2. Релігії в Стародавній Індії

Залишки культури Мохенджо-Даро у басейні ріки Інд засвідчу­ють, що в цю епоху були поширені культи первісного тотемізму. Люди поклонялися зооморфним істотам, існував культ дерев. Піс­ля вторгнення у середині II тис. до н.е. на давньоіндійські землі арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових су­спільних відносин. В цей час утворюються касти. Релігійні уявлен­ня стародавніх індійців дістали назву ведичних - від книг Вед (санскр. – “знання”) і формувалися протягом XVI-VII ст. до н.е. Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше, вважають Веди “священними” книгами. Початок їх ство­рення сягає у період після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видо­змінюється і поповнюється. Записані Веди були лише в першій половині І тис. до н.е.

Об’ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран’яки, Упанішади. Такий поділ відображує істо­ричну послідовність розвитку всієї цієї літератури. Кожна група ве­дичної літератури не є єдиним цілим. Самхити - це чотири збірки: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Найдавнішою за часом створення і найбільшою за обсягом (1018 гімнів і 1005 віршів) вва­жають Ригведу. Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, котрі розглядаються як могутні, милосердні, мудрі бо­жества. До них зверталися у проханнях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство, блаженство і спокій повною мірою залежать від цих жертв. Індійці вірили у бага­тьох богів: в одному місці Вед вказується, що їх 3399).

Найпоширенішим було поклоніння богові Агні, як першоосно­ві всього існуючого, богові Сонця - Сур’ї і володареві земних та небесних вод, покровителеві скотарства - Варуні. Широко визна­вався і культ предків.

Інші збірники Самхити вміщують мелодії, які супроводжували культові дії, різні магічні заклинання.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахма­нів) - це коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер. Вони спрямовані на зміцнення авторитету жерців і поглиблення кастового поділу суспільства, їхня поява пов’язана зі зміною умов життя суспільства, з посиленням соціальної нерівно­сті, розвитком системи варн. Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився і змінився релігійний культ. Виконання обов’язків жерця стало професією і виникла потреба у відповідній літературі.

Пізніше були створені Аран’яки та Упанішади. Аран’яки (бук­вально – “лісні тексти”) - це в основному правила для пустель­ників, старців, які намагаються сам на сам пізнати істину і її при­роду. Заключною частиною ведичної літератури є Упанішади (санскр. - сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). Створен­ня Упанішад пов’язують із 108 авторами. Кожний з текстів є корот­ким викладом релігійно-філософських роздумів того чи іншого легендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні Упанішади посилено підкреслюють моністичні ідеї ведичної релігії. Водночас, на відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній світ на внутрішній світ лю­дини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за явищем природи. Також виводяться категорії “брахман” і “атман” як першооснови буття. “Брахман” у багатьох текстах роз­глядається як абсолютна субстанція, першооснова й першопричи­на всього існуючого, початок і кінець усіх істот; “атман” - це ди­хання або окрема людська душа.

Протягом VII ст. до н.е. - V ст. н.е. у Стародавній Індії скла­дається брахманізм: ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам. Існування каст (варн) по­діляє людей на чотири групи: брахманів, тобто жрецтво; кшатріїв - воїнів; вайш’їв, до яких входило вільне населення, і шудрів - рабів. Взаємовідносини представників цих варн регулювали­ся “трьома заборонами”: на сумісну трапезу, на сумісну молитву і на сумісний шлюб. Головним божеством цієї релігії стає Брахма. Поруч з ним існують верховні боги - Вішну, з дружиною Лакшмі, і Шіва, з богинею Парваті. Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті матеріального тіла залежить від то­го, як померлий виконував закони касти.

Кастова структура закріплялася “Законами Ману”. Відповідно до них кожна людина може вирватися з кола нескінченних пере­роджень, дотримуючись дхарми, а саме шанування Вед і стародав­ніх мудреців (ріші), поклоніння божествам (девам) та повага до бать­ків роду (пітарів) з обов’язковим його продовженням. Наслідуючи дхарму, людина, за брахманізмом, має виконати умови праведного життя, які зводяться до чотирьох етапів (ашрамів). Перший етап - етап вивчення священних текстів (брахмачар’я), другий - ство­рення сім'ї, виховання дітей, заняття працею (гріхастха). Далі йдуть ванапрастха - відхід від активного життя й передача досвіду наступному поколінню і санн’яса - перехід у аскетизм і обриван­ня мирських зв’язків.

Цій життєвій програмі відповідають і чотирі життєві цілі, до яких має наблизитися кожний правовірний індус. Це пошук задо­волення у почуттєвій любові (кама), прагнення до процвітання й набуття земних благ (артха), виконання вимог духовного життя та настанов своєї касти (дхарма) і досягнення стану звільнення (мок-ша). Норми й положення брахманізму викладено також у пуранах (переданнях) і в епосах. Найвідомішим творінням індійського епосу є “Махабхарата”.

Ведична релігія і брахманізм дають змогу простежити, як поступово увага стародавнього індійця переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вони справили великий вплив на розвиток індуїзму, джайнізму й буддизму.