logo search
Методичка практ

2. Синтоїзм

У перекладі з японської синто означає шлях богів. Японія у багатьох відношеннях є унікальною. Всі поширені в ній релігійні течії, в тому числі синтоїзм (31 млн віруючих), зазнали взаємоза-позичення і взаємовпливу.

Процес формування релігійних уявлень японського народу розпочався за сивої давнини, ставши складовою частиною загального процесу культурного взаємовпливу населення Японських островів і азіатського материка.

Основу синто як релігії становлять міфи, вміщені у творах “Кодзікі” і “Ніхонсьокі”. їхня поява знаменувала собою пік стародавньої офіційної релігії. В міфах розповідається про створення світу. Першим божеством, яке виділилося із загального хаосу, був Аміно Міканусі. Однак ім’я цього божества згадується один раз у “Кодзікі” і зовсім не згадується у “Ніхонсьокі”. По суті, створення світу, за міфами, розпочинається з появою подружньої пари Ідзанагі та Ідзанамі, які породили Японські острови і багато божеств. Після смерті Ідзанамі, що загинула при народженні божественного вогню, засмучений Ідзанагі рушив за дружиною до країни мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб позбутися її, він здійснив обряд очищення, в ході якого народив велику кількість богів. Коли він робив омивання обличчя, з його лівого ока народилася богиня сонця Аматерасу, з правого — бог місяця Цукийомі, з носа — бог вітру і бурі Сусаное. Тимчасом як Аматерасу й Цукийомі діяли за велінням батька, Сусаное не підкорився йому і, замість того, щоб вступити у володіння “рівниною океану”, почав плакати. У відповідь на запитання Ідзанагі про причину плачу Сусаное заявив, що бажає відправитися до країни мертвих до своєї матері Ідзанамі. Ця відповідь так розгнівила Ідзанагі, що він прогнав Сусаное. Останній піднявся в Небесну країну для того, щоб попрощатись з Аматерасу, але так розлютувався, що вчинив багато неподобств, тобто здійснив вчинки, які в давнину вважалися тяжким злочином. Ображена Аматерасу сховалася у небесній печері, і весь світ опинився в темряві. Боги суворо осудили Сусаное за його вчинки і навічно вигнали з Небесної крапги.

Сусаное опустився на землю, де зіткнувся з восьмиголовим драконом, переміг його і з його хвоста зробив чудовий меч, який підніс Аматерасу на знак примирення. Лише після цього Аматерасу визнала, що настав час направити на землю свого представника.

Після деяких невдалих спроб підкорити землю владі небесних богів вибір Аматерасу впав на її божественного онука Нінігі. Аматерасу вручила йому «божественні реліквії» — дзеркало і меч, яшмові підвіски і ратище. Першим правителем країни, згідно з міфом, був Дзімму, котрий перед тим, як вступити на трон, породичався з нащадками Сусаное. В міфі Дзімму є персонажем, необхідним для того, щоб зв’язати епоху богів з епохою земних правителів і обгрунтувати божественне походження останніх.

На міфах, зібраних у “Кодзікі” і “Ніхонсьокі”, ґрунтувався релігійний престиж правителів країни, які постійно посилалися на своє походження від верховного божества Аматерасу. Імператор вважався продовженням Аматерасу в часі, “сином небес”, “богом в людському обличчі”.

У V ст. до Японії проник буддизм. Обидві релігії, співіснуючи, взаємодоповнювалися. Місцеві культи відображали інтереси общин, клану і водночас були байдужі до духовних запитів особи.

Буддизм заповнив цей вакуум, причому важливу роль тут відіграла ідея

карми — особистої розплати за здійснені вчинки. Більш того, буддизм вніс відсутню в уявленнях давніх японців концепцію відродження у потойбічному світі, порятунку в раю Будди. Саме буддизм з часом здобув найбільшу популярність, вніс у японське суспільство етичні поняття, відсутні в місцевих культах.

Треба мати на увазі, що, незважаючи на активний процес синто-буддійського синкретизму, буддизм ще не став релігією всього японського народу. Його вплив поширювався головним чином на імператорський двір та його оточення.

Серйозною перешкодою поширенню буддизму серед народу була складність його догм. Для усунення цього бар’єра необхідно було спростити як догматику, так і обрядовість буддизму, зробивши їх доступними для широких верств. У зв’язку з тим, що буддизму чинили опір старі школи, які прагнули зберегти вплив на віруючих, виникло чимало нових перешкод.

Загроза монгольської навали викликала піднесення національної свідомості японців і змусила їх звернутися до місцевих богів як до заступників. Короткий час реставрації імператорської влади супроводжувався посиленням інтересу до синтоїської міфології. Так робилися перші спроби створити догматику синто, зокрема культу ісе-дзингу.

Каноном ісе-дзингу вважають “П’ятикнижжя синто”, “Синто-гобусе”. Священнослужителі твердили, що воно було складене у VIII ст., приписуючи авторство окремих його частин відомим буддійським проповідникам того часу.

Одним з найважливіших документів, у яких втілене “все синто”, є “Записки про закони спадковості божественних марновірств”, написані К. Тикафуса (1293-1354).

У ХШ-XVI ст. Релігія синто все ще залежала від буддизму. Синтоїські святилища значно поступалися буддійським храмам не лише своєю економічною могутністю, а й політичним впливом. Синто-буддійський синтез залишався найхарактернішою рисою релігійного життя. Проте у межах синтезу цих двох релігій склалась власна догматика — синто.

Після 1867-1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що зберегла монархістський режим, політика уряду в галузі релігії підпорядковувалася завданню зміцнення свого панування. Ніколи ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно повязана з політикою держави. По суті, було утворено нову релігію — державне синто.

Процес перетворення синто на державну релігію супроводжувався всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом початку гонінь проти буддизму та буддійського духовенства стало опублікування 28 березня 1868 р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припинення діяльності буддійських священиків, які відправляли обряди в святилищах, вилучення у них зображень будд і бодхисатв, а також буддійських культових предметів.

Синтоїзм став офіційною державною ідеологією, а отже, і нормою моралі та кодексом честі. На синтоїські принципи спиралися імператори, які відродили і значно підсилили культ богині Аматерасу: не тільки в головних храмах, а й у кожному домашньому вівтарі японця (камідан) віднині повинно було знаходитися зображення богині, що перетворилася у символ японського націоналізму. Синтоїські норми лягли в основу патріотизму й відданості імператорові (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час Другої світової війни бралися кадри самовбивць — камікадзе. Офіційно японська пропаганда в своїх націоналістичних претензіях спиралася на стародавні синтоїські міфи про створення світу, про те, що велика Японія покликана створити “Велику Азію” і реалізувати принцип “вісім кутів під однією покрівлею”, тобто об’єднання світу під владою Японії і японського імператора, нащадка богині Аматерасу.

Розгром Японії у Другій світовій війні привів до занепаду синтоїзму як державної ідеології, котра виховала мілітаризм і націоналізм, культ імператора і “великої Японії”. Проте синтоїзм не зник, але дуже змінився. Культ богині Аматерасу став приватною справою японського імператора й осіб, що його оточували, а відтак державний статус поступово зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків, генеалогічних ліній, патріотичних традицій самурайства.

За нових умов повоєнної Японії релігія синто фактично втратила своє значення: позбавлена державної опіки, вона пережила глибоку кризу. Перед синтоїським духовенством гостро постало питання щодо подальшої долі синто. Синтоїські священнослужителі повинні були змиритися з думкою щодо того, що віднині синто може існувати лише як одна з релігійних організацій поряд з іншими релігіями. З лютого 1946 р. вищі представники синтоїського духовенства утворили Асоціацію синтоїських святилищ (Дзіндзя хонте), до якої увійшли і кілька громадських організацій синтоїського ґатунку.

3. Іранські релігії (Зороастризм). Локально обмеженою дуалістичною релігією, в основі якої лежить уявлення про протиборство добра і зла, є зороастризм, або парсизм (226 тис. віруючих) — давньоіранська релігія, що склалася у X-VII ст. до н. е. і поширилася у Середній Азії. По-різному називають цю релігію: зороастризмом — за іменем її легендарного засновника — пророка Заратуштри (між X-VI ст. до н. е.), або Зороастра (від грецьк. “астрон” — зірка); маздаїзмом — від імені Ахурамазди — головного божества, що уособлює світ, добро, істину, життя і бореться з Анра-Майо — богом тьми, зла, брехні й смерті; магізмом — жреці її є вихідцями з племені магів; релігією Авести — від назви збірника священних книг; вогнепоклонством — у зв’язку з особливим культовим шануванням вогню (в Ірані збереглася невелика кількість вогнепоклонників, яких мусульмани презирливо називають гебрами — невірними); митраїзмом — від бога-спасителя Митри; парсизмом, послідовники якого нині мешкають у Бомбеї (Індія). Суть цієї релігії зводиться до переможної боротьби Ахурамазди з Анра-Майо. Земні джерела дуалізму цієї релігії треба шукати в особливостях життя давньоіранських землеробських племен, які потерпали від руйнівних нападів кочовиків.

Об’єднання зороастризму з іудео-християнством породило у III ст. манихейство — вчення, яке в середньовіччі й пізніше дало кілька єресей: павликанів, богомилів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед курдів з’явився ієзидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному началам.

Зороастризмові властиве вчення про страшний суд, про потойбічне життя, про кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їхніми покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — за допомогою Митри воскреснуть й очистяться вогнем. Зороастризмові також властивий культ вогню. На його честь будувалися храми. Дуже специфічний і обряд захоронения: тіло небіжчика вміщують на спеціальних «вежах мовчання» на розтерзання хижим птахам, тому що вважалося, що кремація чи поховання у землю або воду споганює їх. Як і будь-яка інша релігія, зороастризм переносить перемогу зла на майбутнє, а встановлення правди передбачається лише у потойбічному світі.

Священна книга Авеста має 5 розділів. Перша частина - Вендидат (закон проти девів) - розповідає про створення світу; у поетичній формі змальовуються 16 країн, населених шанувальниками бога Ахурамазди; про історію людства і засновника цивілізації - Яма (Іама). Значне місце у Вендидаті посідає тлумачення про охорону ритуальної чистоти. Кілька розділів присвячено собаці як священній тварині. Вказуються розміри покарання за вбивство собаки або за неправильне поводження з ним. Друга частина - Ясна - вміщує опис релігійних церемоній; до неї входять і гати Заратустри. Багато молитов Ясни звернені до вогню, води, землі, повітря, які вважалися священними стихіями. У третій частині - Висперед - зібрано літургійні молитви, звернені до богів.

Найдавніша, четверта, частина Авести називається Ушти. В ній зібрано гімни, присвячені давньоіранським божествам - Митрі, Ардвісурі-Анахіті, Тінтрії та ін. Роз’яснюються способи захисту від злих духів, подано формули проклять. П’ята частина - Біндезії - вміщує роздуми про природу речей, кінець світу, прихід Саошинта і утвердження вічного добра на Землі.

У Європі зміст Авести став відомим ХVIIІ ст., після перекладу книги в 1771 р. французькою мовою. Це дало змогу вивчити не тільки історію стародавніх східних релігій зороастризму і маздаїзму та існуючих до них вірувань, а й простежити вплив вчення Авести на формування низки релігійних систем більш пізнього походження.

4. Іудаїзм

Прикладом збереження до наших днів етнонаціональної релігії є іудаїзм, який у VII ст. до н. e. прийшов на зміну давньоєврейській релігії і нараховує нині близько 14 млн своїх прихильників (данні щодо кількості віруючих релігій світу наводяться за Епсусіореаіа Вгіїапіка).

У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзвичайно важливу роль, увійшовши істотною частиною до християнства та ісламу — двох найбільших світових релігій. Щоб його краще зрозуміти, зупинимося на історії та змісті “закону Мойсея”.

У найдавніший період своєї фіксованої історії, у першій половині II тис. до н. е., предки євреїв жили патріархальним родоплемінним побутом, і їхня релігія віддзеркалювала цей побут. Поширений був культ духів предків, їхніми іменами називалися давньоєврейські племена. Вірили у можливість викликати тіні (душі) померлих і вести бесіду з ними. Поширений був і тваринницький культ, а також культ місяця, блискавки й грому (Ваал) та інших природних явищ. Одним словом, за своїм змістом релігія давніх євреїв-кочовиків мало чим різнилася від інших племінних культів.

Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню рабовласницьких відносин і утворенню держави (X ст. до її. е.). Це викликало певні зміни у релігійних уявленнях. Виник монотеїзм; цар Іудеї, розуміючи потребу централізації культу в інтересах централізованої держави, декретом 621 р. до н. е. запровадив релігійну реформу і проголосив бога племені Іуда — Ягве єдиним, всемогутнім, виключно загальноетнічним божеством, на яке були перенесені функції і атрибути усіх племінних божеств, що шанувалися раніше.

Організаційним центром іудаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі, жерці якого протягом століть збирали й редагували міфи про Ягве та його пророків. До цього залучалися ассиро-вавилонські, хетські, єгипетські, арабські та інші джерела. Так, у книзі Буття сказано: “І створив Господь Бог людину з пороху земного і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою” [Буг., 2:7]. Вона була названа Адамом (від стародавньоєвр. “адама” — земля). У вавилонян ще раніше існував міф про створення людини з глини. У єгипетській міфології Хнум, батько богів, зліпив людей з глини на гончарному колі. За грецьким міфом, мудрий Прометей також виліпив з глини перших людей.

Дж. Фрезер у своїй книзі “Фольклор у Старому Заповіті” вивчає походження багатьох міфів і легенд, які пізніше увійшли до Біблії. Він, зокрема, пише, що легенди про “всесвітній потоп”, які він вивчав серед народів Азії, Австралії, Америки, Африки, не позбавлені фактичних підстав. Це або зливи, або підвищення рівня морів, або руйнівні цунамі.

Чимало елементів культу євреї запозичили від сусідніх народів. Так, від місцевого палестинського населення було взято землеробські свята: маццот — весняне свято, яке злилося з давньою скотарською паскою; шабуот, п’ятидесятниця — свято жнив пшениці; суккот — свято кущів на честь збору плодів, та ін.

Укладання перших п’яти книг Біблії, які отримали назву Тора (Закон), або “п’ятикнижжя Мойсея”, було завершене й оголошене віруючим у 444 р. до н. е. Пізніше були написані інші книги Старого Заповіту, про які вестимемо мову окремо. Іудаїзмові притаманні такі характерні риси: монотеїзм — віра в єдиного бога Ягве, творця неба і землі; віра в особливе покровительство Ягве щодо євреїв; в кінець світу; у потойбічну винагороду; у воскресіння з мертвих; в прихід божественного Спасителя — Месію і створення ним тисячолітнього царства в Єрусалимі; детально регламентована обрядовість та особливий ритуал.

Священною книгою іудаїзму є Талмуд (від стародавньоєвр. “ламейд” — вивчення) — багатотомний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, моральних та побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — від IV ст. до н.е. до V ст. н. е. Структурними складовими Талмуда є Мішна і Гемара. Мішна — об'ємний коментар до Старого Заповіту. Вона поділяється на 63 трактати, що утворюють 6 розділів. Гемара — збірник тлумачень до трактатів Мінній. Завдяки тому, що коментування Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єруїпалмі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було відредаговано у III ст. н. е., другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався усно з покоління в покоління. Тому, на відміну від Старого Заповіту — писаного закону, Талмуд називався усним законом. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмудисти розробили безліч правил, постанов та заборон.

Талмуд вміщує роздуми про культ, догматику, мораль і різноманітні релігійні приписи, а також елементарні дані з первісної медицини, математики, географії, притчі й прислів’я, казки і легенди, міфи. Талмуд зберіг і деякі данні історичного характеру: про виникнення релігійних партій і угруповань в Іудеї (книжники, ессени, саддукеї, фарисеї), про трансформацію релігійних уявлень стародавніх євреїв з часу “завершення” Старого Заповіту. Через весь Талмуд проходять ідеї залежності людини від Бога, непорушності існуючих порядків, а також проповідь покірності.

Усе життя віруючого єврея підпорядковане багатьом релігійно-обрядовим діям і заборонам (їх разом нараховується 613: 248 повелінь і 365 заборон).

Основою іудейської моралі вважається Декалог — 10 заповідей (шануй єдиного Бога, не створи собі кумира, не поминай ім’я Бога без необхідності, шануй день суботи, шануй своїх батьків, не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідчи брехливо на ближнього свого, не жадай майна ближнього свого).

Частина заборон пов’язана із статевим життям, інші — з їжею. Одна з найсуворіших заборон стосується вживання в їжу крові. Ягве ніби сказав євреям: “...душа кожного тіла є кров його, вона душа його, тому я сказав синам Ізраїлевим: не їжте крові з будь-якого тіла, тому що душа тіла є кров його, кожний, хто їсть її, — знищиться” [Лев., 17:14].

Євреям забороняється вживати м’ясо певних тварин (трефне). Дозволяється їсти м’ясо кошерне, тобто приготовлене відповідно до ритуалу. На восьмий день життя новонароджений хлопчик-єврей підлягає обрядові обрізання. Біблія приписує запровадження такого звичаю Авраамові, який нібито отримав особливий наказ від Бога: “Обрізуйте крайню плоть вашу: і це буде знаменням заповіту між Мною і вами. Восьми днів від народження нехай буде обрізане у вас в роди ваші кожне дитя чоловічої статі” [Буг., 17:11, 12].

Іудаїзмові притаманне протиставлення євреїв іншим народам, він ставить неєвреїв поза законом.

У сучасному Ізраїлі іудаїзм оголошений державною релігією. З іудаїзмом тісно пов’язаний сіонізм — політична течія єврейської буржуазії, що сформувалася наприкінці XIX ст. Він включає в себе різноманітні організації на чолі з “єврейським агентством”. Сіонізм запозичив і пропагує одну з провідних ідей іудаїзму — ідею “богообраності” євреїв як вищої раси.

В Україні іудаїзм сповідує єврейське населення. Служителі іудаїстського культу стоять на лояльних позиціях, підтримують політику і шанують закони держави. На 1.01.2006 р. в Україні діяли 274 офіційно зареєстрованих іудейських релігійних громад, в яких налічувалося 240 священнослужителів, працюють 92 недільні школи.

Теми рефератів:

1. Індуїзм.

2. Релігійно-філософська система конфуціанства.

3. Особливості релігії даосів.

4 Міфологія зороастризму.

5. Синтоїзм.

6. Сикхізм.

7. Іудаїзм.

8. Життя то вчення Кун-цзи.

9. Мітраїзм.

10. Релігійна концепція джайнізму

Поміркуйте

1. Чим ранньонаціональні релігії відрізняються від пізнонаціональннх?

2. Чи можна назвати конфуціанство і даосизм не релігіями, а ідеалістично-філософськями системами.

3. У чому полягає основна відмінність іудаїзму від національних релігій?

Розкрийте зміст понять:

Індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, мітраїзм, зороастризм, іудаїзм, Апеста. Упанішади, Тора, Талмуд, пророк, рабин.

МОДУЛЬ ІІІ.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №4. Християнство. Православ’я та Католицизм.

План

  1. Світові релігії. Раннє християнство. Християнське богослов’я. Єресь і розкол

  2. Віровчення та культ Православ’я й Католицизму

  3. Реформація у Європі. Лютеранство. Кальвінізм. Англіканство

  4. Пізній протестантизм

  5. Християнство в Україні

1.Світові релігії.

Світові релігії — буддизм, християнство, іслам — вийшли за межі певної національної спільноти, охопили своїм впливом багато націй і етносів, увібрали в своє віровчення і культ традиції, звичаї, культуру різних народів. Буддизм виник у VI ст. до н. e. й нині нараховує до 360 млн віруючих, християнство сформувалось у І ст. н. е. і має близько 2 млрд своїх послідовників, іслам виник у VII ст. н. є. й нараховує 1,3 млрд віруючих (кількість віруючих світових релігій наведена за даними ????7Епсусіоредіа Вгііапіїса на кінець 2005 р. і може розглядатись як приблизна).

Україна належить до країн християнської цивілізації і тому доцільно в даній темі зробити акцент на вивченні виникнення та становленні християнства, його основних напрямів, а також священної книги християн — Біблії. Тому робочий план теми може бути таким: буддизм; християнство: православ’я; католицизм; протестантизм; Біблія — священна книга християн; іслам.