§2. Соціальна доктрина католицької церкви, ставлення до науки і культури.

Соціальне вчення католицької церкви – це сукупність ідейно-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. В поглядах на суспільство та його історію католицька церква спирається на позиції провіденціалізму.

Провіденціалізм – це релігійна концепція, згідно з якою будь-яке соціальне явище, вся суспільна історія відбуваються з волі Бога, згідно з наперед визначеними Богом планами і накресленою метою. Ідеї провіденціалізму розроблялися багатьма богословами. Але найбільш систематизованого викладу вони набули в працях релігійного філософа Августина, зокрема в його трактаті “Про град Господній”. Історію світової цивілізації Августин змальовує як реалізацію божественного плану, спрямованого на Досягнення людьми “царства Божого”. Ці ідеї набули значного поширення в епоху середньовіччя, а тепер вони відроджуються у “християнській філософії історії” і досить поширені серед західних богословів.

У поглядах на державу католицька церква віддає перевагу теократії (від грец. “теос” – Бог, кратос – влада).

Теократія – форма правління, за якої влада належить главі церкви і духовенству. Це по суті монархія. Така форма правління була властивою для рабовласницького і феодального суспільства. За сучасних умов найпоширенішою формою правління є демократія, з цим католицька церква змушена рахуватися. Проте Ватикан фактично є теократичною державою, де політична, економічна і духовна влада належить папі римському. Католицька церква і донині дотримується погляду, що церковна влада є найвищою формою державного правління, усі керівники держав повинні коритися папі римському, оскільки його влада, як зазначав Фома Аквінський, Богом дана, а церква є досконалішою формою державного устрою.

В оцінці революційних і національно-визвольних рухів католицька церква керується принципами класового миру і дотримується реформістського методу у вирішенні соціальних проблем сучасного світу. Про це йдеться, наприклад, в енцикліці Папи Іоанна-Павла II “Редемптор гомініс” (“Спаситель людини”). У ній соціальний прогрес розглядається як моральний розвиток людства, усвідомлення кожною людиною своєї солідарності з ближнім, як розумний “діалог” і спільна відповідальність робітників і підприємців заради спільного блага та справедливості. Право приватної власності церква захищає, проте не оголошує її тепер священною і недоторканою. Припускається навіть усуспільнення приватної власності на основі релігійного корпоратизму в інтересах “суспільного блага”. Класові суперечності, на думку католицьких богословів, можна вирішити на основі “гармонійного співробітництва між багатими та бідними”, шляхом поступових реформ. Усі проблеми соціально-економічних, національних і класових суперечностей соціальна доктрина Ватикану розглядає крізь призму моральних норм. Соціальна доктрина католицької церкви – це релігійно забарвлений реформізм, покликаний захистити та зміцнити існуючу систему суспільних відносин. Підтвердженням цього є поява у 80-х роках таких концепцій у католицизмі, як “Теологія праці”, “Теологія культури”, “Теологія політики”, “Теологія й етика господарського життя”, “Теологія визволення” тощо.

Ставлення римської курії до зазначених концепцій неоднозначне. Такі концепції, як “Теологія праці”, “Теологія миру”, підтримуються Ватиканом і дістають розвиток у папських енцикліках. Інші теорії, зокрема “Теологія визволення”, “Теологія революції”, засуджуються і відкидаються Ватиканом. Як з’ясувалося, ті соціально-політичні процеси, що відбуваються у країнах Латинської Америки, завдають Ватикану багато клопоту. У 80-х роках у цих країнах, як відомо, посилилася національно-визвольна боротьба, до якої залучилися широкі кола віруючих і католицьке духовенство. В зв’язку з цим у середовищі католицького духовенства склалася спеціальна концепція “Теологія визволення”, яка обґрунтовувала право католиків брати участь у національно-визвольній боротьбі. Термін “визволення”, на думку авторів концепції, означає ліквідацію засилля в економіці іноземних монополій, звільнення від колоніального гніту, експлуатації, а також від гріха як причини несправедливості та зубожіння. Провина за соціальну несправедливість, за гріх покладається на багатих, на імперіалізм у цілому. Винагороду бідні можуть здобути на шляху соціальної революції, збройної боротьби. В цій справі, за авторами “Теології визволення”, слід керуватися вченням К. Маркса, оскільки він найкраще зрозумів заповіді Ісуса Христа, вказав шлях втілення їх у життя, піклуючись про бідних і знедолених. З цих позицій класова боротьба виступає як необхідний засіб втілення у життя заповіді “любові до ближнього”.

Ватикан різко засудив цю теорію, а її авторів назвав бунтівними священиками, віруючим країн Латинської Америки категорично заборонив брати участь у будь-яких формах політичної боротьби. Папа Іоанн-Павло II видав спеціальну інструкцію “Про деякі аспекти теології визволення”, де піддав різкій критиці так званих лівих католиків, які виступають на боці національно-визвольного руху, засудив “Теологію визволення”, що суперечить святому вченню і підриває устої католицької церкви. Він наказав єпископам бути гідними пастирями, а віруючих закликав бути слухняними мирянами, не вдаватися до революцій, оскільки це страшна руйнівна сила. Лише реформа соціальних структур, на думку папи римського, зможе найповніше задовольнити законні вимоги трудящих.

Отже, соціально-економічні та політичні проблеми сучасного суспільства католицькі богослови переводять у русло релігійно-етичних проблем.

Позиція релігійного реформізму дає можливість заявити верхівці католицької церкви, що церква не пов’язує себе з жодною соціально-політичною системою і тепер вона не займається політикою. У пастирській конституції “Радість і надія”, прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, зазначено, що церква не втручається в соціально-політичні та економічні справи, вона прагне євангелізувати сучасний світ і лікувати соціальні рани за Допомогою віри. Водночас як знавець людської душі і поборник релігійної моралі церква має право втручатися у всі сфери суспільного життя і виступати як “безпристрасний арбітр”, який викриває недоліки будь-якої соціально-політичної системи. Складається враження, що соціальна доктрина католицької церкви “деполітизована”. Насправді проблема значно складніша.

Більшість католиків у різних країнах світу мають власну думку з багатьох важливих питань, різні сторони суспільного життя оцінюють по-своєму. За всім цим Ватикан простежити не має змоги. Крім того, віруючі беруть участь у діяльності різних політичних партій і профспілкових рухів, національно-визвольній боротьбі, боротьбі за мир, чистоту навколишнього середовища тощо. Такими є внутрішній стан католицької церкви, особливості її політичного життя. Цей стан католицької церкви спричинив внутрішню кризу. В її середовищі виникли різні релігійно-політичні течії. Серед них найвпливовішими є реформатори (обновленці) і традиціоналісти. Розкол охопив не лише національні церкви, а й релігійні громади.

Реформатори прагнуть домогтися того, щоб церква відігравала більш активну роль у суспільно-політичному житті, вміла перехоплювати ініціативу в державних або політичних діячів і очолювала б суспільний розвиток. Головна увага при цьому зосереджується на оновленні віровчення та культу католицької церкви, посиленні її зв’язків із секулярним світом. Програму такого оновлення порушив швейцарський теолог Г. Кюнг. У ній центральне місце посідає нове розуміння ролі церкви у сучасному світі і церковного управління. Церква, зазначає він, – це не установа, а об’єднання народу божого, громада братів і сестер, які живуть в істинній вірі. Ніяка церква не може придушувати свободу віруючих, підмінювати благодать Господню пануванням людини над людиною. Церковне управління – це служіння божому народові, і тому, на думку Кюнга, християнська церква не потребує священиків як посередників між Богом і людьми. Священство властиве для язичництва та іудаїзму. Г. Кюнг пропонує нове розуміння Бога, яке було б тотожне з сучасним природничим і філософським світосприйняттям. Нова модель богопізнання покликана позбавити теологію від догматизму, сприятиме зближенню істин релігійної віри і науки. Ідеї Кюнга не були прийняті Ватиканом, їх автор позбавлений права викладати теологію у Тюбінгенському університеті.

Традиціоналісти намагаються виключити католицьку церкву із суспільно-політичної гри, поставити її над політикою, сконцентрувавши увагу на зміцненні внутріцерковного життя, збереженні релігійних традицій. Вони чинять опір будь-якому оновленню віровчення і політики церкви, засуджують демократизацію релігійного культу. Таке віровчення активно підтримує французький архієпископ М. Лефевр. У своїх проповідях він розцінює будь-які відступи від католицькії традиції як святотатство, загибель церкви і божого народу. Його прихильники вимагають відміни рішень другого Ватиканського вселенського собору про богослужіння національними мовами і включення в культову практику церкви національної музики. Вони категорично відкидають декрет про екуменізм, засуджують діалог католицької церкви з іншими релігіями. Все це, зауважують вони, принижує авторитет католицизму і свідчить про капітулянтство католиків перед єретиками і язичниками.

У цій ситуації папа римський і курія кардиналів намагаються зайняти центристську позицію, щоправда, вони іноді роблять реверанси то в один, то в інший бік. Папа Іоанн-Павло II більш схильний до традиціоналістів, він веде лінію на відмову церкви від втручання у суспільно-політичне життя країн світу, хоча сам активно займається політикою. Він взяв курс на зміцнення духовних основ життя суспільства на грунті релігії. Це завдання є суспільним, отже, й політичним. Такі парадокси суспільно-політичного життя католицької церкви свідчать про суперечливий характер сучасної соціальної доктрини Ватикану, більш витончену її політизацію.

Сучасне ставлення католицької церкви до науки полягає в намаганні поєднати наукові знання з релігійною вірою. Яскравим підтвердженням зазначеного є визнання Ватиканом факту, коли католицька церква припустилася прикрої помилки, притягнувши до суду інквізиції видатного вченого Галілео Галілея і його офіційна реабілітація. Щоправда, Ватикану знадобилося понад 400 років для такого визнання, однак цей крок, на думку богословів, у політичному плані був необхідним. Він мав підтвердити, що Ватикан тепер не зазіхає на автономію науки і свободу наукових досліджень. Водночас усі розмови про авторитет науки та наукових досліджень ведуться богословами з позицій визнання пріоритету божественного промислу і релігійної віри.

Розвиток культури, відродження національних культур католицька церква тлумачить, виходячи з концепції, що культура – це результат “божественного одкровення”. У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, наголошується, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, пронизує її яскравими променями зсередини, і все це пробуджує животворні паростки у серці людини. Далі робиться висновок, що відродження і розвиток культури можливі лише на грунті релігії. Папа Іоанн-Павло II у своїй програмній енцикліці зазначив, що необхідно євангелізувати народи “від краю до краю землі та їх культури”, що “кордонів для вчення Христа не існує” (“Редемптор гомініс”, 1978 р.).

Щодо культурної політики Ватикан закликає вести відкритий діалог у сучасних умовах з різними світоглядними системами, культурами народів, посилити пропаганду та поширювати католицизм у світі.

http://www.readbookz.com/book/164/4798.html