Іконоборство у Візантії

курсовая работа

Розділ І. Ікона та іконічність у церковному житті Візантії: дискусії в трактуванні змісту та причини іконоборства

Слово «Іконоборство» походить від грецького терміну «іконокламзм», яким позначали вчення, яке виступає проти використання образів Бога і святих у богослужінні і суспільному житті. В сучасному світі іконоборців можна зустріти серед представників усіх основних світових віровчень, зокрема деяких напрямків християнства, іудаїзму та ісламу Успенский Л. Богословие иконы Православной Церкви. - М.: Б. в., 1989. - С. 24..

Звичайно із поняттям іконоборство безпосередньо повязаний термін «ікона», яка в широкому розумінні позначає образ (зображення), відображення тих чи інших сутностей реального світу (людей, тварин, рослин і т.д.). В даному випадку слово позначає духовно-релігійне зображення святого. З одного боку жоден образ не може відтворити реальну сутність в усій її повноті, що дає право прихильникам іконоборства говорити про те, що люди не мають право зображати Бога і святих. З іншого боку - завданням зображення (ікони) не є повне відтворення реальної сутності, воно використовується лише як знак (символ), як засіб, який полегшує сприйняття сущого, подібно до того, як люди для цього використовують букви і тексти. Ікону можна порівняти із зображеннями у сучасних підручниках, вони так само дозволяють краще зрозуміти навчальний матеріал. Оскільки ікона дозволяє краще пізнати єдину Істину (Бога), то вона теж наділена деякою частинкою його святості і їй теж має віддаватись належна пошана. Такий підхід також дозволяє людям, які шанують ікони відкидати звинувачення у язичництві з боку іконоборців, так як вони прославляють Бога за допомогою ікон, а не "поклоняються іконам, забуваючи про Бога" Полякова С. Жития византийских святых. - Спб.: Corvus-Terra-Fantastica, РоссКо, 1995. - С. 321..

Головним живописцем і творцем образів (ікон) у середньовічному християнстві визнається Бог, який творить живі образи (прояви сущого), які жодна людина не здатна повністю відтворити - небо і землю, сонце, місяць і зірки, гори і долини, моря і річки, рослин і тварин і нарешті людину, яка створена за його образом і подобою, тобто має певні здібності (напр. здатність мислити і творити), які дозволяють їй стати набагато ближче до Бога у порівнянні з іншими його творіннями. Таким чином кожна людина з цієї точки зору - це живий прояв (образ) Бога, один з безкінечної кількості його проявів.

Ідеологія іконоборців, їхнє ставлення до вшанування ікон у будь-якому прояві. Іконоборці у Візантії вважали, що ікона-ідол. Іконоборці мали своє оправдання, свою ідеологію, свій світогляд. Іконоборці у Візантії говорили: "Зображаючи Христа ви богохульствуєте вдвічі. По-перше, ви намагаєтеся зобразити Божество, що в принципі неможливо. По-друге, якщо ви намагаєтеся зобразити не Божество,а тільки людину - то ви розсікаєте Христа, а це монофізитство, і плоть його плоть людська - виходить, що ви ідолопоклонствуєте. Ви грішите, або так грішите, або сяк грішите" Сюзюмов M. Проблемы иконоборчества в Византии // Ученые записки Свердловского Госуниверситета. - Вып. 4. - Свердловск: Б. в., 1948. - С. 116.. Н таку трактування ортодоксальні християни, а серед них першим ортодоксальний монах Феодор Студит відповідали: "Ми зображаємо на іконі ні природу божественну, а ні природу людини, бо це дійсно ідолопоклонство, але ми зображаємо особистість, зокрема Спасителя" Там само. - С. 118-119.. Іконоборці вважали істинним образом Христа Євхаристію, Христос спеціально обрав образом свого втілення хліб, тому що хліб не схожий на людину і тому не може викликати ідолопоклонство. Але для ортодоксальних християн Причастя не є ікона, не є образом Христа, тільки вже тому, що ми причащаємося не образом Христа, а самим Христом.

Іконоборство становить собою христологічну єресь, спрямовану проти догмату Боговтілення. За висновком отців VII-го Вселенського собору, іконоборство є сумою багатьох попередніх єресей. Вже з цього видно, що питання, поставлене в ході іконоборчої суперечки - дуже складне, і за словами професора В. Болотова має суперечливий характер Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. 3. История богословской мысли. - М.: Независимость, 1994 (репр.). - С. 516, 518.. Такі «виправдання», звичайно, можна віднести лише до тих діячів іконоборства, хто щиро помилявся. Викликані на собор 787 р., вони розкаялись і були прийняті у церковне спілкування Прот. Ілля Галич. Шанування ікон та його основи (аналіз протиріч сучасних сект). ? К.: Друкарня Золотоверхого Свято-Михайлівського монастиря, 1993. ? С. 62.. Ми розглянемо іконоборче лжевчення, як принципову помилку у Богопізнанні, не торкаючись беззаконної діяльності іконоборців. Намагаючись точно слідувати букві Святого Письма, апологети іконоборства відкидали Священне Передання Церкви. Проте іконоборство мало свою власну давню традицію. Висловлювання проти шанування зображень простежуються вже у давніх християнських письменників II - IV ст. Але в одному випадку ми маємо справу з письменниками, не повністю православними (Тертулліан, Оріген, Євсевій Кесарійський), в іншому - йдеться не про святі зображення християн, а про витвори поганського мистецтва (Климент Олександрійський). Поширення іконоборчих настроїв у перші століття християнства справді мало місце. Воно зумовлене двома чинниками Острогорский Г. Соединение вопроса о святых иконах с христологической догматикой православных апологетов раннего периода иконоборчества // Семинариум Кондаковианум. ? Прага, 1927. ? С. 36, 44; Балух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - С. 96. :

Перший - це вплив ортодоксального іудаїзму. Велика кількість християн походила з іудеїв і намагалася дотримуватись Старозавітної заборони зображень. Проте еллінізована течія у самому іудаїзмі на той час припускала існування культового живопису.

Другим фактором була полемічна гострота раннього християнства проти поганського культу та його художніх проявів. Небезпідставними були побоювання впасти в ідолопоклонство. Та незважаючи на це, священні зображення, що виникли водночас із заснуванням Церкви, набували дедалі більшого поширення. Ранньохристиянське мистецтво надавало перевагу символічним зображенням (хрест, корабель, якір, риба, голуб, пальмова гілка та ін.). Христос часто зображувався у вигляді ягнця. Пізніше Трулльським собором (691 - 692 рр.) було звелено замінити це зображення зображенням Спасителя у людській подобі, як такого, що більше відповідає істині. Христа зображували також у вигляді Доброго Пастиря і навіть Орфея. Використання образів античної міфології пояснюється бажанням краще розяснити вчення Церкви тим, хто приходив з числа язичників. Знадобилося чимало часу для того, аби остаточно виробити православну іконографію. Деякі зображення відкидалися, замінювалися іншими - згідно із зміною становища Церкви та її завдань. Усталення іконографічного канону відбувалося поступово, у міру того, як основні догматичні питання вирішувалися Вселенськими соборами. Цей процес супроводжувався заміною символічних (алегоричних) зображень історичними - такими, що засвідчували реальність подій Старого і Нового Завітів, і які не дозволяли трактувати їх як іносказання, тим самим запобігаючи поширенню єресей Крижанівська О., Крижановський О. Історія середніх віків: Вступ до історії західноєвропейського Середньовіччя. Курс лекцій. - К.: Либідь, 2006. - С. 234.. Такі зображення не могли не викликати почуття протесту як з боку православних, так і з боку сектантів. Іконоборствували, головним чином, представники єресей, тією чи іншою мірою охоплених ідеєю докетизму. Серед них - аріани, павлікіани та деякі з монофізитських сект. З останніх Св. Патріарх Тарасій на VII-му Вселенському соборі згадує фантазіастів та теопасхітів. Але збереглися і твердження православних отців Церкви, спрямовані проти шанування зображень. Іконоборчий собор 754 р. посилається на Свв. Єпіфанія Кіпрського, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Василія Великого, Афанасія Великого, Амфілохія Іконійського, Феодота Анкірського та Євсевія Кесарійського Курбатов Г. История Византии. - М.: Прогрес, 1984. - С. 91.. Здебільшого ці посилання базуються на непорозумінні: думки, спрямовані проти ідолопоклонства, перетлумачені як такі, що засуджують іконошанування Деяния Вселенских соборов. ? Т. VII. ? Петербург: Типография императорского общества, 1873. ? С. 430.Ґ. Деякі з цитованих іконоборцями текстів виявилися підробними: це апокрифічні «Діяння Апостольські» (II ст.) та твір, приписуваний Св. Феодотові Анкірському (V ст). Ці підробки було викрито вже VII-м Вселенським собором. Ще вагомішим приводом для іконоборчих тенденцій були зловживання у самому шануванні святих ікон. Ще у IV ст. св. Амфілохій Іконійський викриває декого з християн, хто, завзято прикрашаючи іконами храми, вважав, що цього достатньо для спасіння душі. Заможні верстви в Александрії та Константинополі прикрашали зображеннями святих свій найкращий одяг (про це у VII ст. писав Астерій Амасійський). Ікони обиралися замість хрещених батьків або поручителів при постригу у монахи. Деякі священики домішували фарби, зішкрябані з ікон, до Св. Дарів, інші - правили Службу Божу на іконі замість престолуБалух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - С. 96. . Подібні явища зводили шанування ікон на рівень примітивної магії та іконолатрії і викликали зрозумілу реакцію у колах свідомих християн.

Найпринциповіше твердження проти святих ікон у давній період належить Євсевію Кесарійському. Зберігся його лист, написаний у відповідь на прохання імператриці Констанції, сестри Константина Великого, з проханням надіслати їй ікону Спасителя. Євсевій поставився до її прохання із жорстким засудженням Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. 3. История богословской мысли. - М.: Независимость, 1994 (репр.). - С. 520.. Вживання ікон Євсевій називає «язичницьким звичаєм» Балух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - С. 102.. Неважко помітити, що у цьому тексті початку IV ст. вже сформульовані основні аргументи іконоборців VIII ст.

Ще наприкінці VII ст. апологети Православя вже усвідомили небезпеку як іконоборства, так і збочень у шануванні ікон. Памяткою Православної думки цього періоду є правила «Пято-Шостого» (Трулльського) собору, який відбувся у 691 або 692 році. Три правила цього Собору стосуються шанування святих зображень. Вони викликані (як свідчить лист отців цього Собору імператорові Юстиніану II) тим, що «у дозріле жито істини домішалися деякі залишки поганської та іудейської незрілості» Там само..

Правило 73-тє врегульовує шанування святого хреста, прирікаючи на відлучення тих, хто зображує святий хрест на землі (на підлозі), де він може бути потоптаний ногами. Зауважимо, що навіть іконоборці не наважилися соборно заперечити шанування хреста Прот. Ілля Галич. Шанування ікон та його основи (аналіз протиріч сучасних сект). ? К.: Друкарня Золотоверхого Свято-Михайлівського монастиря, 1993. ? С. 73..

Інше (82-ге) правило присвячене скасуванню символічних зображень Спасителя на користь історичних. Воно варте того, щоб навести його повністю Деяния Вселенских соборов. ? Т. VII. ? Петербург: Типография императорского общества, 1873. ? С. 430.: "Канон 82" «На деяких чесних образах зображують Предтечу, що пальцем показує на Ягня, яке взято за прообраз благодаті, та за законом показується нам правдиве Ягня, Христос Бог наш. Шануючи старовинні образи, передані Церкві, як символи й означення істини, ми воліємо благодать і істину, приймаючи її, як виконання закону. Тим-то, щоб і мистецьким малюванням подавати очам усіх досконале, наказуємо відтепер образ Ягняти, що взяло на себе гріхи світу, Христа Бога нашого, зображувати людською істотою, замість старого Ягняти; тоді, споглядаючи покору Бога Слова, згадуватимемо його життя, страждання і спасенну смерть і внаслідок того викуплення світу» Деяния Вселенских соборов. ? Т. VII. ? Петербург: Типография императорского общества, 1873. ? С. 430..

Проблемі зображень присвячене ще одне - 100-те Правило Пято-Шостого собору. Воно проголошує: «Очі твої право нехай бачать, і завіщають премудрістъ: адже тілесні почуття кривлять твою душу» Книга Правилъ святых, апостол», святых соборовъ Вселенскихъ и Поместныхъ, и святыхь Отец». - М.: Изд. Св.-Троице Сергиевой Лавры, 1992. - С. 106-107.. Коментуючи це правило, Л. Успенський намагається зіставити його з правилом 62-м, яке забороняє вірним брати участь у язичницьких святах, що ще зберігалися у побуті того часу. Це правило стосується саме стилістики зображень, які перебували у церковному вжитку. З цього приводу Л. Успенський не відкидає можливості того, що «деякі елементи цього мистецтва не могли проникати в церковне мистецтво» Успенский Л. Богословие иконы Православной Церкви. - М.: Б. в., 1989. - С. 74..

Вважаємо, що у 100-му правилі Трулльського собору відобразилося ставлення Православної Церкви до ікон, які своїми засобами, манерою зображення не відповідали змістові зображуваного Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - С. 235..

Отже, можемо стверджувати, що V-й та VI-й Вселенські собори трьома своїми канонами визначили шанування священних символів та зміну символічних зображень Спасителя історичними його образами. Також, було встановлено заборону священних зображень, виконаних у стилі елліністичного натуралізму.

Загроза Православю загострилася у перші десятиліття VIII ст. Треба звернути увагу на указ Льва III Ісаврянина про насильне хрещення євреїв та монтаністів, виданий у 722 р. Облишивши той факт, що цей едикт мав характер втручання держави у юрисдикцію Церкви, усвідомимо його наслідки: з одного боку, монтаністи обрали шлях масового самогубства; з іншого боку, Церква отримала у своєму лоні велику кількість нерозкаяних іудеїв, які лише удавали з себе християн. Іудеї, не сприйнявши усієї Правди Християнства, змушені були приєднатися до Церкви не з своєї волі, а отже, розмивали її зсередини. Це одна з важливих причин поширення іконоборства у VIII - IX ст. (припущення Шварцлозе про можливий вплив монтанізму впевнено спростував проф. В. Болотов Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. 3. История богословской мысли. - М.: Независимость, 1994 (репр.). - С. 68.). Наступним фактором боротьби зі святими зображеннями був несподіваний наказ халіфа Йєзида 723 р. знищити всі ікони у християнських храмах підвладних йому країн. Це практично виключило патріархії Сходу з участі в іконоборчій суперечці. Східні Церкви змушені були стримувати безпосередній тиск мусульманства, яке, як відомо, успадкувало іудаїстську нетерпимість до святих зображень. Зауважимо, що іконоборці не заперечували подібних зображень загалом. Але вони відкидали «онтологічний звязок зображення з першообразом» Шевченко М. История Візантии. - М.: Искуство, 1970. - С. 111-112.. І, як наслідок, церковний живопис іконоборців за програмою виявився подібним до зображень, які прикрашали Соломонів храм. Зображення птахів та плодових дерев, за словами сучасників, перетворювали церкви на подобу «пташників та фруктових крамниць» Там само. - С. 113.. Отже, іконоборці намагалися повернутись від Новозавітних історико-реалістичних зображень до «прообразувальних» зображень Старого Завіту (Мідний змій та ін.) Прот. Ілля Галич. Шанування ікон та його основи (аналіз протиріч сучасних сект). ? К.: Друкарня Золотоверхого Свято-Михайлівського монастиря, 1993. ? С. 95..

Собор, скликаний іконоборцями 10 лютого 754 р., дав найбільш чіткий і систематичний вираз доктрини супротивників ікон. Її сформульовано у таких положеннях:

1) диявол, який навчив людство поклонятися тварі замість Творця, з ненависті до людського роду, спасенного Христом, «під виглядом сповідання християнського вчення непомітно увів ідолослужіння»;

2) Христос воздвиг «подібних до апостолів вірних наших царів» (тут, можливо, є натяк на трактат Костянтина Копроніма), які скликали Вселенськийсобор Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. 3. История богословской мысли. - М.: Независимость, 1994 (репр.). - С. 520. (розглянувши питання про шанування ікон, дійшов висновку, що воно суперечить рішенням усіх попередніх шести Соборів, тому що не відповідає основному догматові християнства - вченню про особу Богочоловіка Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - С. 235-237.);

3) ті, хто шанує ікони, впадають або у несторіанство, або у монофізитство (аріанське або ж євтихіанське). Ікона Христа, згідно з наміром того, хто її писав, зображує Христа. Але Христос - Богочоловік Балух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - С. 105. ; отже, ікона зображує або Божественну природу Христа, або Божественну та людську природи разом, або ж одну тільки людську природу, окремо від Божественної. У першому випадку отримуємо «описуваність Божества», тобто аріанство; у другому - Божество виявляється злитим з плоттю, що є євтихіанством, у третьому випадку Божественна сутність Христа виявляється ніяк не вираженою у Його людському образі, що є несторіанством. Отже, зобразити незбагненну таїну поєднання двох сутностей у Христі неможливо; тому й ікона Христа неможлива вже по своїй суті;

4) ікона не потрібна: ані Христос, ні апостоли, ні Отці не заповідали шанування Христа під виглядом ікони; і немає молитви, що перетворювала б ікону як предмет, що вийшов з-під рук звичайного живописця, на святиню. Істинною іконою Христовою є таїнство Євхаристії, у якому яскраво зображена таємниця втілення. Це таїнство, Самим Господом встановлене, у якому хліб та вино перетворюються на плоть і кров Христову; отже, цього «богопереданого образу» для релігійної свідомості християнина достатньо Деяния Вселенских соборов. ? Т. VII. ? Петербург: Типография императорского общества, 1873. ? С. 431..

Більше того, собор 754 р. визначив, що у зображеннях Богородиці та святих міститься ганьба на них: зображення, виконані за приписами «низького еллінського мистецтва», немовби ображають зображених осіб з погляду вірування християн у майбутнє воскресіння мертвих. Тобто той, хто шанує образи святих, на думку іконоборців, піддає сумніву істинне воскресіння мертвих у день Страшного Суду. Найбільш принциповими в аргументації іконоборців були два міркування. Перше - що зображення Христа суперечать догмату про роздільне поєднання у його особі Божественної та людської природи, тому ті, хто створює ікони або поклоняється їм, невідворотно впадають у єресь Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - С. 235-237.. Друге - що справжньою іконою Христа нібито є Причастя, Святі Дари як єдиносущні особі Богочоловіка, тому іншої Христової ікони християни не потребують.

У чому ж полягає помилковість цих тверджень? Іконоборці звинувачували шанувальників ікон у двох протилежних єресях водночас: у несторіанстві - за те, що вони, зображуючи тільки Христа-людину, ніби розділяли у Ньому дві природи, та у монофізитстві - за те, що «описуючи неописуване», живописець «уподібнює неподібні поєднання». Логіка цього парадоксального звинувачення заснована на прагненні викрити заперечення іконошанувальниками як тези, так і антитези відправної догматичної антиномії. У результаті виникає немовби зворотна антиномія, яка підтверджує саме те, що за її допомогою намагаються спростувати: шанувальники ікон, водночас поєднуючи та розділяючи у зображенні дві природи, стоять на позиції «роздільного поєднання». Таким чином, іконоборці, самі того не підозрюючи, доводили ортодоксальність позиції іконошанувальників Курбатов Г. История Византии. - М.: Прогрес, 1984. - С. 393.. Глибоке нерозуміння іконоборцями халкідонського догмату, на якому вони базували свої твердження, полягає в тому, що вони не могли побачити чіткої різниці між природою, з одного боку, та особою, образом - з іншого. У зображенні втіленого Бога слова їм вбачалося лише дві можливості: або, зображуючи Христа, ми зображуємо його божественну природу, або ж, зображуючи Ісуса-людину, зображуємо його людську природу, окремо від його Божества. І те, й друге - єресь. Третьої ж можливості вони не бачили. Ще св. Патріарх Герман у листі до іконоборського єпископа Фоми писав: «Зображення образу Господня на іконах по людському його вигляду служить для осоромлення єретиків, котрі стверджують, що він став людиною лише примарно, а не насправді» Жан-Клод Шейнэ. История Византии. - Астрель, 2000. - С. 150.. І хоча іконоборці теоретично не відмовлялися від догмату Боговтілення, і навіть виправдовували свою ненависть до ікон захистом саме цього догмату, насправді виходило навпаки: заперечуючи людський образ Бога, іконоборці відкидали разом з тим і будь-яку можливість освячення матеріального світу, речовини Балух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - С. 105..

Отже, іконоборча суперечка розгорталася навколо основного догмату християнства - про Боговтілення. Нерозуміння іконоборцями сенсу і мети втілення Бога містило у собі загрозу розцерковлення всіх сторін життя Православної Церкви. Наслідки були очевидні: втручання державної влади порушувало внутрішній лад Церкви, храми наповнювалися мирськими зображеннями, богослужіння було спотворене світською музикою та поезією. Церква немов розчинялася у стихіях світу. Тому, захищаючи ікону, Церква захищала самий зміст свого буття, саме Православя. Як відомо, особливу відразу викликало в іконоборців навіть не саме існування святих зображень, а поклоніння, яким вшановували їх православні. Помилково розуміючи сутність християнського поклоніння образу, іконоборці прирівнювали його до ідолослужіння. Це закономірно випливало з властивого їм східно-магічного розуміння образу, з вимоги "єдиносущності" образу і першообразу. Як було сказано вище, іконоборці не сприйняли істинного співвідношення між образом і архетипом, ясно висловленого ще Св. Василієм Великим: "Честь надана образу, наближається до праобразу" Успенский Л. Богословие иконы Православной Церкви. - М.: Б. в., 1989. - С. 67.. "Поклоніння - говорить преподобний Іоанн, - є «знаком смирення і шанування воно природне у житті людини і має багато різновидів. Лише один Бог гідний поклоніння за своєю природою. Іншим же - речам, символам та людям - поклоніння воздається, Господа ради» Острогорский Г. Соединение вопроса о святых иконах с христологической догматикой православных апологетов раннего периода иконоборчества // Семинариум Кондаковианум. ? Прага, 1927. ? С. 38.. Отже, поклоніння тварі припустиме, не можна лише поклонятися створінню, як Богу. Ті місця з Писань, що їх наводять іконоборці, спрямовані не проти самого поклоніння християнським зображенням, а проти зображень, які обожнюють елліни. "Тому не слід через безглуздий звичай еллінів знищувати і наш, котрий є благочестивим". Преподобний Іоанн запитує: "Якщо слід поклонятися зображенню хреста, зробленому з будь-якої речовини (проти чого не наважувалися виступати навіть іконоборці), то чому не слід поклонятися зображенню Розпятого, Котрий і показав спасенну силу хреста? А що не речовині поклоняюся, то це ясно; адже коли буває зруйновано зображення хреста, зробленого, наприклад, з дерева, то деревину я передаю вогню, рівним чином і речовину ікон" Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - С. 238.. Але іконоборці, чого і слід було очікувати, «не почули» міркувань преподобного Іоанна Дамаскіна. Правила іконоборчого собору містять саме ті богословські аргументи, які за 30 років до того спростував преподобний Іоанн.

Делись добром ;)