Святіший патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) – перший предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату (1898-1993)

курсовая работа

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Питання персоніфікації історії, дослідження життєвого шляху, діяльності та творчої спадщини визначних осіб стали одним із важливих завдань сучасної історичної науки. Біографічні праці відіграють нині дедалі вагомішу роль. Увагу науковців привертають, передусім, імена тих українських діячів, життєписи яких у роки панування тоталітарного режиму в українських землях фальшувались чи взагалі були вилучені з наукового та суспільного обігу.

Серед знакових постатей в історії українського православя вирізняється Степан Скрипник - посол до польського сейму від Волині в 30- роках ХХ ст., першоієрарх Української Православної Церкви в США, перший Святіший Патріарх Київський і всієї України Мстислав.

У звязку з великим обсягом дослідження і проблематичною роботою з джерелами, автор поверхнево розкрив питання і використав доступні для нього джерела в даній роботі, а саме: Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 5 - 6 червня 1990 р. Документи і матеріали // №1 Звернення Ініціативного комітету відродження УАПЦ на Україні до Президії Верховної Ради СРСР та УРСР, до міжнародної християнської громадкості. Упорядник І.М. Преловська. - С. 13 [2]; Книга Правил: Святих апостолів[3]; Мартирологія Українських Церков. Ієрархія Української Автокефальної Православної Церкви. За станом на 1942 рік. - с. 925 - 926 [4]; Михальчук В., Симон Петлюра та його родина. Документи та матеріали [5].

Великої уваги заслуговують праці авторів:

Власовський І., у титанічній праці “Нарис історії Української Православної Церкви” дослідив нелегкий шлях українського народу в боротьбі за Українську Православну Церкву [11].

Пащенко В., в книзі “Держава і православя в Україні: 20 - 30-ті роки XX ст.” показані умови і ставлення держави до релігії[23].

Смирнов А., у монографії “Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч. 1930 - 1944” дуже розширено висвітлив інформацію про політичну та церковну діяльність Святішого Патріарша Мстислава (Скрипника) [25].

Степовика Д.В. у книзі “Патріарх Мстислав. Життя й архіпастирська діяльність” багато інформації про юність майбутнього Патріарха[26].

Досить багато інформації про Патріарха Мстислава (Скрипника) знаходимо в періодичних виданнях, насамперед в публікаціях газети: “Українське Православне Слово” [14],“Людина і світ” [22], журнали: “Дніпро” [20], “Успенська вежа” [8], [9]. Також задіяні електронні ресурси: дипломна робота:Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча [30].

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ТА ЛЮБОВІ ДО ПРАВОСЛАВЯ 1898 - 1940 рр.

2.1 Дитячі роки майбутнього Патріарха1898 - 1916 рр.

Постійна дія благодаті Святого Духа на вибраних Богом людей виявляється ще під час їхнього земного життя. Вона допомагає їм досягнути того духовного зросту, який допомагає здолати всі перепони протягом нелегкого життєвого шляху, всупереч найважчим перепонам, які повсякчас постають перед людиною. До числа таких вибраних Богом людей необхідно віднести і першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника Степана Івановича), людину, яка завдяки своїм заслугам, та своїй титанічній праці, вже за свого життя стала історичною постаттю великих масштабів[14, c. 9].

Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року, у глибоко релігійній родині нащадків козацького роду. Родова лінія в козацькому полку простежується з ХVІІ ст. Батько майбутнього Патріарха Іван Скрипник працював теслею. Він був глибоко віруючою людиною.

Дідусь Степана - Опанас, роками очолював козаче управління на Полтавщині, а згодом як і його молодший син Іван (Батько Патріарха), був довголітнім титарем Воскресенської Церкви в Полтаві.

Серед найближчих родичів Степана, було чимало духовних осіб: двоюрідний дядько священномученик Сильвестр (Ольшевський), який став архієпископом Омським і Східно-Сибірським, також прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) був фундатором Іонинського скиту в Києві, бабуся матері - схиігуменя Антонія та її онука Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. Разом із тіткою Мариною і Феодосією, Степан часто відвідував храми і монастирі Полтавщини[8, с. 8].

Не менш цікавим є родовід матері Степана її звали Маріанна, вона була також козацького роду, як і родина Скрипників а її батько Василь Павлович Петлюра, був нащадком одного з козаків Полтавського полку.

Із старовинного козацького роду була також і бабуся Степана - Ольга Олексіївна Марченко.

Рід Марченків був таким же побожним, як і рід Петлюр, через що моральні засади християнства міцно вкоренилися в їх життя. Тому, в 70-х роках ХІХ ст., Василь Петлюра і Ольга Марченко одружившись, утворили міцну християнську сімю, в якій панувало благочестя, порядність та любов. Ця сімя була великою, так як мала дванадцятеро дітей. Важкий хрест несли дідусь і бабуся Степана, так як в ранньому віці втратили трьох дітей [21, c. 20]. Непросто було також дати освіту і виховання чотирьом синам і пятьом донькам. Але невтомна праця Василя Петлюри та Ольги Марченко сприяли тому, що чотири сини навчалися в Полтавській Духовній Семінарії, але тільки один із старших синів удостоївся прийняти таїнство священства, так як другий із старших синів, Іван помер від інфекційного захворювання.

Інші два сини Симон та Олександр Петлюри після закінчення семінарії присвятили своє життя військовій страві[26, c. 15].

Щодо пятьох дівчат найстаршою серед них була Єфросинія, яка згодом прийняла чернечий постриг. Інша сестра Тетяна померла під час пологів, третя донька Маріамна (матір Степана) вийшла заміж за полтавського козака Івана Скрипника, та виховала пятьох дітей - чотирьох синів і доньку. Отже, його церковно-релігійний стержень був закладений ще у ранньому дитинстві, свідчив про тверду і непохитну віру, глибоке духовне виховання в родині.

Певний вплив на формування свідомостіСтепана Скрипника мав його хрещений батько Пилип Іваненко, який був директором єпархіальних свічних заводів, членом українських організацій Полтави. Прикладом для наслідування завжди був дядько Симон Петлюра, який змалку прищепляв йому любов до української історії, культури, літератури. В одному з інтервю на запитання: “Які постаті на Вашому віку були найвидатнішими?” Мстислав відповів: “Симон Петлюра. Я був пуцвірком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша - “Пани, пани...” А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато... Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилася, тато зрадів, але мама каже, я боюся, що цей Сенька зробить із тебе соціаліста. В цей момент, я вважаю, що зерно пустило корінця...”[24, c. 36].

Слід підкреслити значення освітніх закладів як одного з основних елементів цементування національної ідентичності Степана Скрипника. Спочатку батьки віддали сина до пансіонату і приватної підготовчої прогімназії В. Шевелева, де виховувались діти свідомих українців. Після закриття владою школи за участь учнів у святкування ювілею відкриття памятника І. Котляревському (1913р.) Степана продовжив навчання у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. У гімназійні роки він належав до таємного “Гуртка українських середньошкільників у Полтаві”, що під керівництвом П. Чижевського, П. Ризенка та Ф. Попадича вів патріотичну роботу в середовищі учнівської молоді. Закінчити гімназію йому не вдалося. Обставини виключення Степана залишаються загадковими. У спогадах владика Мстислав (Скрипник) пояснював це призовим віком 18 років[8, c. 6].

Як би там не було, можемо стверджувати, що навчання в Полтавській гімназії - важлива віха в житті юнака. Гімназія мала значний вплив на кристалізацію його поглядів, озброїла знаннями, націлила на патріотичну діяльність, посилила відчуття національної само ідентифікації, була головною передумовою для суспільного зростання[25, c. 50 - 51].

Отже, на формування світогляду, психіки, індивідуальності Степана Скрипника впливали патріотизм української Полтави з її козацькими традиціями, родинне церковне середовище, захоплення фольклором, гімназійне патріотичне виховання, революційна діяльність дядька Симона Петлюри.

У 1916 році Степан Скрипник опинився у козачій офіцерській школі в Оренбурзі, яка готувала прапорщиків. Революційні події 1917 р. і відродження України захопили його у свій вир. Він служить вояком Першому кінному полку гайдамаків ім. К. Гордієнка. Про це нам відомо з Івана Скрипника до Симона Петлюри, в якому він повідомляє, що Степан добровільно вступив до полку гайдамаків, і водночас просить влаштувати сина у військове училище[25, c. 51].

Отже, бачимо що майбутній СятішийПатріарх Мстислав (Скрипник) зростав і виховувався, у віруючій і патріотичній родині яка має довге українське коріння. В ранньому віці в Степана заклалися духовні стержні для священичого служіння, через що Господь наділив його довголіттям.

2.2 Політична діяльність1920 - 1930 рр.

Непрості часи настали для Степана в 1920 - 1930 роках, який був серед наближених осіб до голови Директорії УНР Симона Петлюри. Петлюра неодноразово допомагав племіннику, даючи йому слушні поради та пропозиції. Цього разу він запропонував Степану перебратися в один з інтернованих таборів, і там вести культурно-просвітницьку роботу серед колишніх воїнів, або в разі їх розформування, працювати з населенням [21, c. 85].

Після кардинальної реорганізації, було розпущено військові чини від найвищих до найнижчих, скорочувався штат, а людей розселяли то таборах. Степан перебував у таборі, що в Калішах, який вважався не з гірших, але життя в ньому було дуже в поганих умовах, тому проведення культурно-освітньої роботи було неможливим. Тому він їде на Волинь, намагаючись працевлаштуватись. Місцева польська влада вбачаючи в племіннику Головного Отамана Симона Петлюри політичного агітатора запропонували йому забиратись геть із Волині. Тому Степан Скрипник вирушає до сусідніх галицьких земель, відвідує своїх знайомих і друзів, з якими товаришував та мав спільні інтереси за вільну Україну [26, c. 200].

В одній із таких поїздок у м. Станіславові (нині м. Івано-Франківську) він знайшов свою вірну опору Іванну Вітковицьку. Ця гарна прикарпатська галичанка походила зі стародавнього інтелігентного галицького роду. Вона працювала в адміністрації головного отамана військ УНР Симона Петлюри, а її батько служив у війську УНР[5, c. 114 - 115].

У 1921р., на 23 році життя, в день свого Небесного Покровителя, первомученика і архидиякона Стефана, він разом з Іванною Вітковицькою приймає таїнство Вінчання. Восени цього ж таки року, в них народжується первісток Ярослав.

В 1925 р., в місті Заліщики, Тернопільської обл., в молодій сімї Скрипників народжується дочка Тамара.

Великого потрясіння Степан зазнав зі звісткою про смерть свого дядька Симона Петлюри якого 25 травня 1926 року на вулиці Расін в Парижі було застрелений. Степан Скрипник добре розумів, що всю ту частину так би мовити місії, яку не встиг виконати його дядько Симон, доведеться виконати йому. Тому він починає шукати своє місце, та своєї ролі для розбудови майбутнього України.

Перед собою Степан Скрипник поставив певні завдання, а саме:

* організувати громадсько-політичне життя українців на Волині;

* створити кооперативні рухи для поліпшення матеріального становища населення, знаходження коштів для налагодження видавничої справи;

* надати допомогу Церкві, та залучити населення до благодійницької діяльності;

Нелегко було досягти бажаних цілей в ті нелегкі часи, але Степан стояв твердо і непохитно, поступово досягаючи бажаного [30, c. 1].

Травневий переворот 1926 р. під керівництвом Ю. Пілсудського українці сприйняли з надією на припинення всевладдя правих (ендеків та їх прибічників), які вороже сприймали розвиток українського національного руху. Серед частини українців, особливо з петлюрівського середовища, поширилася думка, що Пілсудський, який у 1920 р. підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику, сприятливішу для українського населення Польщі [23, c. 105].

Молодий кооператор теж повірив у можливість змін на краще і у 1926 р. повернувся на Кременеччину ґмінним урядовцем с. Борсуки, де через три роки народилася його дочка Маріанна. Там Степан Скрипник вів активну культурно-масову роботу серед селян, організовував народний хор. Одночасно Степан Скрипник підвищував свою кваліфікацію: з 16 травня по 12 квітня 1927 р. навчався на Першому самоврядовому курсі для ґмінних урядовців; після складання іспитів завершив навчання із результатом “дуже добре” [25, c. 53].

У 1929 р. Він закінчив курси на Вільному університеті у Варшаві, відзначившись у правових і фінансово-економічних науках. В літку того ж року він став писарем рівненської ґміни. Протягом 1926 - 1930 рр. Степан Іванович заочно навчався у Вищій школі політичних наук у Варшаві.

Досліджуючи питання про освіту Степана Скрипника, Сирнову А. вдалося знайти частину архіву, зокрема, майже всі особові справи слухачів цієї школи, однак прізвища Скрипника серед них не виявилось. Отже, наразі немає жодного документа, який би підтверджував його навчання у школі політичних наук. Сам владика Мстислав, згадував свої молоді роки зазначав, що “закінчив студії в ділянці політичних наук” [25, c. 53].

У 1930 році Степана Скрипника обрали депутатом Польського Сейму від Волині й Полісся (ця частина України до 1939 року була під владою Польщі). В сеймі він палко відстоював інтереси православного населення Волині, яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи православні храми і всіляко утискуючи православних віруючих. Він захищав соціальні, національні, освітні права своїх виборців, набув слави визначного парламентарія. Відповідальне становище в польському парламенті не перешкоджало Степану Скрипникові бути активним в українському громадському житті. Він був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку і головою товариства “Українська школа” в Рівному, а також членом інших українських культурно-громадських організацій. Степан Скрипник допоміг у збереженні українського шкільництва і преси та стимулював українське національне відродження на Волині. В той же час майбутній Патріарх брав активну участь у церковних зїздах духовенства і мирян на Волині, був організатором масових маніфестацій, що відбулися 10 вересня 1933 року в Почаївській лаврі, які поклали край московським впливам у Православній церкві [31, c. 1].

У 1938 році Скрипник виголосив промову в польському Сеймі, в якій виступив із протестом проти примусового окатоличування православних українців. За девять років роботи в парламенті Степан Скрипник виголосив близько 20 промов, які стосувались українського питання, розвитку освіти, церковних проблем тощо.

Отже, бачимо, що в період навчання а згодом і в реалізації своїх знань Степан Скрипник став зрілим, досвідченим політиком, що згодом допомогло йому в боротьбі за відродження та розвиток Української Православної Церкви.

РОЗДІЛ 3. АРХИЄРЕЙСЬКЕ СЛУЖІННЯ В УКРАЇНІ І ЗАКОРДОНОМ 1942 - 1990 рр.

3.1 Діяльність в окупованій Україні 1942 - 1944 рр.

церква київський патріарх мстислав

Особливу увагу заслуговує питання про те, чому Степан Іванович Скрипник раптом вирішив кардинально змінити своє життя і обрав церковний шлях єпископського служіння. Уже в перші місяці окупації стало зрозуміло, що відродження Української держави не входило до планів гітлерівців, які розгорнули репресії проти українських патріотів. За таких обставин Степан Скрипник вирішив цілковито присвятити себе розбудові Української Автокефальної Церкви, яка щойно почала оформлюватись і відчула колосальний дефіцит кадрів, особливо єпископських. Такі його якості, як незламний характер, політична амбітність, залізна воля у досягненні мети, непохитний патріотизм, чудові ораторські здібності у поєднанні з багатим політичним досвідом та авторитетом у поміркованих колах, спрацювали на користь Степана Скрипника. Свою роль відігравала і морально-психологічна травма, повязана із передчасною втратою коханої дружини Іванни, яка трагічно загинула 6 травня 1940 року у Львові за не зясованих обставин[25, c. 149].

Війна, як і кожна інша погранична ситуація, - це той час, що спресовує, пришвидшує і драматизує всі процеси. Немає сумніву, що реалії Другої Світової війни відбилися й на його світовідчуттях Степана Скрипника, посиливши властиву для нього релігійність. На початку 1940 рр. в окупованій Україні Церква і тільки Церква залишилися єдиним інститутом, належність до якого була, принаймні формально, толерованою німецькою владою і який продовжував залишатися обєднуючим та мобілізуючим фактором для кожного, хто себе ідентифікував із Україною та українським народом. Отже, Церква і лише вона діставала ознак найбільш легітимної та впливової інституції, що перебирала на себе функції не тільки чільної духовної, але й національно-культурної структури тогочасного українського суспільства, найміцнішої духовної опори нації [25,c. 149]. Для Степана Скрипника українськість в кожному її вияві була частиною світогляду, що знаходила віддзеркалення і в політичному, і в релігійному, і в культурному, і в освітньому вимірі.

Свою роль відіграли і родинні релігійні традиції, глибоко закорінені у ментальності Степана Івановича. Все його попереднє життя з активною мирянською позицією стало підготовчим етапом до церковного служіння.

За дорученням владики Полікарпа (Сікорського) єп. Никанор (Абрамович), який у березні 1942 р. Прибув до Києва, розпочав пошук кандидатів на єпископство. Правдоподібно, єпископське служіння Степану Івановичу запропонував саме владика Никанор, з яким він міг бути знайомий ще з 30-х рр. і співпрацював на рівні УРДВ (Українська рада довіря на Волині). Тому, мабуть, невипадково владика Мстислав (Скрипник) вважав його за свого духовного батька і під його опікою здобував необхідний архіпастирський досвід.

У квітні Степан Скрипник був висвячений на диякона і священика. На початку травня отець прийняв чернецтво з іменем Мстислав на честь благовірного київського князяМстислава Володимировича і був підвищений до сану архімандрита. 12 травня його нарекли на єпископа Переяславського. Чернечий постриг здійснив єпископ Никанор (Абрамович), а імя і титул запропонував преосвященний Ігор (Губа). Архієрейська хіротонія відбулась 14 травня у підземній церкві прп. Сергія Радонезького, яку спорудили під Андріївською церквою у Києві в 1864 р. з ініціативи А. Муравйова[25, c. 150].

“Рукополагали мене владики Никанор (Абрамович), Ігор (Губа) і щойно висвячений владика Михаїл (Хороший), - згадував митрополит Мстислав. “Висвята відбулась дуже рано, і в такий таємний спосіб відбувалося три хіротонії. Крім єпископів було два священики, диякони, були хлопчики, співало троє людей…”[32, с. 1].

З прийняттям чернечого постригу, висвячений на священичий а згодом і єпископський сан, владика Мстислав вирішує цілковито присвятити себе розбудові Української Автокефальної Церкви. Такі його якості, як незламний характер, політична амбітність, залізна воля у досягненні мети, непохитний патріотизм, чудові ораторські здібності у поєднанні з багатим політичним досвідом та авторитетом у поміркованих колах, спрацювали на користь майбутнього патріарха [11, c. 198].

Неодноразово радянська пропаганда намагалась пояснити ці зміни в його житті тим, що він був спеціально висвячений німцями на єпископа УАПЦ “за заслуги перед фашизмом” для того, щоб проводити розкольницьку роботу в українському русі. Але такі свідчення не мають ніякого ґрунтовного підтвердження.

В травня 1942 р., самевладику Мстислава (Скрипника) делегували до Луцька для інформування владики про релігійно-церковні процеси в центральній Україні. Порозумівшись з митр. Полікарпом (Сікорським), владика Мстислав дістав благословення залишитись у Києві допомагати ариєп. Никанору (Абрамовичу) розбудовувати церковне життя. Попри те, що єп. Мстислав номінально був висвячений на єпископа Переяславського, через перепони з боку німців він фактично перебував у Києві разом із владикою Никанором (Абрамович) як його вікарій [16, c. 107].

Інші новопоставлені єпископи УАПЦ розїхалися по своїх єпархіях і налагоджували там нормальне (настільки це було можливо в умовах війни і окупації) церковно-релігійне життя. Найбільш невідкладним завданням була висвята священиків, бо нові парафії виростали надзвичайним темпом і потребували духовної опіки [26, c. 244].

Почали відбудовуватись церкви, або де їх на той час не було - облаштовували в тимчасових приміщеннях, зносили ікони, церковний одяг і утварь, що їх переховували за більшовицької влади, не боячись жорстокої кари. Під час Богослужінь, церкви завжди були переповнені людьми. Вірні причащалися - багато хто в перше в житті хрестили своїх дітей, вінчалися, служили похорон тим, що вже давно померли.

Для організаційного обєднання системою УАПЦ всієї української території, звільненої від більшовицької окупації, єпископ Мстислав відвідує найважливіші осередки: насамперед на Переяславщині, потім рідну Полтаву, Кременчук, Лубни, Хорол, Харків та інші центри Лівобережжя [26, c. 214]. Про цю незабутню подію розповідає владика Мстислав: “незабутнім спогадом 1942 року залишається у мене масове хрещення за більшовицької окупації неохрещених, яке і я мав щастя довершувати. До кінця моїх днів переховую спогад про Божественну Містерію - хрещення понад 600 дітей та юнаків у селі Рябці, недалеко Шведської Могили під Полтавою, у якій було поховано в 1709 році українську волю і державність. Виринає із памяті вечірня липнева година над великим ставком, над берегом якого сотки дітей і юнаків, а дещо за ними сотки їхніх хресних батьків із свічками в руках. Небо того вечора над селом Рябці купалося у сяйві, а світло свічок відбивалося у спокійній воді ставка, надаючи їй колір нації… Розумійте, як хочете, а мене цей спогад оживлює й дає поштовх до дальших життєвих зусиль, спрямованих на відродження Християнської України”[30, с. 1].

Всюди знаходить священнослужителів, так потрібних після більшовицького спустошення, відправляє урочисті богослужіння, на яких виголошує патріотичні проповіді. В Харкові під час Надзвичайного великого зїзду відправляє в Покровському монастирі урочисту Службу Божу й приєднує до УАПЦ 77-річного митрополита Харківського Феофіла (Булдовського), висвячений ще в 1923 р. Отже, до кінця літа ієрархія УАПЦ складалася з 14 єпископів. Але активність, запальні проповіді й зростаюча популярність молодого та енергійного єпископа не подобалися німецькій владі. 24 серпня 1942 року владика Мстислав(Скрипник) одержує повідомлення про заборону перебувати на теренах Київщини, і він мусив, щоб уникнути арешту, виїхати на Волинь[14, c. 9].

На початку жовтня 1942 року рейхскомісар не дозволив провести скликаний владикою Полікарпом (Сікорським) Собор єпископів у Луцьку. Єпископи, які зїхалися туди, під виглядом зустрічі влаштували тоді неофіційний Собор. Ухвалили кілька важливих рішень; найголовнішою була спроба обєднати Автокефальну та Автономну Церкви. Заходи щодо цього мали успіх, бо інтерес до обєднання виявив також першоієрарх Автономної Церкви. 8 жовтня 1942 року митр. Олексій (Громадський) від Автономної Церкви та архиєп. Никанор (Абрамович) і єпископ Мстислав (Скрипник) від УАПЦ підписали Акт про обєднання двох Церков у єдину Українську Автокефальну Церкву, яка перебуває в молитовному єднанні з митрополитом Діонисієм (Валединським). Але проти «Акту про обєднання» негайно виступили деякі єпископи-москвофіли Автономної Церкви. Під їхнім тиском, а також під тиском німецької влади, якій обєднання було політично невигідним, митр. Олексій (Громадський) відкликав свою згоду. Отже, Церква залишалася розєднаною і надалі [12, c. 34].

Німецька влада вважала ініціатором поєднання церков єпископа Мстислава (Скрипника), 12 жовтня 1942 року його заарештували. Тримали в увязненні у Чернігові, у Прилуках, у Києві, й навіть погрожували смертю. Пізніше в одному з інтервю на запитання: “Що було найстрашніше на Вашому віку?” Владика відповів: “Нічого страшного не було на моєму віку. Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. В коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в одному напрямку, його - в іншому, і він мені сказав: “Мене ведуть на розстріл”. А коли я увійшов у камеру, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить від Бога”.

У квітні 1943 року єпископа Мстислава (Скрипника) було звільнено з вязниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти Службу Божу і не буде проповідувати. З наступом радянських військ єпископ Мстислав (Скрипник) виїжджає до Галичини, а згодом до Польщі, де пробув до весни 1944 року [28, c. 188].

Отже, з впевненістю можна стверджувати, що єпископська діяльність владики Мстислава (Скрипника) спрямована на конституювання помісної УАПЦ, розквіт церковних справ, і подолання різних конфліктів. Він був активним прихильником між церковної єдності.

3.2 Церковне служіння в Діаспорі 1944 -1990 рр.

В Польщі за дорученням митр. Полікарпа (Сікорського) в червні 1944 року єпископ Мстислав (Скрипник) організовує евакуацію українського духовенства та їх родин у Західну Європу. Йшлося про значну групу українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священників, із них 30 греко-католицьких. Разом із ними Мстислав 1944 року емігрував на Захід. Його подальша архіпастирська діяльність у 1944 - 1950 роках повязана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції й Канади [7, c. 400].

Здобуваючи з кожним днем все більший досвід архіпастирського служіння, владика Мстислав (Скрипник) розумно підходив до питань, які носили в собі обєднавчий характер. Відповідно до прохання владики Іоана(Теодоровича), перед загальним Обєднавчим Собором, мали провести собори в кожній з церков. Відповідно до домовленості, собори на місцях мали відбутися напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці в 1950 р., а вже потім в день свята 14 жовтня, мав відбутися Обєднавчий Собор.

Постійно проводилися дискусії між консисторіями та передсоборними комісіями, наприклад про місце проведення соборів. Прибічникиархієп.Іоана (Теодоровича) пропонували Філадельфію, де була його резиденція. Прибічники Мстислава переконували, що краще провести в Нью-Йорку в кафедральному соборі св. Володимира з надією, що до них приєднається УПЦ на чолі з єпископом Богданом (Шпилькою), який теж був у Нью-Йорку. Вирішили проводити собори у Нью-Йорку, до кафедрального собору було прикуто погляди українських громад діаспори всього світу [29, c. 2].

Завдяки мудростіархієп. Іоана(Теодоровича) й енергійності владики Мстислава (Скрипника) у Нью-Йорку, на базі обєднання народилася нова Українська православна митрополія в США, митрополитом, з правами регіональної автокефальної Церкви.

Обєднавчий Собор Церков у Нью-Йорку розпочався молебнем, потім виступили голова собору архієп. Іоан (Теодорович) та рівне число делегатів від кожної Церкви. Собор розглянув організаційні питання і принципи, на яких ґрунтувалося обєднання,

В акті обєднання мовилося, що УПЦ у США керується Святим Писанням, Святим Переданням, статутом Церкви і ухвалами власних церковних соборів, узгоджено зі Святим Писанням і Святим Переданням. Цікаво, що в поняттях Святого Передання делегати включили рішення не лише семи Вселенських соборів, а й десятки помісних соборів, визнаних східною Православною Церквою; 85 апостольських правил, вчення святих отців, а також усі норми, статути щодо богослужінь та чернечого життя. Найвищим законодавчим органом УПЦ у США є Собор, що скликається 1 раз на 3 роки. У період між соборами церковні справи вирішує Рада Митрополії під головуванням митрополита. Консисторія є виконавчим органом і відповідає за виконання постанов Ради Митрополії. Ці детальні пункти свідчили про повноту і благодатність Церкви. На їх основі її можна було визнати і прийняти в родину інших східних Церков. І хоч в наступні роки Церква ретельно дотримувалася цих пунктів, Константинополь її не визнавав, бо Церква не прийняла підданство Константинопольській патріархії (тільки після упокоєння Мстислава УПЦ у США прийняла таке підданство, причому без жодного соборного рішення, лише з волі трьох архієреїв) [29, c. 2].

Владику Мстислава (Скрипника) на Соборі було обрано заступником митр.Іоана (Теодоровича), і тепер митрополія могла мати декілька єпископств, єпископську конференцію та інші притаманні окремій Церкві структури. На момент собору в Церкві було три архієреї: митр.Іоан (Теодорович), підвищений до цього сану 14 жовтня 1950 року, архієп. Мстислав (Скрипник) та Геннадій (Шиприкевич), який щойно прибув із Західної Європи і якого на цьому соборі було введено до складу єпископату УПЦ у США.

Перебуваючи у розквіті духовних та фізичних сил, владика Мстислав (Скрипник) був зацікавлений в створенні духовного центру. Тому на початку 1950-хх рр. УПЦ у США придбала великий маєток в СаутБаунд-Бруці, штат Ньо-Джерсі. Там було збудовано церкву Св. Андрія Первозваного, як памятник полеглим за Віру і Батьківщину мільйонам українців. На території пантеону є цвинтар, де поховано бл. 3,5 тис. українців. Тут є духовна семінарія Св. Софії, бібліотека, історично-релігійний музей, дім української культури.

Великим досягненням владик було прийняття латиноамериканських українських православних парафій під омофор УПЦ у США. Паралельно з діяльністю проводу УПЦ у США в Південній Америці налагоджувалися відносини з українськими православними спільнотами в Канаді, Західній Європі й Австралії. Архієп. Мстислав (Скрипник) опрацював план поетапного обєднання всіх православних українців поза Батьківщиною. Перший етап - це координація роботи трьох митрополитів: американського Іоана (Теодоровича), канадського Іларіона (Огієнка), західноєвропейського Никанора (Абрамовича). Другий етап - створення спільної конференції єпископів трьох митрополій. Третій етап - проведення Всеукраїнського православного собору, який би проголосив єдину УПЦ поза Батьківщиною. Четвертий етап - після виходу України з СРСР провести Всеукраїнський помісний православний собор, обрати патріарха Київського і всієї України й домогтися входження автокефальної УПЦ з патріаршим устроєм у світову православну спільноту.

Зі смертю владики Іоана (Теодоровича) в 1971 р., для архіпастиря Мстислава (Скрипника) збільшується кількість обовязків. Але він все ж таки залишається найенергійнішим прихильником єднання трьох митрополій з метою подальшого визнання. Задуми Мстислава були сміливі, широкі, захоплюючі, архієпископ виглядав сповнений сил та Божого натхнення. Через велику кількість проблем, які постали на той час (вагоме місце посідає проблема визнання Церкви світовим православям ) було скликано сьомий собор УПЦ у США, на якому архієпископа Мстислава (Скрипника) було підвищено до сану митрополита й обрано першоієрархом УПЦ у США.Важливою історичною подією став Собор єпископів і представників Вищих Церковних Управлінь трьох митрополій - УГКЦ в Канаді, УПЦ у США, і УАПЦ, який відбувся 31 жовтня - 1 листопада 1973 р. в Торонто (Канада). Собор ухвалив декларацію про єдність УПЦ у світі. Там зазначалося, що цей Собор “однодушно стверджує, що ці митрополії становлять одну Українську Православну Церкву у вільному світі” [29, c. 2].Було визнано, що УПЦ у вільному світі складається з 3 митрополій, 9 єпископів, майже 300 священиків і дияконів, понад 400 парафій і церковних громад.

РОЗДІЛ 4. СВЯТІШИЙ ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ ПЕРШИЙ ПАТРІАРХ ВСІЄЇ УКРАЇНИ 1990 - 1993 рр.

4.1 Установчий собор 5-6 червня 1990 р

Святкування тисячоліття хрещення Русі-України сприяло активізації національно-релігійного руху. Це збіглося в часі з руйнуванням СРСР та імперської “церкви-домовини”. Почали створюватись громадські обєднання, які під приводом вивчення історії України і релігії ставили собі за мету відродження української державності[2, c. 13].

Наприкінці 80-х років у Києві створився “Український культурологічний клуб”, а при будинку вчених - просвітницький клуб “Спадщина”. До цих клубів увійшли відомі правозахисники, релігій діячі, вчені, студенти. В спілкуванні і дискусіях зароджується ідея відродження УАПЦ в Україні. На початку 1989 року створилася група відродження УАПЦ, яка проводила агітаційну роботу серед віруючих у справі відродження УАПЦ [29, c. 3].

Новий поштовх відродженню УАПЦ дав Всеукраїнський зїзд Товариства української мови, який відбувся в Києві 11-12 лютого 1989 року. Свящ. Богдан Михайлечко (настоятель храму в одному з міст Латвії) немовби підвів підсумок роботи ініціативної групи відродження, а згодом заявив, що в Києві створено Ініціативний комітет відродження УАПЦ.

15 лютого 1989 р., до засобів масової інформації було подано повідомлення про створення Ініціативного комітету, яке також очолив свящ. Богдан Михайлечко. 19 серпня1989 р. до цього руху за автокефалію приєднався прот. Володимир Ярема, настоятель Львівського храму Петра і Павла.

Тоді ж у Києві було зареєстрована газета “Наша віра - Православя”, перший номер якої вийшов друком у вересні 1989 року.

8 вересня 1989 р., місцеблюститель Київського митрополичого престолу митрополит УПЦ у США, Першоієрарх УАПЦ в діаспорі Блаженнійший Мстислав (Скрипник) направив “Звернення до все чесного духовенства і побожних вірних на Батьківщині і по всьому світі розсіяних”, де доводив законність і канонічність свого місцеблюстительства на Київському митрополичому престолі, закликав вірних до праці та відродження УАПЦ в Україні. Там же містилося розпорядження, згідно з яким прот. Богдан Михайлечко призначався духовним адміністратором і координатором дій відновлення УАПЦ, а його заступником оголошено прот. Володимира Ярему.

Митр. Мстислав (Скрипник) у листах схвалив також перехід під архіпастирську опіку Вселенського патріарха Димитрія І.

Про свій вихід зі складу єпископату РПЦ заявив Іоан (Боднарчук) який сповістив про це телеграмою 1 листопада 1989 р., 2 жовтня 1989 р. у Львові відбувся собор УАПЦ, який офіційно запропонував Іоану (Боднарчуку) стати на чолі цієї Церкви. А вже 16 жовтня єп. Іоан, перебуваючи в Дрогобичі, дав свою згоду бути архіпастирем відродженої УАПЦ.

7 квітня 1990 року, у Благовіщенському храмі с. Підгайчики Коломийського району Івано-Франківської обл., собором єпископів Іоана, Вікентія і Василія було рукоположено в сан єпископа Івано-Франківського і Коломийського свящ. Стефана Абрамчука, у чернецтві Андрія. Згодом були висвячені єп. Данило (Ковальчук), єп Чернівецький і Хотинський і всієї Буковини, Володимир (Романюк) єп. Ужгородський і Хустський , Миколай (Грох) єп. Рівненський і Острозький, Роман (Балащук), єп. Чернігівський і Сумський [29, c. 3].

Таким чином процес третього відродження УАПУ був складним і болісним, оскільки посилилося протистояння з владою.

Але слід відзначити, що через тисячу років життя України в лоні Христової Церкви дозріли умови, щоб Київська православна митрополія стала Київським патріархатом [5, с. 251].

Остаточне організаційне оформлення УАПЦ відбулося на Всеукраїнському Православному Соборі 5-6 червня 1990 р., у м. Києві в будинку Кіно. Відкрився Собор Божественною літургією, яка відправлялася у Софійському соборі. На Собор зїхалося 703 делегати з усієї України, з них було 7 єпископів. Серед гостей - народні депутати України, іноземні гості, представники засобів масової інформації України із за кордону.

5 червня 1990 року головну доповідь зробив єп. Іоан (Боднарчук), в якій йшлося про необхідність проголошення Київського Патріархату. Після його доповіді почалося обговорення порядку денного Собору, коли був запропонований проект програми, до якої вносилися пропозиції делегатів. Далі виступили редактор газети “Наша Віра - Православя” Євген Сверстюк, депутат Сергій Головатий, єп. Володимир (Романюк). Головний сенс всіх доповідей стосувався відновлення діяльності УАПЦ в Україні, утворенню Київського Патріархату, ідеології УАПЦ, яка є необхідною підвалиною для побудови незалежної Української Держави.

Митрополит Мстислав (Скрипник) на собор не прибув, оскільки Міністерство закордонних справ СРСР не дозволило йому вїзду на територію країни як особливо небезпечному ворогу, “клерикалу-петлюрівцю”.

Московський патріархат, як і всі інші інститути імперії, завжди найбільше турбувала небезпека втрати України.Саме тому він доклав багато зусиль для того, щоб ліквідувати все специфічне, набуте українським православям за перші сім століть свого автономного існування в структурі Константинопольської церкви [31, с.22].

У чому ж суть тієї смертельної небезпеки, яку вбачає Російська церква у відділенні від неї Української? Передусім, на поверхні лежить звичайний меркантильний інтерес. Свідомістю українського народу поволі оволодівають висновки, зроблені ще Іваном Франком. Політична несамостійність якоїсь нації означає, “що вона мусить без опору дати визис­кувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного” [28, с.144 - 145]. Це цілком стосується залежності Української церкви від Московського патріархату.

Україна, територія якої майже в 30 разів менша від території Росії, навіть 1988 року, тобто ще до початку релігійного ренесансу, мала 3971 парафію, що майже в 2 рази більше, ніж в усій Російській Федерації, де їх налічувалося лише 2062. Загальновідомо також, що українські парафії значно багатші й щедріші від російських, та й темпи приросту релігійних гро­мад в Україні набагато вищі. Так, у серпні 1990 р. Україна мала (причому без тисяч парафій УГКЦ й УАПЦ) 6505 православних громад, тоді як Росія на початок 1998 р. - трохи більше 2,5 тисяч! Звісно, втратити без опору 2/3 своїх вірних для РПЦ дошкульна втрата. На початок 1998 р. РПЦ у самій Росії мала близько 7,5 тис. парафій, а в Україні на­лічувалося в УПЦ МП 7386 громад в УПЦ КП - 1901 і в УАПЦ - 1063. Окрім того, УГКЦ мала 3151 громад. Тобто, православні в Україні, навіть без греко-католиків, мали 10350 парафій, 109 монастирів, 30 духовних навчальних закладів. Це далеко більше, ніж в Росії, чи в якійсь іншій православній автокефалії [31, с. 23].

Отже, з відділенням Української православної церкви кардинально змінилася б вся геоконфесійна і геоцерковна ситуація подібно до зміни геополітичної з утворенням незалежної Української держави, причому із значним її зміцненням.

Нерозділеність РПЦ і більшої частини УПЦ сприяє збереженню російських імперських оманливих стереотипів та звязків, адже статут РПЦ зареєстровано в Міністерстві юстиції Федерації, а Патріарх церкви є громадянином Росії. Відтак РПЦ, на відміну, скажімо, від Апостольської столиці католицизму, функціонує не як міжнародна організація з погляду цивільного й державного права, а як російська, оскільки відповідає і керується законами Росії. В такий спосіб у менталітеті українців підтримуються уявлення про так зване єдине руське православя, єдину східнословянську культуру, спільні корені тощо. Формується враження, що ніби РПЦ і УПЦ, власне, і ділити було нічого. Перебираючи на себе всю духовну традицію Київської митрополії, її самостійний семисотлітній шлях при цьому не згадують, натомість підкреслюється тисячолітній шлях Російської церкви. Віруючі навіть у часи існування СРСР називалися не інакше, як православна всеросійська паства [33, c. 2].

Водночас такі хибні судження супроводжуються неодмінним обливанням брудом непокірливих “українських розкольників”, “уніатів” та “автокефалістів”.

Зауважимо, що релігійний шовінізм російських церковників досягає своєї мети: світ починає дивитися на українських ієрархів та віруючих очима Москви. Так, у громадській думці світової спільноти за українськими помісними православними церквами створюється імідж нетерпимих, агресивних уніатів чи автокефалістів, які нібито прагнуть розтерзати Тіло Христове - єдину Апостольську Православну Церкву.

Собор доручив головувати під час засідань митр.Іоану (Боднарчуку), з доповіддю про ієрархію УАПЦ Виступив Володимир Ярема. Він запропонував поставити патріархом Мстислава(Скрипника), а митр.Іоану (Боднарчуку) - місцеблюстителем (намісником) патріаршого престолу з правом носити дві панагії.[16, с. 186].

6 червня 1990 року, на другий день собору були присутні 547 делегатів. Засідання почалося зачитаним митр.Іоаном (Боднарчуком) тексту послання від митрополита Мстислава (Скрипника) до Собору.

Проголошення Патріархату та виборами на Патріарший престол Святійшого Патріарха Мстислава Собор здійснив одвічну мрію православного українського народу про свою Автокефальну Православну Церкву і свого патріарха.

Так, після однієї тисячі і двох років чекання українських християн, у них зявився свій Святіший Патріарх Мстислав (Скрипник), який закликав вірних в Україні та поза нею розсіяних дати “всьому світові доказ, що український народ покликаний божим Промислом до апостольського служіння на Сході Європи, служіння всій церкві Христовій взагалі, а Вселенському Православю зокрема” [29, c.3].

20 жовтня 1990 р. патріарх УАПЦ Мстислав прибув до Києва. Невдовзі по прибутті патріарх УАПЦ Мстислав вирушив у подорож всією Україною, розпочавши її з Галичини.

Львів зустрів Владику дзвонами храму св. апостолів Петра і Павла, який першим приняв Святійшого Патріарха. Наступного дня йому відчинила двері церква Успіння Богородиці. Понад сто тисяч віруючих після молебні відправилися на площу перед оперним театром, де Святішого Патріарха Мстислава привітав тодішній голова Львівської обласної Ради народних депутатів Вячеслав Чорновіл. “В імені Святішого патріарха Мстислава, сказав він, ми вітаємо не тільки відроджену з попелу на нашій землі, переслідувану більшовизмом церкву. В його імені ми вітаємо і цю велику спадковість поколінь, того великого борця за волю українського народу, який доніс до нас естафету ще з далеких визвольних років боротьби за Українську Народну Республіку. У всіх виступах його святості прозвучала одна дуже важлива і дуже потрібна нам думка - це думка про необхідність не тільки релігійного, а й простого людського, загальнолюдського миру на нашій землі”.

У своєму виступі Святіший Патріарх Мстислав привітав присутніх від імені “тих братів і сестер, що їх доля розсіяла по всьому світу. І скрізь, де вони оселялися, там обєднувалися навколо церкви, яка була тим джерелом, тією криницею, що давала їм сили перебути труднощі поза Батьківщиною. Вони просили мене запевнити вас у своїй єдності з вами і сказати вам, що були сильними, шановними іншими, гідними, навіть ворогами, були створенимили ше тоді, коли один одного заохочували до дальшого крокування, не раз, ой, якою тяжкою дорогою” [29, c. 3].

Інтронізація Святішого Патріарха Мстислава (Скрипника) відбулася в соборі св. Софії в Києві 18 листопада 1990 року. Під час інтронізації йому співслужили 40 священиків у присутності ще 200. Від священиків та віруючих Блаженнішого привітав настоятель храму св. апостолів Петра і Павла прот. Володимир Ярема. У літургії брали участь Владики УАПЦ України і діаспори. На малому вході відбулася інтронізація Святішого Патріарха Київського і всієї України Мстислава. Патріархові поклали на голову кукіль, одну з ознак влади патріарха. Такий кукіль носив Петро Могила, але чорного кольору. Першому Патріархові України було покладено на голову кукіль блакитного кольору[22, c. 9].

У своїй промові до віруючих Патріарх Мстислав сказав: “Церква - це серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі обєднання, всі партії, які, на жаль, часом спиняють буття церкви, або не бачать його взагалі. Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися розумінням, що без Бога ні до порога, а без церкви української нас не буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.

Наша нація має багато недругів, а наша церква має їх ще більше. Ворог знає роль церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих, що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія - отой шлях, на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги, бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих”[6, c. 40 - 45]. Після обрання Святіший Патріарх Мстислав (Скрипник) призначив своїм місцеблюстителем єп. Антонія (Масендича), а сам повернуся до США.

16 червня 1992 р. зявилася заява Президії Верховної Ради України, де проблеми церковного життя дістали певне політичне зрушення. Тут висловлювалась підтримка тій частині православних в Україні, яка відстоювала незалежність українського православя, насамперед УАПЦ, а також митрополитові Філарету та його прибічникам. 23 червня 1992 р. Керівні діячі УПЦ і УАПЦ, група народних депутатів Верховної Ради та представники громадськості утворили Комітет захисту українського православя.

4.2 Утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату 25-26 червня 1992 р

25-26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета (Денисенка) відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що обєднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву - Українську Православну Церкву Київського Патріархату.[22, c. 10].

Установчий Собор заявив, що головою УПЦ Київського патріархату вважає Патріарха Мстислава (Скрипника). Враховуючи його постійне перебування за межами України, а також його вік (94 роки), що ускладнює керівництво церквою, Собор встановив посаду заступника патріарха Київського Патріаршого Престолу та затвердив на ній митрополита Філарета (Денисенка)

До православних віруючих України Всеукраїнський Православний Собор звернувся з Посланням, в якому наголосив на тому, що одностайно прийняв рішення припинити релігійний розбрат, який існував між православними християнами а Україні, осудив будь які спроби розколу і ворожнечі на релігійному ґрунті, від якого б вони не походили. Мовами богослужіння в УПЦ Собор проголосив церковнословянську та українську.

Делись добром ;)