§1. Основні історичні етапи розвитку вільнодумства. Походження вільнодумства: гносеологічні джерела та соціальні потреби.

Вільнодумство як науково обгрунтоване сприйняття реального світу в його реальності – сталий та неодмінний елемент духовного життя будь-якого суспільства на всіх етапах його розвитку. Елементи наукового світогляду завжди притаманні культурі суспільства, становлять її найбільш реалістичну частину. Наукове вільнодумство впродовж історії пройшло через складну і тривалу еволюцію. Воно змінювалось разом із зміною соціально-економічних відносин у суспільстві, з розвитком наукового знання, накопиченням людством практичного досвіду. Але його незмінною рисою завжди залишалися несприйняття будь-яких догм і метафізичних постулатів, зокрема релігійного змісту, прагнення наукового пояснення всіх природних і суспільних явищ, матеріалістичний погляд на природу і суспільство.

Існують дві групи основоположних причин, що зумовили виникнення і постійне існування вільнодумства. Це причини гносеологічного та соціального характеру.

Гносеологічні джерела та витоки вільнодумства.

I. Наївний реалізм – це сприйняття, розуміння і тлумачення світу таким, яким цей світ постає в наших почуттях; яким ми відчуваємо його на дотик, на смак, бачимо, чуємо – сприймаємо на психофізичному рівні. Оскільки людина через свої органи чуття не сприймає надприродне, то наївний реалізм являє нам світ без богів, дияволів, духів. Наївний реалізм є джерелом первісного, стихійного матеріалізму. Цей же наївний реалізм, сенсуалізм

(лат. “сенсис” – почуваю), є джерелом первісного наївного та стихійного атеїзму.

Хоча вже доведено певну обмеженість і ступінь надійності наївного реалізму, його роль у сприйнятті, розумінні й тлумаченні світу донині дуже значна. Органи почуттів, звичайно, найближчі людині, найбільш звичні їй. Наприклад, ще з часів Коперника люди достовірно знають, що стосовно Землі Сонце стоїть на місці, хоча наївний реалізм свідчить, що Земля нерухома, а Сонце рухоме, воно сходить і заходить. Ми досі поступаємося наївному реалізму і в астрономічних календарях позначаємо “схід”, “захід” Сонця.

Наївний реалізм і в добу науково-технічного прогресу продовжує живити наукове сприйняття світу, яке заперечує богів, дияволів, духів. Ми зовсім не відходимо від істини, коли висловлюємо судження, що нічого надприродного не існує, оскільки ми його не бачимо, не чуємо.

II. Здоровий глузд – більш високе сприйняття дійсності, з елементами аналітичного й раціонального. Навіть коли наукова критика релігії сягає високого рівня теоретичного мислення, спирається на досягнення найновіших наукових відкриттів, вона не може абстрагуватися від здорового глузду. Незвичайне і незвичне в науці та практиці стає зрозумілим і прийнятним для людей, коли воно осягається в межах здорового глузду.

Отже, здоровий глузд – це постійний супутник людського життя, що споконвічно є живильним середовищем вільнодумства: протягом століть він показує суперечність релігійних вірувань перед судом допитливого розуму. Вагома частка і сучасної наукової критики релігії – це критика релігії з позицій здорового глузду. Здоровий глузд – гносеологічне джерело та союзник вільнодумства.

ІІІ. Наукове пізнання дійсності – розкриває дійсний зміст релігійного світогляду, витісняє надприродне з усіх сфер пізнання. Перед науковими доказами звужується сфера впливу релігії, можливості її задовільних відповідей на актуальні питання буття. Інтелектуальну силу наукових стверджень використовує вільнодумство, спирається на них, органічно вміщуючи їх у коло своїх тверджень. Сам висхідний процес розвитку науки збагачує, урізноманітнює потенціал доказовості та сферу поширення вільнодумства.

Соціальні джерела та витоки вільнодумства.

I. Подолання старого, віджитого, консервативного. Суспільству органічно притаманний соціальний прогрес, який, безумовно, не може стояти на місці, тому безперервно розвивається. Застій або регрес – це врешті-решт загибель суспільства, як і будь-якого живого організму. Розвиток по висхідній лінії є неодмінною умовою та нагальною потребою суспільства. Здійснення ж соціального прогресу вимагає реалізації певних вимог,

у межах яких формується необхідність функціонування вільнодумства.

В історії соціально неоднорідних суспільств релігія виступала ідеологічним виправданням, моральною санкцією застійного, звичного порядку речей, який став анахронізмом, перепоною для розвитку нового. Усунути цю перепону, відкрити шлях новому, прогресивному неможливо без девальвації релігійної апологетики. Ці функції знецінювання в суспільній свідомості релігійних санкцій і брало на себе вільнодумство. Отже, якщо існує об’єктивна потреба в руйнуванні освяченого релігією старого, наявна й об’єктивна потреба в існуванні вільнодумства.

II. Адекватне пізнання навколишньої дійсності. Без такого пізнання не може бути і реальних, відповідних назрілим умовам змін у суспільстві. Релігійне ж відображення суспільного буття не адекватно відображає дійсність, а в соціальному плані до того ж на користь панівним верствам. Вільнодумство як одна із соціальних функцій об’єктивно покликане до критичного аналізу релігійних інтерпретацій соціальних проблем.

III. Утвердження нового, прогресивного в суспільстві. Одним із критеріїв соціального прогресу є інтенсивність утвердження в суспільстві нового, передового. У світоглядному плані це нове для соціального прогресу пов’язане і з вільнодумством. Іншими словами, своїм світоглядом відкриває простір розвитку нового, захищає його, є істотним елементом новизни. Отже, вільнодумство виступає і як потреба соціального прогресу, і як його складова частина.

Закономірності розвитку вільнодумства

У процесі свого розвитку вільнодумство пройшло складний історичний шлях. Головною метою його завжди залишалась боротьба з мракобіссям, догматизмом, метафізикою. Головним опонентом вільнодумства завжди була релігія, головним гонителем – офіційна церква і пов’язана з нею державна влада. Вивчення історії становлення вільнодумства дає змогу виявити найбільш загальні та суттєві його закономірності. Вони простежуються як у гносеологічному, так і в соціальному аспектах.

У гносеологічному аспекті вільнодумство в історії людства розвивалося в усі часи і серед усіх народів у певній системі взаємозв’язків, а саме:

I. Як єдиний і цілісний світогляд. У цьому відношенні вільнодумство протилежне релігії, прогресуючий світогляд якої завжди був замкнений будь-якою конфесією. Кожна окрема релігія автономна, відокремлює себе від інших релігій. Вільнодумство ж розвивається історично, в будь-які часи і в різних народів зазнавало впливу історичних обставин й особливостей національних культур. Проте від цього воно ніколи не ставало специфічно

німецьким, китайським чи російським, подібно до того, як закон всесвітнього тяжіння не став англійським від того, що його відкрив англієць Ньютон.

Вільнодумство розвивалося за законами науки. Досягнення і відкриття у різні часи і в різних широтах збагачують одну й ту саму науку, одне й те саме вільнодумство. Таким чином, досягнення вільнодумства в Стародавньому Китаї, Стародавньому Єгипті, Стародавній Греції, Франції, Росії, Україні збагачують одне й те саме вільнодумство, сприймаються вільнодумством.

II. В органічному зв ‘язку з розвитком науки. В окремі ж періоди розвиток науки був за своїм змістом прямим і безпосереднім розвитком вільнодумства. Згадаємо хоча б відкриття М. Коперника, Г. Галілея, Ч. Дарвіна, які у свій час відверто і слушно були визнані вченнями, що суперечать теологічному розумінню світу.

III. Теоретичні основи вільнодумства як типу світогляду розробляються в межах філософських шкіл, а якщо поза ними, – то завжди лише філософськи. В конкретних історичних умовах світоглядні проблеми вільнодумства можуть розроблятись як у школах матеріалізму, так і в школах ідеалізму.

Наприклад, можна згадати хоча б плідний розвиток світогляд них проблем філософами-ідеалістами Д. Юмом, І. Кантом, Г. Гегелем та ін.

Розвиток вільнодумства став можливим і в матеріалізмі, і в ідеалізмі тому, що релігія і філософія – це окремі і певною мірою альтернативні форми суспільної свідомості. Релігія закликає до непохитної віри, філософія прагне доказів, апелює до розуму. Характерною рисою вільнодумства, що склалося на основі матеріалістичної філософії, є повне заперечення релігії. Матеріалізм за своїм змістом, типом світогляду, методологією розуміння і тлумачення світу збігається, а нерідко й ототожнюється з вільнодумством.

У соціальному аспекті розвиток вільнодумства має такі закономірності:

I. Органічний зв’язок вільнодумства з інтересами прогресивних верств суспільства. Для прогресивних суспільних сил вільнодумство, критика релігії були могутньою зброєю в боротьбі за торжество прогресу, проти відживаючих суспільних порядків, інституцій і традицій. Через це вільнодумство завжди було об’єктом критики з боку суспільних сил, що сходять з історичної арени.

Наприклад, коли молодий клас буржуазії, як історично прогресивний, ішов на завоювання політичної влади, на повалення феодального ладу, в його ідейному арсеналі було і вільнодумство. Згадаємо блискучу плеяду французьких філософів XVIII ст. – П. Гольбаха, Д. Дідро, Ж. Ламетрі, Ж. Д’Аламбера, Ж. Нежона та інших, ідейні погляди яких виражали докорінні інтереси буржуазії, її історичне покликання. Конституюючись у панівний клас, наростивши свою економічну міць, буржуазія згодом ужила заходів щодо нейтралізації вільнодумства, послаблення його впливу в суспільному житті.

II. Неухильне збагачення змісту й зростання соціокультурної ролі вільнодумства у ході соціального та культурного прогресу. Виникнувши на початку історії і потім склавшись в опозиційну щодо релігії течію, вільнодумство відіграло значну роль у долях людства.

Соціально-історична значущість вільнодумства простежується в багатьох аспектах. Головні з них такі:

І. Вільнодумство – перший, а згодом основний і постійний евристичний принцип наукового пізнання.

У науці існує кілька принципів, які, хоча і не доведені вичерпно, приймаються за абсолютну істину і виявляються ефективним засобом у процесі наукових досліджень. Такі принципи мають назву евристичних (від грец. “еврика” – знайшов, “відомий вигук Архімеда після відкриття ним закону дії рідини на занурене в неї тіло”). Евристичними принципами є, наприклад, постулати Евкліда, закон збереження, так зване “лезо Окка-ма”, тощо.

Вільнодумство збагатило науку головним її принципом, а саме недопущенням існування надприродного у явищі, яке вивчається. Завдання науки – пояснити світ, усе існуюче в ньому природними причинами. І розвиток науки – це по суті некерований ланцюг доказів евристичного принципу, згідно з яким у певному вивченому наукою явищі немає нічого надприродного. Лише виходячи із висловленого вільнодумством переконання про неіснування богів, дияволів, духів, наука в змозі прийти до дійсно наукових результатів.

II. Вільнодумство – наслідок наукового подвигу і геніального здогаду. Ще на світанку людської культури, а потім і в епоху неподільного панування релігії в духовній культурі суспільства вільнодумці вели полеміку з теологами, говорили про відсутність богів, дияволів, духів, заперечували чудеса, стверджуючи, що все у світі відбувається за законами природи.

Для подібних тверджень вільнодумці того часу мали досить вузьку базу доказових підстав. Зробити правильні наукові висновки за обмеженою кількістю і якістю достовірних даних можна було лише в результаті наукових передбачень, часто – геніальних здогадів. Вільнодумці випереджали розвиток науки на багато століть, їх твердження стали неспростовними науковими фактами лише внаслідок майбутніх відкриттів.

ІІІ. Вільнодумство – прояв чесності і громадської мужності. Впродовж століть вільнодумство як переконання вимагало від його носіїв прояву високих людських якостей, у тому числі стійкості й чесності. Вільнодумці чесно говорили про світ те, що бачили в ньому, що в ньому справді існує. У період панування релігійного світогляду в суспільній свідомості для відкритої заяви своїх поглядів від вільнодумців вимагалася ще й неабияка особиста мужність. Сократ, Гіпатія, Уріель Акоста, Джордано Бруно і багато інших поплатилися життям за публічне виявлення переконань, що йшли всупереч з релігійним ученням.

http://www.readbookz.com/book/164/4823.html