2.1 Історико-релігійні особливості краю

Внаслідок третього поділу Польщі у 1795 р. територія України відійшла до складу Російської імперії й відповідно Рівненщина опинилася у складі Волинської губернії. Російський уряд прагнув налагодити релігійне життя у нових губерніях за православними канонами та звичаями. Проте, слід відзначити, що строкатість національного складу впливала на релігійну приналежність на цих територіях. Як свідчать дані польського дослідника Я.Гофмана за статистичними даними на 1885 р. у м. Рівному проживало 664 католиків, 1763 православних, 4850 євреїв, 58 євангелістів [19, c.74].

Переважна частина України в 1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви (РПЦ). В церковно-адміністративному плані православна церква в Україні поділялась на 9 єпархій: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську. З усіх 63 єпархій імперії українські були найгустіше заселені, і на кожну припадало в середньому понад 2 млн. жителів. Одна лише Київська єпархія за своєю чисельністю переважала всі східні патріархати разом взяті. А загалом в Україні проживала 1/5 частина православного населення імперії.

Однією з особливостей співіснування українського та російського православя у часи після 1686 р. стала їх взаєморуйнація. Поглинання української церкви Московським патріархатом призвело по-перше до його ідейно-організаційного паралічу, як прямого результату нездатності РПЦ до сприйняття західних церковних традицій; по-друге, занепад церкви з наступним підпорядкуванням її державі та остаточною ліквідацією соборного устрою згубно позначився як на українському, так і на російському православї. І нарешті, по-третє, знищення організаційно-церковної структури українського православя було вже не стільки справою РПЦ, скільки напрямом діяльності та особливістю утвердження російського самодержавства. Тому сама РПЦ вступала в ХХ століття як інституція не тільки напівцерковна, а й напівполітична. Про що свідчить указ імператора Миколи ІІ від 10 січня 1900 р., направлений до Волинської Духовної Єпархії з метою виховання семінаристів у прихильному ставленні до церковних порядків й лояльному ставленні до великодержавницької політики.

На поч. ХХ ст. у Рівному діяли православні храми: Свято-Воскресенський собор, освячений 1894 р.; церква Св. Степана на кладовищі "Грабник", збудована в 1848 р., й освячена в лютому 1850 р.; церква Успіня Пресвятої Богородиці, заснована в 1761 р. ,а також католицький храм - приходський костел Св. Антонія, побудований у 1899 р. Досить значне місце посідали у Рівному єврейські культові споруди - публічні синагоги та молитовні будинки [19, 20, c.74].

Таким чином, на Рівненщині спостерігалася поліконфесійна ситуація, яка вимагала досить толерантного ставлення з боку як урядових кіл, так і мешканців краю.

З часу підписання Ризького мирного договору територія Західної Волині (Рівненщина зокрема) увійшли до складу Другої Речі Посполитої, що наклало певний відбиток у суспільно-релігійному житті краю. Польська Конституція 1921 р. проголошувала рівні права громадян непольської національності, а також їх право "вільного використання своєї мови та задоволення вимог своєї релігії". Усе це обєктивно створювало умови для національного розвитку українців, які до того ж становили абсолютну більшість (86%) та компактно проживали на своїй етнічній території. Проте польський уряд відразу взяв курс на створення однонаціональної держави, спрямувавши всю гостроту асиміляторської та колонізаторської політики проти українського населення. Однак, за нових умов римо-католики і світські та польські чинники вже не могли проводити стару політику безоглядного нищення Православної Церкви, були змушені рахуватися з новими реаліями.

Нові державно-політичні обставини початку 20-х років спричини зміни організаційного статусу Православної церкви в межах Другої Речі Посполитої. Перехід від структури рядової церковної області до екзархату, а згодом і до самостійності в управлінні відображає сфрагістика. Восени 1921 р. екзархом Московського патріарха з правами обласного митрополита призначено архієпископа Юрія Ярошевського. Владика Юрій використовував для діловодства відповідний штамп - "Экзархъ Всея Православныя Церквы в Польщі ". Мова легенди вибрана невипадково. Вона відображала панівні настрої духовенства, зокрема єпископів.

На поч. 20-х років у Польській державі проживали близько 4 млн. православних, з того 2,7 млн. українців, а решту становили білоруси та зовсім незначний відсоток росіян. Головною твердинею православя ставала Волинь. Рух за здобуття автокефалії розпочався відразу з встановлення польської влади. За часів воєнної хуртовини церковне життя в краю сильно занепало: багато церков було зруйновано і пограбовано, чимало священиків повтікало. Ніхто не знав, у яких формах, на яких засадах буде розвиватися церковне життя за нової влади. У таких умовах розпочалося його відродження: єпархія була поділена на деканати, призначалися священики в осиротілі парафії, зясовувалися розміри матеріальної шкоди тощо.