Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства

магистерская работа

Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз

"Служіння рукоположенного священства, або службове священство, служить загальному священству вірних. Воно гарантує, що воістину Христос діє в таїнствах для Церкви силою Святого Духа. Місія порятунку, довірена Батьком Синові, потім довірена апостолам, а ними - їхнім спадкоємцям: вони приймають Духа від Ісуса, щоб діяти Його імям і в Його Особі... Таким чином, священик є таємничим звязком, що зєднує з тим, що говорили й робили апостоли, а через них - з тим, що говорив і робив Христос, джерело й основа таїнств... [єдине священство Христа] є присутнім у службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа... Через службове священство - особливо через єпископів і священиків - присутність Христа як Глави Церкви стає видимим серед віруючих". (Катехізис, 1120, 1545, 1549)

Роль священства в католицькій громаді помітно змінилася з часів П Ватиканського собору. До собору священик займав особливе, привілейоване місце в католицькій культурі. Розуміння сакральності духовенства, що походить від Середньовіччя, визначало священство винятково за допомогою ролі в євхаристичному богослужінні. Популярним було сприйняття священика як особи святої, наділеної сакраментальними силами, за допомогою яких він може служити святу жертву меси й «створювати» перетворення. Він персоніфікував «іншого Христа». Його роль чітко визначалася й охоронялася клерикальною культурою. Священик був людиною відособленою, відділеною від мирян одіянням і привілеями, поважною поведінкою, одностатевою освітньою системою, особливим місцем проживання, зрештою, латинською мовою, використовуваною в літургії. [3, 41-42]

В роки після собору, коли особливе значення надавалося розумінню церкви як святого народу Божого й було відновлено у своєму первозданному виді широке розуміння служіння, концепція сакраментальності священства була по більшій частині відкинута. Ганс Кюнг пішов так далеко, що навіть запропонував відмовитися від самого слова «священик», оскільки в Новому Завіті християнське духовенство не носить такої назви. [3, 42] Священство сприймалося на основі служіння й літургічних функцій, а не влади й авторитету. Багато в чому така зміна акцентів була важливою й позитивною в умовах одностороннього, «сакраментального» підходу до духовенства, який існував до собору. Священики споконвічно були вождями-служителями, покликаними до місії смиренного служіння, наслідування служінню Ісуса. Але із часу поширення богословя, яке описує всіх християн як служителів, природно виникло запитання: у чому ж складається унікальна відмінність саме священникової місії?

На початку 1990-х рр. виникла нова, «представницька» модель розуміння священства, заснована на ролі пресвітера в таємничому богослужінні. Церква як тіло Христове представляє Христа світу й робить Його присутність реальною, але заради цього «також необхідно Христу бути представленим за допомогою офіційних дій церкви як такої». [3, 43] Ця «представницька» роль належить єпископам і священикам, які через рукоположеня поставлені як офіційні служителі церкви й у такий спосіб здатні представляти Христа в її офіційних діях, а саме в таїнствах. У термінології, що була частиною традиції з перших століть християнства, єпископ або священик діє «в особі Христа» (inpersona Christi). [3, 44]

Тайна Священства -- це тайна Нового Заповіту, через яку деякі люди отримують владу і право завершувати Пресвяту Євхаристію, прощати гріхи і виконувати інші церковні чинності і в першу чергу уділяти віруючим Святі тайни. Це таїнство дає рукоположеним духовну владу й ласку належно виконувати прийнятий священичий уряд. Петро Трембеляс так окреслює таїнство Священства: «це Тайна, встановлена Ісусом Христом, що через положення рук єпископа з відповідною молитвою, дає Божу ласку…, щоб важно і мило Богові виконувати владу й чинності» священства. [30, 59-61]

Протестантські Церкви відкидають тайну Священства, як окреме таїнство, яке одержують деякі через руко положення. Для них усі хрещені є рівними між собою, і всі є дійсними Божими священиками. Пресвітеріани й баптисти заперечують, що між священиками та єпископами є дійсна різниця в священстві. Англікани признають, що єпископи уділяють тайну Священства, але не вважають, що це таїнство дає особливі переваги. Ліберальні протестанти та модерністи стверджують, що ієрархія в Церкві, це тільки церковна установа. Католики й православні вважають, що таїнство Священства -- це одна з тайн Нового Заповіту, яку люди одержують через руко положення єпископами.

Старий Заповіт, як знаємо, був прообразом і приготуванням до Нового Заповіту. Тож, не дивно, що Ісус Христос, маючи на увазі постійне жертвоприношення (повторення Його Хресної Жертви) у Пресвятої Євхаристії, в часі Літургії, для духовної поживи своїх вірних, установив св. Тайну Священства для тих, хто покликаний й вибраний сповнити цю роль посередників між Богом і людьми, і провадити народ до Бога, до неба.

Подібно, як усі інші святі тайни, так і тайна Священства має всі властивості Тайн: зовнішній знак, невидиму ласку й установлення Ісусом Христом. Таке установлення відбулося частково перед страстями, коли Христос на Тайній Вечері, дав Апостолам право здійсняти Євхаристію -- «Робіть це на мій спомин», -- а завершилося після Воскресіння, коли Христос дав їм право прощати гріхи і бути пастирями Його стада -- Церкви. Сам -- Вічний Священик, Христос дав Апостолам і їх наслідникам потрійну священичу владу: учити, провадити-рядити й освячувати. Як Учитель, Він сказав їм: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробіть моїми учнями всі народи... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мат. 28, 19-20).

Як Правитель (законодавець-суддя) Христос сказав до Петра: «Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти звяжеш на землі, те буде звязане на небі; і те, що ти на землі розвяжеш, те буде розвязане й на небі (Мат. 16, 19).

Як Святитель, Христос дунув на Апостолів і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи -- відпустяться їм, кому ж затримаєте -- затримаються» (Ів. 20, 22-23).

Все це вказує, що Христос, як Спаситель світу й Засновник Церкви, передбачив й установив у ній окрему касту людей, які мали продовжувати Його діло Відкуплення: постійне жертвоприношення (Євхаристію), примирення людей з Богам (Покаяння), освячення (інші середники спасіння -- святі Тайни), і проповідування -- поширювання Його науки -- Євангелії. [30, 62]

Після Вознесіння Ісуса Христа на небо й після Зіслання Святого Духа, Апостоли зараз же почали сповняти у Церкві своє подвійне післаництво судовласті і священства. Вони навчали і провадили християнські громади, що множились дуже скоро; негайно вибирали собі помічників у тому уряді нових Єпископів і пресвітерів. Св. Лука в Діяннях Апостолів, св. Ап. Павло в Листі до Тимотея і до Тита, подають цікаві факти про ці перші дії Апостолів у заряді й обслуговуванні Церкви. Перш за все, вони вибрали нового Апостола Матія (Діян, 1, 21) замість зрадника Юди, а потім Степана та інших дияконів для харитативної діяльності, «і, помолившись, клали на них руки» (Діян, 6, 5-6).

Про вибір і рукоположення-свячення Ап. Павла і Варнави, св. Євангеліє від Луки так пише: «Тоді вони, попостивши і помолившись, поклали на них руки і відпустили» (Діян, 13, 3) та продовжує: «Вони настановили їм по церквах старших, після молитви і посту, передали їх Господові» (Діян, 14, 23).

Звичайно, у тих перших, апостольських часах, кандидати на священиків-пресвітерів (грецьк. презбітер старшина) були вибирані з посеред місцевої християнської громади (церкви), однак, щоб через такий вибір не попали в ряди священиків люди невідповідні, св. Ап. Павло радить Тимотеєві й Титові, яких він сам рукоположив: «Рук надто поквапне не клади ні на кого» (І Тим. 5, 22).

Вимоги до кандидата на священика були й остались по сьогодні ті самі, а саме: достатнє знання, добра моральна поведінка, чесний характер і добра воля посвятити себе на службу Господові. До Тита Ап. Павло пише: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я тобі заповідав» (Тит. 1, 5).

Плоди -- наслідки святої тайни Священства: тайна Священства приносить тому, хто її законно приймає, -- ласку Таїнственну, яка уможливлює йому сповняти свою роль -- покликання для добра Церкви. Врешті, тайна Священства, подібно як Хрещення і Миропомазання, витискає на душі рукоположеного незнищимий характер, печать -- відзнаку Христового священика.

Маючи на увазі всі ці ласки і зобовязання, св. Ап. Павло заохочує Тимотея: «Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво, накладанням рук збору пресвітерів» (І Тим. 4, 14), -- через рукоположення. А всі ці ласки приходять тільки від Христа, через Христа, Який установив цю Тайну.

З уваги на своє високе вибрання, священики -- це «слуги Божі й завідувачі Тайн Божих» (І Кор. 4,1). Звідси й слова св. Івана Золотоустого про священичу гідність: «Священики одержали силу, якої Бог не дав Ангелам, ані Архангелам, бо не до них, а до священиків Нового Завіту сказав: «Усе, що звяжете на землі буде звязане на небі». [42, 15-17]

Ось, у чому криється велика гідність і відповідальність священиків: «Кожен бо архієрей, узятий зпоміж людей, настановляється для людей у справах Божих; Щоб приносив дари та жертви за гріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо й сам він неміччю охоплений... Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон». (Євр. 5, 14).

Делись добром ;)