1. Джайнізм і сикхізм

Джайнізм (4,3 млн віруючих) — релігія, яка виникла в Індії у VI ст. до н. е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізмові, що освячував кастовий лад. Джайнізм висловлював інтереси прогресивних шарів індійського рабовласницького суспільства. Послідовники джайнізму поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був легендарний засновник джайнізму Махавіра Вардхамана (VI ст. до н. е.), на прізвисько Джина (з санскр. — переможець) — звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина та його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта).

Згідно з джайнізмом, Джина проповідував п’ять істин: не вбий, не говори неправди, не кради, не прив’язуйся до земних речей, будь непорочним (для ченців). Джайнізм зберіг деякі елементи брахманізму: віру в перевтілення душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків.

Джайнізм і буддизм заперечують кастовий лад, вчення про індивідуальне позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди джайнізму передбачають поклоніння Джині як божеству, а також його учням, читання священних текстів, прилюдні сповіді. В наші дні робляться спроби модернізувати джайнізм, що виявляється в русі ануварт (моральне відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад виховання.

Ануварти проповідують реформаторські ідеї щодо суспільства: виступають проти нагромадження багатств і проти бідності.

Сикхізм (18 млн) заснований Нанаком (1469-1539) - сином дрібного торгівця з касти кшатріїв. Він народився у селі Тальванді в Пенджабі, що входив тоді до імперії Великих Моголів. Нанак розробив усі основні положення сикхізму і на тривалий час визначив характер общини. Релігійно-філософська система сикхізму протягом п’яти з половиною століть свого існування неодноразово змінювалася, але її догмати залишалися майже незмінними, так само як і в першій половині XVI ст., коли Нанак почав проповідувати своє вчення. Засновник сикхізму багато зробив для пропаганди своєї релігії: якщо повідомлення сикхістських авторів про його мандрівки до Мекки, Медини, Багдаду не здаються достовірними, то, безсумнівно, він багато ходив по Пенджабу, де знайшов послідовників серед індусів і мусульман. Нанак був першим гуру секти: його наступники носили цей титул до кінця XVII ст., коли десятий ватажок сикхів Говінд радикально змінив характер общини й усунув посаду гуру. Вісім гуру, які йшли за Нанаком, розвивали його ідеї і не внесли до сикхізму кардинальних змін: тільки наступному судилося наповнити ідеологію общини новим змістом і надати їй нового характеру, хоча основні догмати релігії Нанака залишилися непохитними.

У гімнах, поемах, молитвах Нанака, які увійшли до “Грантх Сахіб” — “біблії” сикхів, його погляди викладено й систематизовано. Центральне місце в філософії сикхізму посідає поняття бога. Для доказу існування бога ні Нанак, ні інші гуру не вдавалися до витонченої системи аргументації, як це робили ідеологи християнства у Європі або філософи індійських шкіл. Бог для віровчителів сикхізму був самоочевидною реальністю, тому ні їхня епоха, ні їхня аудиторія не вимагали доказів його існування. Нанаку не було потреби доводити існування того, що його слухачі вважали безсумнівним: коли йшлося про теологічні питання, він найчастіше приділяв увагу проповіді єдності бога, що давало привід багатьом дослідникам вважати однією з важливих відмінних особливостей сикхізму його монотеїзм. “Суди про одного бога, звідки бути іншому?” — постійно повторює гуру. Джерела сикхського єдинобожжя насамперед треба шукати в монотеїстичних традиціях самого індуїзму: релігія Нанака, яка вийшла з лона індуїзму, зобов’язана йому багатьма своїми доктринами. Важливим фактором, який вплинув на формування як монотеїстичних поглядів засновника сикхізму, так і багатьох інших ідей, що їх він впроваджував, були вчення таких середньовічних індійських мислителів, як Рамануджа (XI ст.), Нім-барка (XII ст.), Мадхва (XIII ст.), Чантанья (XV ст.).

Отже, етно-національні релігії є певною системою, що поширювалася у межах існуючих на той час держав та етнічних терні чь рій, їхня історія тісно пов’язана з історією відповідних народів і держав. Частина з них передавала дещо з свого арсеналу наступним релігіям, деякі існують і тепер, певною мірою трансформувавшись і пристосувавшись до сучасних реалій життя. Вони передали естафету історичного розвитку релігійних уявлень на більш високому рівні світовим релігіям: у деяких народів релігійні уявлення поступово наближаються до єдинобожжя і до триєдності творця світу та безсмертя людської душі.