Теми рефератів:

1. Індуїзм.

2. Релігійно-філософська система конфуціанства.

3. Особливості релігії даосів.

4 Міфологія зороастризму.

5. Синтоїзм.

6. Сикхізм.

7. Іудаїзм.

8. Життя то вчення Кун-цзи.

9. Мітраїзм.

10. Релігійна концепція джайнізму

Поміркуйте

1. Чим ранньонаціональні релігії відрізняються від пізнонаціональннх?

2. Чи можна назвати конфуціанство і даосизм не релігіями, а ідеалістично-філософськями системами.

3. У чому полягає основна відмінність іудаїзму від національних релігій?

Розкрийте зміст понять:

Індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, мітраїзм, зороастризм, іудаїзм, Апеста. Упанішади, Тора, Талмуд, пророк, рабин.

МОДУЛЬ ІІІ.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №4. Християнство. Православ’я та Католицизм.

План

1. Світові релігії. Раннє християнство. Християнське богослов’я. Єресь і розкол

2. Віровчення та культ Православ’я й Католицизму

3. Реформація у Європі. Лютеранство. Кальвінізм. Англіканство

4. Пізній протестантизм

5. Християнство в Україні

1.Світові релігії.

Світові релігії — буддизм, християнство, іслам — вийшли за межі певної національної спільноти, охопили своїм впливом багато націй і етносів, увібрали в своє віровчення і культ традиції, звичаї, культуру різних народів. Буддизм виник у VI ст. до н. e. й нині нараховує до 360 млн віруючих, християнство сформувалось у І ст. н. е. і має близько 2 млрд своїх послідовників, іслам виник у VII ст. н. є. й нараховує 1,3 млрд віруючих (кількість віруючих світових релігій наведена за даними ????7Епсусіоредіа Вгііапіїса на кінець 2005 р. і може розглядатись як приблизна).

Україна належить до країн християнської цивілізації і тому доцільно в даній темі зробити акцент на вивченні виникнення та становленні християнства, його основних напрямів, а також священної книги християн — Біблії. Тому робочий план теми може бутитаким: буддизм; християнство: православ’я; католицизм; протестантизм; Біблія — священна книга християн; іслам.

1. Раннє християнство. Християнське богослов’я. Єресь і розкол

При вивченні цієї, другої за хронологією виникнення світової релігії необхідно зазначити, що за змістом вона тісно пов’язана з іудаїзмом. Християнство зародилося в середині І ст. н.e. у східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії була напруженою: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими й бідними, загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської імперії, християнство повинно було задовольнити духовну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення. Віра в Месію, тобто у божественного Спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціяхімперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Месіанські погляди набули особливого поширення серед іудеїв Палестини і Малої Азії у зв’язку з Іудейською війною 73-66 рр. до н. e. В іудаїзмі виникає секта євусеїв (євсеїв).

1947-1952 рр. на березі Мертвого моря відкрито залишки їхніх поселень у Хірбет-Кумрані, а також знайдено рукописи, в одному з яких багато уваги відведено “наставникові справедливості” — ймовірно, засновникові секти (вона існувала з IIст. до н. є. до др. пол. І ст. н. є.). На основі рукописів можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе “синами світу”, вірили в якогось учителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь. Про Вчителя праведності говорили, що він є обранцем Божим і що його переслідував якийсь нечестивий жрець. Через 40 років після його страти, як вважали кумраніти, він повинен був вернутися для суду над всіма народами. Цілком можливо, як гадають учені, що вірування кумранітів стали одним з багатьох джерел міфу про божественного спасителя, який реалізувався в образі Ісуса Христа (2 ст. до н.е. Віфлієм — 33 н.е. Єрусалим). Грецькою мовою Ісус означає“спасіння”, а Христос —“месія”.

Сучасні дослідження не заперечують історичного існування засновника християнства, оповіді про життя й діяльність якого — Євангелія — створювалися значно пізніше після його смерті.

За свій, хоч і пасивний, протест проти порядків Римської імперії та рішуче відкидання язичництва прихильники християнства жорстоко переслідувалися. Необхідно пояснити, що цей протест виражався виключно в релігійних формах: надія покладалася на «небесного» Спасителя. І чим більше, мовляв, перетерпиш страждань, тим більшою буде небесна компенсація. Така ідеологія не лише не була небезпечною для держави, а навпаки, робила їй велику послугу, виховуючи населення у дусі покори. Водночас це сприяло поширенню християнства, бо оберігало його послідовників від повного знищення. Держава почала поступово схшютися до християнства. В 312 р. імператор Константан (306-337) урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; в 324 р. проголосив його державною релігією, а у 325 р. скликав у м. Нікеї перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під керівництвом Константна було засуджено вчення олександрійського священика Арія (256-336), що заперечував божественність і передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є лише вищим витвором божества.

В Соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких були св. Миколай (260—343), св. Афанасій Великий (295-373), що був тоді лише дияконом. Собор засудив і відкинув єресі й, щоб усі християни могли сповідувати єдиний Символ віри, прийняв перші 7 його членів. На цьому ж Соборі встановлено час святкування Великодня (Пасхи) та прийнято деякі інші правила.

Другий ВселенськийСобор скликано 381 р. в Константинополі за імператора Феодосія І (379-395). Він був спрямований проти вчення колишнього аріанського єпископа Македонія (IVст.), який заперечував божество Святого Духа і вчив, що той не є Бог, а лише слугуючий Богові витвір. У Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова (330-390). На Соборі було засуджено єресі й доповнено Символ віри (до 12 членів).

Третій ВселенськийСобор проведено 431 р. у м. Ефес за імператора Феодосія 7/(408-450). Він був скликаний проти вчення константинопольського архієпископа Несторія (428-431), що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а лише богоиосцем, а Діву Марію — хрис-тородицею. Собор засудив єресі й доповнив та остаточно затвердив Символ віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.

Четвертий ВселенськийСобор відбувся 451 р. в м. Халкидон. Він був скликаний проти вчення архімандрита Євтихія (Vст.), що відкидав людську сутність Ісуса Христа. Це вчення отримало назву “монофізитство”, а його послідовники називалися монофізитами. На Соборі були присутні 650 єпископів. Собор засудив єресі і встановив, що при втіленні (народженні) Ісуса божественне й людське з’єдналося в ньому як в єдиній особі (проти Євтихія), незмінне (проти Несторія), нероздільно (проти Македонія).

П’ятий ВселенськийСобор скликав 553 р. імператор Юстиніап І (527-565). На Соборі були присутні 165 єпископів. Собор засу¬див несторіанські твори вчителів церкви Феодора (?-428), Фео-дорита Кірського (393-458) і знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія.

Шостий ВселенськийСобор проведено 680 р. в Константинополі за імператора Константина Пагонаті (668-685). В ньому брали участь 170 єпископів. Собор скликано проти вчення монофелітів, що не визнавали в Ісусі два єства — людське і божественне. Собор засудив єресь монофелітів, однак під тиском останніх наступний імператор Іраклій (610-641) вимагав від Собору скасувати рішення, вдаючись навіть до репресій.

Через 11 років Собор поновив свою діяльність, зібравшись у царських палатах, іменованих Трулльськими. Тепер він вирішував питання церковного благочестя, повторюючи п’ятий Собор. Тому в історії він інколи називається п’ято-шостим. Собор впровадив нові церковні правила, що склалися у так званий Номоканон, який став основою церковного управління. На Соборі були також засуджені деякі нововпровадження Римської церкви, а саме: це¬лібат священиків, суворий піст у суботу перед Пасхою і зображення Христа у вигляді агнця.

Сьомий ВселенськийСобор скликано 787 р. в м. Нікеї. На ньому були присутні 367 єпископів. Собор було спрямовано проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара (717-741), який, бажаючи прилучити мусульман до християнства, вважав за необхідне знищити ікони. Собор засудив іконоборство, однак після нього гоніння на ікони тривало ще при трьох імператорах понад 25 років. Поклоніння святим іконам було остаточно встановлене вже на Помісному Константинопольському Соборі у 842 р. На цьому Соборі було також встановлено свято Торжества Православ’я.

Підкреслимо, що Православна церква вважає загальноканонічними тільки перші 7 Соборів. Римо-Католицька церква визнає понад 20 вселенських соборів, включаючи до них пізніші зібрання Західної церкви, починаючи з Латеранського собору (1123 р.).

Церковна організація остаточно склалася у VIст. Імператор Юстиніан І своїм указом визначив п'ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митрополіям — єпископи. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від назва¬них патріаршеств пізніше відокремилися автокефальні церкви, які існують і досі.

2. Віровчення та культ Православ’я й Католицизму

Християнство навіть при зародженні ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато різних течій, зумовлених соціальними чинниками.

У 395 р. Римська імперія розкололася на Західну й Східну. Почався процес поділу римської і константинопольської церков, який остаточно завершився у 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької (з грецьк. - вселенський), а східна — православної (з грецьк. -правовір’я).

У XVIст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ’я, католицизм і протестантизм (від лат. - той, що заперечує).

Православ’я (308 млн віруючих). У сучасному світі є 15 автокефальних (незалежних, самостійних) церков — Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Румунська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Чехії та Словаччини, Американська. На початок XXIст. у вселенському православ’ї існували й 5 автономних церков: Синайська, Фінляндська, Японська, Критська та Естонська (складається з двох частин, що перебувають відповідно під опофором Константинопольського або Московського патріархатів).

Основу православного віровчення складає Біблія (“Святе Письмо”), Святий переказ, Символ віри, затверджений на перших двох Соборах 325 і 381 рр.

Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священикові. Православне духовенство поділяється на чорне (ченці), що складає вищі церковні чини, і біле — одружені парафіяльні священики.

Для православних віруючих дуже важливим є відвідання храмів, виконання постів, таїнств, у яких “під видимим образом передається невидима Благодать Божа”. Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеoсвяття.

Хрещення — прилучення до християнства через занурення у воду або скроплення водою. Слово “охрещений”рівнозначне слову“християнин”.

Обряд скроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. У багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини “нечисту силу”. Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при занурюванні в неї давати йому ім’я.

Раннє християнствоне знало обряду хрещення. Воно впроваджувалося поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IVст.) було оголошене обов’язковим.

Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають свяченою водою; протестанти — окроплюють або занурюють у воду; православні тричі занурюють немовля у “святу воду”. Цією дією нібито змивається “першородний гріх”, успадкований дитиною від “прабатьків людства”, що відкриває перед нею перспективу спасіння.

Причастя, або євхаристія, — з’їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло й кров Христа.

Причащаючись, віруючий, — вчить церква, — приймає “подячну жертву” і “прилучається до божественного єства”. У деяких протестантських церквах та сектах (євангельські християни-баптисти, адвентисти, менноніти, п’ятидесятники та ін.) специфічною формою причастя є хлібопереломлення. На відміну від православ’я та католицизму, вони вважають причастя не таїнством, а обрядом, який символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі у друге пришестя Христа.

На думку вчених, першоджерелами таїнства причастя є стародавні вірування та обряди. Первісні люди вважали, що поїдання тотемної тварини надає їм її сили, властивостей. З появою землеробства хліб і вино також почали вважатися кров’ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди “причащалися”. Із стародавніх релігій християни запозичили таїнство причастя, пов'язавши його з ученням про викупну жертовну смерть Ісуса Христа.

Миропомазання — передавання хрещеному ‘благодаті Святого Духу” через змазування його ароматичною речовиною — миром.

Обряд змазування тіла оліїстими речовинами виник, звичайно, набагато раніше, ніж християнство. Люди вірили в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювалося, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців, змазували голову при освяченні і в іудаїстському обряді.

Запозичивши із стародавніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх християнських церквах хрещення і миропомазання здійснювалися лише на Великдень (Пасху). Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям. Отже, більшість обрядів, видозмінюючись, пронизують усю релігійну історію людства.

Сповідь— спокутуючи власні гріхи священикові, віруючі сподіваються одержати через нього прощення від Бога.

Джерела таїнства покаяння, або сповіді знаходяться в первісних уявленнях про зло і гріх як “бісові сили”, котрі переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IXст. — замінена таємною, тобто сповіддю віруючого священикові, хоча в православ'ї тепер, поряд з таємною, існує і загальна сповідь.

У християнській релігійній обрядності таїнство шлюбу утвердилося порівняно пізно. Його ритуал склався лише у XVIст. Згідно з твердженням православних і католицьких священиків, це таїнство освячує шлюбний союз «іменем Божим», передає подружжю“благодать одностайності”щодо народження й виховання дітей.

Священство— посвята у сан диякона, священика або єпископа. Рукоположений служитель культу після цього стає посередником між Богом і людиною.

Обряд священства існував ще в дохристиянських релігіях, був запозичений християнами в період утвердження перших релігійних громад і посідав значне місце. Після проголошення християнства державною релігією розпочалося становлення церковної ієрархії — священновладдя церковних чинів зверху донизу. Католицька церква встановила свою, власну ієрархію за феодальним зразком. Те саме можна сказати й щодо православя. У протестантизмі священновладдя спрощене. Всі християнські конфесії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислуговує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер (священик) може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ’ї, крім рукоположення. Єпископ — священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона та пресвітера. Всі служителі культу наділені духовною владою над віруючими.

Єлеєсвяття,або соборування, — помазання хворого освяченою олією — єлеєм. Згідно з ученням православної церкви, єлесвяття зцілює немочі духовні й тілесні — ті, які є наслідком гріхів. У православ'їєлеосвяттяздійснюється над особами старше 7-ми років, які хворіють тілесними або душевними хворобами (відчай, скорбота тощо).

Таїнство єлеєсвяття у православній церкві спочатку здійснювалося сімома священиками. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змазували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов і т. п.

Церковні свята проводяться впродовж року. Головне з них — Пасха Христова. До так званих “двунадесятих” свят належать три перехідних — Вхід Господній до Єрусалима, Вознесіння Господнє, День Святої Трійці, або П’ятидесятниця і дев’ять неперехідних - Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрітення Господнє, Благовіщення Пресвятої Богородиці, Преображення Господнє, Успіння Пресвятої Богородиці, Різдво Пресвятої Богородиці, Воздвиження Хреста Господнього, Введення у храм Пресвятої Богородиці. Великі свята, які православна церква також відзначає урочистими богослужіннями, включають найменування (Обрізання) Господнє і пам'ять святителя Василя Великого, Різдво Іоанна Предтечі, Святих першоверхових апостолів Петра і Павла, Усікновіння глави Іоанна Предтечі, Покрова Пресвятої Богородиці.

Християнські свята, пройшовши певний шлях свого становлення й канонізації, увібрали в себе багато обрядів і традицій інших релігій, народних свят, які, з одного боку, не суперечили християнським догматам, а з другого — слугували місіонерським цілям цієї світової релігії.

Пасха Христова(Великдень). Серед багатьох християнських релігійних свят особливе місце належить святу Пасхи. Святкування Пасхи встановлене першими християнами в пам’ять “страждань, смерті і чудесного воскресіння” Ісуса Христа.

Свято Різдво Христове православна церква зараховує до числа своїх найурочистіших свят. Це одне з основних свят християнства. Своїм походженням воно зобов'язане євангельським оповідям про дивне народження Ісуса Христа — Сина Божого і водночас людини.

Міф про народження Христа своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Стародавньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу Осиріса, а 25 грудня — день народження стародавнього іранського бога Митри. Утверджуючись в різних країнах, свято “Різдво Христове” вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особливих рис, що не суперечили християнським догмам.

У Київську Русь свято прийшло разом з християнством у Xст. і злилося із зимовим старослов’янським святом — святками.

Головне значення в догматичному змісті цього свята церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з’явився для того, щоб взяти на себе людські гріхи і вказати шлях до порятунку.

Хрещення Господнє. Це свято також є одне з головних у християнстві. У писаннях, присвячених Хрещенню, богослови зазначають, що воно проголошене в пам’ять історичної події — хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Ця подія описується в Євангеліях.

Спочатку християнство, як ми зазначали, взагалі не знало обряду хрещення. Про це свідчить те, що в ранній християнській літературі немає жодних згадок про цей обряд.

У дохристиянських культах важливого значення надавалося обрядові “очищення” людини від будь-якої “скверни”, “нечисті” за допомогою води. Згідно із стародавніми віруваннями, вода мала очищувальну силу, вона очищала людей від нечистої сили, злих духів, що могли зашкодити людині. Звідси й звичай окроплювати водою новонароджених.

Про здійснення хрещення вперше згадується в християнській літературі кінця І — початку IIст. Однак остаточно хрещення закріпилося лише у другій половишIIст. Тоді ж виникло і свято Хрещення, пов’язане з хрещенням Ісуса Христа в Йордані.

Свято Хрещення завжди було дуже врочистим. Головний його обряд — освячення води: її святили в церкві та ополонках. До ополонки рушав хресний хід, в якому брали участь духовенство, місцева знать, віруючі, відправляли урочисті молебни. Освячення води в храмах та ополонках відбувається і в наші дні.

Свято Хрещення має й другу назву — “Богоявлення”. Воно проголошене, за словами церковних діячів, як вшанування дивних подій. Нібито під час хрещення Ісуса Христа в Йордані “Бог-Отець” засвідчував з неба, що це Його “Син улюблений”, і “Бог-Дух святий” зійшов на Христа у голубиному вигляді.

Стрітення Господнє. Це свято присвячене представленню батьками Ісуса Христа свого немовляти Богові. Зустріч відбулася в єрусалимському храмі на сороковий день після народження Христа. Внауці утвердилася думка, що, впроваджуючи свято Стрітення, християнська церква намагалася відволікти народ від стародавніх культів. Римляни в лютому святкували “очищення”, покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно “очиститися від гріхів” і нечистої сили відповідними жертвоприношеннями духам та богам. Головний очисний обряд цього свята припадає на 2 лютого, коли люди на чолі з жерцями, озброївшись факелами, виганяли з домівок злих духів зимових холодів і хвороб. Саме 2(15) лютого християнська церква й заснувала свято Стрітення Господнього, відрахувавши від Різдва Христового (25 грудня) 40 днів, необхідних для “очищення” Марії.

Прихильниками православ’я це свято тривалий час не визнавалося. Тільки поступово, шляхом утвердження релігійних уявлень, православна церква спромоглася надати Стрітенню значення свята очищення. Його почали врочисто святкувати, супроводжуючи обов'язковим у цей день хресним ходом. В Україні це свято утвердилося, головним чином, як церковне, у побуті воно посідало незначне місце. В народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весни. В народі говорили: “На Стрітення сонце — на літо, а зима — на мороз”; “Зима з літом зустрічаються”. А ще в Україні на це свято освячують свічки-“громовиці”, які віруючі засвічують під час усіляких негод: злив, буревіїв, численних блискавок та грому — звідси й назва цих свічок.

Вхід Господній до Єрусалима. Це свято має дві назви: офіційно-церковну — Вхід Господній до Єрусалима — і побутову — Вербна неділя.

Вербна неділя — це переддень так званого страсного тижня, який присвячується “згадкам про страждання Христа”. Свято безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної календарної дати. В основу свята покладено оповідку про вхід Ісуса Христа зі своїми учнями до Єрусалима, куди він ішов на страждання й смерть. Похід супроводжувався творінням чудес. За день до входу в Єрусалим, у суботу, Ісус здійснив одне з найбільших див — оживив Лазаря, який був мертвим вже чотири дні, а в неділю Христос в’їхав до Єрусалима. Народ радісно зустрічав його, кидаючи перед Сином Божим пальмові гілки. Про появу Христа в єрусалимському храмі розповідає Євангеліє.

В Україні ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, що розпускаються на цей час і, згідно з народним повір’ям, захищають від злих духів та символізують воскресіння.

Вознесіння Господнє. Створена євангелістами земна біографія Ісуса Христа завершується описом сцени вознесіння воскреслого після розп'яття на хресті Сина Божого на небо. На честь цієї події християнська церква й встановила одне зі своїх свят. Відзначається воно на сороковий день після Пасхи і тому постійної дати теж не має.

Ґрунтуючись на біблійних оповідках, християнські богослови запевняють, що воскресіння Христа відкриває праведникам шлях до неба, до воскресіння після смерті. У “Настольній книзі священнослужителя” православної церкви записано: “Христос вознісся на небо, як первісток з мертвих, явивши у своїй Особі початок спокутуваної і відроджуваної ним людської природи”.

Як свідчить наука, міфи про вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед багатьох народів ще задовго до виникнення християнства. У дохристиянській міфології серед тих, хто вознісся на небо, названі грецький герой Геракл, засновник Риму Ромул, римський імператор Цезар і його наступник Август, індуїстський бог Крішна, фінікійський бог Адоніс, бог Митра, якого шанували в Ірані, Передній Азії, Індії та ін. Християнство запозичило ідею вознесіння з вірувань фінікійців, іудеїв та інших народів.

Впроваджене разом з християнством у Київській Русі, це свято спочатку не мало значного поширення в побуті віруючих і довго залишалося суто релігійним, церковним святом.

День Святої Трійці, або П’ятидесятниця. Це свято встановлене в пам’ять чудесного явища: на п'ятдесятий день після воскресіння Христа на його учнів (апостолів) зійшов Святий Дух у вигляді вогненних язиків і вони заговорили різними мовами, хоча до того їх не знали, й рознесли звістку про воскреслого Ісуса Хреста по всьому світі.

Міфи про божественну Трійцю ще задовго до виникнення християнства існували у стародавніх вавилонян, єгиптян та інших народів, з вірувань яких християнство, що формувалося, запозичило багато уявлень. Новозаповітні оповіді про Трійцю з’явилися як наслідок необхідності пов'язати нову релігію з легендами Старого Заповіту. Тому в новозаповітних книгах Христос є сином давньоєврейського бога Ягве, виявом якого є Дух Святий, що уособлює єдиного Бога.

Пояснюючи походження Христа від іудейського бога Ягве, християнське духовенство запозичило й інші іудейські свята, серед них і П’ятидесятницю. Останнє виникло у стародавніх євреїв у зв’язку з переходом до землеробства і було присвячене завершенню жнив, які тривали “сім седмиць”, тобто сім тижнів.

Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертвопринесення хліба нового врожаю місцевим польовим духам і божествам як подавцям врожаю та хазяям землі. Християнство надало “святові седмиць”, або П’ятидесятниці, власного специфічного обґрунтування й змісту.

В Україні свято Трійці ще раз зазнало змін. Тут воно злилося з місцевим святом давніх слов’ян — семиком (інша назва “Зелені Свята”) — і запозичило у нього побутові особливості святкування. Стародавні слов’яни пов’язували семик із завершенням весняних робіт. Його мета — улещання духів рослинності у відповідальний період цвітіння і косіння трав та хлібів. У православ’ї свято Трійці пов'язане з поминанням душ померлих родичів (так звана поминальна субота).

Воздвиження. Свято Воздвиження Хреста Господнього — одне з найважливіших свят, присвячених культові хреста — символові християнської віри. З хрестом церква пов’язує кілька міфічних подій. Про одну з них священики завжди згадують у святкових проповідях. За переказами, римський імператор Константан, який дозволив вільне сповідування християнства, ще бувши “язичником”, перед однією з найбільших своїх битв мав чудесне видіння: на небі немовби з’явився осяяний хрест з написом: “Ним перемагай!” Тієї ночі, за церковною легендою, імператорові з’явився уві сні сам “Син Божий” Ісус Христос і порадив взяти у битву прапор із зображенням хреста. Константин зробив все, як велів Христос. Крім того, він наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин одержав перемогу і, як запевняють церковні історики, з того часу увірував у чудодійну силу хреста. У православ’ї хрест для особливого пошанування виносять кілька разів впродовж року (хрестопоклонна неділя та ін.).

Богородичні свята. Окрім свят на честь Христа і божественної Трійці, християнська церква встановила свята на честь його матері — Богородиці. Це: Різдво Богородиці, Введення у храм, Благовіщення, Успіння, Покрови і багато днів пошанування її “чудотворних” ікон (ікони Божої Матері “Почаївська”, “Касперівська”, “Неопалима Купина” та ін.).

У вшануванні Діви Марії-Богородиці наявні сліди вшанування стародавніми народами богині землі.

Отже, і ці свята були підготовлені попереднім проторелігійним та релігійним досвідом віруючого людства. Зокрема, на створення образу християнської Богородиці значний вплив справили уявлення стародавніх єгиптян про богиню Ісіду. У християнських творах, в тому числі в Біблії, Богородиця зображується у вигляді “цариці небесної”, крилатої небожительки, “оповитої в сонце”. На голові в неї — вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетська богиня Ісіда також зображувалася небесною царицею, вона також народила, за вченням стародавньої релігії, божественного сина — “cпасителя” Гора. Подібна християнська Богородиця і до богині сирійців та фінікіян — Астарти. Стародавні народи вклонялися цим богиням, вважаючи їх божествами родючості землі, худоби, заступницями землеробства. Цими властивостями наділена й Богоматір християнства.

Міф про “непорочне зачаття” церква запозичила також із стародавніх, дохристиянських релігій. Згідно з релігійними міфами Стародавнього Сходу, непорочно народжуються від непорочних матерів іранський Мітра, індуїстський Будда, стародавньоіранський Заратустра. Саме ці міфи й лягли в основу створення християнської легенди про “непорочне зачаття” як самої діви Марії (католицизм), так і Христа (православна церква зачаття Марії її матір’ю Анною вшановує, але визнає звичайним).

Виникнення свята Різдва Богородиці наука пов’язує з давніми землеробськими осінніми святами з приводу завершення збирання врожаю. Служителі культу з особливим натхненням розповідають віруючим в день свята, що Божа Матір є “великою праведницею”, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, що, народивши Христа”, вона зробила перший крок до “вічного спасіння” людей.

Свято Введення в храм Богородиці, згідно з ученням християнської церкви, пов’язане з передачею трирічної Марії на виховання до єрусалимського храму.

Благовіщення — свято, що має своїм змістом оповідь про одержання Марією повідомлення від архангела Гавриїла, що вона народить від Святого Духа. На Україні це свято передує початкові весняних польових робіт і супроводжується “свяченням” насіння тощо та прикметами про майбутній врожай.

Свято Успіння церква відзначає як день пам’яті Богоматері. Багато в церковному тлумаченні цього свята нагадує стародавньосирійське сказання про смерть Кібели — богині родючості. В Україні це свято злилося із давньослов’янським язичницьким святом зібрання врожаю і принесення хліба та плодів у жертву духам за “сприяння” новому врожаєві.

Великим святом православної церкви, присвяченим культові Божої Матері, є свято Покрови. Воно не пов’язане із “земним життям” Діви Марії, а встановлене в пам’ять чудесного явлення Богородиці, яке нібито відбулося 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, зарахований згодом до святих, бачив, як Богоматір, котруобступили ангели й святі, з’явилася у повітрі, молилася про спасіння світу від бід та страждань і розпростерла над усіма свій покров у вигляді широкого тонкого серпанку.

З християнськими святами тісно пов'язані пости, серед яких православна церква виокремлює багатоденні — Великий піст, Петрів піст, Успенський піст (в Україні — Спасівка) і Різдвяний піст (Пилипівка). До одноденних постів належать Хрещенський свят-вечір, Усікновіння глави Іоанна Предтечі, Воздвиження Хреста Господнього, а також дні середи і п'ятниці впродовж майже всього року.

Православ’я в Україні складалося протягом багатьох століть і є логічним продовженням київського християнства, яке утвердилося в Київській Русі задовго до відомого розколу на православних і католиків. Його специфіка в обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригінальному трактуванні деяких канонів зумовила формування в ньому таких рис, як демократизм, соборноправність, народність, віротерпимість, гуманізм. Свій практичний вираз українське православ'я знайшло у русі за створення української автокефальної православної церкви та її визнання вселенським православ’ям.

Католицизм — один з трьох основних напрямів християнства, що має чимало особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Сучасний католицизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а також в Африці, Азії і нараховує понад 1 млрд 17 млн віруючих.

У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ’ям: віра у два джерела віровчення (“Святе Письмо” і “священний переказ’), Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі, потойбічне життя тощо. Є чимало спільних рис і в обрядовості. Але віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності.

За поглядами католицьких богословів, Дух Святий йде не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина (вчення про філіокве; з лат. —“і від Сина”). Поряд з раєм та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа нібито знаходиться доти, поки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість перебування у чистилищі залежить від молитов та пожертвувань родичів і друзів померлого. У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ'ї, розвинуте шанування Богородиці. Католики вірять, начебто Марія, на відміну від усіх інших святих, вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Таке вчення про Марію, гадають учені, покликане було до поширення впливу церкви серед жінок. Однією з головних відмінностей католицизму від інших напрямів у християнстві є вчення про зверхність Римського папи (мається на увазі претензія бути керівником усіх християн) та догмат папської непогрішності у справах віри й моралі. Католицькому духовенству всіх рангів заборонено одружуватися.

Головним богослужінням у католицькій церкві є меса (літургія), яка до нещодавнього часу провадилася тільки латинською мовою. Для посилення впливу на парафіян тепер дозволено користуватися національними мовами і вводити у літургію національні мелодії. Деякі відмінності є у формі проведення таїнств: хрещення проводиться не зануренням немовляти у купіль, а обливанням; на відміну від православних, католики причащаються тільки хлібом, випеченим з прісного тіста; миропомазання (конфірмація) здійснюється не над немовлям, а у 7-8-річному віці; сповідь здійснюється перед особливою сповідальницею, де священик відгородже¬ний від того, хто сповідається.

Очолює католицьку церкву папа римський, який діє за допомогою особливої системи установ (її називають “римською курією”). Усі ці установи (секретаріати, конгрегації, трибунали, комісії) є за своєю сутністю особливого роду міністерствами, які керують різними галузями церковного життя (монастирі, релігійна освіта, церковні кадри, контроль за обрядами тощо). Усі найважливіші центральні органи управління церквою очолюють вищі католицькі ієрархи — кардинали.

Папська курія знаходиться у місті-державі Ватикані, світським главою якого (монархом) є папа. Протягом останніх 25-ти років католицьку церкву очолював видатний папа Іван Павло II (1980-2005). Обирається папа на конклаві (зборах) кардиналів довічно. Він вважається вікарієм Христа, вищим главою вселенської церкви, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом Римської провінції, сувереном держави-міста Ватикан, розташованим у межах Риму. Нині папою є Бенедикт XVI(мар. 1925). Незважаючи на свої карликові розміри (44 га), Ватикан має усі атрибути держави (збройні сили, грошові та поштові знаки, герб, прапор, гімн тощо).

Ватиканові підпорядковані численні позацерковні політичні католицькі організації: партії, профспілки, об’єднання молоді, жінок, студентів, учителів та ін. В цілому державний секретаріат Ватикану керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями. Католицька церква розпоряджається великою кількістю газет та журналів, під її контролем і керівництвом діє широка мережа установ народної освіти. На території України послідовники католицизму з’явилися у XIII ст. В 1321 р. була заснована Київська дієцезія, у 1375 р. -Галицька, у 1427-Володимиро-Волинська, пізніше — Кам’янець-Подільська і Херсонська. До початку XIX ст. католицизм в Україні існував безперешкодно. Однак потім царський уряд розпочав гоніння (було закрито багато костьолів, монастирів, обмежена душ-пастирська діяльність). В радянський період з 1920 р. тиск на католицьку церкву посилився і на кінець 30-х рр. в ній залишився діючим лише один костьол. У роки другої світової війни діяльність католицьких громад активізувалася, а у повоєнний період (особливо 50-60-ті рр.) знову розпочався наступ на церкву і на кінець 80-х рр. в Україні офіційно було зареєстровано близько 90 громад без жодної діючої ієрархії.

В незалежній Україні католицька церква здобула умови для ди¬намічного розвитку, її духовним центром є Львівська архідієцезія. Від 1992 р. в Україні працював перший Апостольський Нунцій (посол) архієпископ А. Франко (нар. 1937). Нині в Україні працює послом призначений папою Іваном Павлом II титулярний єпископ Іван Юркович (нар. 1925). На сьогодні у нас діє понад 750 католицьких громад, що охоплюють всі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, виходять 12 періодичних видань, працюють більше 400 служителів культу.

3. Реформація у Європі. Лютеранство. Кальвінізм. Англіканство

4. Пізній протестантизм

Протестантизм (460 млн) є різновидом християнства, що виник, як зазначалося, у XVI ст. і започаткував епоху Реформації. Оскільки віджилий феодальний лад захищала католицька церква, то Реформація була спрямована насамперед проти католицької ієрархії. В результаті від папства відмежувалися деякі країни Західної та Північно-Західної Європи, де й виникли у XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви: лютеранська, реформатська, меннонітська, анабаптистська (в континентальній Європі), англіканська, пуританська, пресвітеріанська, конгрега-ціоналістська (в Англії). Строкатість протестантизму віддзеркалювала інтереси соціальних і національних сил, які брали участь у буржуазних революціях.

Заперечуючи католицьку ієрархію, протестанти відкинули рішення церковних соборів, послання пап, тобто “святий переказ”, а також культ Богородиці, святих, ікон. Оскільки протестанти поставили за основу не магічну релігійну дію (богослужіння), а внутрішню віру, то літургія була усунена, а молитовні будинки більшості протестантських церков (сект) мало чим відрізняються від звичайних будинків. Вони лише повинні мати великий зал для всієї громади. Із семи християнських таїнств, що практикуються в католицизмі та православ'ї, протестантизм залишив лише два — хрещення (дорослих) і причастя (хлібопереломлення).

До основних принципів протестантизму належать: спасіння особистою вірою, священство всіх віруючих, виключний авторитет Біблії.

Охарактеризуємо деякі напрями протестантизму й окреслимо їхнє становище, особливості культу, регіони діяльності.

Методисти(26 млн). Ця секта виникла на ґрунті англіканства, яке за своїм змістом є компромісом між католицизмом і протестантизмом. Повністю порвавши з Римом, усунувши католицьке “чистилище” і заборонивши продаж індульгенцій, знищивши ікони та мощі, а також прийнявши протестантський принцип спасіння особистою вірою, методисти не прийняли другий принцип — священство всіх віруючих. Тут збережено ієрархічний устрій, підпорядкованість парафіян. З обрядів практикуються хрещення і причастя.

Методистська громада розподілена на “класи’ по 12 осіб. “Класи” об’єднуються в округи на чолі з суперінтендантами або єпископами. Щорічно проводяться конференції віруючих, які вважаються вищим органом для даного округу.

В Україні методисти з’явились у 1-й пол. XX ст. Нині вони мають по всій Україні 8 громад.

Лютерани (43,5 млн). Назва цієї течії протестантизму походить від прізвища його основоположника М. Лютера (1483—1546). Виникла 1517 р. в Німеччині. Основи віровчення викладені в “Книзі угоди” (1580 р.). З Біблії лютерани особливу увагу приділяють Новому Заповітові, а в ньому — Євангелію від Іоанна та посланням св. ап. Павла.

Особливостями культу є те, що ікони усунені, хоча релігійні картини, вівтарі, свічки, розп’яття й органна музика збережені. Богослужіння проводиться рідною мовою парафіян. Католицька меса відкинута. Перше місце посідає проповідь, пояснення тих чи інших пунктів віровчення. З таїнств визнаються, як звичайно у протестантів, лише два — хрещення і причастя.

Оскільки шлюб не вважається таїнством, дозволяється розлучення й наступні одруження. Найбільш поважною причиною для розлучення лютерани, як і всі християни, вважають насамперед подружню невірність.

Лютерани визначили церкву як “конгрегацію святих, в якій Євангелія правильно сповідуються, а таїнства правильно здійснюються”. Лютеранську громаду очолює виборна церковна рада і пастор.

З’явившись в Україні разом з німецькими переселенцями, лютеранство нараховує на сьогодні понад 50 громад. Його репрезентують такі церкви, як німецька, шведська і українська.

Баптисти— найпоширеніший різновид протестантизму, який нараховує понад 35 млн послідовників у всьому світі. В Україні баптисти складають 80 % від загальної кількості членів протестантських церков. Баптизм виник 1609 р., коли керівник амстердамської групи конгрегаціоналістів Дж. Сміт (біля 1554-1612) хрестився вдруге сам (обливанням) і хрестив удруге своїх прихильників. Звідси й назва“баптисти”(згрецьк. ??????????Ьаріїхе — “хрестити водою”).

Визнаючи загальнохристиянські догмати (Символ віри), баптисти, проте, заперечують роль церкви як посередниці між Богом і людьми, проповідують принцип “спасіння особистою вірою”. На відміну від лютеран, баптисти хрестять дорослих: хрещення це, мовляв, початок навернення у віру.

Баптистський культ значно спрощений: не вшановуються ікони, хрест, святі. Богослужіння замінені молитовними зборами, які проводяться кілька разів на тиждень, але обов’язково у неділю і включають бесіду на релігійно-моральну тему, колективну молитву, співи релігійних пісень у супроводі музичних інструментів. У першу неділю кожного місяця причащаються. Молитовні збори, на яких здійснюється обряд причастя, називаються “вечорами любові”, а сам обряд — хлібопереломленням. Буханець спеціально випеченого хліба ламають на шматки і кладуть на піднос. Потім великі шматки ламають на дрібніші. У спільну чашу наливають розбавлене вино. Кожний член громади з’їдає шматочок хліба і запиває ковтком вина. Єдиний коровай — символ єдності громади. Після причастя всі цілуються один з одним — символ баптистського “братства у Христі”.

Сенс життя баптист вбачає у тому, щоб врятувати власну душу від гріха й підготуватися до гідної зустрічі з Христом на тому світі, а також залучити до своєї віри принаймні хоч одну людину.

Баптисти вперше в історії висунули (і підтримують) вимогу свободи совісті та відокремлення церкви від держави.

В Україну баптизм потрапив з Німеччини у середині XIX ст. В 1944 р. баптисти, євангельські християни створили церкву євангельських християн-баптистів (ЄХБ). В 1945 р. до неї приєдналася частина п’ятидесятників, а у 1963 р. — братські менноніти.

На початку 60-х років найактивніші члени розкололи церкву ЄХБ і створили власний керівний орган — Раду церков ЄХБ.

“Баптисти-розкольники”, як прозвали це угруповання в середовищі даних віруючих, не визнали радянського законодавства про свободу совісті й існували, терплячи утиски, осібно.

Зараз в Україні діють близько 2 тис. громад ЄХБ. Вони утворили Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ), який опікується питаннями розвитку державності України, відродження духовної культури. Практична реалізація цих ідей здійснюється через євангелізаційну роботу серед населення, спорудження і реставрацію культових приміщень, розвиток своїх друкованих органів, навчальних закладів тощо.

Інші різновиди протестантизму, які існують в Україні, охарактеризуємо у порівнянні з баптизмом, з якого вони вийшли.

Адвентизм(7,2 млн) виник у середині XIX ст. в США, коли баптистський проповідник У. Міллер (1782—1849) виступив з проповіддю про друге пришестя Христа (з лат. асіуепіиз — пришестя). Він “вирахував”, що ця подія станеться між 21 березня 1843 р. і 21 березня 1844 р. Коли ж пророцтво не підтвердилося, прихильники У. Міллера не розгубилися і заявили, що “пришестя” відбулося, але невидимо, в “небесному храмі”. Щодо пришестя Христа на землю, то, мовляв, воно буде скоро, але точних строків назвати неможливо. Культ адвентистів мало чим відрізняється від баптистського. Три-чотири рази на тиждень проводяться молитовні збори, їхня форма та зміст такі самі, що й у баптистів. Причащання проводиться один раз на квартал, хрестять тільки дорослих, заперечують безсмертя душі. За вченням адвентистів, під час “другого пришестя” Христа Бог воскресить як тіла, так і душі померлих, після чого піддасть їх суду. Грішники будуть знищені назавжди, а праведники існуватимуть вічно. “Друге пришестя” адвентисти ототожнюють зі світовою пожежею, яка пов’язується з термоядерною війною, з “кінцем світу”.

В Україні діють громади (бл. 950) реформованого адвентизму — адвентисти сьомого дня (АСД), понад 40 тис. членів якого ведуть широку місіонерську роботу, працюють у лікарнях, сиротинцях, будинках перестарілих тощо.

П'ятидесятники (16 млн) вийшли з баптизму наприкінці XIX ст. у США. Назва секти походить від християнського свята П’ятидесятниці — на відзначення євангельської оповіді про зішестя Святого Духа на апостолів Ісуса Христа на п’ятдесятий день після його воскресіння.

На відміну від баптистів п’ятидесятники практикують не лише водне хрещення, а й “хрещення” Святим Духом. Вони вірять у можливість безпосереднього спілкування з Богом і одержання від нього так званих видимих дарів Святого Духа: здібності говорити іншими мовами (глоссолалія), пророцтва, зцілення.

Хрещення Святим Духом — специфічний обряд, коли учасники молитовних зборів доводять себе до стану колективного трансу.

В Україні нараховується низка течій п'ятидесятництва, що об'єднані у майже 1 тис. громад.

Свідки Єгови(4,4 млн). Секта виникла наприкінці XIX ст. Засновник-Ч. Руссел (1852—1916), який 1872 р. створив гурток “дослідників Біблії”. В 1884 р. зареєстрував“Біблійне і трактатне товариство вартової вежі”. Вчення Рассела доповнив Д. Рутерфорд (1869-1942).

Змінивши кілька назв, секта врешті прийняла 1931 р. назву “Cвідки Єгови”. Вважають себе християнами, але християнську догматику заперечують. Вірять в єдиного бога Єгову, готуються до “Армагеддону” — кінця світу.

В Україні перші громади з’явилися у 20-х роках XX ст., коли до її західних областей почали вертатися із СІЛА та Канади українські емігранти. У той період організаційні структури єговістів в Україні підпорядковувалися крайовому Бюро в Лодзі (Польща). Після заборони, переслідувань і нелегальної діяльності протягом кінця 30-80-х років Свідки Єгови від 1991 р. в Україні є офіційно зареєстрованою і вільно діючою релігійною організацією. Кількість їх членів, що об'єднані у бл. 650 громад, наближається до 60 тис.

Біблія — священна книга християн. Усі щойно розглянуті течії християнства своїм Святим Письмом вважають Біблію. Вона складається з двох основних частин — Старого та Нового Заповітів. Перша, давня частина Біблії — Старий Заповіт, як зазначалося, визнається також іудаїзмом.

Старозаповітна частина Біблії займає 4/5 усього тексту Біблії і відома у двох варіантах. Масоретський текст (Танах), прийнятий в іудаїзмі, написаний давньоєврейською. Він складається з трьох книг: 1) П’ятикнижжя; 2) Пророки і 3) Писання. Головним є П’ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повторення Закону). Тут йдеться про створення Богом світу й людини, про гріхопадіння Адама та Єви, всесвітній потоп, про заповіт, який заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, що викладена у відомих десяти заповідях. Старий Заповіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), є другим варіантом цієї частини св. Письма і містить 50 книг, ставлення християн до яких різне: протестанти визнають 39 книг, православні — 11 книг вважають неканонічними, а католики визнають сумнівні книги другоканонічними.

Загалом історія створення старозаповітної частини Біблії обіймає кілька століть (з XIII—XII ст. до н. e. - по 60-ті рр. II ст. н.e.).

У Новий Заповіт, що формувався протягом І-II ст. н. є., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиним для всіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій-від Матфея, Марка, Луки та Іоанна, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії)Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, в Одкровенні Іоанна Богослова (Апокаліпсис)) описується життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового Заповіту відбувалася у складній боротьбі.

Наводимо перелік книг та розділів Біблії.

КНИГИ СТАРОГО ЗАПОВІТУ