3. Релігії Стародавнього Риму

Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі вірувань етрусків. Вони шанували бога на ім’я Тіній, який пізніше ототожнився з римським богом Юпітером, богиню Уні - володарку всього живого, символ влади, яка тримала скіпетр, і Менрву, богиню ремісників. Вони, відповідно, були ототожнені з Юноною і Мінервою. Світоглядні погляди етрусків зводилися до розуміння світу як храму. Верхньою частиною його було небо, се­редньою - земля, а нижня ототожнювалася з царством мертвих. За віруваннями етрусків, небо визначало долю людей і народів. Його знаки етруски вираховували за допомогою печінки тварин, яких приносили в жертву. Етруски пошановували богиню невідво-ротньої долі - Ванф. Богом смерті у них був Мант, а богом підзе­много царства - Анта. Етруски вважали, що душу померлої люди­ни у підземному світі зустрічає крилате чудовисько на ім’я Харон. Усі ці жахи не увійшли до римської релігії, однак стали частиною маскарадної і святкової ходи.

Римські божества спочатку вважалися покровителями тих чи інших земель або територій. Певну роль у їхніх образах відігравали залишки тотемізму. Римляни вважали, що походять від вовчиці, котра вигодувала засновників Риму - Ромула і Рема. Ця подія, від якої римляни вели своє літочислення, відбулася в 753 р. до н. е її сакральність зумовлювалася тим, що Ромула було проголошено нащадком троянського Енея, сина богині Афродіти. Тобто свої ре­лігійні уявлення Рим формував на основі релігій етруських родо­вих общин, а згодом запозичив релігійні вірування стародавніх греків. З цього приводу авторитетний християнський богослов Августим Блажений зазначав, що “римляни перетворили чужих богів на своїх матросів”.

Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Модель римського бу­динку складалася із входу в дім, який охороняв Янус, - табуїрована межа між внутрішньою, “домашньою” територією і зовнішнім світом, та священного центру - Вести, внутрішнього джерела життя. Веста, богиня вогню, була індоєвропейським божеством, ідентичним грецькій Гестії. З нею уособлювали вогонь в домаш­ньому родинному осідкові, яке господиня будинку ретельно при­бирала. Янус у первісних римських віруваннях захищав дім від злого року. Так, він вимагав певного ритуалу, коли в дім приводи­лася невістка, народжувалася дитина тощо. Однак він більш відо­мий як божество державної римської релігії. На час Республіки, при зверненні до всіх божеств відразу, першим називали Януса. Цим фактом засвідчувалася традиція, відповідно до якої римляни головну увагу як у житті, так і в релігійних сподіваннях приділяли контролеві за своєю територією та управлінню нею.

Численний пантеон римської релігії спочатку складався з трид­цяти трьох божеств. Очолював його бог неба, грому й блискавки - Юпітер (Юпатер, Йовис). Він керував фазами повного місяця, а також дубовими гаями і вершинами пагорбів. Його перше святи­лище розташовувалося на Капітолійському пагорбі, де ріс дуб, на якому, відповідно до легенди, Ромул розвішував трофеї, здобуті ним у боях. Тут же лежав священний камінь, на якому освячували­ся клятви.

Разом з Юпітером до тріади богів входили бог війни Марс (Мамерс, Маморс, Мармар, Март) і бог господарства Квірін (Вофион). Марс в архаїчній міфології був “зовнішнім” богом, який ототож­нювався з вовком. Пізніше щороку у березні - місяці, названому на честь Марса, здійснювалися ритуали, пов’язані з початком се­зону збройних кампаній. На їх завершення у жовтні святкувалося повернення церемоніальної зброї до Риму і робилися жертвопри­ношення на честь Марса. Про Квіріна залишилося дуже мало ін­формації, однак про важливість цього божества говорить те, що на його честь було названо один з римських пагорбів. Четверте місце в пантеоні римських божеств займав Янус, який дедалі більше пе­ребирав на себе функції державного церемоніймейстера.

Інші боги “контролювали” вузькі ділянки реального життя. Не­абияку розвиненість здобули землеробські культи. Так, зерно, по­сіяне у землю, опікав Сатурн; колос, що виріс, - Церера; колос, який зацвів, - Флора; готовий до жнив - Коне, а зжатий - Опс. Кожний чоловік мав свого індивідуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка - покровительку Юнону. Всі ці культи інди­відуальних божеств, на честь яких споруджувалися вівтарі і храми, були найдавнішими формами релігійного поклоніння римлян. З розвитком імперії індивідуальні культи сім'ї і певного поселення еллінізувалися і перетворювалися на загальнонаціональні. Так, помітним стає культ державних воріт (Янус) і державного вогнища (Веста) в римському Форумі. Зростала роль грецьких оракулів, по­в’язана з книгами Сивілли. До них зверталися в тому випадку, як­що місцеві священнослужителі не могли дати відповіді на те чи ін­ше питання.

Саме за вказівкою оракулів Сивілли почали застосовуватися містерії на честь божеств грецького племені, але в їх римському вигляді. Під час цих свят поклонялися статуям Юпітера і Юнони, Нептуна й Мінерви, Марса і Венери, Аполлона та Діани, Церери й Меркурія. Божества з цими римськими іменами насправді склада­ли грецькі культові пари. Так, у римському культі Марс і Венера не пов’язувалися одне з одним, але їхні прототипи в грецьких міфах Арес і Афродіта були коханцями.

Спочатку римський культ був формальний, суто практичний, без всякої містики. Однак на зламі старої і нової ери в імперії на­бувають поширення марновірства, магія, мантика, східні культи (культ Ісіди, мітраїзм). У боротьбі з ними офіційна влада, з одного боку, прагнула перевести їх у площину “приватної релігії”, прак­тика якої потребувала офіційного дозволу, а з іншого - намагала­ся протиставити їм загальнодержавну монотеїстичну релігію - культ імператора, але успіху це не мало. Цю роль згодом виконало християнство, витіснивши релігії Стародавнього Риму.