Афінська філософія анаксагор

Тепер ми тимчасово покинемо «Велику Елладу». Під час греко-перських війн (500 – 449 р. до н.е.) Афіни були зруйновані Ксерксом, однак переможне для греків закінчення цих війн сприяло піднесенню Афін і Аттики, столицею якої вони були, утворенню великого союзу давньогрецьких полісів на чолі з Афінами. Нагадаємо, що до греко-перських війн у другій половині VI ст. до н.е. відбулося поневолення всієї малоазійської Еллади і прилягаючих до Малої Азії грецьких островів персами. Мілет, Ефес, Колофон і Клазомени, острови Самос і Лесбос і інші еолійські та іонійські поліси були позбавлені персами самоврядування, поставлені під владу бажаних персам тиранів і обкладені важкою даниною. Поневолення уникли лише фокейці та теосці, які завчасно втекли: перші – в «Велику Елладу», де заснували вже відому нам Елею, другі – у Фракію. Поневолення уникли й емігранти-одинаки з різних малоазійських полісів. Таким був, як ми знаємо, Ксенофан. Піфагор, покинувши Самос при Поликраті, не зміг туди повернутися після перебування в перському полоні, тому що після страти Полікрата персами Самос був ними спустошений.

Основні віхи греко-перських війн – антиперське повстання малоазійських полісів у 500 – 495 р. до н.е., яке закінчилося трагічною для них поразкою, після чого Іония перестала бути однією з передових областей Еллади; перший перський похід в Аттику, який закінчилася нищівною поразкою персів при Марафоні в 490 р. до н.е.; другий перський похід Ксеркса в 480 – 479 р. з легендарною битвою під Фермопілах, проривом персів у Середню Грецію, спустошенням ними Аттики й руйнуванням Афін і, нарешті,

233

з розгромом перського флоту афінським флотом біля Саламіна в 480 р., що стало переломною подією всіх греко-перських війн, а потім і поразкою перської армії при Платеях у 479 р. На цьому закінчується перше двадцятиліття греко-перських війн, а в наступне тридцятиріччя греки перейшли у наступ. Тому період розквіту класичної Греції – її знамените «п'ятдесятиліття» – починається вже в 479 р. до н.е. з перемоги греків при Саламіні й триває до 431 р. до н.е. – до початку злощасної для Еллади й особливо для Афін внутрішньогрецької Пелопоннеської війни між Спартою та Афінами (431 – 404 р. до н.е.), від якої виграли лише перси.

До цієї війни Еллада переживала, як ми вже сказали, розквіт, який тривав біля п'ятдесяти років. Вершиною ж цього п'ятдесятиліття стало для Афін правління Перикла. При Периклі рабовласницька демократія досягла свого найвищого розквіту. Всі державні посади заміщалися за жеребом, виконання громадянами своїх суспільних обов'язків оплачувалося державою. Верховним органом держави стали народні збори (экклесія), в яких брали участь усі афінські громадяни, які досягли 20 років. Право на участь у народних зборах не було обмежене майновим цензом. При Периклі Афінський морський союз перетворився в Афінську Архе, де грецькі міста – члени союзу опинилися в становищі афінських підданих.

Довкола Перикла згрупувалися видатні вчені, архітектори, скульптори, художники, філософи. Серед них «батько історії» Геродот (ок. 485 – 425 р. до н.е.), який походив з малоазійського поліса Галікарнаса. Він описав передісторію греко-перських війн і перше їхнє двадцятиліття з позицій Афін. У цей гурток входив і скульптор Фідій (490 – 432 р. до н.е.) – творець сімнадцатиметрової бронзової статуї Афіни Промахос (яка бореться попереду), а також дерев'яної, але покритої золотом і слоновою кісткою статуї Афіни Парфенос (діви) і чотирнадцятиметрової статуї Зевса в Олімпії. Афіна Промахос домінувала над одним із найбільших творінь світового зодчества – над також створеним при Периклі афінським Акрополем, у головному храмі якого – Парфеноні – перебувала статуя Афіни Парфенос (звідси назва храму). Культ Афіни в Афінах закономірний, тому що цей поліс мав її ім'я.

У «вік Перикла» в Афінах розгорнулася діяльність давньогрецьких трагіків: Софокла (біля. 496 – 406 р.) і Еврипіда (біля. 480 – 406 р.) Їхнім попередником був Есхіл (525/4 – 456/5 р.). У трагедії Есхіла «Прикутий Прометей» титан Прометей, який побдарував людям вогонь, приніс також мистецтво письма, мистецтво числення, знання ремесел і наук. Зевс же як утілення грубої сили наказує Гефесту, супроводжуваному алегоричними фігурами Сили й Насильства, прикувати Прометея до скелі. У втраченій другій частині трилогії

234

про Прометея – у трагедії «Звільнений Прометей» – Геракл звільняє Прометея. Для Есхіла характерний художньо-міфологічний світогляд, філософський же його майже не торкнувся. Проте й у нього Зевс еволюціонує від традиційного олімпійського бога до божества, що пантеїстично зливається з космосом.

Софокл використовує ті ж міфологічні сюжети, що й Есхіл.

Трагедії Есхіла й Софокла зміцнили позиції міфологічного світогляду в консервативних, порівняно з іонійськими та великогрецькими містами, Афінах, які відставали від Далекого Сходу й Далекого Заходу грецького світу в своєму світоглядному розвитку. Есхіл і Софокл дали міфологічному світогляду друге життя. Не випадково тому наприкінці епохи Перикла незадовго до початку Пелопоннеської війни в Афінах був прийнятий закон, який прирівнює до державного злочину нешанування богів і пояснення небесних явищ природно. Відповідно до цього закону ледь не стратили Анаксагора. Але потім був страчений Сократ, який ніколи нічого про природу не вчив. За цим же законом був підданий переслідуванню Протагор, а значно пізніше – Аристотель. Афіни, які стали у другій половині V ст. до н.е. в силу свого військового, політичного та економічного становища культурним центром Еллади, а потім зберігали це положення культурного центру після втрати своїх політичних привілеїв, ніколи не були вільним у світоглядному відношенні містом. Не випадково Платон боявся висловлюватися про міфи і закликав в інтересах безпеки вірити в них сліпо.

Анаксагор. Анаксагор теж входив у гурток Перикла. Можна вважати, що з нього й розпочалася філософія в Афінах. За Плутархом, Анаксагор «вдихнув у нього (Перикла. – А.Ч.) величний спосіб мислення, що піднімав його над рівнем звичайного ватажка народу, і взагалі надав його характеру високого достоїнства». Анаксагор походив з іонійського поліса Клазомени. Перикл запросив Анаксагора в Афіни за порадою своєї дружини Аспазії, котра сама походила з Мілета. Вороги Перикла, котрі не сміли прямо нападати на великого державного діяча, відігравалися на його друзях. Фідій був юрехливо обвинувачений у крадіжці золота, відпущеного йому для виготовлення статуї Афіни Парфенос. Анаксагора ж зусиллями політичного супротивника Перикла Клеона обвинуватили в безбожництві. Перикл відвів загрозу від Анаксагора, але клазоменцю довелося покинути Афіни і повернутися в Іонію, де він заснував для дітей школу й заповів, щоб річниця його смерті відзначалася шкільними канікулами.

До образу філософа Анаксагор додав нові штрихи. Він говорив, що народився для того, «щоб споглядати Сонце, Місяць і небо» – свою істинну батьківщину. Заради філософії Анаксагор відмовився від своїх земельних володінь у рідному полісі, від свого високого там становища

235

й опинився в Афінах у ролі безправного іногородця. Крім Перикла учнями Анаксагора були афінський трагік Еврипід, Метродор з Лампсака, Архелай і ін. Він вплинув на Демокріта й на Сократа.

Анаксагор – автор прозаїчного твору «Про природу», написаного «приємною та піднесеною мовою» (Діоген Лаертський). Від цієї праці збереглися лише фрагменти – головним чином з першої його частини, де говорилося про первні. Аристотель повідомляє, що Анаксагор був старший від Емпедокла за віком, але молодший від нього за справами.

Проблема Анаксагора. У центрі уваги Анаксагора як філософа – проблема якісного перетворення тіл. Як, запитує він, «з не-волосу міг виникнути волос і з не-м'яса – м'ясо?» [ДК 59(46); В 10]. У розв'язанні цієї проблеми Анаксагор виходить із прийнятого ним як закон твердження елеатів про те, що ніщо не виникає з небуття. Аецій із цього приводу пише, що Анаксагору «здавалося найвищою мірою незрозумілим, як що-небудь може виникнути з небуття чи знищитися в небуття» (А 46). Водночас він, подібно до Емпедокла, заперечує вчення елеатів про незмінність і єдніість буття, що виключає множину. Зберігаючи раціональне зерно вчення елеатів, Анаксагор підкреслює, що «[слова] «виникнення» і «загибель» неправильно вживають елліни. Тому що жодна річ не виникає, не знищується, але [кожна] складається зі змішання існуючих речей або виділяється з них» (В 17). Тому, пояснює Симпліцій, який наводить ці слова Анаксагора, правильно було б замість «виникати» говорити «змішуватись», а замість «гинути» – «виділятися». Таке завдання й такі обмеження, які накладав на себе Анаксагор. При цьому Анаксагор заперечує існування небуття та порожнечі.

Первні. Суть учення Анаксагора міститься в його розумінні первнів, у чому він принципово відрізняється від попередніх йому філософів. Всі вони говорили про ту чи ту або всі стихії, у кращому разі про апейрон або апейрон і числа. Анаксагор відкидає стихії як первні. Первинні не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більшою мірою первень, аніж золото, вода – не більш, аніж кров або молоко. Подібно до Емпедокла, Анаксагор плюраліст, однак у нього не чотири первні, а набагато більше. Аристотель говорить, що в Анаксагора «первні не обмежені [за кількістю]», що існує «невизначена множина» первнів (Метаф. I, 3). Але первні – це не вода чи золото у свїй масовидності. Первні – дрібні, невидимі, надчуттєві частки вогню, води, золота, крові, деревини і т.д. і т.ін., які сам Анаксагор називав «насінинами усіх речей», Аристотель же – «гомеомеріями» (у збережених фрагментах із праці Анаксагора такого терміна немає) –

236

«подобночасними», тобто такими, частини яких подібні до цілого. Вони сугубо якісні, кожен вид гомеомерій зберігає всі якості відповідного виду тіл. Насінини крові мають усі якості крові, насінини заліза – якості заліза і т.ін. Отже, Анаксагор ультраплюраліст і прихильник якісного підходу до пояснення природи. Якості вічні й незмінні. Гомеомерії нескінченно ділені, тому що скільки не дробити буття, в небуття його перетворити не можна. Тому «в малому немає найменшого, але завжди є менше».

Основний принцип Анаксагора. Прийнявши тезу елеатів про вічність буття, Анаксагор висуває і свою тезу: «Все в усьому». Це означає, що в будь-якому місці космосу містяться гомеомерії всіх видів, усі види якостей, що «речі, які перебувають у єдиному космосі, не відокремлені одна від одної, і не відсічене сокирою ні тепле від холодного, ні холодне від теплого». Симплікій передає й таке формулювання Анаксагора: «В усьому є частина всього» (А 41). Цей принцип поширюється й на самі гомеомерії.

Якісне перетворення. Кожна річ містить у собі насіння всіх речей, але її якості визначаються якостями тих гомеомерій, котрі в ній переважають, адже «кожна окрема річ найбільше здається і здавалася тим, що в ній найбільше» (В 12). Тому якісне перетворення речі полягає у зміні більшості наявних у ній насінин речей. Так Анаксагор і розв᾽язує свою проблему. Якщо білий сніг тане й отже мутна вода, то це тому, що мутне й рідке як якості містилися в снігу, але якості твердого, холодного і білого в ньому переважали.

Невичерпність гомеомерій. Принцип «все в усьому» діє й углиб. Будь-яка гомеомерія неоднорідна. Вона є множиною. Вона містить у собі насінини всіх інших речей, але більш малого порядку, Симплікій повідомляє, що «кожна гомеомерія, подібно до цілого, містить у собі все існуюче, і [сутнє] не просто нескінченне, але нескінченно нескінченне» (А 45). Це найбільш дивне місце в ученні Анаксагора. Він ніби використовує припущення Зенона, що єдине складається з частин, що воно є множинне, причому ці частини також складаються із частин, і так далі, але всі ці частини різноякісні (чого в Зенона не було). Анаксагор згідний із Зеноном і в тому, що річ, яка складається із частин, і велика, і мала, так що немає ні найбільшого, ні найменшого. Але якщо Зенон уважав таке неможливим, таким що говорить проти припущення існування множини, те Анаксагора це не бентежить. Усяка річ для Анаксагора – єдність великого й малого, вона відразу й нескінченно велика, і нескінченно мала. У цьому уявленні про речі не можна не побачити своєрідну діалектику Анаксагора.

237

Початок світу. Праця Анаксагора «Про природу» починалася словами: «Разом усі речі були...» І в такому стані все перебувало невизначено довго, все стримувалося переважаючим у світобудові повітрям, або ефіром. Аристотель критикує Анаксагора, кажучи, що природі не властиво змішуватись, як доведеться, і що в такому змішуванні ті самі якості, які Анаксагор уважав вічними, не могли б зберегтись і субстанція була б, наприклад, безбарвною.

Гомеомерії, які відіграють в Анаксагора роль матерії, пасивні, і первісний хаос не міг самотужки розвинутись у космос. Для цього був потрібно особливий активний первень.

Нус. Такий первень Анаксагор знаходить у Нусі, тобто в розумі – творці космосу з первісного хаосу. Світовий розум має в Анаксагора дві функції: він рухає світом, і він же пізнає світ. Нус єдиний, він діє за допомогою мислення, він нескінченний, самодержавний і не змішаний ні з якою річчю. Аристотель відзначав: Анаксагор «стверджує, що з усього сутнього тільки розум простий, незмішаний і чистий» (Про душу I, 2). Нус – найтонша і найчистіша з усіх речей. Пізнаючи світ, Нус має досконале знання про все і має дуже велику силу. Він визначає минуле, теперішнє та майбутнє.

Аристотель високо цінував учення Анаксагора про розум. Він говорив, що «той, хто сказав, що розум перебуває подібно до того як у живих істотах також і в природі й що він – винуватець благоустрою світу й усього світового порядку, ця людина постала немов тверезий порівняно з марнослів'ям тих, які виступали раніше» (Метаф. I, 3). Але Нус Анаксагора не виправдав покладених на нього ідеалістами надій. Сократ у Платона в «Федоні» ремствує на те, що Анаксагор прагнув знайти природні причини, а до розуму звертався мало, так що «Розум у нього залишається без усякого застосування». Про це ж сказано й у Симплікія: «Анаксагор хоча й допустив у числі первнів розум... однак [вважає], що багато що утворюється саме [без його сприяння]» (А 47). І похваливши спочатку Анаксагора, Аристотель незабаром з невдоволенням зазначає, що Анаксагор користується розумом лише тоді, коли не знає причини чого-небудь, що роль розуму в Анаксагора подібна до «бога з машини»*

Космогонія. Починаючи діяти, Нус заставляє первісну суміш усього рухатися по колу. Рідке відокремлюється від щільного, тепле – від холодного, світле – від темного, сухе – від вологого й т.ін. У середині світобудови збирається все щільне, вологе, темне, важке. Так утворюється Земля. Все тепле, світле, сухе й легке

* В античному театрі для підняття діючих осіб у повітря служила машина начебто піднімального крана. На цій машині наприкінці дії в деяких п'єсах зверху спускався бог і все влагоджував, допомагаючи драматургові таким простим способом розв'язувати заплутані драматичні положення.

238

прямує вверх. Так утворюється Небо. Світ оточений переважаючим здавна ефіром, який, продовжуючи обертатися, відриває від Землі камені. Вони запалюються. Так утворюються зірки, Місяць, Сонце. Сонце, за Анаксагором, – шматок розпеченого заліза або палаючий камінь, який за своїми розмірами більший від Пелопоннеса. Саме таке уявлення про небо викликало на Анаксагора переслідування. Небо містить у собі камені, які тримаються там внаслідок свого обертання, але часом все-таки падають. Це метеорити. Якщо рух неба припиниться, то все воно впаде на Землю. Місяць земної природи, на ньому є свої рівнини і пагорби, долини і прірви, він позичає своє світло від Сонця і населений. Земля, за Анаксагором, плоска, вона тримається на повітрі.

Життя. На відміну від Анаксимандра й Емпедокла, які вчили про походження живого з неживого, Анаксагор – основоположник панспермії. Насінини живих істот падають із неба на землю разом із дощем. Ці насінини були завжди. Насінини живих істот – різновид гомеомерій.

Психологія. Як і в Анаксимена, душа, згідно з Анаксагором, подібна на повітря. Аристотель передає важливий здогад Анаксагора про те, що людина розумна, тому що вона одна з усіх живих істот має руки (Про душу IV, 10). Правда, цьому суперечить повідомлення деяких доксографів про те, що Анаксагор ототожнював розум і душу.

Пізнання. На відміну від Емпедокла, який вчив, що подібне пізнається подібним, Анаксагор вважав, що все пізнається протилежним собі: холодне пізнається теплим, солодке – гірким і т.ін. Анаксагор вважав, що відчуття пов'язані зі стражданням, яке стає помітним при надмірному впливі подразників на органи чуття, але яке нібито в неусвідомленому вигляді тривожить організм і в звичайному їхньому стані. Тут Анаксагор явно не зрозумів того простого факту, що кількість переходить у якість і що страждання починається лише при порушенні міри.

Анаксагор учив, що відчуття не дають істини, оскільки гомеомерії пізнаються лише розумом, а не чуттями. Мету пізнання Анаксагор бачив у свободі, котру дає знання.

Архелай і Метродор. Учень Анаксагора Архелай витлумачив анаксагорову первісну суміш усього як повітря, що не дивно, тому що сам Анаксагор учив, що від самого початку світобудови переважало повітря, або ефір. Крім того, Архелай вважав Нус внутрішньо притаманним первісній суміші. Архелай розрізнив, окрім того, те, що існує за природою, і те, що засноване людьми й існує за законом і встановленням. У цьому він близький до софістів (про що нижче).

Метродор з Лампсака продовжив алегоричне тлумачення богів, розпочате Анаксагором. Так, Агамемнон – ефір, Єлена – Місяць, Деметра – печінка, Діоніс – селезінка, Аполлон – жовч, Зевс – розум, Афіна – мистецтво і т.д.

239