2.6.6. Становлення Української автокефальної православної церкви (уапц).

Лише після краху Гетьманату з'явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

Становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православної церкви.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку юнікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, і верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство". Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву". Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церква канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея.

У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров'я. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян, Були запрошені й екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували прихильники Патріарха Тихона, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В.Чехівський закликав звільнитися від залежності від Московської церкви, тому що вона веде русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і "єдино можливими" правила церковного ладу, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 р., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.