Боротьба за права православної церкви

дипломная работа

1.4 Православні братства в боротьбі з унією, окатоличення й спольщення православної української шляхти

Боротьба української православної шляхти проти унії і за права Православної Церкви на сеймах у Варшаві мала своє коріння на низах, в тому релігійно-національному піднесенні по церковних громадах, міських і сільських, яке прокинулось з великою силою, піднялось на небувалу височінь, побачивши, до чого призводять унійні заходи польської влади, і на собі відчувши засоби впровадження унії. Церковно-громадська діяльність в Українській Православній Церкві проходила і в братських організаціях [27]. Після Берестейської унії число православних братств не зменшується, а збільшується. Братства виникають по містах, як в Києві (1615 р.), в Луцьку (1619 р.), і містечках; густою сіткою покривають вони землі з українською і білоруською людністю, охоплюючи своїми союзами й населення сільське. Первісний вузько корпоративний характер братських організацій з переважно міщанським складом уступає місце всестановому характеру братств з широкими їхніми завданнями [28,9].

В склад братств вступають членами, на правах старших братчиків, українські православні шляхтичі, що збільшує матеріальні засоби братств, а ще важливіше - братства, маючи в свому складі людей родовитих і багатих, набирають політичної ваги й значення, чого не мали раніше в обмеженому міщанському складі [31, 54 ]. „Ми (шляхта) в містах взагалі не мешкаємо, та нечасто, з огляду на віддаль, і буваємо, а тому доручаємо нагляд і покладаємо працю на молодих панів-братій наших, з тим, щоб вони у всьому посилалися на нас, як на старших, - і ми, як старші молодшим, повинні їм помагати, заступатися за них на кожному місці і в кожній справі”, - так говорить одна умова волинських панів з їх міщанськими співбратами. Навіть найвизначніші православні магнати, як князь В.-К.К. Острозький, не гордували співбратерством з кожемяками, шевцями, пекарями і тому подібне, такий був настрій в перші роки після унії [21,99]. І братства в першій половині XVII ст. розвинули широку діяльність. Що ж до боротьби з унією, то братства, як всецерковний громадський голос, складали протести проти неправних дій уніатів, їхніх протекторів і прихильників до судових актових книг, судились за церковне майно, подавали потрібні матеріали на сеймики для інструкцій сеймовим послам, складали петиції до самого сейму. Братства в справах оборони Церкви були у відносинах поміж собою та постачали зі своїх друкарень потрібну протиунійну літературу [57].

Роль братств в боротьбі з унією і в обороні православя все збільшувалась, коли верхи українського суспільства не дотримувались віри прадідів, покидали Православну Церкву, покидаючи одночасно й свою націю. В українській православній шляхті ще в другій половині XVI в. почались відступлення від православя [62].

Берестейська унія у перші роки після впровадження разюче вплинула на зріст відвернення від Православної Церкви представників шляхти; ще були навіть випадки повернення до віри батьків з різновіря. Те покоління українсько-православної шляхти, при якому зявилась церковна унія, не зважаючи на різні заходи польського уряду, якому ревно допомагали своєю роботою по „наверненню” єзуїти інколи все ж така залишилось вірним своїй Православній Церкві. До князя К. К. Острозького, чільного оборонця Православної Церкви надіслав 1605 р. послання сам папа, пробуючи нахилити його до унії, але ці прохання були даремні [15,7]. Немало представників шляхти брали активну участь в братських справах, боронили інтереси православя на політичному полі, підтримували Православну Церкву матеріально, будували монастирі.

Однак, робила своє і урядово-адміністративна польська політика, і єзуїтська пропаганда по школах, в церковних проповідях, в приватних зносинах. Король обдаровує чинами, посадами, сенаторськими кріслами, багатими староствами, різними бенефіціями виключно католиків, особливо тих, що на католицтво перейшли з православя. Православні шляхетські роди, бідніючи, часто не витримували і піддавалися єзуїтській пропаганді, скріпленій надією на матеріальні блага. По єзуїтських школах молодь української шляхти окатоличується і спольщується [64, 237].

Знаменитий оборонець і репрезентант православної віри, наділений константинопольським патріархом правами екзарха Вселенської патріархії, князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький помер 24 лютого 1608 року, а його син Януш ще за життя батька перейшов на католицтво [56,21]. Внучка ж князя Анна-Алоїза Ходкевич в Острозі, замість славної Острозької православної академії діда, відкрила єзуїтську колегію, проявила взагалі стільки фанатизму в переслідуванні православя і ширенні католицизму, що єзуїти вважали її „святою” [42, 84]. Поки живий був князь В.-К. Острозький, в його князівських володіннях, що обіймали 35 міст і містечок та біля 700 сіл, - значну частину Волині, деякі частини Київщини й Поділля, - існувало більш 600 православних церков і кілька монастирів, а поруч з ними усього два костели і жодної уніатської церкви [34, 44]. Не пройшло і 30 літ після його смерті, як внучка князя Анна-Алоїза Ходкевич у різних місцевостях поставила багато костелів та впровадила обовязковий звичай, - щоб усі православні священики в унаслідованих нею володіннях Острозького дому приїздили до Острога на католицьке свято Божого Тіла. Спадкоємець другої частини маєтків князя Острозького, князь Володислав Домінік Заславський - видав розпорядження, щоб усі православні священики в його володіннях переходили на унію, а тих, хто не послухав його волю наказав старостам і урядникам карати [56, 24].

На думку митрополита Іларіона, запровадження Берестейської унії на теренах Київської митрополії було суцільним насиллям. Однак історичні джерела свідчать, що впродовж усього постберестейського періоду відбувалася серйозна структуризація суспільства просто не на користь православя. У середовищі української та білоруської шляхти активізувався процес окатоличення і як, не дивно, ідейними його натхненниками були представники впливових українських родів, зокрема роду князя Острозького [59, 31].

В.Антонович пише, що “православна шляхта покатоличилася в першій половині XVII ст. до того, що в другій половині цього століття вже не багато шляхетських родів держалися віри своїх предків. Вони чинили нікчемну меншість на провінційних соймиках, а в деяких країнах (наприклад, у Чорній Русі, в Подільщині) пропали майже зовсім” [12, 90].

Втрату для Церкви й нації українських аристократичних родів так оплакував Мелетій Смотрицький у відомому „Треносі, або ламенті” (плачі) Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви, творі, який наказав знищити Сигизмунд III: „Де тепер той безцінний камінь, блискучий як світильник, котрий Я (Церква Православна) між іншими перлами, як сонце між зорями, носила в короні на голові моїй, - де дім князів Острозьких, що сяяв більш за всіх інших світлом блискучим своєї старожитної віри? Де ж і інші дорогі й неоціненні камені тієї ж корони - доми князів Слуцьких, Заславських, Вишневецьких, Збаразьких, Чарторийських, Сангушок, Пронських, Ружинських, Соломирецьких, Головчинських, Масальських, Лукомських, Крушинських, Горських, Соколинських і інших, яких всіх довго було б вичисляти? Де давні, родовиті, сильні, славні по всьому світі доброю славою, могутністю і відвагою народу руського - Ходкевичі, Тишкевичі, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Мишки, Гойські, Сімашки, Сапіги, Воловичі, Гулевичі, Ярмолинські, Калиновські, Загоровські, Кердеї, Боговитини, Скумини, Корсаки, Войни, Зеновичі, Дорогостайські, Галецькі, Паци, Потії та інші?”[9].

Перелік цей включає прізвища майже всіх більших власників на Волині й Київщині. Заслуговує на увагу, що вищі панські українські роди переходили просто на католицизм, рідко на унію; католицьке стремління поширити свою віру робило великі спустошення в українському народі посеред провідної його верстви, бо ж, зрікаючись своєї Православної Церкви, ця верства разом з тим спольщилась і пропадала для своєї нації.

Делись добром ;)