11. Назвіть основні християнські догмати та таїнства.

Основні догмати — положення християнського віро­вчення, які складалися протягом багатьох століть, сформу­льовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів. їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу ві­ри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах (Свята Трій­ця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невиди­мого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Свя­тий походить від Бога-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина. Християнська «трійця» має в собі елементи політе­їзму.

Найважливіше положення християнства — догмат бо-говтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покли­каний надати всім євангельським повчанням статусу «бо­жественних істин», представити християнство як «бого-встановлену релігію».

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Хри­стос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей —

спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до ♦спа­сіння від влади гріха». Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх лю­дей. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність зем­ного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозиче­ні з давніх східних релігій. Серед них — віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесно­го вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Найважливіші елементи християнської обрядовості на­зивають таїнствами.

Таїнства — обрядові дії в християнстві, через які, за вченням цер­кви, віруючим передається Божа благодать. Вважається, що вста­новлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми.

Церква визнає сім таїнств.

Хрещення — одне г головних таїнств, що символізує прийняття людини в лоно християнської церкви. Віруючий при триразовому зануренні тіла у воду із закликанням Бога-Отця, і Сина, і Святого Духа отримує духовне народження.

Таїнство причащання, або святої євхаристії, займає важливе місце в християнстві. Віруючі куштують так зване причастя, що складається з хліба і вина, вірячи в те, що вони вкусили тіла й крові Христової і * такий спосіб прилучилися до свого божества.

Таїнство покаяння — визнання і каяття у своїх гріхах перед священиком, що прощає винного від імені Ісуса Христа.

Таїнство миропомазання — своєрідна допомога Божа, що допомагає людині зберегти душевну чистоту, отриману при хрещенні, яка зростає і зміцнюється в духовному житті. Полягає миропомазання в тому, що тіло людини змазують ароматичною олією, що і передає божественну благодать.

Таїнство священства має особливий сенс для християнської церкви. Це таїнство відбувається при посвяченні в духовний сан. Право здійснення цього таїнства належить тільки єпископові, тому що тільки єпископ може передати тому, хто посвячується, особливого роду благодать, якою з цього моменту володітиме новий священнослужитель протягом усього свого життя.

Таїнство шлюбу утвердилося в християнстві одним із найостанніших (XIV ст.). Церковний шлюб — єдина істинна форма шлюбу, тобто світський шлюб церквою не визнається. Таїнство шлюбу відбувається в храмі при вінчанні, молодих настановляють на довге і щасливе спільне життя від імені Ісуса Христа.

Таїнство єлеєосвячення (соборування) здійснюється над хворою людиною і полягає в змазуванні її тіла оливою (єлеєм), що вважається священною. Такою дією закликається до хворого благодать Божа, що зціляє від душевних і тілесних хвороб, тобто від гріхів.

23 Назвіть причину розколу християнства на католицизм та православ’я.

Головною причиною розколу були особливості соціально-еко­номічного та соціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивали­ся досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежни­ми. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існу­вала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, за­лежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольсько­го патріарха за владу над усією християнською церквою. Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувала­ся гостра богословська полеміка між західним та східним духів­ництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським па­пою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучи­ли один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церков­ного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утво­рення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визна­чилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями.