РОЗДІЛ 1. БОРОТЬБА ЗА ПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Православна Церкви в Польщі, після проголошення церковної унії 1596 року, стала тепер недозволеною. Ті невеликі права, якими користувалася вона в Польській державі, перейшли до Уніатської Церкви разом з церквами, маєтностями, монастирями. З усіх ієрархів залишилися вірними їй лише два єпископи: Гедеон Балабан - львівський та Михаїл Копистенський - перемишльський, яких уніатський Берестейський собор низложив, а польський уряд не визнавав за єпископів [24, 32]. Якщо король Сигізмунд III не застосовував до них репресій для припинення їхніх церковно-ієрархічних і церковно-адміністраційних чинностей, то пояснення цього історики вбачають в тому, що королі давали за звичаєм єпископам грамоти на катедри „до їх живота”, тобто до смерти; порушення цього звичаю в даному випадку було б небезпечним загостренням і без того тяжкої ситуації, яка повстала з унією 1596 р. Вибори нових православних ієрархів на місце єпископів-апостатів не могли відбутися легально, бо польський король, польська державна влада не визнавали тепер самої Православної Церкви в Польщі [46]. Так розпочалась для цієї Церкви доба переслідувань.

Українці в тій давній Польщі повинні були витримати непосильну, здавалось, боротьбу з небезпечним ворогом, який мав намір позбавити їх віри прадідів, що в ті часи була найбільшим свідоцтвом їх окремішності, ознакою їх національної приналежності. Не зважаючи на великий занепад церковного життя в XVI ст., спричинений, політикою тієї ж польської державної влади, - в Українській Православній Церкві прокинулись внутрішні сили, що вже в часі Берестейського церковного собору 1596 р. розпочали боротьбу за свою віру й народність та повели її далі, впродовж двох століть, до самого падіння Польщі, як держави.

Під натиском озброєного в усі роди тодішньої зброї ворога як писав невідомий автор тогочасного твору „Ключ царства небесного” „хитався з неотесаною навіть іноді дубиною в руках мужик”[8], маліла в числі Українська Православна Церква, але треба підкреслити, що на українських землях навіть у цей важкий час православя ані на мить не перервало свого історичного буття. На думку відомого українського історика В. Антоновича „Головною помилкою ініціаторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису устрою Православної Церкви - соборність, непризнання сліпого послушенства ієрархам в справах віри, відсутність централізації в самій ієрархії...Таким чином нерозуміння чи неґація соборної засади в Церкві були найхарактернішим явищем нової спроби, що викликало безперестанні заяви протесту. Міцно стоячи на цій засаді, православні витримували двовікову тяжку боротьбу за свободу свого релігійного сумління. Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими сільськими громадами,... всі стани українського народу спираються в боротьбі за віру на засаді соборного устрою Церкви і в ній знаходять головну підтримку і невичерпану силу”[11,2-3]