Навчальний матеріал.

1. Дохристиянські вірування українського народу

Предки сучасних українців серед усіх божеств визнавали наймогутнішого бога, який посилав блискавку, йому жертвували худобу. Вони не визнавали призначення й не вірили, що воно мало якусь силу над людьми, поклонялися річкам, німфам, божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопринесень.

Найвищий бог фігурує під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонця, Сварог — вогню. Поклонялися наші предки також Велесові (Волосові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби, Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших народів. Так, Перун, можливо, давньогерманський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хоре, мабуть, божество, перейняте від давніх іранців. Збереглися у народній пам'яті русалки, мавки, водяники, лісовики, домові та ін.

Жертви приносили у річках, болотах, колодязях, у гаях, під старими деревами, при вогнищах. Купці, переправляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував — зарізаною чи живою.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Наприклад, у Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Слов'яни не мали жерців, кожний робив жертвопринесення сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які лікували людей і займалися ворожінням. Називали їх волхви, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше об'єднали з християнським Великоднем і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що злилося із днем св. Івана, — це ніч чар: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скарби й зрозуміти мову звірів. Молодь плела вінки.

2. Релігійне життя України до 17 ст.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь, як свідчать літописи, припадають ще на часи князювання Володимира. Існуючі в той час два християнських центри — грецький, очолюваний Вселенським патріархом у Константинополі, і римський, на чолі з Папою Римським, мріяли через віросповідання наблизити до себе багату і сильну Київську державу. Щоправда, спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офіційного запровадження християнства, виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядкувати собі слов'янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з титулом "єпископа руського", але княгиня Ольга не прийняла його, і він змушений був рятуватися втечею. Латинський обряд на Русі був маловідомий і ментально чужіший. Тому було вирішено прийняти християнство з Греції.

У 988 р., після того, як князь Володимир прийняв християнство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приводом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію. Після поділу церков у 1054 р. один з головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав із Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але безуспішно.

У 1204 р. Папа Інокентій III через своїх послів запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою "меча Петрового" затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорський король Андрій II, який почав насадження католицької віри. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церквою. Однак навіть греко-католицькі історики називають цю унію "історичною ефемеридою", укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до нього потягнулося змучене знущаннями населення. Із загарбниками втекло багато бояр-угрофілів і владика Артемій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але князь Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відносини і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче відмовив і припинив відносини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Інокентія IV внести питання про захист від загарбників у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні Паоло дель Карпіні, який мав передати ханові пропозицію прийняти католицьку віру та встановити мирні відносини з католицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії Русі й переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вступив у переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами за умови підпорядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Римського про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською церквою, але Данило, переконавшись у намірах римського папи, припинив відносини з римською курією. Приблизно у 1254 р. папа вдруге пропонує Данилові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р., але, зневірившись, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274) і Флорентійську (1439) унії. Однак на Русь вони не були поширені.

Унія — об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу, — реалізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвердитися через пряме окатоличення населення.

У першій половині XV ст. зав'язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь свого кандидата на Руську митрополію — смоленського єпископа Герасима, якого в 1433 р. було затверджено митрополитом, але тільки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, повідомивши, що митрополитом всієї Русі уже поставлено грека Ісидора — активного прихильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розраховуючи на допомогу папи у боротьбі з турецькими завойовниками. Рим вимагав за це вступити в унію з ним і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. З собору, який проголосив унію (1439), Ісидор їхав до Москви як кардинал і "легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських", тобто як фактичний намісник Папи Римського в руських князівствах. Коли Ісидор у березні 1441 р., відправляючи літургію оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, через які Руська церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ поляків — із заходу, турків і ногайців — з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь Григорій XIII пропонує царю підкоритися "наміснику Бога на землі" та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропозиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводжувався ще одним неприємним для неї чинником: зростанням могутності сусідніх держав — Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом — Поділля, частину Волині. Польща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводжувалося збройними протистояннями між ними. Але в 1385р., відчуваючи загрозу Тевстонського ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію — політичний союз двох держав, скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Південно-Західної Русі, опинилася у межах єдиної Польсько-Литовської держави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла литовців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. А вплив православ'я послабився, оскільки після нашестя монголо-татар резиденцію митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Городольської унії 1413 р. З цього часу кожен литовсько-руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо-католики. У Галичині почався наступ на "схизматів" (так католики називали православних). Православна церква зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха: у 1453 р. Константинополь завоювали турки.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зумовлено тим, що серед польської знаті, готової "вогнем і мечем" утверджувати хрест католицької церкви "на кресах східних", набувала поширення ідея унезалежнення від Риму. Проте єзуїти поклали край цим настроям, створили ефективну систему окатоличення литовського, білоруського та українського народів, насамперед шляхти і православного духовенства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на певний час традиційні для народу східні звичаї та богослужбові обряди, повинна була стати засобом поступового навернення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підкорення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі представники вищого православного духовенства. Крім певних особистих мотивів, вони сподівалися, що унія урівняє в правах як православне духовенство, так і віруючих міщан, знать. Після кількох таємних переговорів з представниками королівського двору, папським нунцієм вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священиків на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах віри та догми. Крім того, єпископи сподівалися на деяке послаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях протягом 1594—1595 рр. Так були підготовлені докладні артикули унії папі й королю, що виражали згоду та умови прийняття унії.

Звістку про її підготовку православна громада сприйняла з глибоким обуренням. Король Сигізмунд ІІІ, побоюючись, що православні можуть зруйнувати процес підготовки унії відправив єпископів І.Потія, К. Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри ("філіокве"), визнали верховну владу папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів.

Навіть було викарбовано медаль: з одного боку зображено портрет папи, з іншого — папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., папа просив Сигізмунда III та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту М. Рогозі велів скликати собор єпископів для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запрошенням митрополита на собор, аби він став собором і православної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору із супротивниками унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівництвом трьох папських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи: його учасники вчинили сповідування римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. про це було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів — уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але постанову православного собору король проігнорував. Так православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали православній церкві, передавалися уніатській; для православних кліру та мирян настали тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку, антикатолицький козацький рух під проводом С. Наливайка, а згодом гетьмана П. Сагайдачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Могильова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єпископами. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи займали позицію братств. Із Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва київське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Є. Плетенецького, 3. Копистенського та інших перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого записується і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті короля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої позиції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до посад. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинських школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому "мила віра благочестива, поляками в унію обернена", боротись проти унії, згуртовуватися "на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів".

Визвольна війна 1648—1654 рр. спричинила фактичний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під польською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов'язалася не обмежувати "грецько-руську" релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її влада була відносно міцною, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 р., Львівська — в 1700 р., Луцька — в 1702 р., до 1720 р. — Холмська, Полоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів.