2.2.3.Віровчення і культ християнства.

Боротьба між сектами привела до об'єднання общин, до зміцнення організаційних форм християнської церкви. В ході цієї ідеологічної боротьби ускладнювалися і християнська обрядовість і християнський культ.

Ранньохристиянський культ був надзвичайно простий, обрядів майже не було. Простота і легкість взаємного спілкування між людьми, що не відокремлювалися обрядовістю, свого часу були умовами, що забезпечили християнству перемогу над іншими культами, воно скасувало стародавню релігійну обрядовість, що розділяла людей, і тим самим стало «першою можливою світовою релігією». Первинна християнська обрядовість обмежувалася вечерями, що періодично збиралися, — трапезами в пам'ять засновника учення. На цих трапезах куштувався хліб, читалися священні тексти; це були вечері любові — агапи. У міру включення до складу християнських общин прихильників інших культів відбувається наплив різних елементів стародавньої обрядовості.

Головне місце в християнській обрядовості належить, як відомо, таїнствам — культовим діям, мета яких полягає в зведенні на віруючих благодаті божої. Якнайдавніші і в той же час найважливіші християнські таїнства — хрещення і причащання. Також таїнства: миропомазання, сповідь, священство (рукопокладення), шлюб, маслосвяття.

Таїнство причащання, в якому віруючі куштують під виглядом хліба і вина «плоть і кров Христову», є не що інше, як модифікація стародавнього обряду богоядіння. Виникнувши ще, на ґрунті тотемізму, цей обряд богоядіння особливо розвинувся в землеробських релігіях. Бога-покровителя рослинності віруючі вбивали і поїдали в особі його людського або тваринного заступника. У культі Митри, Аттіса і інших східних богів існував обряд причащання хлібом і вином. Ці священні їжа і пиття вважалися, мабуть, втіленням бога. Мітраїстичне причастя майже без зміни і перейшло в християнство. Тут воно, проте, переплелося із староєврейським пасхальним ритуалом убивання агнця. Засновник християнства, що приніс себе в жертву, почав зображатися як агнець (до речі, в образі містичного небесного агнця він і виступає в Апокаліпсисі) . Так виник комплекс християнської пасхи. Трапеза причастя зробилася зі щорічної щотижневою, кожного тижня здійснювалися богослужіння з обрядовим поїданням тіла і крові бога, що приніс себе в жертву.

Услід за причастям з'явилося таїнство хрещення, теж запозичене з інших культів. Водяне хрещення, тобто обрядове очищення за допомогою води, сходить до якнайдавніших обрядів ініціації. Присвячення в таємні союзи, а в давньосхідних релігіях в містерії супроводжувалося завжди ритуальним очищенням. Обряди посвяти в таємні культи розглядалися як друге народження. Обрядове купання уживалося в еліністських містеріях, в таїнствах Діоніса, Ісіди. Ще видніше місце займало воно в ритуалі секти мандеїв (секта з різко дуалістичним віровченням, що почитала якогось «визвольника», а також Іоанна Хрестителя; прихильники цієї секти — 2—3 тисячі чоловік — є і зараз в Південному Іраку і Ірані). Мандєїстській ритуал водяного хрещення, разом з образом легендарного Іоанна Хрестителя, мабуть, і послужив для християнських общин безпосереднім джерелом запозичення. У християнстві хрещення водою, як би що змивала скверну, набуло особливо великого значення у зв'язку з вченням про загальну гріховність, від якої позбавила людей смерть рятівника. Цей «первородний гріх» і змиває з віруючого при хрещенні вода.

Пізніше з'явилися інші сім таїнств, які було спочатку встановлено католицькою церквою на Ліонському соборі в XIII ст., а пізніше запозиченою східною православною церквою. Протестантизм визнає лише хрещення і причащання, але розглядає їх не як таїнства, а як символічні дії.

Християнство вже в тому вигляді, як воно сформувалося в II—III ст., було надзвичайно складним, заплутаним і суперечливим віровченням.

У християнстві переплелися вчення про єдиного бога-вседержителя; іудейська ідея месії-рятівника, що перетворилася на духовного рятівника-визвольника і злилася з образами землеробських вмираючих і воскресаючих богів; вчення, гностики, про протилежність духу і матерії і про божественного посередника між ними — Логоса; маздеїстська есхатологія і віра в майбутнє царство блаженства для праведних; маздеїстське ж уявлення про дух зла — диявола; давньосхідне шанування богині-матері (вона ж богородиця). У християнське віровчення влилося і багато що інше: зокрема стародавній похоронний культ з супутньою йому вірою в замогильне життя душі; шаманська практика заклинання і вигнання злих духів; знахарські прийоми магічного зцілення хворих; античне шанування геніїв, висхідне до стародавнього нагуалізму і що перетворилося на християнську віру в ангелів-хранителів, і т. д., аж до пережитків стародавніх тотемних обрядів і уявлень (віра в непорочне зачаття, таїнство причащання).

Незважаючи на свою строкатість, християнство стало цілісною культурно-релігійною традицією. Ця цілісність зумовлюється визнанням Біблії як єдиного віроповчального джерела, прийняттям Нікео-Константинопольського Символу віри як спільної догматичної основи, а Заповідей Мойсея і Заповідей Блаженства – як єдиного морального канону.

Священною книгою християнства є Біблія (з грецьк. Biblia – книги). Формувалася вона протягом 1 тис. до н.е.- ІІ ст. н.е. шляхом відбору, редагування та написання текстів, які вважаються богонатхненними. Якщо її Старий Завіт визнають священним писанням іудеї і християни, то Новий – лише останні. В основі назви “завіт” лежить біблійна ідея про угоду, союз (завіт) Бога із своїми вірними. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому і давньо-грецька у Новому Завіті.

Як одна з найзначніших збірок сакральних творів, Біблія вирізняється величезною жанровою та тематичною різноманітністю. Тут знаходимо і виклади міфологічних систем, і історичні оповіді. Вона вміщує філософсько-етичні твори, релігійну публіцистику, містичні писання і ліричну поезію. Саме тому Біблія постає не лише як священна книга, а і як культурна та історична пам’ятка.

Кожна з частин Біблії ділиться на окремі книги. Різні течії християнства по-своєму формують біблійний канон, а тому в їх виданнях маємо різну кількість книг. Так, в католиків їх 72, в православних – 77, в протестантів – 66. Всі вони до Нового Завіту відносять 27 книг – 4 Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Іоанна). 21 Послання апостолів ( 14 з них – ап.Павла), Дії апостолів та Одкровення Івана Богослова. Окрім канонічних біблійних творів є ще й апокрифічні. Це ті, які виникли в лоні біблійної традиції, але не ввійшли до жодного з варіантів канону. Ними, зокрема, є Премудрості Соломонові, книги Товіт, Ісуса сина Сирахова, книги Маковеїв та ін. Найчисельнішою є група апокрифічних Євангелій. Їх – до 50. Тут є Євангеліє Фоми, Петра, Юди Іскаріота, Якова, Євангеліє досконалості, істини та ін.

В Старому Завіті відповідно до його змісту виділяють чотири групи книг: П’ятикнижжя Мойсеєве, історичні, пророцькі та учительні Головною проблемою П’ятикнижжя є угода давніх євреїв з Богом та правдиве виконання ними божественних настанов – Закону, який у вигляді 10 заповідей дав їм Господь-Бог через пророка Мойсея на горі Синай. Історичні книги сакралізовано висвітлюють реальні близькосхідні події майже всього першого тисячоліття до н.е. Пророки в своїх книгах піднімають питання відповідальності євреїв як богообранного народу перед Богом за виконання ними умов Завіту, твердять, що духовне оновлення прийде в світ лише через численні випробування. В поетичних творах Біблії маємо релігійно-філософське, художньо-естетичне, морально-етичне осмислення місця людини в її суспільному бутті та її відносин з Богом.

Але якщо лейтмотивом Старого Завіту є сакралізована історія єврейського народу, то Новий Завіт вже говорить про освячення своєю постійною присутністю Богом-Творцем і його сином Ісусом Христом історії кожного народу і кожної окремої людини. Кульмінаційною подією всієї біблійної історії є відтворена в Новому Завіті діяльність на Землі Ісуса Христа як Божественного Месії. Згідно християнського вчення, жертва Ісуса Христа є Божою жертвою, що спокутує першородний гріх, дає людству надію на краще майбутнє, на оновлення Завіту з Богом і зрештою – містичний шлях до спасіння. Образ Христа-Спасителя єднає Новий Завіт із старозавітною традицією очікування месії, який, згідно з книгами пророків, має прийти до іудеїв.

Якщо Євангелія (благовіствування) розповідають про земне життя Ісуса Христа, то в Посланнях маємо, з чітким формулюванням сутності християнського вчення, листування апостолів з християнськими громадами. Зокрема апостол Павло, відзначивши значення даного Богом Закону для підготовки людства до спасіння, наголосив, що після Христової жертви людина спасається вірою в Христа та любов’ю до Бога і ближнього. Апостол Павло визначив також практичні засади соціальної поведінки християн (коритися господарям своїм, визнавати державу як Божий витвір тощо). Книга Дій апостолів розповідає про містичне виникнення християнської Церкви та про початок місійної діяльності учнів Христа. Зразком християнської есхатологічної містики є Одкровення. Тут йдеться про неминучість останньої битви Бога з Дияволом, торжество Христа і перемогу його над Антихристом, встановлення тисячолітнього царства, оновлення неба і Землі.

 Ядром християнського віровчення є догмати – істини, які, згідно вчення Церкви, мають Божественне походження і виражають внутрішню сутність цієї світової релігії. Беззастережне сприйняття істинності догматів є необхідним для кожного християнина. Християнський символ віри чітко визначив віросповідні формули християнської релігії, кожний з дванадцяти його членів являє собою догмат віри:

1.Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця не ба і землі, всього видимого і невидимого. 2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, не сотворенного, Єдиносущого з Отцем, що через нього все сталося. 3. Він для нас людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. 4. І розп’ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований. 5. І воскрес на третій день, за Писанням. 6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. 7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця. 8. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця (так у православних, а у католиків – і Сина) походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків. 9. В єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву. 10. Визнаю одно хрещення на відпущення гріхів. 11.Чекаю Воскресіння мертвих 12. І життя майбутнього віку. Амінь.

Основи християнської моралі викладені в Св. Письмі, творах отців церкви, різних церковних документах. Характерною особливістю цієї моралі є те, що всі її положення вважаються встановленими Богом, уявляються ідеальними й абсолютними, вічними і незмінними. Важлива риса християнської моралі – її тісний зв’язок з віровченням, догмами, культовою практикою християнства. Особливого розуміння і з’ясування в християнській релігії набувають такі моральні принципи, як добро і зло, смирення і покірність, каяття і спокута та ін. Еталоном моральної поведінки, морального ідеалу в християнстві є Бог, Ісус Христос, Богородиця, праведники, а також святість і богошанування.

Християнське вчення про мораль грунтується насамперед на Десяти Заповідях Божих (т.зв. Декалозі), одержаних Мойсеєм на горі Синай від самого Бога. Ось вони: 1. Я Господь, Бог твій… Хай не буде тобі інших богів передо Мною. 2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм. 3. Не призивай Імення Господа, Бога твого надаремно. 4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота для Господа бога твого. 5.Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі! 6. Не вбивай! 7. Не чини перелюбу! 8.Не кради! 9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього! 10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого! (Вих. 20: 2-17).

Важливу роль у формуванні християнського морального вчення відіграла Нагірна проповідь Ісуса Христа з її дев’ятьма заповідями блаженства: 1. Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне. 2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. 3. Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони. 4.Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться. 5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. 6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. 7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться. 8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. 9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться – нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами (Мт 5: 3 – 12)

Ядром християнської моральної доктрини є зафіксована в Новому Завіті заповідь любові: “Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душою, і всією своєю думкою”; “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мт 22: 37-40). Головне правило практичної моралі християнства звучить так: “То ж усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому – Закон і Пророки” (Мт 7:12). Християнство відкидає навіть злість за злі наміри іншого, у відповідь за скоєне зло. Виголошуючи необхідність ставитися до свого ближнього як до найвищої цінності, християнська мораль відтак радикально змінила існуючі до нього моральні засади тим, що закликало не відповідати на зло злом, любити навіть ворога свого.