Мартін Лютер – засновник реформації

реферат

Вчення про панування.

Від обох «царств в основному сенсі» Лютер, хоча й не завжди з необхідною термінологічною однозначністю, відрізняє поняття «панування». Панування Бога розповсюджується на весь світ, тобто діє в обох царствах. Воно незаперечне, оскільки Христос править навіть своїми ворогами у грішному світі, а вірою Христос може протистояти пануванню Сатани.

Бог виявляє своє панування через слово, яке вірні сприймають тоді як невірні сприймають тільки, відповідно до чого й живуть. Оскільки вони не приймають слово Господнє серцем, то Бог змушений виявляти своє панування через зовнішній примус. У той самий час панування над вірними є виключно духовним. «Отже, є подвійне панування у світі, так само як подвоєно людство на вірних і на невірних» 47.

Вчення про панування підкреслює функціональний характер здатності Бога правити і помітно спрощує заплутану проблематику вчення про два царства. Редукування вчення Лютера про два царства до одного вчення про панування аз призводить до відокремлення та функціоналізації певної частини проблеми, що містить загрозу применшення геологічної змістовності лютерівського вчення про церкву і світ, закон, справедливість та панування . Вчення Лютера про панування повязане лише що здійснюється в царстві милості проповіддю церкви, словом та святістю, а також у царстві світу за допомогою. що спирається на покарання і примус світського керівництва. Це вчення містить в собі основну формулу політичної етики Лютера: «І тому Бог повелів про два панування, одне -- духовне, яке складається з християн і добрих людей святим духом Христовим, і друге -- світське, утворене з нехристиян і злих людей, аби завдяки їм ззовні підтримувався мир та спокій».

Обидва типи панування грунтуються на безпосередньому божественному повелінні і мають своє власне незалежне значення у священному плані Бога . За їхньої допомоги Бог править світом у два способи Ч Духовне панування у світі закликає до віри шляхом дотримання заповідей Бога і провіщення святої Євангелії щодо Символу віри. У світському ж пануванні Бог зберігає своє творіння від руйнування його Сатаною. Для реалізації обох видів панування Бог фундує владні структури та інституції, в яких люди діють відповідно волі Його. Лютер встановлює їх як земному образі церкви духовне панування перетворюється на «плацдарм, з якого благовість Обявлення входить до світу». Тим самим духовне панування здійснюється в церкві так, що зовнішнім чином репрезентується Царство небесне. Отже, Лютер не ототожнює повністю земну церкву, тобто розмаїття конфесій з духовним типом панування. Вона, як певний земний інститут, як, повязана із законами цього світу та його недоліками. Це вказує зокрема на недовершеність земного церковного правопорядку. І все ж церква залишається, навіть після гріхопадіння, інститутом позитивного божественного права. За Божим правом до церкви належить лише той, хто по істині вірує. Оскільки для людей відділити істинних християн від невірних неможливо, то, відповідно до заповіту християнського братерства, необхідно розглядати всіх хрещених як тих, хто належитьдо церкви. Тільки Бог знає, хто належить до лжецеркви .

Порівняно з духовними інститутами інституції світського панування стоять на доволі нижчому рівні. Світська влада «ніяким чином не може зрівнятися з духовним сповіданням», оскільки вона не сприяє блаженству. Держава виявляється лише необхідним порядком Бога, що протистоїть гріху. Але навіть із цією поправкою держава визнається знаряддям Бога у «царстві ошую» його «власною сутністю» за межами духовного ладу, її «визнають в теологічному плані як загальну сутність із власною світською легітимністю». Проте не можна ототожнювати світське панування із порядком світської влади. Держава є лише однією з конкретностей панування Бога у царстві по ліву руку від нього. Вся область секулярного суспільства та його структури, весь зорганізований людьми світ належить до світського панування, що, зрештою, є для у широкому розумінні цього слова. Тому політична свобода і справедливість є абсолютними віддзеркаленнями свободи й справедливості християн.

До інституцій, які підпадають під світське, інституційне природне право світського панування, належить ще від часів гріхопадіння родина . Панування батька вдома є першим земним правовим чином упорядкованим владним звязком . Таким чином, сімя стає, з якого виводиться державний порядок всередині боговіддаленого світу. Коли Лютер сприймає керівництво в термінах «батьківства», то тим самим підпорядковує його вимозі четвертої заповіді.

Це патріархальне уявлення про державу відповідає практикам панування, які мали місце за часів Лютера в німецьких князівствах. Відповідно до них ідеалом правителя є добрий батько, який сумлінно турбується про своїх рідних, тоді як піддані, немов діти, мають коритися його владі. Важко заперечити, що ця фіксація політичного на патріархальне інтерпретовані взаємини виконавців влади і їхніх підлеглих все більше звужувала в наступні століття лютеранське розуміння держави. Насамперед в індивідуально-етичному аспекті розглядалися не лише взаємини між підданими та державною владою, але й уся царина конкретних державних порядків, інституцій та конституцій залишалась зовсім незрозумілою та чужорідною величиною. Лютер, на відміну від Кальвіна , грунтовно ніколи не висловлювався щодо найкращої державної та урядової форми . Теоретичні та спекулятивні питання, що стосувалися б власне побудови держави, цікавили його дуже мало. Важливішим за будь-яку зовнішню форму для нього був внутрішній вишкіл вищих служб, яким Бог доручив три завдання, для виконання яких використовуються як християнські, так і поганські зверхники:

1) творити Божий суд мечем «сумлінно», але й милосердно, у царстві господнього гніву заради збереження спокою та безпеки;

2) бути знаряддям Його співчутливої любові, яка творить справедливий суспільний порядок, адже тільки там, де у світському пануванні переважає справедливість та спокій, можна доладно проповідувати Євангелію;

3) діяти як намісник Бога у царстві ошую від імені Його. Заради цього останнього завдання Лютер називає світське керівництво «порядком, якого потребує Бог».

Загалом же він не мав ніяких ілюзій щодо світського керівництва та його представників. Лютер владу як таку злом не вважав, але вона підносить людину надрівними їй і спокушає її як до тілесного, так і до духовного зловживання керівним становищем . Нерідко він свідчить про своє глибоко песимістичне уявлення щодо світської царини панування: «Вони взагалі є найбільшими дурнями та жадібними шахраями на землі, тому необхідно завжди чекати від них підступів та біди, особливо в Божих справах, за що їхні душі нестимуть відповідальність».

І все ж підданим забороняється підіймати повстання, навіть якщо правитель неправедно використовує своє керівне становище. В за повстання необхідно карати на смерть, оскільки воно спрямовано проти загальної сутності та природного права . Але й обовязок підданих підкорятися має свої межі. Він закінчується там. де світська влада переступає межі природного права. У цьому випадку дозволяється пасивний спротив. Спротив тим більше дозволений тоді, коли уряд має нахабство «давати закони для душі» і втручатися в духовне панування Бога, або коли уряд відкрито виступає проти Євангелії і в такий спосіб вносить безлад у стосунки між обома типами панування.

Обидва типи панування перебувають між собою, згідно з Лютером. у стосунках екзистенційної діалектичної напруги: «Тому необхідно обидва типи панування чітко розрізняти й обидва залишати як є: один має могутність, а інший зберігає зовнішній мир і обмежує злих». Однак: «Один без одного у світі недостатній. Так. духовне панування Христа не мое стати благочестивим тільки через духовне панування». Адже там, де урядує тільки одне духовне панування, «там послаблюються обмеження й зявляється можливість для шахрайства». Лютер вважав, що правильний порядок взаємин духовного і світського типів панування, а також сам спосіб панування Бога в багатьох аспектах перебувають під загрозою та навіть зазнають перекручень. Безкомпромісно і пристрасно осуджував він перекручення Євангелії, яке вбачалося йому у середньовічній системі змішування світської та духовної влади.

«Папа і єпископи мають бути єпископами і проповідувати Слово Боже. Вони облишили це, стали світськими правителями і правлять за законами, які стосуються лише тіла й благ». Світське ж панство не тільки «пригнічує й обдирає», здирничає на своїх землях, але також хоче «правити душами у духовний спосіб». Коли сзітське панство править отак духовним чином, а духовні князі -- світським, тс переймаються вони виключно справою Сатани. Здійснення богопротивного поєднання церковної та державної влади Лютер вбачав уже в каїнськш, в якій зліплено до купи всю духовну і тілесну владу для створення «церкви диявола» і безмежного панування ненависті до Бога.

Таку ж небезпеку вбачав Лютер у намаганні «мрійників» і селян принести в царство світу духовний порядок свободи і рівності Божого царства за допомогою земних мечів, замість того щоб використовувати безвладне слово, як це робив Христос. «Диявол призвав анабаптистів... та Папу, щоб вони нападали з мечем, що Христос повністю заборонив своїм апостолам і наступникам». «Мрійники», анабаптисти та повсталі селяни загрожують обом типам панування, оскільки той, хто «ці два царства хоче змішати, як це роблять наші червоні лжепровидці, той пересаджує гнів у царство Бога, а милосердя -- у світське царство, той навіть пересаджує диявола на небеса, а Бога поміщає в пекло» . Світом не можна управляти за Євангелією, оскільки так довго вірою проживе не кожен . Усі спроби встановити царство Христа у цьому світі закінчуються натомість богопротивним духовним законодавством або зловживанням «християнською свободою» .

Цей гострий, пристрасний і навіть безмірний виступ проти захисту «мерзотного змішування типів панування» свідчить, що вчення Лютера про типи панування уникає усіх значень функціонального й інституціонального аспектів і що воно натомість занурене в есхатологічну драму боротьби обох царств . Цим самим у Лютера пояснюються варті уваги динамізація та персоналізація понять. Вони є конкретними способами здійснення справи Бога у світі.

Лютер не розвинув систематичного викладу стосунків між обома типами панування. Важлива межа для нього пролягає не між обома пануваннями, а між Ця протилежність пронизує всі порядки цього світу. Отже, лише вірний може осягнути до кінця значення панувань, розрізняти їх і відповідно з цим зорієнтовувати свої вчинки. Тільки він може зрозуміти своє становище як в межах світського панування а тому здатен провадити політику, вільну від ідеології та зосереджену на справах.

Лютер, керуючись стосунками церкви і, розгортає свою політичну етику в напруженні між розрізненням і підпорядкуванням обох типів панування. Лютер-теолог розвинув її. виходячи з положення християн і церкві; в цьому світі. Його вислови щодо питань про світський порядок слід тлумачити, виходячи з його теологічного внеску; вони є лише функціями специфічних теологічних концептів в контексті його загальної теології. Загальну теорію політики та соціальну етику, які виводилися б виключно з теологічних засновків, не збиралися розвивати ані Лютер, ані інші реформатори. Лютер займався деталями політичної дійсності лише тоді, коли їх заторкували вірні або ставили перед ним завдання поглиблювати християнське сумління. Він «не мав права наказувати правителеві, а хотів лише навчати його серце, що має значити й відбуватися з усіма правами, словами, судженнями та вчинками» . Тільки проникнення в сутність церкви та її права дало йому мірило для винесення суджень про та її порядки.

Незважаючи на вимоги чітко розрізняти обидва типи панування, людське суспільство та земна церква перебувають у неосяжному сполученні, що пояснюється тими фактами, що земні урядовці можуть бути водночас і членами духовної церкви. До того ж Лютер вбачає у, тобто в організованому опікуванні християнською вірою та конфесією країни службовий обовязок християн, зайнятих у світському управлінні, що називається. Проповідник же «стверджує, посилює та допомагає утримувати будь-яку владу, всякий тимчасовий мир, вгамовує невдоволених... та навчає всіх світських чиновників та всі стани» .

З цього підпорядкування не слід ні робити висновок, шо Лютер все ж дотримувався уявлення про справжню «християнську державу» з діархією світської та духовної влади , ні закидати, що він надає та визнає за церквою право світської влади. У своїх пізніших проповідях Лютер з точки зору теологічного права не легітимує ні панування «християнської держави», ані панування суверенної церкви. Йому також не можна приписувати безпосередню відповідальність за пізніше духовне та правове занепадання євангелічної церкви до статусу державної установи. Однак він причетний до цього процесу тією мірою, якою виступав не з повною енергією, з очевидного церковно-політичного опортунізму, проти ініціаторів законодавчого підкорення церкви світській владі в силу помісності. І Лютер, і Кальвін, і прибічники Реформації, і контрреформаційні католики XVI ст. уникали спроби дозволити світській владі перебудовувати церкву, перетворювати державу на «стражника десяти заповідей» та надавати їй величезних повноважень. Так само не могли уникнути своєї долі конфесійні церкви -- самим врешті-решт підпрягтися до новоутвореної церковно-політичній всевладності абсолютної держави. Тоталітарний ухил конфесій, що виявився в політиці XVI ст., було зруйновано через зовнішні та внутрішні підстави протягом релігійних воєн, і він завершився в XVII ст. секулярним абсолютизмом держави.

Делись добром ;)