності історичних подій та наявності біологічної еволюції виду до швидкого розвитку історичних подій та еволюції культури при незмінності морфології відбувся з остаточним набуттям людиною тих рис, що відрізняють її від інших видів (головною такою рисою є мова), тобто в період від 20-25 тис. років до початку неоліту. Лише з перетворенням мови з засобу сугестії на засіб інформативності можна казати про виникнення абстрактного мислення, а з ним і мистецтва, і релігії.

РОЗДІЛ 2.