3. Віровчення і культ. Основні напрями ісламу.

В ісламі велику роль відіграє складна релігійна обрядовість. Мусульманин повинен щодня п’ять разів чинити молитву, дотримуватися релігійних свят, постів, обрядів та звичаїв, здійснювати паломництво.

30-денний піст місяця рамазану належить до обрядових звичаїв, які існували в стародавній Аравії до ісламу. Ймовірно, за давнини посталися у найжаркіший літній місяць. Звідси, напевне, й назва місяця “рамазан”(по араб. — рамадап), який походить від арабських слів “рамад хар”, що означає спека, виснажливий час.

Літо в Аравії, особливо його кінець, було найважчим часом року у господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі і переносити значну частину господарських справ па прохолоднішу частину доби — вечір і ніч. В той же час стародавні араби, які вірили в добрих і злих духів та богів, влаштовували молитви про дарування дощу, аби задобрити їх. Не спавши першу частину ночі, вони молилися своїм богам і духам і, чекаючи дощу, оголошували заборону на прийняття їжі й питва протягом дня.

Таким чином, вимоги мусульманського посту місяця рамазана — нічого не їсти і не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати в цей час ніяких пахощів, не купатися тощо — в основному повторюють доісламські звичаї, які визначали передусім особливості господарського життя стародавніх арабів.

Ураза-байрам— свято розговин, закінчення посту, яке справляється в перший день наступного за рамазаном місяця — піавал-ля. Під час цього свята (воно триває три дні) віруючий повинен, згідно з правилами ісламу, звітуватися за минулий піст, почати відбувати покарання в разі порушення і заплатити так зване “почищення свята перериву” — фітр-садака.

Свято жертвоприношення (курбан-байрам)відзначається через 70 днів після закінчення урази. Центральною ритуальною дією курбан-байраму є приношення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). В цей час здійснюються паломництва (хадж) до Мекки (Аравія).

У дні курбан-байраму для жертвоприношень забивали найкращу худобу. В це свято, за шаріатом, вівця і коза можуть бути заколоті за “гріхи” однієї людини, корова і бик — за семеро, а верблюд — за десятьох. За ісламом, жертвоприношення необхідне для того, щоб потрапити до раю. Потрапити туди можна лише минувши Сірат-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночий волос, гостріший за лезо, шаблю і гарячіший від вогню. При вході на Сірат стоять верблюди, корови, барани, заколоті віруючими на курбан-байрам. На них віруючі й переїдуть через Сірат. Той, хто не приносив жертви, самостійно не зможе утриматися на мості і впаде у пекло.

Мірадж(свято вознесіння чи “подорож пророка на небо”) відзначається за місячним календарем у місяць реджеб. Мірадж (ре-джеб-байрам) встановлено в ранньому середньовіччі, коли після закріплення влади халіфів у Палестині в ісламі був прищеплений культ Єрусалима (Аль-Кудс) та його “святих” місць. Для цього використано легенду, за якою в 27-му ніч місяця реджебу пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті — Бураці (від араб.: “блискучий”, блискавка) прогулянку до Єрусалима і звідти на сім небес, до престо¬лу Аллаха. Тут він нібито говорив з Аллахом, сказавши при цьому 99 000 слів. Однак все це відбулося так швидко, що, вернувшись, Мухаммед переконався в тому, що ліжко його було ще тепле, а з перекинутого ним ковша не встигла витекти вода. Для “узагальнення” цієї чудесної легенди мусульманське богослов’я довільно тлумачило один з віршів Корану, де говориться про подорожування до віддаленої мечеті, яка знаходилася в Єрусалимі. Пізніше в стіні одного з храмів Єрусалима було “розшукане” кільце, до якого нібито Мухаммед прив’язував Бурака під час своєї нічної подорожі.

У легендах про мірадж є чимало спільного з переказами інших релігій про незвичайні “подорожі” або вознесіння богів та святих, а також про чудесну “нараду” Бога зі своїми посланниками-пророками (порівняймо іудейські міфи про нараду Бога з Мойсеєм на горі Синай, розмови з божеством Іллі-пророка, який піднявся на гору, християнські перекази про вознесіння Ісуса Христа тощо).

Маулюд(“день народження пророка”) відзначається мусульманами за місячним календарем у місяць рабі-аль-авваль. Як і мірадж, маулюд встановлено довільно, набагато пізніше “подій”, покладених в його основу. Відомо, що мусульманські легенди про Мухаммеда багато чого повторюють з переказів інших релігій. Цікаво, що ранні мусульманські богослови докладно розповідають про понеділок, коли народився Мухаммед, і чудеса, пов’язані з цією подією, але замовчують або сперечаються один з одним у питанні стосовно того, коли конкретно був той понеділок. З часом його віднесено до 12 числа місяця рабі-аль-авваля (рабі і).

Ритуальне обрізання (суннет) в ісламі належить до установлень, запозичених з культів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві як один з посвятних обрядів, яким знаме-нувався перехід юнака до старшої вікової групи роду. Подібні мученицькі обряди (не тільки обрізування, а й вибивання зубів та інші тілесні ушкодження), пов’язані з випробуванням мужності юнаків, існували у стародавніх арабів, африканців, австралійців та інших народів на стадії первіснообщинного розвитку.

В ісламі, як і в іудаїзмі, обряд обрізування отримав нове тлумачення. Він є внутрішньою ознакою релігійної приналежності і самим цим слугує відособленню мусульман від людей інших вір, вселяє віруючим ідею мусульманської винятковості.

Шахсей-вахсей (ашура)— траурні релігійні церемонії у мусульман-шиїтів, здійснювані на десятий день місяця мухарраму. Згідно з мусульманськими переказами, свято встановлене на честь муче¬ницького кінця онука пророка Мухаммеда — шиїтського імама Хусейна (VII ст.).

Історичні факти засвідчують, що смерть Хусейна була мученицькою, але “не викупила людську свободу й право”. Хусейн помер у політичній боротьбі за владу. “Свобода і право” від цього не перемогли. Навпаки, одразу за смертю Хусейна люди, спровоковані на повстання його прибічниками, були піддані жорстоким переслідуванням. Однак владі не вдалося знищити послідовників Хусейна — шиїтів. Діючи таємно, вони продовжували домагатися політичної влади. З цією метою шиїти почали поширювати перекази про святість Хусейна, а в річницю вбивства влаштовували траурні церемонії. Було висунуте гасло: “Помста за Хусейна”. Вигук, який супроводжує оповідь про загибель Хусейна — “Шах Хусейн, вах Хусейн!” (“Цар Хусейн, ах Хусейн!”), — поступово увійшов до обрядової жалобної традиції й пізніше у європейців став синонімом назви ашури, свята шахсей-вахсей. VIII ст. значна частина прихильників Хусейна переселилася до Кум і почала поширювати своє вчення в Ірані. До XVI ст., коли шиїзм в Ірані став державною релігією, остаточно склався культ Хусейна. День його смерті оголошено траурним, його святкування супроводжувалися релігійними обрядами. Зараз свято шахсей-вахсей у шиїтів здійнюється як збори віруючих в мечетях. Шиїтське духовенство закликає віруючих відкинути обряди кривавого самокатування і рубки.