§3. Загальнолюдські моральні цінності та релігія

Загальнолюдськими в моралі виступають як сукупність певних загальних моральних вимог, так і логічна структура моральної свідомості людини, форма, в якій виражаються її уявлення. Ці моральні вимоги пов’язані з найпростішими проявами людських взаємовідносин: не красти, не вбивати, допомагати людям у труднощах, виконувати обіцянки, говорити правду тощо. В усі часи так або інакше засуджувалися жорстокість, пожадливість, боягузтво, лицемірство, підступність, наклепництво, заздрість, зарозумілість і заохочувалися сміливість, чесність, самовладання, великодушність, скромність. Водночас у різні часи неоднаково розуміли умови й межі застосовності цих вимог і відносне значення цих моральних якостей, у них нерідко вкладали протилежний зміст.

Це саме стосується й християнської моралі, яка в ідеалі проголосила рівність усіх людей, незалежно від їх походження і становища.

Крім старозавітного Декалога (Десятислів’я) Мойсея, відомого ще як Десять заповідей, діалектика загальнолюдського і конкретно-історичного в релігійній моралі втілена в Нагориній проповіді Ісуса Христа (Новий Завіт).

Остання містить три розділи зазначеної частини Біблії (Євангеліє від Матвія, розд. 5–7) і в цілому сприймається як щось цілісне і завершене. Нагорна проповідь звернена до тих, кому на соціальній драбині римського рабовласницького суспільства діставалися найнижчі щаблі.

Одвічну в історії релігійної думки людства ідею відплати і кари вона підмінює ставленням кожного до но-вої релігії і готовністю за неї перетерпіти. “Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене” (Матв., 5, 11). Відповідно ідея відплати загалом набирає характеру ірреальної релігійної мрії, втілення якої цілком переноситься з землі на небо.

Нагорна проповідь містить у собі звід моральних ідеалів і принципів, які відображають багатовікові земні сподівання людства. Автор проповіді уславлює такі риси індивідуума, як миролюбність, поступливість, негнівливість, доброту. “Просіть – і буде вам дано, ...стукайте – і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, ...а хто стукає – відчинять тому” (Матв., 7, 7–8). Ці моральні настанови протистояли політиці верхів римського рабовласницького суспільства і цим імпонували пригнобленим. Тут постулюються й такі високогуманні ідеї, як успадкована з попередніх моральних кодексів формула: “Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки” (Матв., 7, 12). Згодом в етичній думці вона отримала назву “золотого правила моралі”.

Виникнувши понад дві тисячі років тому, згадана теза стала для людства цінністю, яка дбайливо передається з покоління в покоління, і водночас у незмінному вигляді: найрозвинутіше, найдосконаліше формулювання нині має такий самий вигляд, який воно набуло до початку нашої ери. Як золото є загальним еквівалентом, що дає змогу зводити до одного знаменника різні валюти, так золоте правило моральності разом з ідеями добра, справедливості є загальним гуманістичним “еквівалентом”, що забезпечує єдність, перехід, діалог різних конкретних форм гуманізму.

Нагорна проповідь містить також й інші моральні норми: непротивлення злу, любов до кривдника тощо, які виражають загальні тенденції раннього християнства до переоцінки цінностей та ігнорування усталених відносин. “Це була, – як зазначає біблієзнавець М. Кубланов, – своєрідна форма протесту проти світу дійсності, світу зла, якому протиставлялися незвичайні... етичні норми”.

З релігійною та світською інтерпретацією загальнолюдських моральних цінностей взаємопов’язані етико-психологічні поняття безсмертя, страждання і втіхи, співчуття й милосердя.

Безсмертя в міфології та релігії – це фантастична якість, якою наділяють надприродних безначальних істот, наприклад богів монотеїстичних релігій, а також фантастичних міфологічних персонажів, що виникають у розвитку універсуму чи створені колись божеством, – духи, боги етнічних релігій, янголи тощо. Безсмертя людини постає у релігійних вченнях здебільшого як безсмертя душі – продовження існування особливої надприродної, нематеріальної сутності людини після смерті тіла.

Безсмертя душі доповнюється у деяких релігій вченням про перевтілення душ, а в іудаїзмі, християнстві, ісламі – вченням про загальне воскресіння праведників і вічні муки грішників. Віра в безсмертя є ілюзорною компенсацією не лише обмеженості й скінченності людського існування, але передусім безсилля людини перед стихійними природними та соціальними силами. У родоплемінних релігіях життя душі після смерті людини ввижалося продовженням земного життя, а деякі народи зовсім не знали поняття безсмертя душі. Вчення про безсмертя як незнищуваність і вічне існування надприродних персонажів з’являється лише в теології розвинених релігій класового суспільства. В сучасній протестантській і католицькій теології відбувається переосмислення вчення про безсмертя душі, висловлювання про безсмертя та вічне життя розглядаються як символи, сенс яких полягає в акті віри. У протестантизмі відомі напрями (адвентизм, єговізм), які формально заперечують безсмертя душі. Проте всі релігійні вчення зберігають положення про надприродне походження та існування особи, пов’язане з ідеєю загробної відплати.

Альтернатива ілюзорній перспективі вічного існування не означає втрати цінності життя, вартість якого створює не вигадка про особисте безсмертя, а усвідомлення людиною своєї неповторності, свого внеску в створення кращого майбутнього. Справжнє безсмертя людини полягає у збереженні результатів її діяльності.

Страждання – це стан, що періодично переживає людина у процесі її фізичного й духовного буття. Морально-етичний зміст страждання має певною мірою прийняття індивідом зобов’язань будь-якого кодексу поведінки невід’ємного від його готовності до особистих жертв. Глибин архаїки сягає зв’язок між обрядом ініціації (посвячення) і стражданням: щоб зайняти місце поміж повнолітніх членів суспільства, первісна людина повинна була довести своє вміння переносити біль і страх. Людське життя постійно вимагало такого вміння. З цим ставленням до страждання з найдавніших часів тісно переплітаються й інші мотиви. У стражданні вбачають компенсацію, яку приносять за свою або чужу провину й яка відновлює порушений баланс справедливості в житті будь-якої спільноти.

Практика покарання спочатку мала саме таку мотивацію: її мета – не стільки у відверненні потенціальних злочинців від здійснення карного діяння, скільки в ритуальному й водночас моральному очищенні. При цьому релігійна віра передбачає, що викуп може бути внесений за винного невинним. Догмат, згідно з яким Ісус Христос як суто невинний добровільно прийняв страждання та смерть за гріхи всіх людей і цим спокутував людство, покладено в основу християнства й християнської етики. Страждання різко порушує інерцію бездумного ставлення до життя, насильно спонукаючи до “пробудження”, випробування совісті, розрізнення істинних і мнимих благ тощо. Давньоруський богослов Иосиф Волоцький порівнював людську думку з водою: у невимушеному й безтурботному стані вона розтікається, а стиснена горем і турботою підноситься у височінь.

Ексцеси культу страждання викликали обгрунтовану критику, яка, наприклад, відзначала непереконливість проповіді терпіння, зверненої гнобителями до пригноблених. З цією критикою, починаючи з епохи Просвітительства, пов’язувалася надія подолати страждання засобами наукового, технічного та соціального прогресу. Досвід людства доводить складність і неоднозначність цього завдання. Якщо обмеження основної частини населення найгрубіших, принижуючих людську гідність страждань – здійсненна й благородна мета, то мрія про повне виключення страждання з людського життя – утопія; кожен крок на шляху до комфорту й безпеки породжує нові проблеми і можливість ще більш витонченого страждання, підвищує чутливість до нього.

Більше того, людина, звільнена від страждання совісті, – взагалі не людина. Наприклад, намагання усунути страждання нещасного кохання засобами психоаналізу або сексологічного підходу до проблеми призведе до збіднення духовного життя людини, порушення психологічного балансу, подальші наслідки якого не-передбачувані. Абсолютна відстороненість від страждання – це нетворчий і позаморальний стан самовдоволеного благополуччя. Неможлива моральна поведінка, що повністю виключає добровільно накладуване на себе страждання, в якому неминучий біль врівноважується радістю подолання. Тому в спробах знайти сенс страждання, спільних для різних етичних, філософських та релігійних традицій людства, закладений певний плодотворний сенс.

Втіха в релігійному його аспекті – це соціально-психологічна модифікація ілюзорно-компенсаторної функції релігії, яка є породженням і відображенням реального безсилля пригноблених. Релігійне втішання формується на такій світоглядній і морально-етичній основі: земне життя має відносну цінність, загробне – цінність абсолютну; зло на землі нездоланне, людина безсила, Бог всемогутній. Внаслідок цього причини страждань виявляються або нездоланними, або неістотними, а самі страждання – виправданими й навіть бажаними. Подібна орієнтація викликає у віруючої людини почуття примирення з дійсністю, заспокоєння, надії.

Співчуття – це одна з форм вияву людинолюбства; ставлення до іншої людини, засноване на визнанні законності її потреб та інтересів; виражається в розумінні почуттів і думок іншої людини, наданні моральної підтримки її прагненням і готовності сприяти їх здійсненню. Здатність до співчуття є однією з елементарних і водночас фундаментальних властивостей людини як суспільної істоти. Виникнувши водночас з особистими інтересами та на противагу їм, це соціальне почуття певною мірою обмежувало приватний егоїзм людей, даючи змогу кожному поставити себе на місце іншої людини й побачити в ній собі подібного. Співчуття є важливою формою вияву гуманізму міжособистісних відносин. Співчуття означає участь, співпереживання і при цьому полегшення важких, неприємних почуттів іншої людини. Воно вимагає внутрішнього такту та культури спілкування.

Милосердя – це співчутлива і діяльна любов, яка виражається в готовності допомагати кожному, хто цього потребує, і поширюється на всіх людей, а гранично – на все живе. В понятті “милосердя” поєднуються два аспекти – духовно-емоційний (переживання чужого болю як свого) і конкретно-практичний (порив до реальної допомоги). Без першого милосердя вироджується у холодну філантропію, без другого – в порожню сентиментальність. Джерела милосердя як морального принципу лежать в архаїчній родовій солідарності, яка суворо зобов’язувала ціною будь-яких жертв визволяти з біди родича, проте не “чужих”. Недаремно в англійській мові слова “рід” і “добрий” – однокореневі синоніми: “хто мого роду, вже тому добрий до мене, поза родом же очікувати доброти не доводиться”. Щоправда, родова солідарність може частково поширюватись і на тих, хто перебуває поза колом “своїх”, але якось з ним пов’язаний (обов’язки щодо гостя, виголошене в Новому завіті ставлення до невольників і “пришельців” тощо).

Ні давня мораль регламентованих звичаїв, обов’язків щодо строго обмежених категорій осіб, ні згодом пов’язане з піднесенням цивілізації (наприклад, в античному світі) уявлення про похвальність дотримання міри в розправі над переможеним ворогом – ще не милосердя. Про милосердя слід говорити лише тоді, коли всі бар’єри між “своїми” і “чужими” якщо не в буденній практиці, то в ідеї та в окремих героїчних моральних актах подолані і чуже страждання перестає бути лише предметом холоднуватої поблажливості.

З проповіддю милосердя вперше виступили світові релігії, які вийшли за межі етноцентричного мислення, передусім буддизм і християнство. Буддизм розуміє життя взагалі як страждання, а тому співчуття тлумачить як універсальний принцип ставлення до всього живого. Ідеал буддизму – пустельник, який віддає себе самого на з’їдення, щоб нагодувати голодного лева; його принцип – так званий ахімса (відмова від заподіяння зла, ненасильство); тварини як об’єкти милосердя зрівняні з людьми, як свідчить учення про переселення душ.

Християнство вносить специфічну мотивацію милосердя – особиста любов до Христа, який немовби стає на місце кожного, хто потребує милосердя від Господа. Грецький християнський мислитель і проповідник Іоанн Златоуст говорить, що милосердя набагато дивніше за чудотворство: звершуючи своєю молитвою чудо, людина отримує дар від Бога, що ймовірно, в акті ж милосердя людина має змогу бути діяльною по відношенню до Бога, що неймовірно.

Ідеал милосердя вимагає відмови від будь-якого поділу на “своїх” і “чужих”, зближує навіть тих, хто розведений груповою нетерпимістю. У вітчизняній етичній науці поняття “милосердя” тривалий час не отримувало адекватного осмислення й оцінки, навіть спростовувалося. Поширеною була думка про те, що милосердю немає місця у жорстокій класовій боротьбі. З суспільними ж перетвореннями пов’язувалось уявлення про такий суспільний лад, який не потребує милосердя. Досвід свідчить, що це не так. Навіть при усуненні майнової нерівності залишаються самотність, старість, недуги та інші страждання, що вимагають не лише суспільної турботи, а й делікатного індивідуального милосердя. В сучасних умовах відбувається процес повноправного повернення терміна “милосердя” до лексики нашого суспільства, активізується діяльність, спрямована на конкретну допомогу людям, які потребують милосердя.

Перші кроки після великої перерви робить у нашій країні, зокрема, церковна доброчинність. Однією із специфічних проблем останньої виступає творення добра в атмосфері конфесійної багатоманітності, тоді як значні масштаби невідкладних суспільних проблем вимагають поєднання зусиль. І не лише щодо реалізації конкретних проектів, а й у вихованні у віруючих потреби творити милостиню, яка, за словами історика В. Ключевського, вчить людей любити конкретну людину.

Нині в Україні діє понад 90 місій, значна частина яких поряд з місіонерством проводить конкретні соціальні акції. Численні милосердницькі проекти реалізовують протестанти, католики, православні. Християни віри євангельської, крім інших справ, наполегливо опікуються реабілітацією алкоголіків, наркоманів, євангельські християни-баптисти – хворих на церебральний параліч, православні ченці – психічно хворих. Церква адвентистів сьомого дня відкрила три медичних центри, зібрала 7 центнерів одягу для потерпілих від повені сіл Рівненщини, щодня годує 100 нужденних киян, не рахуючи зусиль волонтерів, які працюють у кожній адвентистській громаді.

Слід зауважити, що християнське милосердя не потребує гучної реклами. Настирливе оприлюднення доброї справи й хизування нею суперечать самим засадам християнства. “Коли твориш милостиню, не сурми перед собою..., – вчив Ісус Христос. – Нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була таємна, і Отець твій, який бачить таємне, віддасть тобі явно”.

http://www.readbookz.com/book/164/4844.html