Анімістичні вірування

Одними з перших з'явилися вірування первісних людей в духів, які виникали з міркувань про природу, сон, хворобу, смерть, потойбічне життя. Такі вірування називають анімістичними (анімізмом).

Анімізм (лат. аnimа — душа або animus — дух) — віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх.

Найповніше анімістичні вірування описав у книзі «Первісна культура» (1871) відомий англійський етнограф і релігієзнавець Едуард-Бернет Тайлор. Він не лише ввів у науковий обіг поняття «первісний анімізм», а й доводив, що вірування в духовні істоти, які є у всіх народів планети, доцільно вважати мінімумом релігії. Тайлор обстоював ідею природного і поступового розвитку релігійних ідей у людському суспільстві, вказував на те, що нижчі фази розвитку релігії слугують для пояснення вищих (розвинутих).

Найпростішою формою анімізму була віра в духів. її появу етнографи в першу чергу пояснюють своєрідним тлумаченням первісними людьми цілої низки оптичних і акустичних явищ: тіні, луни, відображень, шумів і т. п., в реальності яких вони зовсім не сумнівалися. Адже існування цих явищ щоразу підтверджувалося чуттєвим сприйманням, яке примушувало їх прийти до висновку, що у навколишньому світі поруч із тілесними є й істоти, що мають здатність бути невловимими у своїй тілесності. Ці істоти — духи.

Для тогочасних людей духи не були чимось надприродним. Навпаки, вони належали до природного порядку, як і всі інші речі. Єдина їхня відмітна ознака — здатність бути таємничими, невловимими, водночас набуваючи вигляду будь-якого предмета (наприклад, дерева, каменя тощо). Пізніше світ цих істот поступово диференціюється, розмежовуючись на добрих і злих духів. Найвищою формою анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. Тому найчастіше анімізм визначають як уявлення про існування в тілі людини її двійника — душі, від якої залежить життя, фізіологічний і психічний стан індивіда.

На думку етнографів, різні фізіологічні стани (сон, непритомність, а також явища, що супроводжують смерть — кровотечі, останні подихи тощо) навели на думку, що функціями життя керують особливі тілесні істоти (душі). Від їх волі й залежить людське життя. Адже вони мають особливу, «надчуттєву», здатність робити людину живою, мертвою, непритомною, хворою, бадьорою, веселою і т. ін. Душі не лише мають індивідуальний характер, але й можуть виявлятися у різних формах: як чоловічок у зіниці ока, пташка в грудях, пара, кров тощо. Душа може переселятися до інших людей, тварин, рослин. Врешті-решт це привело до визнання існування душі як двійника конкретної людини, як частини її організму, яка оживляє його, а згодом й одухотворює.

Відомий український фольклорист і етнограф Володимир Гнатюк (1871—1926) подає такі узагальнені відомості про душу, відтворені з численних записів розповідей своїх співвітчизників. У нашого народу, пише він, немає чіткого погляду на природу душі, її витоки. Немає однозначних уявлень і про місце перебування душі в людськім тілі. Одні думають, що місце душі в голові або ямці під шиєю, інші — що в крові, грудях, у животі, печінці... Коли людина умирає, тоді душа покидає тіло. Вона може виходити ротом у вигляді пари, мати вигляд маленького чоловічка з чистим та прозорим тілом, дитини з крильми. Може з'являтися як біле ягня, золота пташка, бджола, муха або пара. Ці уявлення свідчать, що спочатку душа мислилася як певна тілесна, тобто чуттєва, сила. Лише пізніше, у християнстві, душа набуває статусу духовної субстанції.

Отже, анімізм має два основні «догмати»: перший — про духів, а другий — про «чуттєво-надчуттєву» душу, здатну існувати самостійно поза людським тілом. На своєму найвищому щаблі розвитку анімізм передбачає вірування у богів і підпорядкованих їм духів, душу і майбутнє життя.

За Тайлором, анімізм — це давня філософія, яка в теорії виявна у формі віри, на практиці — у формі пошанування. Концепція Тайлора, згідно з якою в основі всіх релігій лежать первісні уявлення про душу і духовні сутності, мала й серйозних опонентів, які бачили в ній вразливі аспекти. По-перше, висловлювалася думка про ідеалізацію Тайлором первісної людини, яка прагнула пояснити кінцеві причини надто складних явищ і приходила в результаті своїх міркувань до вельми абстрактних висновків. На думку критиків, мислення, здатного до формування понять «душа» чи «дух», не мали не лише найдавніші люди (архантропи), а й люди сучасного виду (неоантропи) на початковій стадії свого інтелектуального розвитку. По-друге, зверталась увага на те, що теорія Тайлора у формуванні первісних вірувань не враховувала соціального чинника. Так, Е. Дюркгейм доводив, що жодні спостереження людини над зовнішньою та власною природою не в змозі породити релігійних вірувань. Ці вірування могли з'явитися лише в суспільстві, у сфері колективних уявлень, які стають надбанням людини не завдяки її особистому досвіду, а під впливом суспільного середовища.

Серйозні теоретичні аргументи супроти теорії Тайлора були сформульовані й шотландським дослідником Е. Ленгом (1844—1912). У своїй праці «Становлення релігії» Ленг намагався знайти відповіді на два важливих запитання: 1) яка природа видінь і галюцинацій, що, згідно з твердженням Тайлора, лежать в основі уявлень про душу; 2) чи пов'язана ідея Бога, навіть у її найпервинніших формах, із первісними уявленнями про духів і духовні сутності. Даючи негативну відповідь на друге запитання, Ленг приходить до висновку, що головним джерелом релігії є віра у могутність найвищого Буття, Творця всіх релігій, Батька моралі та Суддю людей.

Але чи не найбільше критикував теорію Тайлора англійський антрополог, етнограф Роберт Маретт (1866—1943), який обґрунтував ідею преанімізму, ввівши термін «аніматизм».

Аніматизм (лат. animatus — живий) — віра в єдину безособову силу, що керує явищами природи та впливає на життя людей.

Маретт висунув гіпотезу про існування первісної стадії релігійного розвитку людини, на якій ще не було анімістичних уявлень. На цій стадії людина, на переконання вченого, вірує в існування безособової надприродної сили. Але при цьому вона скоріше відчуває її, ніж усвідомлює. Акцентуючи увагу на переважно емоційному ставленні індивіда до цієї сили, Маретт прагне відійти від надмірної раціоналізації релігійних вірувань первісної людини, до якої був так схильний Тайлор.

Надприродне має два аспекти існування — негативний і позитивний. Його негативним аспектом є табу — «не смій легковажно наближатися». Ця заборона не поширюється на всі відносини з надприродним і стосується лише нечестивих стосунків. Позитивним аспектом надприродного є мана — «інстинктивне відчуття чудодійної сили». Табу і мана описують надприродне в його первинному, або екзистенційному, вимірі. Маретт переконаний, що формула табу-мана найприйнятніша для вичерпного вираження універсальної природи надприродного.

Тож при розгляді історії релігії, на думку Маретта, слід всебічно враховувати не тільки пізніші, а й раніші гілки розвитку вічно живого «материнського дерева» людської культури.