Психологічні аспекти осягнення феномену релігійної віри

контрольная работа

1. Віра у контексті різноманітних підходів дослідження та її особливості у світлі психології релігії

Наявні різноманітні аспекти осягнення концепту віри. Так, наприклад, Мартін Бубер у своїй праці "Два образи віри" зазначає про два типи релігійної віри, що сутнісно різняться. Перший образ віри -- це стан безпосереднього діалогу людини з Богом і повної до Нього довіри, другий -- християнська віра, за якої відбувається своєрідний "стрибок віри", що змінює внутрішній світ людини.

Релігійна віра є саме життя духу, що спрямований до Вічного, Божественного. Ця теза є провідною в житті старців (старець у православї -- керівник совісті). Старецтво як своєрідна інституція сповідників і порадників допомагало людям у стані душевної кризи. Люди свято вірили старцям, йшли до них пішки з найвіддаленіших місць у разі душевного відчаю. Про такого старця Зосиму можна прочитати в романі Ф. Достоєвського "Брати Карамазови". Маловірній дамі Хохлаковій, котра заплуталась у питаннях віри, старець пропонує досвід діяльної любові, наголошуючи: "Постарайтесь любити ваших близьких діяльно і безперервно. У міру того як будете досягати успіхів у любові, будете переконуватися... і в безсмерті душі вашої. Якщо ж дійдете до цілковитої самовідданості в любові до ближнього, тоді ж безперечно увіруєте і ніякий сумнів навіть не в змозі зайти в вашу душу. Це випробувано, це точно" [5, с. 66]. Отже, діяльна любов лише посилює віру, долаючи сумнів.

Величезне значення надається феномену релігійної віри в Біблії. Так, святий апостол Яков рішуче повстає проти тих, хто відокремлює віру від добрих справ, стверджуючи: "Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: "Ідіть з миром, грійтесь та їжте", та не дасть їм потрібного тілу, -- що ж то поможе? Так само й віра, коли діл не має -- мертва в собі" (Як. 2:14-- 17). Також апостол Павло не визнавав віри без її плодів і наголошував: "І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, -- то я ніщо!" (1 Кор. 13:2).

Люди вірять в ті ідеї, які огорнуто живим уявленням. Живість ідей посилює віру. Як вказував Павло Соколов (1850--1920р.р.), живість чуттєвого образу посилює живість самої ідеї і робить її більш доступною вірі. Відомо, що в осіб, які впадають в релігійний екстаз і уявляють собі хресні страждання Христа, на руках і ногах зявляються виразки, стигми саме в тих місцях, які відповідали ранам розіпятого Христа. "Віра ніде так не потребує конкретного і чуттєвого символу, як в сфері релігії" [12, с. 1307]. Жива ідея прагне виразити себе, перетворитись на уявлення. Скрізь, де думка про Бога охоплювала душу і наповнювала все єство людини, вона запалювала полумяну віру, викликала трепет любові і сльози блаженства. Навіть отці церкви неодноразово вказували, що вірити в Бога -- значить осягати його, проникатися ним.

Смислове наповнення поняття "віра" доволі полісемантичне. Воно охоплює довіру, схвалення, переконання тощо, які містять могутній духовний потенціал. Наприклад, довіра є тим чинником, завдяки якому визнається релігійна істина навіть у тому разі, коли відсутні докази. Вона, виходячи за межі індивідуальних можливостей людини, здатна подолати сумніви. Отже, віра здійснює самотрансценденцію людини.

О. Введенський навіть стверджував про необхідність запровадження в психологію біогенетичного закону, якому б підпорядковувалось все психічне життя людини. Саме таким повинен бути принцип релігійної віри -- кінцевих ідеалів думки і життя, ідеалів істини, добра і краси, що наявні лише частково в нашій дійсності, проте в досконалій повноті знаходяться в Богові [4, с. 5]. Віра як впевненість в буттєвості конечного та безконечного спонукає до активності, піднімаючи людське життя до моменту вічності. Релігійна віра ґрунтується на моральнісному законі, тому й життя людини втратило б смисл, якби вона жила всупереч йому.

Оскільки віра має полісмислове навантаження, то варто виокремити деякі її особливості. У психології релігії віра розглядається як стан психіки, як особливий душевний акт, який немовби розкриває все, що відбувається з людьми, які вірять. Як зазначав О. Введенський, з психологічної точки зору віра в Бога "є стан свідомості, який не вичерпується ні одним знанням про Бога, ні одним почуванням Його, але є їх (знання, почування, прагнення) поєднання в єдиному акті живої впевненості, що безумовно виключає сумнів" [3, с. 428]. Коли ж цей душевний стан огортається змістом, розглядаються онтологічні перспективи, гносеологічні характеристики і праксеологічні можливості віри. Цей аспект аналізу віри є цариною філософії релігії. І нарешті, оформлений зміст віри фіксується в догматах, визнанні істинності релігійних положень, які вивчають богословя та історія релігії.

Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій релігія -- це віра в єдиного Бога. Поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів та їхні потойбічні сили, на їх думку, це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.

Віра є основою християнського життя. Вчення Ісуса Христа, апостолів і всієї Церкви говорить про віру як про основну умову християнського життя, спасіння, оскільки з вірою приходять надія і любов, будь-яка добра слава. Класичне визначення віри можна знайти у Святому Письмі: "Віра... є здійснення очікуваного і впевненість в невидимому" (Євр. 11).

Основа віри, з точки зору теологів, -- це Божественне одкровення, яке дане в Біблії. У межах християнської теології віра розглядається не просто як характеристика внутрішнього, субєктивного світу людини чи позначення і належності до певної конфесії. Усі християнські церкви визнають віру обовязковою умовою спасіння людини.

М. Лютер стверджував, що християнська віра є обовязковою умовою справедливості, благочестя і спасіння людини; відсутність віри означає гріх. П. Тіліх визначив віру як вищий інтерес особистості, який знаходиться в центрі її духовного життя і охоплює всі структури, котрі складаються з несвідомих і свідомих елементів. В акті віри долаються протилежності між субєктом і обєктом, між іманентним і трансцендентним. Віра, на думку П. Тіліха, реалізує безпосередній звязок між людиною і Богом, при цьому Бог розглядається не як трансцендентна істота, а як основа людського буття.

У віри є два тлумачення, значення. Перше -- це віра в кого-небудь чи що-небудь через визначення їх істинності та цінності, наприклад віра в Святу Трійцю, в Церкву. Друге значення віри -- це довіра. Віруючи в існування Бога, слід довіряти Божому слову, сподіватися на Його обіцянки. Обидва аспекти віри необхідні християнину, який повинен увірувати розумом, серцем і душею, а потім постійно жити цією вірою.

Отці церкви прагнули розкрити ті духовні чинники, які є смисложиттєвим центром людини. Такими доброчесностями стали віра, надія, любов. Немає любові без надії, надії без любові, немає їх двох без віри. Із сповідування віри народжується надія, що супроводжується любовю, яка перевершує їх. Г. Сковорода також виокремлював віру, надію, любов як духовні орієнтири, що забезпечують народження оновленої, одухотвореної людини. Віра уможливлює рух до Бога і зустріч з ним, стає способом подолання загрози відносності (Т. де Шарден). Надія як можливість неможливого та незбагненного стає формою переживання звязку теперішнього і майбутнього, а любов поєднує Бога та людину.

У звязку з традиційним поділом психіки людини на сферу почуттів, мислення і волю у філософії, в психології склалося три підходи до осмислення феномену віри. Кожний із них повязує процес осягнення віри з однією складовою психіки.

Представники інтелектуальних теорій (В. Вундт, Дж.-С. Мілль, Ф. Брентано, Г.-В.-Ф. Гегель та ін.) розглядали віру як феномен інтелекту. Дж.-С. Мілль ототожнював її з нерозривною асоціацією ідей. На думку Гегеля, віра -- це різновид знання, "чиста свідомість сутності". У цих підходах увага зосереджується на змістовому характері віри, тому й домінантою є переконаність, впевненість субєкта. Прихильники емоційної теорії (В. Джемс, П. Соколов, Д. Юм та ін.) розглядали віру як почуття. Д. Юм стверджував, що віра -- "деякі відчуття" чи "живе уявлення", а В. Джемс тлумачив віру як почуття реальності обєкта, що вкорінене в сфері підсвідомого. О. Введенський, визнаючи роль інтелектуального та вольового компонентів у структурі релігійної віри, зазначав, що лише в серці знаходиться щастя людини, оскільки це зумовлено, по-перше, інтимно-особистим, задушевним характером сердечного життя, по-друге, його відносною незалежністю від життя розуму та волі. Саме почуттєвий елемент оживотворює абстрактно-теоретичну думку, в почутті відбувається звязок з абсолютно-сущим, який виявляється як сприйняття дій Всемогутнього, як поклоніння перед досконалостями Величного та як трепетна любов, що сходить до царини Божественного. Представники вольових теорій (Р. Декарт, П. Лавров, Й.-Г. Фіхте та ін.) розглядали віру як атрибут волі. Так, Декарт звертав увагу на те, що віра є проявом "свободи волі", а Фіхте стверджував, що віра виступає рішучістю волі визнати знання. Отже, концепт віри по-різному осмислювався в історії філософії та психології. Безперечно, релігійна віра охоплює три названі компоненти, оскільки вона фіксує цілісний стан субєкта, що включає інтелект, почуття та волю. Ступінь вияву кожного з цих елементів залежить від сакральної значущості обєкта, субєктивної відданості індивіда. Оскільки віра зачіпає всі сторони людської душі, у ній немовби "присутня" вся особистість в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах. Віра не може існувати без уяви та ідей, які б не прагнули до прояву в уявленнях. Коли ж порушується цей своєрідний ланцюг (випадає хоча б одна його ланка), віра поступово починає згасати.

У контексті духовного світу люди різняться за багатьма ознаками. Визначальною з них є суть (зміст) предмета віри, тобто те, у що (кого) вірять, яким зумовлюється світогляд і духовні цінності людини. Важливою особливістю віри є ступінь обґрунтованості, осмисленості, глибини, стійкості та дієвості її предмета. Щира віра у щось або когось породжує довіря (довіру). Безмежна сила віри зумовлена насамперед тим, що вона дає надію, по суті, створюючи для людини життєву перспективу. Адже коли відсутня надія, людина потрапляє у стан безвиході (фрустрації), подолати який можна лише маючи неймовірну силу волі. Надія є надзвичайно потужним мотивом людської активності, оскільки стверджує віру, вселяє впевненість.

Святий Августин вважав, що є три види бачення: тілесне -- завдяки очам люди бачать предмети; духовне -- уява дає змогу "побачити" відсутні речі; розумове, коли з допомогою чистих думок і серця споглядають ідеальні поняття і вічні істини. Третій шлях бачення Бога допомагає людині "побачити" Бога в "умоспоглядальному вигляді". Саме віра допомогла Августину перетворити живу і полумяну думку про Бога в бачення Бога. "Тому чим живіші образи, тим повніше злиття містика з обєктом його споглядань, тим полумяніше його віра, тим глибша випробовувана ним духовна насолода" [12, с. 1317--1318].

Духовним знання стає тоді, коли воно перетворюється на особистісно значуще. Для богослова "знання" стає нерозривно повязаним з "вірою" і "переживанням", тому що його цікавить не природа речей, а тільки вплив її на самобутній характер релігійного переживання людини.

На відміну від раціонального наукового ірраціональне релігійне знання ґрунтується на вірі, яка, за В. Джемсом, наділена емоційністю і інтуїтивністю. Наукове знання відрізняється від релігійного також за ступенем образності. Релігійна істина приходить до віруючого не через розум, а через почуття як динамічне, процесуальне релігійне "переживання, як "життя в істині"". Для того щоб вірити, слід знати предмет своєї віри, уявляти його властивості, безпредметної віри не існує. Однак віра не вичерпується знанням, до нього повинен приєднатися ірраціональний елемент, здатний дати живий колорит дійсності. Цей елемент перебуває за межами мислення і логічних співвідношень.

Делись добром ;)