2. Конфуціанство і даосизм

Виникнення конфуціанства (580 млн віруючих) завжди пов’язується із стародавнім Китаєм, з його специфікою релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації.

Практично мислячий китаєць багато не задумувався над таємницями буття і проблемами життя й смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон доброчесності і вважав за свій священний обов’язок йому наслідувати. Китаєць понад усе цінує матеріальну оболонку, себто своє матеріальне життя. Величезними і загальновизнаними пророками тут вважалися насамперед ті, хто вчив жити гідно й відповідно до прийнятих норм — жити заради життя, а не в ім’я благополуччя на тім світі чи порятунку від страждань.

Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які відомі під назвою “конфуціанство”. Суть їх, задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних основ релігії і звеличення раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації.

Конфуцій (Кун Фуцзи) (551-479 до н. е.) народився і жив в епоху великих соціальних та політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського правителя давно ослабла, хоча він і продовжував вважатися сином неба й виконував функції первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва.

Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінюючи минуле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив власний ідеал удосконаленої людини — Цзюдзи.

Високоморальний Цзюнцзи, сконструйований Конфуцієм як еталон для наслідування, володіє двома важливими, за його уявленнями, гідностями; гуманністю і почуттям обов’язку. Поняття “гуманність” (жень) включало в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Жень — це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов’язок — це моральне зобов’язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчес-ностям накладає на себе сама. Почуття обов’язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками.

Конфуцій розробив і низку інших понять, включаючи вірність і щирість (чжень), благопристойність й дотримання церемоній та обрядів.

Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості. Однак, як це часто трапляється, з перетворенням його вчення на офіційну догму, на перший план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявилася переважно у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. В середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми та стереотипи поведінки кожної людини залежно від того, яке місце вона посідала у соціально-чиновницькій ієрархії.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, у щасті й скруті, при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу — завжди й в усьому існували строго фіксовані й обов’язкові для всіх правила поведінки. В епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемо-ніал-трактат Линзи — компедіум конфуціанських норм, який мав силу понад два тисячоліття. Усі записані в цьому обрядникові правила належало знати й застосовувати на практиці, причому з тим більшим старанням, чим вище становище займала людина в суспільстві.

Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу, сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: “Хай батько буде батьком, син — сином, цар — царем, чиновник — чиновником і т. п., хай усе в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права й обов’язки, робити те, що їм належить”. Упорядковане таким чином суспільство повинно складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє, і тих, хто трудиться й підкоряється.

Критерієм поділу на верхи та низи мусили служити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання та чесноти, а точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюнцзи.

Формально цей критерій відкривав шлях для будь-кого, хто приносив “в’язку сушеного м’яса”, тобто плату за навчання. Фактично справа була значно складнішою: стан чиновників був відокремлений від простого народу перешкодою, яку було важко подолати, — “стіною ієрогліфів”, тобто письменністю.

Однією з найважливіших основ соціального порядку, за Конфуцієм і було суворе підкорення старшим. Будь-хто з старших (чи то батько, чи чиновник, чи імператор) є беззаперечним авторитетом для молодшого, підкореного, підданого. Сліпе підкорення його волі, слову, бажанню — це елементарна норма для молодших і підкорених не лише у державі в цілому, а й у клані, корпорації або сім’ї. Невипадково Конфуцій полюбляв говорити, що “держава — це велика сім’я, а сім’я — це мала держава”.

У культі предків йдеться про культ як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в основних рисах майже всім народам, конфуціанство надало йому глибинного змісту як символу соціального порядку і перетворило його в найперший обов’язок кожного китайця — універсальну й загальну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану.

Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов’язаний кожен, а особливо — людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюнцзи. Суть Сяо — служити батькам за правилами обов’язку Лі, поховати їх за правилами Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику “24 приклади Сяо”, перетворилися на об’єкт захоплення й наслідування. Наведемо зразок Сяо з цього збірника: восьмирічний хлопчик літніми ночами не відганяв від себе комарів — нехай вони краще кусають його, а не турбуватимуть його батьків; шанобливий син голодного року відрізав шматок свого тіла, аби зварити юшку для обезсиленого батька. Ці та багато інших прикладів-розповідей повинні були з дитинства виховувати в людині шанобливого сина, готового до пожертви в ім’я цього культу.

Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли розквітові культу сім’ї й клану. Сім’ю вважали серцевиною суспільства, інтереси сім’ї переважали над інтересами окремої особи, яка розглядалася лише крізь призму її (сім’ї) вічних — від далеких предків до віддалених нащадків — інтересів. Дорослого сина женили, дочку віддавали заміж за вибором і рішенням батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому не поставала ні перед ким. Любов, тобто щось особисте, емоційне — визнавалася чимось незрівнянно нижчим, аніж інтереси сім’ї, яка вважалася категорією високого обов’язку. Любов могла прийти після шлюбу, а могла і зовсім не прийти. Однак це ніколи не заважало нормальному існуванню сім’ї й виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного обов’язку: збереження інтересів сім’ї, народження дітей, насамперед синів, покликаних продовжувати рід, зміцнювати позиції сім’ї у віках.

Процес перетворення конфуціанства на офіційну доктрину централізованої китайської імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було розробити детально вчення, домогтися його поширення в країні, що й було з успіхом зроблене послідовниками Конфуція. Успіхам конфуціанства великою мірою сприяло й те, що вчення ґрунтувалося на незначно змінених давніх традиціях, на звичних нормах етики і культу.

За часів Чаньго (V-III ст. до н. е.), коли в Китаї сперечалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце. Однак, незважаючи на це, запропоновані послідовниками конфуціанства методи управління країною тоді ще не одержали визнання. Цьому завадили суперники конфуціанців — легісти.

Вчення законників-легістів значно відрізнялося від конфуціанського. В основі легістської доктрини лежав безумовний примат писаного закону, сила й авторитет якого повинні триматися на кийковій дисципліні та жорстоких покараннях. Грубі методи легізму для правителів були вигідними й ефективними, бо вони давали змогу тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що набувало великого значення у боротьбі за об’єднання Китаю.

Синтез конфуціанства з легізмом виявився нескладною справою. По-перше, незважаючи на значні відмінності, легізм і конфуціанство мали чимало спільного: послідовники обох доктрин мислили раціоналістично; як для одних, так і других цар був найвищою інстанцією, міністри, чиновники — його основними помічниками в управлінні, а народ — відсталою масою, якою необхідно керувати для її ж благ. По-друге, необхідність синтезу зумовлювалася запровадженням легізмом методів та інститутів, без яких не можна керувати імперією; в інтересах самої імперії необхідно поєднувати повагу до традицій з патріархально-класовими зв’язками, що й було здійснено.

Перетворення конфуціанства на офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в історії як самого вчення, так і Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закликаючи навчатися у стародавніх, передбачало за кожним право самому розмірковувати, то тепер набувала сили доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів.

Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Починаючи від епохи Хань (206 р. до н. е. - 220 р. н. е.), конфуціанці не тільки здійснювали управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми та цінності стали загальновизнаними, перетворилися на символ “істинно китайського”. Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження й за вихованням повинен був бути насамперед конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та громадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Виховання розпочиналося з сім’ї, дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім’ї, особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, учених-чиновників, які вміють читати, розуміти й тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, що зосередили у своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія, разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалася і коментувалася мудрість стародавніх — такою була програма навчання в китайській школі — державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

Дати синові освіту й вивести його “в люди” — мрія кожної сім’ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Необхідно було вивчити кілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою писемною мовою. На це втрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте варто зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у разі успіху чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.

Конфуціанці ефективно керували всією великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо ставала помітною характерна закономірність — зростання хабарництва і корупції (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно суворо переслідувалися).

Саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися врятувати вічні й священні принципи конфуціанської держави.

Заклики цих чесних чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їхня діяльність не була безплідною. Дехто з них приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його перемоги — ставав радником нового імператора. Після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони були жертвою репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціанських учених-чиновників.

Поняття “китайські церемонії” торкалися життя й побуту кожного китайця настільки, наскільки кожен з них у стародавньому Китаї був причетний до конфуціанства. У цьому розумінні церемоніальні норми можна було б зіставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм учених-чиновників (шеньші).

Серед цього освіченого прошарку суспільства старанне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, регламенту у вчинках, рухах, одязі, прикрасах, виїзді тощо було не тільки природним і обов’язковим, відмінною ознакою, а й вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Підкресленим дотриманням усіх умовностей і формальностей шеньші намагалися визначити ту межу, яка відділяла їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанських шеньші дивне переплетення почуття самоповаги з показовим самозневаженням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе (“Я, негідний, насмілюсь потурбувати...”, “Яке Ваше дорогоцінне прізвище?”, “Ваш негідний слуга сподівається” тощо). Проте така форма звертання не означала, що співрозмовник (навіть якщо його поза, жести, міміка відповідали самозневажувальному тону) насправді вважає себе нікчемним.

Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад, молитві у християнстві чи ісламі, аскези або медитації в індуїзмі й буддизмі. Чим щільнішою була мережа обов’язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного вияву волі, ні сміливості й безпосередності у почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав — усе це замінювалося, витискалося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого віками ритуалу.

Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти — податку на селян, не стимулювала подальшого розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало припустимі межі, це призводило до значного зниження прибутків у казні й розладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів та їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Після кризи центральна влада в особі нового імператора та його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був розпочинати все спочатку.

Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних процесах.

Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах країни з небом і від імені неба — з різними племенами й народами, що населяли світ.

Конфуціанство підтримало й піднесло створення ще в інсько-чжоуський період культу правителя, імператора, “сина Неба”, який управляв Піднебесною від імені великого Неба. З плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався поділ всього світу на цивілізований Китай та варварів, які населяли околиці й животіли в темноті, безкультур’ї і черпали культуру з одного джерела — з центру світу — Китаю.

За конкретних умов китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і суворо фіксованих, освячених авторитетом давності норм побуту є, по суті, еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, іноді навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій.

Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія.

Конфуціанство — це і політика, і адміністративна система, й верховний регулятор економічних та соціальних процесів — словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

Можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом стародавності й консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки проіснували понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді, а й засвоїли гігантську силу консервативної інерції.

Понад дві тисячі років конфуціанство формувало уми й почуття китайців, впливало на їхні переконання, психологію, поведінку, мислення, сприймання, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу. Протягом цієї історії верхи китайського суспільства жили за конфуціанськими нормами, виконуючи обряди й ритуали на честь предків, неба і землі згідно з вимогами Ліцзі.

Будь-хто з тих, хто стояв вище рівня простолюдинів або намагався висунутися з його середовища, повинен був підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній; без їх знання й дотримання ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті. Але ні суспільство в цілому, ні людина окремо, як би вони не були скуті офіційними догмами конфуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Необхідно було хоч інколи ковтнути повітря, віддихатися. Роль духовно-ідеологічної віддушини відіграв у Китаї даосизм.

Конфуцій не визнавав духів і скептично ставився до марновірства та метафізичних спекуляцій: “Ми не знаємо, що таке життя, — говорив він, — як можемо ми знати, що таке смерть?” Не дивно, що все сумнівне, підсвідоме, що належало до сфери непідконтрольних розумові почуттів, конфуціанство залишало осторонь. Однак все це продовжувало існувати і в марновірстві простого народу, й у філософських пошуках творчо мислячих і допитливих індивідів. У передханьські часи, особливо на початку Хань (II ст. до н.е.) — дуже насичену для історії Китаю еру, коли складалося й набувало остаточного вигляду вже реформоване ханьське конфуціанство, всі ці вірування й обряди були об’єднані в рамках релігії даосів — релігійного синкретизму, що сформувався паралельно з конфуціанством.

Даосизм (31,2 млн прихильників) виник у Джоуському Китаї одночасно із вченням Конфуція як самостійна філософська доктрина. Засновником філософії даосів вважається давньокитайський філософ Лаоцзи (Лі Ер, Лао Дань, Лі Боян) — попередник Конфуція. Жодних достовірних відомостей історичного або біографічного характеру відносно нього в джерелах немає. Легенди розповідають про його дивне народження (мати носила його кілька десятків років і народила старим — звідки й походить його ім’я “Стара дитина”, хоч той же знак Цзи означав одночасно і поняття “філософ”). Отже, ім’я його можна перекласти як “старий філософ”. Існує легенда, що, залишаючи Китай, йдучи на Захід, Лаоцзи люб’язно погодився віддати служителеві прикордонної застави свій твір “Дао де цзин”.

У трактаті викладені основи даосизму, філософії Лаоцзи. В центрі доктрини — вчення про велике Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує всюди і в усьому необмежене. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуттів, постійне й невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім’я й форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, йти за ним, злитись з ним — у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється Дао через свою еманацію — через де: і якщо Дао все породжує, то де все годує.

У трактаті йдеться про те, що життя і смерть — поняття відносні, але наголошувалося на житті, на тому, як його треба організувати (Чжуанцзи, IV- III ст. до н. е.). Містичний ухил у цьому трактаті, який виявлявся, зокрема, в нагадуваннях про фантастичне довголіття (800-1200 років) і навіть безсмертя, яких можуть досягти праведні відлюдники, що приєдналися до Дао, відіграв значну роль у трансформації філософського даосизму в даосизм релігійний.

Проповідь довголіття і безсмертя забезпечила лаоським проповідникам популярність у народі й прихильність імператорів. Офіційна підтримка допомогла даосизмові вижити й зміцніти в умовах панування конфуціанства, але, вистоявши, даосизм дуже змінився. Облишивши метафізичні спекуляції на тему дао і де, відмовившись від відлюдності з ідеєю увей (недіяння), лаоські проповідники й маги активізували свою діяльність серед народу, вміло синтезували філософські ідеї «Дао де цзин» з примітивними віруваннями насамперед селянських мас, а також потурбувалися, щоб ці ідеї у вигляді міфів і легенд почали широко популяризуватися. Так, даосистами було створено міф про богиню безсмертя Сиванму, в саду якої квітнуть раз у 3000 років персики безсмертя. Створили вони й міф про першолюдину Паньгу.

Історія цього міфу особливо цікава. У “Дао де цзин” є твердження: “Дао родить одне, одне родить двоє, двоє родять три, а троє — всі речі”. Такий глибокий філософський зміст був явно недоступний розумінню простих людей, і даоси яскраво інтерпретували його у вигляді міфу про Паньгу (Дао родить одне). Минуло 18 тисяч років, почав створюватися Всесвіт, все легке й чисте — янци піднялося догори, утворивши небо, все каламутне і важке — іньци опустилося й утворило Землю (одне родить два).

Паньгу лишився між небом і землею й почав швидко рости (з двох народжується троє). Коли він виріс, його очі стали сонцем і місяцем, тіло — ґрунтом, кістки — горами, волосся — травами, дихання — вітром. З бороди злетіли в небо зірки, а з паразитів на його тілі пішли люди (троє породили всіх). Даосистський міф про Паньгу — приклад післяханьських текстів, причому його деталі змушують згадати міф про “творця” Брахме, який народився з яйця, дві частини шкаралупи якого стали небом і землею. Та за допомогою таких міфів, апеляцій до містики й марновірства даосизм зумів не тільки завоювати довір’я і симпатії селянських мас, а й дати їм релігійні гасла, ставши їхнім прапором у політичній боротьбі (селянське повстання ‘жовтих пов’язок”).

Даосизм пропонує особливий шлях досягнення безсмертя. Тіло людини є мікрокосмосом, який, в принципі, треба уподібнити до макрокосмосу, цебто Всесвіту. Подібно до того, як Всесвіт функціонує при взаємодії сил Інь і Ян, має зірки, планети тощо, організм людини є також скупченням духів та божественних сил, результат взаємодії чоловічого й жіночого начал. Той, хто прагне досягти безсмертя, повинен насамперед намагатися створити для всіх духів-монад (їх 36 тис.) такі умови, щоб вони не бажали залишити тіло. Це досягається, вважають даоси, обмеженням у їжі — шлях, до кінця вивчений індійськими аскетами-відлюдниками. Кандидат у безсмертя повинен був відмовитися спочатку від м’яса і вина, потім взагалі від будь-якої грубої їжі, потім від овочів і зерна, які зміцнюють матеріальне начало в організмі.

Другий важливий елемент досягнення безсмертя — фізичні й дихальні вправи. До комплексу цих вправ входило постукування зубами, потирання скронь, розкошлатіння волосся, а також уміння володіти власним диханням: затримувати його, перетворювати у ледь помітне «утробне».

Проте даосизм був усе-таки китайським ученням, навіть якщо він і зазнав певного впливу ззовні. Це наочно виявляється у тому, якого великого значення даоська теорія безсмертя надавала моральним факторам, причому моралі саме в китайському розумінні — в плані доброчесних вчинків, демонстрації високих моральних якостей. Щоб стати безсмертним, кандидат повинен був здійснити не менш як 1200 доброчесних актів, при цьому навіть один аморальний вчинок зводив усе нанівець.

На підготовку до безсмертя повинно було йти багато часу і сил, фактично все життя, причому все це було тільки прелюдією до завершального акту — злиттям дематеріалізованого організму з Великим Дао. Ця трансформація людини у безсмертя вважалася дуже непростою, доступною лише небагатьом. Сам акт перевтілення вважався настільки священним і втаємниченим, що ніхто не міг його зафіксувати. Просто була людина — і немає її. Вона не вмерла, але зникла, залишила свою тілесну оболонку, дематеріалізувалася, піднялась в небо, стала безсмертною. Даоси пояснювали, що видима смерть — це ще не доказ невдачі: цілком можливо, що померлий піднявся в небо і досяг безсмертя.

Зміцнівши за рахунок дальшої розробки своєї теорії, даоси в ранньосередньовічному Китаї зуміли стати необхідною і незамінною частиною духовної культури країни й народу. В епоху Тан (VII-X ст.) даоси розселилися по всій країні. Опорними пунктами даосизму стали великі монастирі, що будувалися повсюдно, де вчені лаоські маги й проповідники навертали неофітів, знайомлячи їх з основами теорії безсмертя. Даоські ворожбити й лікувальники, одержавши початкову освіту, розходилися по Китаю і практично зливалися з підданими Піднебесної, не відрізняючись від них ні одягом, ні способом життя — тільки професією. Остання з часом перетворювалася у спадкове ремесло. Для оволодіння ним не було потреби в спеціальному навчанні на стороні — необхідно було тільки засвідчити свій професійний рівень і одержати від властей сертифікат на право займатися власною справою.

Упродовж віків даосизм переживав злети й падіння, підтримку і гоніння, а іноді, щоправда на коротиш час, ставав офіційною ідеологією якої-небудь з династій. Даосизм був необхідний і освіченим верхам, і малоосвіченим низам китайського суспільства. Громади даосів є і в Україні, зокрема в Києві.