1.5 Літературна полеміка проти церковної унії

Церковно-релігійна боротьба навколо Берестейської церковної унії, яку провадила православна шляхта, протестанти, братства, боротьба в сеймі, сеймиках, позовами в судах, була переведена також на літературне поле, в полемічних творах. У Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, - отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше між католиками і протестантами) була сильно розвинена.

Література про Берестейську унію почала зявлятися вже безпосередньо після собору в жовтні 1596 р. Як захисники, так і опоненти взялися за перо, щоб боронити або поборювати її. Полемічний тон залишився в літературі про унію до сьогодні [50].

Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в 1577 р. твором “Про єдність Церкви Божої під одним пастирем” [65, 2293]. Досвідчені в полеміці з протестантами, єзуїти, з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко вели друкованим словом, у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цей час Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніатів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інші. Ця література, написана й поширена серед освічених кіл, випробована в дискусіях супротивником, не могла залишитися поза увагою і православних,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія...”. Так постає православна полеміка з латино-уніатами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII ст.

У цей час українська церковно-полемічна література створюється двох родів. Перший рід її - це твори, що не мають науково-богословського характеру, прості, близькі народньому розумінню, а ще більше народньому серцю.Оскільки, прості православні люди не стільки розумом, скільки серцем відчули неправду й несправедливість, нанесену унією їхній вірі, їхній прадідівській Церкві, - то такі твори були відповіддю на ображене релігійне почуття народу. Писали їх люди не вчені, але начитані в Святому Письмі, в церковно-богослужбових книгах, в тодішніх збірниках мішаного релігійно-морального змісту. На латино-уніатські напади вони відповідали не науково-богословськими трактатами, бо відкрито визнавали, що „риторського наказанія і ремесла не причасні і хитро-діялектичних засобів чужі”, - але силою свого переконання в правдивості віри батьків, глибокою відданістю традиціям православя в українськoмy народі, перенесенням часто предмету спору з областi умово-спекулятивної в область моральних поглядів і відносин, що відповідало й народним поглядам на речі. Ось тому ці твори були так близькі й дорогі масам українського православного народу та осягали свою ціль - охоронити православних від навернення їх на унію.

Серед полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського. Справжнє прізвище його залишилось невідомим. Вишенським же чернець Іван прозваний в історії з тої причини, що походив він з Судової Вишні (місто в Галичині) і листи та послання свої підписував „Іоанн, мніх (монах) з Вишні”. Родився він між 1545-50 роками; походив, напевно, з міщанської родини. Є певні здогади, що Вишенський довгий час перебував на Волині, зокрема в Острозі, при дворі князя В-К. Острозького, де, якщо й не вчився в Острозькій школі, набув знання з Святого Письма та знайомився з іншою церковною літературою. Бував також у Луцьку, в Жидичинському монастирі. Аскетичні нахили Івана Вишенського привели його на Афон (на півдні Македонії на Балканах), який славився маностирями і суворим чернечим життям в них. Важко точно встановити, коли саме постригся там в ченці Іван Вишенський, але було це задовго до Берестейської унії 1596 року [53].

Широкий відгомін подій в житті українського народу, звязаних з впровадженням церковної унії 1596 р., донісся й до святої гори Афонської. В тій боротьбі, яка на рідних землях постала проти навернення народу до унії з Римом, прийняв участь палкими своїми полемічними листми з Афону й чернець Іван Вишенський. Як сильно його послання запалювали серця, яке глибоке враження робили на сучасників, наче голос біблійного пророка з Святої гори, свідчать про це благання православної України - і безпосередньо, і через патріaрха Мелетія Олександрійського - до Івана Вишенського, щоб прибув на Україну і став в рядах оборонців православної віри, як відомий вже і сильний своїм авторитетом в народі. Дійсно, Вишенський, після довгих вагань, залишив святу гору Афонську й прибув у 1605 р. в Україну. Кілька місяців він прожив в Угорницькому монастирі у свого друга, теж відомого ченця того часу, Іова Княгиницького. Потім перебував у Львові, де не зійшовся у поглядах з львівськими братчиками, через що відійшов до Уніва навесні 1606 р., а літом був у Манявському скиті Княгиницького, звідки під кінець того ж 1606 р. повернувся на Афон, де й проживав вже до смертi [53].

Є виправдані, судячи з певних думок Вишенського в його посланнях, здогади істориків, що суворому аскетові з Афону не подобались на батьківщині нові течії і в православному церковному житті, скеровані до поширення освіти, джерело якої не обмежувалось тільки старою „начитаністю” в церковних книгах. Властива Вишенському найперше моральна оцінка всього у житті вела його до крайностей реакційних поглядів, як, наприклад, „Чи не ліпше тобі вивчити часословець, псалтир, октоїх, апостол і євангеліє і бути простим боговгодником і життя вічне отримати, аніж достигнути Аристотеля і Платона і філософом мудрим в житті цім зватися, а - піти в геєнну, - розсуди! Мені ж видиться, що ліпше єсть ані аза не знати, тільки б до Христа дотиснутися” [3].

Життя Української Православної Церкви, у відношенні духовної освіти, не пішло дорогою цих вузько консервативних поглядів, бо ж краще бути і мудрим філософом і разом з тим глибоко віруючим християнином, а можна й „ні аза не знати та одночасно бути чужим Христові і взагалі моральним ідеалам” [3].

Поза цими помилковими поглядами на розум, даний людині Богом, та на освіту, на ґрунті яких поглядів Іван Вишенський, як думають, і розійшовся з провідниками тодішнього церковного життя в братствах Української Церкви, його послання, за словами історика М. Грушевського, „захоплюють нас своєю щирістю чуття, високим настроєм, гуманними гадками, які вибиваються з-під його аскетичної ризи і змушують забувати негативні наслідки, що випливали з його аскетичного реакціонерства. Своїми позитивними сторонами він являється предтечею Сковороди і Шевченка. В усій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його огненним докорам єпископам-уніятам, що покинули стару церкву” [18, 70]. Ці палкі докори Івана Вишенського в його посланнях (дійшло їх до нас біля 20), особливо ж в „Посланні до єпископів” („вельможним їх милости панам арцибіскупові Михайлові, біскупам: Потієві, Кирилові, Леонтієві, Діонисієві та Григоркові”) [3], цілком стверджують характеристику єпископів-апостатів і причини переходу їх на унію ?

Як каже про Івана Вишенського один з українських істориків, - „наш афонит належав до тих, кому не треба було доказувати демократичних ідей, бо він носив їх в своїй крові і нервах” [25,239]. На церковному ґрунті цей демократизм не міг миритися з церковним абсолютизмом, найяскравішим виразником якого в історії християнської церкви є папство, що стало в супереч з ідеєю й засадами соборності в устрої Церкви. Стремління до церковного абсолютизму, при якому постає в житті Церкви різкий поділ на групу правлячих з повними правами і маси безправних підлеглих цій групі (нижче духовенство і вірні), бачить Вишенський і в тих єпископів, що пішли на унію з Римом з його доктриною папського монархізму і церковно-ієрархічного абсолютизму. Він показує в своїх посланнях практичні наслідки церковного абсолютизму в житті Української Церкви. Робить це в доступній для широких мас, образній формі, засуджуючи єпископів-уніатів.

Першим таким наслідком є розвинення на ґрунті абсолютиної влади в Церкві особистих матеріальних інтересів владних в Церкві, які зовсім нівечать ідею пастирства, пастирського служіння в Церкві. Подає це в таких образх Іван Вишенський: „Владики, архимандрити, ігумени в манастирях фольварки собі з святих міст починили, і самі з слуговинами і приятелями в них тілесно й скотськи перебувають; на містах святих лежачи, гроші збірають з доходів, на богомольців Христових наданих; дівкам своїм віно готують, синів зодягають, жінок прикрашають, барви справують, приятелів збогачують, карети справляють, роскоші свої поганські сповняють. А в монастирях не видно тих рік і потоків чернечої безупинної молитви, які б текли до круга небесного, нема й іночеського чину по закону церковному, та замісць безсонниці, співу й молитви й урочистости духовної, - пси виють, галасують і лікують” [3].

Другий практичний наслідок абсолютизму в церковнім житті - це гордовите ставлення ієрархії до мирян з нижчих соціальному станів. „Як же ви, - звертається Вишенський до єпископів-уніятів, - духовними й вірними зватися можете, коли брата свого, в єдиній купелі хрещення вірою від єдиної матері благодаті рівно з собою породженого, - підлішим від себе робите, принижуєте і ні за що бути вміняете, хлопаєте (прозиваєте хлопами), кожемякаєте, сідельникуєте, шевцями на поругання прозиваєте... Добре, нехай буде хлоп, кожемяка, сідельник, швець, але ж згадайте, що брат вам рівний у всьому єсть” [3]. „Те добре знаю, - продовжує з великою іронією Вишенський, - що ви, біскупи, у відповідь на це скажете: ті хлопи прості в своїх кучках і домиках сидять, а ми прецінь на єпископських столах лежимо; ті хлопи з одної мисочки поливку або борщик хлепчуть, а ми прецінь по кількадесять полумисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираємо; ті хлопи бецьким або моравським гермачком (свитиною) укриваються, а ми прецінь в атласі, адамашку і в соболіх шубах ходимо; ті хлопи самі собі і панове і слуги, а ми прецінь предстоячих барвяноходців (слуг в лівреях) по кількадесять маємо; перед тими хлопами ніхто славний шапки не здійме, а перед нами й воєводи здіймають та низько кланяються” [3].

Заодно з єпископами, що зраджували православну віру прадідів, шукаючи захисту своєї влади і розкошів життя в унії з Римом, докоряє Вишенський і тому українському панству, що через станові привілеї та матеріальні інтереси кидало православну віру і свій народ та переходило в ряди „папежників” латино-польської культури, теж з призирством відносячись до простого народу. „Питаю тебе, - звертається до таких старець з Афону, - чим ти ліпший від хлопа? Альбо ти не хлоп такий же, скажи мені, альбо не тая же матерія, глина і персть, ознайоми мені, альбо ти не тоє тіло і кров, чи ти з каменя витесаний?... А коли показати не можеш, що ти камяний, костяний, чи навіть і золотий, тільки такий же гній і тіло, і кров, як і всякий чоловік, то чим же ти ліпшим можеш показатися над хлопом?” [4, 109].

Стоячи на засадах противних церковному абсолютизму, Іван Вишенський не обмежується тільки засудженням негативних сторін абсолютизму в житті Церкви, а вказує в полемічних посланнях і позитивні сторони дотримання засад соборності, згідних з наукою про Церкву, як про тіло Христове, та з наукою про правдивий характер влади духовної в Церкві. „Коли б Христос, - пише Вишенський, - або ученик Його Петро, зовнішню владу носили, то Христос не допустив би Себе вбити, а ще б і слугами Себе оборонив би... І Петро не зовнішньою владою і силою панував над послідовниками, але владою духовною, себто вірою непохитною, терпінням хрестоносного життя і любовю всерушною... Питаю отже вас, чи годиться суд всякого пастиря слухати, який своє імя пастиря згубив і до овчарні не пастирськими дверима, від Бога покликаним і народом вибраним, входить? Питаю отже вас, чому і задля якої причини словесне стадо не має пастирів глядіти? Так знайте, що не тільки здорові очі можуть доглянути ока гнилого і владу мають, але й само тіло церковне, себто прості християни, по слову Христову, скверно-начальника осудити можуть” [4, 91]. „Всякого такого, - закликaє Вишенський, - хто на священичеський ступінь не по правилам свв. отець всходить, але плотськия ради похоті, маєтку і панства сам наскакує, - не приймайте і від короля даного, без вашого обрання, іжденіть і прокленіть” [4, 51].

В кінці послання до єпископів Вишенський пише, що противники його погрожують тюрмою, биттям і вбивством. Однак це не настрашить його. Замкнули в тюрмі в Мальбурґу Нікифора, щоб не побачив Кракова, Львова, Варшави і інших міст, але не можуть заборонити йому оглядати небесні палати. Даремні хвальби католиків, що вони мають силу та владу „православних мучити, катувати, біду творити та знеславлять”, бо насильством не зможуть перемогти терпіння православних, та втягти їх в іншу віру. Цього „від православних і для життя вічного призначених, східньої Церкви послушних синів, не надійтеся, папа, римські кардинали, арцибіскупи, біскупи та всяке фальшиве священство латинського почту. Не надійтеся, власть світська, королі та всякі наставники, і ти, кожний послушнику папи римського, бо з вами ні в чім погоджуватися православні не хочуть і папі поклонятися не зволять. Не надійтеся сьогодні, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будущині і на віки віків” [17, 144-145].

Поруч з полемічними творами православно-народного характеру, найхарактернішими посеред яких були послання ченця Івана Вишенського, зявляються вже в перші роки після Берестейського собору ряд полемічних протиунійних творів, які визнаються за праці богословсько-наукового характеру. Бо і за літературною формою викладу в них, за науковим способам доказів своїх думок та критиці й відкиненні думок противників, за багацтвом різноманітного богословського й церковно-історичного матеріалу, ці праці стоять на рівні з тодішніми полемічними творами католицьких і протестантських авторів.

Наукові твори полемічної української православної літератури могли зявитися у нас скоро після Берестейської унії 1596 р., бо ж ще й перед унією зявлялися такі твори проти протестантів; взагалі на полеміці католиків з протестантами, яка йшла в XVI в., знайомились з цим видом літературної праці і православні полемісти в Польщі, які виходили переважно з греко-словянських братських шкіл (Львів, Вільна), а також з Острозької академії. В полеміці з уніатами вони немало користувалися з полемічної протестантської літератури, звідки вони брали полемічні форми й способи, а також дані для закидів проти папізму. Але що торкається викладу в православних полемічних творах православної науки та науки про устрій Церкви, то православні полемісти залишались вірними традиціям Східньої Вселенської Церкви; відступлення могло бути в тих полемічних проти уніатів творах, православя авторів яких викликало поважні сумніви.