філософія самостійна робота

Питання 1

Свобода совісті та її правове регулювання в Україні.

Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність

Література: 8, с. 244 - 258; 10, с. 366 - 371; 13, с. 204 -213; 14, с. 333-356.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Поняття свободи совісті є складним за змістом. Совість -це здатність особи здійснювати моральний самоконтроль і нести відповідальність за свої погляди і вчинки перед людьми, вдаватися до самооцінки таких вчинків. Свобода - це усвідомлена необхідність та дії людини відповідно до цієї необхідності. Свобода - це також можливість і здатність робити вибір згідно зі своїми переконаннями, обумовлювати свої вчинки світоглядними уявленнями, що сформовані за власним бажанням.

Отже, свобода совісті в широкому розумінні - це можливість і здатність людини робити власний вибір, нести відповідальність за вчинки й думки згідно зі своєю совістю. Вона є складником духовної свободи людини.

Оскільки впродовж тривалого часу в історії культури світоглядні, особливо моральні, проблеми розв'язувалися за допомогою релігії та церкви, яка встановлювала свої принципи та критерії світогляду й моралі, то поняття свободи совісті було зосереджено на питаннях визнання чи невизнання авторитету релігії щодо світоглядних і моральних проблем.

З огляду на це склалося більш вузьке розуміння свободи совісті як незалежності людини у визначенні свого ставлення до проблем світогляду та релігії зокрема. Таке розуміння свободи совісті обумовлено тривалим історичним пануванням у суспільстві ідеології релігії. Подібне знаходимо у вимогах тих діячів

культури, які намагалися звільнити совість людини від релігійного диктату й догматизму, оскільки вона була єдиним світоглядом людей, далеким від досконалості, безперечно, заснованим на сумнівних, спотворених визначальних ідеалах.

У своїй еволюції свобода совісті пройшла складний шлях ідеологічний вимог, близьких за змістом, але відмінних за обсягом здійснення прав людини на свободу вибору у ставленні до релігії. Це вимоги свободи віротерпимості й віросповідання.

Віротерпимість - це визнання права людини сповідувати поряд із державною релігією інші віровчення, за суттєвого обмеження впровадження їх у суспільстві. Віротерпимість - це терпиме ставлення до існування, окремо від офіційної релігії, інших віросповідань, визнання за іновірцями певних громадянських прав і, зокрема, права приватне чи публічно відправляти релігійні культи. Права прихильників інших віровчень установлювалися здебільшого відповідними актами.

Свобода віросповідання - це право людини вибирати і сповідувати будь-яку релігію, їхня рівність перед законом, а також рівні можливості користування політичними і громадянськими правами. Свобода віросповідання також регламентувалася правовими актами держави.

Уперше в історії культури проблема свободи совісті, думки й переконань постала в античну епоху. Це було обумовлено тим, що на той час релігія панувала в суспільстві, і кожний громадянин був зобов'язаний виконувати загальнодержавні культи. Ухилення від цього вважалося злочином, критика та осміювання богів каралися смертю. Тому в цих умовах було зроблено перші намагання звільнитися від релігійного диктату, від страху перед богами (скажімо, як це зробили Демокріт, Геракліт, Епікур, Лукрецій Кар та ін.).

Епоха Відродження принесла послаблення духовного гніту релігії. Обумовлено це було подальшим розвитком суспільства, науки, культури, мистецтва, філософії, на основі яких було піддано критиці релігію, схоластику, ідеологічні доктрини церкви та ін. Епоха Відродження по-іншому поставила проблему

свободи як свободи розуму. Цю позицію яскраво висловив М. Монтень (XVI ст.). Він сформулював концепцію свободи віротерпимості, передумовою якої повинна бути свобода всіх релігій, всіх переконань і взагалі всякої думки.

Проблема совісті, переконань, звільнення розуму від пут релігійних стереотипів католицизму (тобто звільнення науки від опіки церкви) і навіть свободи релігій особливо загострились у період буржуазних революцій і Реформації. Це було обумовлено тим, що буржуазія вперше в історії людства висунула гасло "Свобода, рівність, братерство" як вищу цінність людства; у свою чергу, розвиток промисловості та науки теж вимагав послаблення опіки церкви. Врешті, боротьба протестантизму з католицизмом під час Реформації втілювала в життя ідею віротерпимості, тобто визнання не тільки суспільством, а й державою права на свободу існування інших віровчень.

Отже, економічний та духовний розвиток суспільства привів до необхідності свободи віросповідання, совісті, переконань. Упродовж XVI - XVIII ст. ці вимоги було концептуально обґрунтовано буржуазними ідеологами. Водночас вони не лише довели необхідність визнати поряд з офіційною і неофіційну релігію (тобто протестантські церкви), а й висунули вимогу звільнення совісті, переконань, світогляду людини від панівної в суспільстві релігії, права окремої людини обирати релігію відповідно до своїх переконань і совісті.

Перші кроки у вирішенні проблеми совісті за нового часу зробили утопісти. Для Т. Мора свобода совісті асоціювалася з релігійною свободою. Кожному громадянинові "Утопії" дозволялося належати до тієї релігії, яка йому подобалася. В "Утопії" навіть каралося смертю чи рабством розпалювання релігійного фанатизму, збуджування смути в народі, насильства та зневаги до іновірців. Утопісти вимагали визнати право кожної людини сповідувати будь-яку релігію та змінювати її згідно зі своїми переконаннями, право дотримуватися поглядів відповідно до голосу совісті.

Новий етап у розвитку концептуального підходу до проблеми свободи совісті обгрунтували буржуазні ідеологи Б. Спіноза, Д. Локк, П. Бейль та ін. Так, Б. Спіноза основу будь-якої свободи вбачав у досягненні розумом істинного знання. "Держава вільна тоді, коли закони її ґрунтуються на здоровому глузді..." - казав автор. За доктриною Б. Спінози, держава має допустити існування свободи переконань, а релігійна віра - це справа совісті кожного громадянина. Що ж до релігії та церковних організацій, то держава повинна підпорядковувати їх суспільному інтересові, тобто злагоді й миру, моральному самовдосконаленню населення.

У XVIII ст., з появою буржуазних держав, ідеї віротерпимості, свободи віросповідання знайшли відображення у перших конституційних законодавствах. Так, ст. 10 Декларації прав людини і громадянина, затвердженої Національними зборами Франції у 1789 р., наголошувала: "Нікого не можна турбувати за його думки, навіть релігійні, якщо їх вияв не порушує суспільного порядку, встановленого законом".

Отже, протягом століть у суспільній свідомості склалися біль-менш конкретні уявлення про свободу совісті, а конституційні акти нових держав затвердили ці ідеологеми у відповідних нормах права.

Узагальнюючи існуючі вимоги до свободи совісті і в історичному процесі, необхідно з'ясувати зміст цілісної концепції свободи совісті, що потім була викладена у конституціях зарубіжних країн. Головні постулати цієї концепції такі:

1) держава надає дозвіл на існування різноманітних релігій та віровчень, забороняючи водночас такі обряди і культи, що принижують людську гідність;

2) громадянам надано право сповідувати будь-яку релігію, входити чи виходити з релігійних громад, безперешкодно створювати нові релігійні течії чи конфесії на визначених умовах;

3) забороняється примушувати громадян брати участь у релігійних актах, ритуалах чи обрядах;

4) громадянам надано рівні права в суспільстві незалежно від їхнього віросповідання;

5) права громадян на віросповідання захищаються державою від намагань обмеження їх з боку інших організацій;

6) держава гарантує рівні права перед законом усім релігійним конфесіям;

7) церква відокремлюється від держави, школа - від церкви.

Оскільки релігійні відносини - складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавче регулювати їх.

Гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, прав і свобод усіх громадян. У цьому контексті конституція Японії., наприклад, свободу віросповідання поєднує з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство має право захищатися від лихослів'я під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті - публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії"", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їх основі.

Свобода релігій - правові, суспільно-політичні, економічні можливості й гарантії для вільного самовизначення та само-реалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття "свобода совісті" й "свобода релігій" взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання - законодавча гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву -свободу вибору певного релігійного світогляду, публічне сповідування релігій. Для віруючої людини важливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає його як необхідну умову перебування у християнстві, стверджуючи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Свобода релігій ~ меж свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм,

установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті - приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів.

Обов'язок держави - забезпечити (законодавче, економічно та політичне) гарантії вільного самовизначення та само-реалізації особистості в духовній, у тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Свобода церкви - законодавча закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, органі-заційно-управлінських потреб.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, незалежності від втручання держави в її внутрішні справи тощо.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії та релігійні течії: в арабських країнах - іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських - католицизм, у Греції - православ'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство ЗО країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної

присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад, США, Україна.

Содержание