Релігія ісламу

контрольная работа

5. Шиїтські секти

Секти в шиїзмі багато чисельні. Найзначніші з них - зейдити, імамити, ісмаїліти, шиїти-імамити. Зейдити об`єдналися в окрему секту, коли частина шиїтів згрупувалася навколо Зайда ібн Алі (звідси назва - зейдити), який очолив антиомейядське (проти династії Омейядів 661-750рр.) повстання в Куфі і загинув на полі битви (740р.). Його прихильники відокремилися в окрему секту, яка отримала назву зейдити. Основною метою зейдитів стало створення теократичної держави на чолі з імамом з роду Алі. Зейди оселилися в Ірані, Іраці, Хіджазі, а також в Йемені, де їм вдалося закоренитися і заснувати власну державу. Зейдитські громади існують й понині в Йемені, Саудівській Аравії, Пакистані та інших країнах.

Помірковане крило шиїзму - імамити, які визнають 12 «праведних імамів» із роду Алі. Помірковані імамити визнають імамат Алі як достовірне призначення, шляхом ясного, особистого визначення імама, а не таємного самовизначення, не зрозумілого загалу натяку на появу імама. Отже, помірковані імамити вважають, що імамат (духовна влада) передається устами Пророка або попередніх імамів.

У теперішній час імамізм є державним віросповіданням в Ірані. Шиїти-імамити становлять половину населення Іраку, їхні громади проживають в Лівані, Кувейті, Бахрейні, Саудівській Аравії, Йорданії, Афганістані та інших країнах поширення ісламу.

Ісмаїліти як напрям у шиїзмі виникли в середині VIII ст. Це був черговий поділ у шиїзмі, зумовлений проблемою успадкування духовної влади шостого імама Джаафара ас-Садика, який за свого життя призначив своїм наступником четвертого свого сина Мусу аль-Казима. Це призначення не визнало угрупування прихильників його старшого сина Ізмаїла, який, однак, скоро помер, не ставши імамом. Тоді його послідовники оголосили сина Ісмаїла Муххаммада своїм імамом. Отже послідовників збереження імамату нащадків Ісмаїла стали називати ісмаїлітами.

Суфізм - містичний напрям в ісламі - виник у VII-VIII ст.. Суфії не вважали обов`язковими для себе щоденні норми, обряди, суворі приписи правовірних мусульман. Їхнє життя присвячувалося Аллаху, і звідси їхня нестандартна поведінка - вони не молилися п`ять разів щодня, а виконували обряд радіння у різних варіаціях - від екстатичного трансу до глибокого внутрішнього зосередження, близького до індо-буддистської медитації. Необхідно відзначити, що до витоків суфізму належать концепції різних культур. Синтез різних витоків на ґрунті ісламу привів до появи суфізму, який мав неабиякий вплив на арабо-мусульманську культуру.

Суфізм реалізував себе як специфічна релігійна практика з жорсткою самодисципліною і дотриманням заданої психотехніки. Первісними формами суфійської організації стали аскетичні обителі (монастирі) - ханаки, які слугували як школи мусульманського аскетизму. Суфій повинен пройти важкий і довгий шлях релігійно-морального самовдосконалення, духовного очищення і самозаглиблення, відречення від мирського «я». Рядовим віруючим були близькими і зрозумілими притаманний суфізму емоційно-екзальтований підхід до віри, харизма і чудо творення суфійських праведників, заохочуваний суфізмом культ святих і священних поховань, чудодійних атрибутів і реліквій.

У процесі довгої боротьби сунізму і шиїзму переміг ортодоксальний і нетерпимий до будь-яких змін сунізм. Це проявилося і в ставленні до проблеми образного, наочного зображення Бога і світу: були відкинуті принципи художньої образності, заборонялися зображення. Ісламська філософія намагалася обґрунтувати теоретично подібне ставлення до світу, його пізнання і відтворення. Ніхто, крім Аллаха, не може і не повинен не тільки створювати щось нове, а й відтворювати створене, оскільки тільки Аллаху належить вирішувати долю кожної одиничної речі.

Останнім часом заявили про себе на Північному Кавказі ваххабіти. Ваххабізм як релігійна течія сформувався у першій половині XVII ст. У 1730-1731рр. серед кочівних арабських племен Неджда почав проповідувати засновник цієї течії Муххаммад ібн Абд-аль Ваххаб. У 1744-1745рр. до нього приєдналися основні маси кочівників цієї території і один із шейхів, Ібн Сауд, який взяв на себе військове і політичне керівництво рухом.

Соціальною основою ваххабістського руху була опозиція проти торгово-промислового і чиновницько-адміністративного населення арабських міст, яка утворилася із кочівників Неджда. Офіційний сунізм звинувачував ся ними у відході від «чистого» раннього ісламу, оскільки, начебто, і у віровченні, і в побуті мусульман дуже мало чого від нього залишилося. Саме це звинувачення сунізму давало привід ваххабітам до «священної війни проти заблуканих». Вчення про джихад (араб.- зусилля - у справі поширення ісламу) посіло чільне місце у вченні ваххабітів.

Ваххабіти вимагали дотримуватися тільки Корану, а що стосується Сунни, то вони визнавали лише ті хадиси, які склалися у період перших чотирьох халіфів. Усе, що нашарувалося в ісламі протягом наступних століть, - не обов`язкове для мусульманина. А в багатьох випадках шкідливе і заборонене, як вчили ваххабіти.

Вимога повернення до Корану стосувалася особливо догмату про єдинобожжя. Ваххабіти вважали, що єдинобожжя (монотеїзм) порушується в ісламі культом святих. Вони заперечували необхідність пошанування навіть культу Муххаммада. Молитися, вважали ваххабіти, не потрібно ні святим, ні пророку, оскільки ніхто з них не знає волі Аллаха, і ніхто не наділений правом заступництва перед ним за людей. Молитися потрібно лише Аллаху.

Таким чином відмінявся весь поширений культ святих з його гробницями, пам`ятками, реліквіями, з паломництвом до «святих місць» тощо. Спрощувалася вся обрядовість ісламу. Великого значення набувало вчення про те, що між Богом і людьми немає і не може бути будь-якого посередника. Скасовувалося професійне духовенство. Ваххабіти заперечували і чернецтво.

У побуті вони закликали мусульманина повернутися до первісних кора нічних приписів, які забороняли вживання вина, паління, всілякі види забобонів - ворожіння, магічні обряди, віру в прикмети, щасливі і нещасливі дні, числа тощо.

Делись добром ;)