2.1. Найдавніші релігійні уявлення (тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, поховальний культ)

Шлях пошуку Бога людиною був вельми тривалим та утаємниченим. І сьогодні детально й однозначно описати його неможливо. Тому дослідники часто вдаються до різних гіпотез, здогадок, для підтвердження яких інколи бракує фактів. Ось чому всі наявні теорії виникнення релігії мають імовірнісний, а отже, значною мірою умовний характер.

Питання про те, які з відомих вірувань, обрядів і культів, що зародилися за декілька десятків тисяч років до н. е., слід вважати окремими, самостійними первісними формами релігії, поки не знайшло загальноприйнятого рішення в релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм. Проблема полягає у тому, що в реальних первісних віруваннях різнорідні уявлення і культи співіснували та перепліталися в найхимерніших комбінаціях. У той же час вони були настільки поширеними й універсальними, що зустрічалися практично у всіх конкретних релігійних проявах стародавнього суспільства.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній біль­шості первісних проявів релігії були властиві такі особливості.

1. Відсутність абстрактних уявлень про Бога як невиразної, управляючої природою і людьми силі, що знаходиться над світом. Натомість стародавні люди вклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, які наділялися надприродними властивостями та якостями.

2. Змішування життя і культу: в зв’язку із цим прийнято навіть говорити, що життя первісної людини було його богослужінням.

3. Родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів, коли кожне первісне плем’я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедю, інші вірили в чудодійну силу померлих предків.

Як бачимо, найдавніші форми релігії помітно відрізнялися від сучасних нам релігійних проявів (у першу чергу світових релігій) за характером віровчення, культом і організацією. Єдине, що об’єднує їх, – це наявність віри.

Тотемізм (на мові індійців північноамериканського племені оджібве – «його рід») – віра в надприродний зв’язок людини та окремих соціальних колективів з тваринами і рослинами.

Термін тотемізм з’являється в науковій мові на початку XVIII ст. і закріплюється в науковому обігу на межі XIX-XX  ст. у роботах видатного англійського етнографа Джеймса Фрезера (1854-1941).

Примітно, що, на відміну від фетишизму, сліди тотемних культів зафіксовані етнографічно й археологічно.

Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних першо­предків. Місце цього переходу і стало основним місцем відправлення тотемного культу. Слід підкреслити, що сам по собі тотем не обожнювався, люди просто вірили в свою надприродну спорідненість з ним, вважаючи його чимось на зразок старшого брата або предка.

Найчастіше тотеми передавалися у спадок. Іноді тотем виникав просто з випадкового збігу обставин.

Вибір тотема в більшості випадків співпадав з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій мешкав первісний колектив. У пустинних або напівпустинних регіонах тотемами за відсутністю кращого вважалися комахи, в прибережних – риби й ін. Набагато рідше цей вибір пояснювався особливостями господарського устрою роду або племені: мисливські племена надавали перевагу тотемам хижих тварин, інші – мирним травоїдним. Зустрічалися, втім, і більш спеціалізовані тотеми, коли всі чоловіки племені мали ім’я одного тотема, а жінки – іншого. Нарешті, тотемом могла оголошуватися не тільки ціла тварина, але й її частина.

Звичайно ціла тварина вважалася тотемом великого племені, а окремі роди зводили своє походження до її частин.

Спочатку тотемом вважалася тільки справжня тварина або рослина. Потім стало вистачати її більш-менш реалістичного зображення, а зрештою люди задовольнялися будь-чим, що позначало власний тотем (символ, слово або звук).

Тотемний культ був спрямований на те, щоб одержати заступництво тотема. В тотемному культі перш за все впадає в очі система тотемних табу – заборон на вживання в їжу тотемної тварини або спричинення їй якої-небудь шкоди. Тотемні табу були цілком зрозумілі людям і дотримувалися не менш строго, ніж заборони на вбивство людини. Але при цьому вони могли маскувати раціональний господарський мотив: підтримка екологічної, харчової рівноваги в середовищі незаселеного тотемного колективу.

Іншим різновидом тотемних табу можна вважати вимогу ри­туального вживання тотема в їжу, що проводилася, як правило, в певні святкові дні у супроводі великої кількості спеціальних обрядів. Тотемне табу надовго пережили сам тотемізм і збереглися в розвинених релігіях, зокрема, у формі певних заборон на вживання «нечистих» видів їжі. У цьому випадку від страху перед вбивством тварини як кровного родича залишилося тільки підтримуване релігійною традицією відчуття побоювання або огиди до нього.

Особливе місце серед обрядів шанування й умилостивлення тотема належало обряду «розмноження тотема» і «множення їжі». Сутність обряду «розмноження тотема» полягала у визнанні єдності розмноження тотемного виду тварин та тотемної групи людей. Дух-тотем, який жив у центрі тотемного святилища, мав увійти і до утроб жінок, і в утроби тварин, забезпечуючи в один і той же час розростання тотемного роду та кількості їжі для нього.

Дуже характерними були для тотемізму і різноманітні обряди уподібнення тотему, що особливо широко застосовувалися при похованні членів тотемного колективу: відповідне розфарбовування тіла, одягання шкіри тотемної тварини. Популярність мали ритуальні танці, в яких танцюристи наслідували рухам тварин.

Важливо відзначити, що тотемізм був не тільки релігійним віруванням, але й найважливішим соціальним інститутом у житті стародавніх людей.

Соціальні функції тотемізму:

1. тотем був необхідний для особової ідентифікації кожної людини в ті часи, коли відсутні сімейно-шлюбні відносини і система іменування в звичному для нас виді;

2. економічні функції розділення території для господарської діяльності та кооперації людей в її використанні;

3. тотем регулював шлюбні відносини усередині племені. Плем’я ділилося на декілька великих тотемних груп, усередині яких був заборонений шлюб. Проте зберігалася можливість вступати в шлюбні зв’язки з членами різних тотемних колективів усередині племені, чим забезпечувалося збереження і чистота племінного генофонду.

Але не тільки тому, що тотемізм завжди був колективним віруванням, тоді як фетишизм – переважно індивідуальним, його слід вважати зрілішою формою первинної релігії. Адже центральна фігура тотемізму «тотем» – одночасна і реально існуюча тварина, і абстрактне поняття для позначення фантастичної істоти, напівтваринного, напівлюдського походження, яке живе в особливому світі й стикається із земним світом тільки у виняткових випадках. Важливо і те, що практика зображення тотемних тварин зіграла не останню роль у розвитку світового мистецтва, оскільки людина вважала потрібним створювати зображення свого тотема, щоб наблизити його до себе. Такі зображення робилися не тільки на зовнішніх предметах, але і на тілі самої людини (звідки бере початок мистецтво татуювання).

В умовах розпаду родового ладу первісні тотемні вірування зживають себе, переростаючи одночасно в антропоморфні культи природи, стихій, тварин, де цим об’єктам поклоніння додається вже людиноподібний вигляд. Пізніше елементи тотемізму увійшли до всіх релігій. Особливо відчутний його вплив в індуїзмі, де багато тварин (наприклад, корову) вшановуватимуть як священних. Пережитки цієї первісної форми релігії можна бачити і в образах кентаврів з грецької олімпійської міфології.

Фетишизм (португ. feitico – річ для чаклунства; іноді етимологія цього слова зводиться до латин. fatum – доля) – поклоніння предметам найближчого оточення людини (як правило, неживим).

Вперше прояви фетишизму були описані у племен Західної Африки. Термін був введений у науковий обіг у кінці XVIII ст. фран­цузьким колоніальним урядовцем Шарлем де Броссом і поширився завдяки відомому французькому філософу-позитивісту початку XIX ст. Огюсту Конту.

В основі віри у фетиш лежало уявлення про предмет як двійник людини, самостійну істоту, наділену людськими відчуттями і спонуканями.

Фетишем міг бути як окремо взятий матеріальний предмет, так і частинка більшого об’єкта шанування. Власні фетиші мали й окремі люди, і цілі племена, які відводили їм спеціальні будиночки.

Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною. У пізніших формах релігії фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам – наділеним таємничою силою впливу матеріальним предметам з рисами людини або тварини. І зараз віра у фетиші залишається як пережиток – у формі віри в талісмани й амулети. Вважається, що талісман приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя.

Анімізмом (латин. аnima – душа) називається віра в самостійну силу, спроможну існувати окремо від людини, тварини або рослини.

Автором цього терміна був один з найвидатніших етнографів і істориків культури XIX ст. Е. Тайлор (1832-1917), який присвятив анімізму велику частину своєї книги «Первісна культура» (1871). Незабаром термін «анімізм» набув таке поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з’явилася графа «анімістичні релігії» або «анімісти». Анімістами називали послідовників найстародавніших релігійних вірувань та культів, які так і не прийняли жодну з світових релігій.

Е. Тайлор був впевнений, що відправним пунктом для анімізму стали роздуми стародавньої людини над двома групами біологічних, тобто найважливіших для нєї питань – що складає різницю між живим і мертвим тілом? і в чому полягає причина пильнування, сну, екстазу і хвороби?

У результаті, вважав Е. Тайлор, з’явилося уявлення про особисту душу: «Душа – це тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось на зразок пари, повітря або тіні. Вона складає причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє. Вона не­залежно та нероздільно має особисту свідомість і свободу свого тілесного володаря у минулому та в теперішньому. Вона здатна залишати тіло і переноситися швидко з місця на місце. Переважно невловима й невидима, вона знаходить також фізичну силу і являється людям сплячим і безсонним, переважно як фантазія, як примара, відокремлена від тіла, але схожа з ним. Вона спроможна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати ними і впливати на них» [43].

Сама людина, як правило, наділялася не однією, а декількома душами одночасно. Кожна із цих душ мала чітко певні функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша – за розумові операції, третя поставала носієм того, що прийнято називати особою людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Потім уявлення про людську душу стали переноситися на навколишній світ людини. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вид птахів, іноді – тварин і рослин. Тут ми в черговий раз маємо справу з тісним переплетенням анімістичних та тотемних вірувань, хоча тотемні образи були потрібні людям не самі по собі, а як вмістища для духів.

Оригінальним відгалуженням кола анімістичних вірувань можна вважати і вчення про непорочне зачаття. Відповідно до нього поява на світло іншої людини пов’язувалася з потраплянням у жінку чужорідного об’єкта (порошинки, проміння світла), але ніяк не з певним фізіологічним актом. Ця дивовижна для століття сексуальної революції наївність спостерігалася, наприклад, знаменитим дослідником первісної культури і релігії Б. Маліновським у жителів Тробріанськіх островів недалеко від Нової Гвінеї.

Ще пізніше люди почали одушевляти й неживі явища – каміння і гори, річки й озера, сонце та зірки. Це було необхідно для стародавніх людей, по-перше, для того, щоб пояснити собі причини всіх природних явищ цілком задовільним для себе чином, а по-друге – приписати духам все добре і погане, що траплялося з ними протягом всього життя. Безпосередньою ж причиною появи такого роду анімістичних переконань могло бути і своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних та оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони видавалися їм переконливим свідоцтвом не тільки існування у людини душі, але і наявністю подібних нетілесних двійників буквально у всього на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, який безпосередньо передує появі віри в Бога. Відгомоном цієї стадії у розвитку анімізму стали образи русалок, водяних, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик.

Поховальний культ. Коріння цього культу вбачають у похованнях 40-тисячолітньої давності найближчих предків сучасної людини – неандертальців.

Виникнення даного культу пов’язується з часів З. Фрейда з двома напівінстинктивними спонуками людини – прагненням і позбавитися померлого, і зберегти його біля себе.

Первинним різновидом похоронних вірувань стала віра в «живого мертвяка», яка полягала в наділенні мертвого надприродними властивостями, зокрема здібністю до фізичного воскресіння. Серед інших похоронних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мала віра:

а) у безсмертя душі померлого, яка після смерті тіла спроможна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;

б) потойбічний світ та замогильну подяку.

Стародавні вірили – все, що приносило багатство і шану в цьому житті, даватиме те ж саме й у житті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від ступеня праведності або гріховності його земного шляху.

Поява різноманітних похоронних ритуалів також пояснюється спочатку щирим проявом відчуттів. Внаслідок цього вже в первісному суспільстві виникають всі ті ж похоронні обряди, які потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) і у вищих формах релігії:

1. Принесення супроводжуючих дарів і жертв, зокрема люд­ських.

2. Запалення надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою зробити очисну церемонію, побажати померлому швидкого воскресіння і на додачу наділити річчю, незамінною для господарського ужитку в майбутньому житті.

3. Проведення похоронних бенкетів, ігор і військових змагань – тризн; такого роду похоронні обряди могли мати й непряме призначення.

4. Дотримання посмертного трауру та заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізування волосся, нанесення собі ран, гучні голосіння й вихваляння небіжчика, пости, заборона вступу до шлюбу впродовж певного проміжку часу).

Магія (лат. magia – чарівництво) – сукупність обрядів і дій, пов’язаних з вірою в можливість надприродного впливу на навколишній світ.

За типами дії на предмет виділяють:

1. агресивну магію, яка поділяється:

• на контактну, засновану на ідеї безпосереднього перенесення магічної сили на об’єкт шляхом прямого контакту з ним або з його частиною (припустимо, клаптиком одягу або пасмом волосся);

• імітативну, коли дії піддається копія або замінник об’єкта;

2. профілактичну магію, яка буває:

• відгоняючою, сутність якої полягає в прагненні відігнати, відлякати ворожі сили, не допустити їх наближення або сховатися від них (для чого крім носіння оберегів використовується створення шумів, приховування себе одягом і т. ін.);

• очищувальною, заснованою на використовуванні таких всім добре знайомих засобів, як обмивання, обкурювання, кровопускання і т. ін.

За призначенням магія поділяється на 6 видів: шкідлива, ліку­вальна, військова, любовна, метеорологічна (магія погоди) і про­мислова. Така видова класифікація є далеко не повною, оскільки у будь-якому виді магії можна виділити безліч підвидів. Так, промислову магію можна розділити на мисливську, рибальську, будівельну, землеробську, гончарну, ковальську, навчальну і спортивну.

Особливий різновид первісної магії складали табу – система спеціальних заборон, що набула найбільшого поширення в Полінезії. Єдиного переліку об’єктів табу не існувало: ним могли ставати як матеріальні предмети, так і дерева, тварини, люди, окремі виробничі процеси, ділянки місцевості тощо. Тривалість дії табу також не була визначеною: тимчасовою або постійною. Накладення і зняття табу вважалося специфічною функцією племінних вождів, старійшин та жерців (часто виступаючих в одній особі). Залежно від ступеня важливості табу їх порушників чекали різні покарання: від морального осуду до вигнання з племені й смертної страти.

Джерела системи табу потрібно шукати в особливостях соціальної організації первинного суспільства, коли повсякденна боротьба за виживання вимагала від кожного члена общини повного і беззастережного співвідношення власних дій з діями інших членів первісного колективу.