§2. Свобода совісті в історії України

Гуманістичні ідеї мислителів Західної Європи істотно вплинули на формування та поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на терені України. Як справедливо зауважував В. В. Вернадський, “національна самосвідомість українців розвивалась на грунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготінь і нашарувань, що пов’язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму”.

Візантійські історики свідчили, що наші давні предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської взаємодопомоги. Вони над усе цінували свободу і нікому не давали змоги нав’язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи їх змушувала бути терпимими, поважати почуття людської гідності навіть у рабів. Відомо, що кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх богів, свої особливості в традиціях та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості, зверхності у ставленні до богів інших племен, які входили до союзу. В дохристиянські часи в Київській Русі ставлення до іновірців було певною мірою доброзичливим, толерантним. Свідченням цього є факт діяльності громад християн на теренах Київської Русі ще далеко до офіційного прийняття християнства.

Торговельні та інші зв’язки з народами-сусідами давали змогу нашим предкам ознайомитися з різними віруваннями, що також сприяло формуванню віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприйняли візантійської ортодоксії, вони, як зауважував М. Грушевський, “зісталися на завсігда” при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль. Не сприйняло “українське населення” і проповіді грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиримості й нетолерантності, яка їх супроводжувала.

Теодосій Грек (грецький місіонер), який жив і працював у Києві в XII ст., дорікає киянам за те, що “вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні ріжниці та позволяють собі такі вислови, що “і сю віру і ту Бог дав””. Феодосій Печерський, як ревнитель православної віри, в своєму посланні-зверненні до князя Київського писав: “Ти, чадо безупинно хвали свою віру..., одначе, будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих..., буде це єретик чи латинян, всякого помилуй і вирятуй від біди...”. Ці приклади також засвідчують, що наші далекі предки усвідомлювали і шанували принцип віротерпимості.

Загальна атмосфера толерантності, віротерпимості, яка мала місце в Київській Русі, була не лише передумовою вільного розвою на її теренах релігійного розмаїття, а й сама віротерпимість, як соціально-психологічний феномен, живилася, закріплювалася множинністю співіснуючих релігійних напрямів.

Дух релігійної нетерпимості, навіть при переході українського православ’я під юрисдикцію Московської патріархії, був дуже слабо виражений в Україні. Адже саме тут знаходили притулок старообрядці, прихильники раціоналістичних і містичних сект, які зросли на ґрунті російського православ’я, представники різних єретичних рухів, вигнанці за віру. Саме в Україні започаткували свої общини протестантські віросповідання. У посланні константинопольського Патріарха Іосафа митрополиту Макарію (1561 р.) зазначалося, що “люторське вчення” розбестило Малу Росію”.

Український вчений, церковний діяч І. Огієнко, який глибоко вивчав історію, культуру, релігію, складові менталітету українського народу, твердив, що “український нарід і українське духовенство завжди ставилось терпимо до всіх іновірців та чужинців і ніколи не виявляли до них збільшеної нетерпимості”. Безперечно, цьому слугувало й те, що природна терпимість українців як своєрідна іпостась їхнього характеру підсилювалася культурно-гуманістичними впливами Західної Європи. Україна, як відомо, перебувала в “силовому полі” європейських реформаційних рухів.

“Український корабель, – як слушно зауважив М. Грушевський, – плив повними вітрилами під вітром Реформації”. На “протестантський фермент” впливів на православних віруючих в Україні звернув увагу відомий український філософ, дослідник проблем віротерпимості, свободи совісті М. Драгоманов. Українські релігієзнавці, зокрема М. Грушевський, зазначали, що саме Реформація запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті.

Значний вплив на поширення в Україні ідей свободи релігійної совісті, віротерпимості здійснили ащіани, общини яких активно діяли в багатьох регіонах України (Волинь, Поділля, Київщина). Тут працювало понад 150 соціанських шкіл, інших навчальних закладів. Відомі були в Україні і повчання Феодосія Косого, який був тісно пов’язаний із соціанами і проповідував “рівність народів і вір”, обстоював принципи релігійної свободи.

Зв’язки із Західною Європою, поширення протестантизму на українські землі, гоніння, яких зазнавала Українська православна церква з боку Польщі, спроби окатоличення українців, релігійна нетерпимість, яка насаджувалася російською державною православною церквою, все це, у своїй сукупності сприяло тому, що ідеї свободи релігії, свободи совісті знаходили в Україні благодатний грунт.

У Російській імперії, до складу якої входила більша частина території України, майже до 1917 р. не було свободи релігії, свободи віросповідань. Хоча “Звід законів Російської імперії” і проголошував “свободу віросповідань”, однак на практиці реалізовувався чітко дозований і диференційований принцип віротерпимості. Існувала чітка градація релігій, їх прав і можливостей, а відтак і віруючих. Невіросповідний стан чи атеїзм взагалі державою не визнавався. В основу церковної політики царизму було покладено православний конфесіоналізм. Православна віра конституювалася як панівна, а православна церква була державною. Інші віросповідання були лише “терпимими” чи гонимими. Релігійне інакомислення – старовірство, сектантство – жорстоко переслідувалося. До 1905 р. переміна релігійної належності, вихід з “панівного віросповідання” розглядалися як кримінальний злочин.

Саме в умовах такого “духовного, державно-церковного тоталітаризму” в Російській імперії передові мислителі проповідували ідеї свободи релігії, свободи совісті, вели боротьбу за їх практичне втілення. Поміж них – керівники декабристів, товариства яких діяли в Україні, а саме в Тульчині, Василькові, письменники, філософи: М. І. Новиков, Д. І. Фонвізін, О. М. Радищев, О. І. Герцен, М. П. Огарьов, М. Г. Чернишевський, В. Г. Бєлінський, М. О. Булгаков, М. О. Бердяев та інші.

Активну боротьбу за свободу релігії як “першоелемента будь-якого здорового церковного, державного і суспільного життя” вели старообрядці, які, пройшовши через страшні гоніння, приниження, вимагали свободи совісті не лише для себе, а й для інших віросповідань.

В Україні ідеї свободи релігії, віротерпимості пропагували, обстоювали: український філософ Г. С Сковорода, який розглядав свободу взагалі й свободу релігії, зокрема як запоруку розвою людських здібностей, як “ідеал вільномислячої, внутрішньо незалежної, відповідальної людини”; Т. Г. Шевченко та значна частина кирило-мефодіївців, зокрема М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов. Останній, як глибоко обізнаний із західноєвропейськими ідеями свободи релігії, свободи совісті, чимало зробив для їх пропаганди. Ним були підготовлені аналітичні праці: “З історії відносин між церквою і державою в Західній Європі”, “Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XV–XVII ст.”, “Про волю віри” тощо.

Розкриваючи сутність ідеї свободи совісті, М. П. Драгоманов твердив, що це означає “не тільки кожному вільно триматись якої хоче віри і церкви, або й не триматися ніякої, але жоден уряд не може видавати із скарбу, зібраного із спільних податків, жодної плати, або помочі ніякому духовенству, або церкві – а кожне духовенство і церква має утримуватися тільки на вільні дари своїх вірних. Це зветься повним відокремленням церкви од держави”.

Вагомий внесок у популяризацію ідей свободи совісті, віросповідання здійснили І. Я. Франко, а згодом М. С. Грушевський, який наголошував, що “церква має бути відділена від держави, духовенство таким чином виходить з-під усяких формальних впливів її й перестає бути державним урядовцем тої чи іншої релігії...”.

Боротьба за свободу релігії, свободу совісті, яка відбувалася в Росії, мала свою специфіку, вона була взаємопов’язана з боротьбою, спрямованою на ліквідацію монархії, союзу держави та православної церкви. Революційні події 1905 р. змусили царський уряд розпочати роботу над новою редакцією законів, що стосувалися проблем свободи релігії. 17 квітня 1905 р. був виданий указ “Про зміцнення основ віротерпимості”, який певною мірою зменшив релігійні утиски, проте не ліквідував їх основи. Проблеми релігійної свободи, реформи віросповідної політики активно обговорювалися на засіданнях Державної Думи Росії чотирьох скликань, вносилося чимало проектів з цих питань, однак вони так і не були прийняті. Росія продовжувала жити без юридично гарантованої свободи совісті.

Тільки після лютого 1917 р. Тимчасовим урядом було прийнято ряд постанов, декретів, які скасовували віросповідні обмеження. У липні 1917 р. був опублікований закон “Про свободу совісті”, в якому остання розглядалася як свобода віросповідань, як віротерпимість. Були відмінені найбільш одіозні норми законів Російської імперії з релігійних питань. Терпимі й гонимі віросповідні напрями одержали широкі права. Однак держава, як і раніше, тримала під контролем діяльність релігійних організацій. Принцип “позаконфесійності держави”, як і сама цілісна віросповідна реформа, не були доведені до логічного завершення.

Після Жовтневого перевороту перші декрети радянської влади суттєво змінили становище релігійних організацій. Декрет “Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства” (“Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”) від 23 січня 1918 р. створив правове поле для реалізації принципів свободи совісті. Церква була відділена від держави, а школа від церкви. Набула чинності світська система освіти. Кожен громадянин одержав можливість вільно вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, бути невіруючим, атеїстом. Усі віросповідання одержали рівні права. Заборонялося прийняття будь-яких місцевих законів, постанов, які б утруднювали чи обмежували право на свободу совісті, свободу церкви. Релігія була оголошена справою совісті кожної окремої людини. Наприкінці 1922 р. Україна, знаходячись у “силовому революційному полі” Росії, формально залишалася самостійною державою. У сфері державно-церковних відносин, декларації й реалізації принципів свободи совісті, свободи релігії Україну не обминули процеси, які відбувалися в Росії. Зі створенням Української Народної Республіки її Генеральний Секретаріат прийняв резолюцію, яка визнавала релігію приватною справою кожного громадянина. Уряд УНР не визнавав і не створював жодних установ у справах релігії та церкви. Більш активну політику щодо церкви провадив уряд П. П. Скоропадського, а з його падінням – Директорія УНР, що взяли напрям на фактичне створення національної церкви. В законі “Про тимчасовий державний устрій України” (1918 р.), а згодом у декреті УНР “Про віру” (1919 р.) було проголошено свободу віровизнання і зазначено, що “...верховна влада в УНР не може сповідувати іншої віри, крім православної”. Згідно з декретом Директорії Українську православну церкву мав очолити Синод, який призначався урядом. Рішення Синоду, його постанови ставали чинними лише після затвердження їх урядом. Усю церковну владу Директорія брала на своє утримання. Цей декрет був сприйнятий у світському та значною мірою в релігійному середовищі (зокрема, протестантськими організаціями) як порушення принципів свободи совісті. Він практично не був реалізований.

Зі встановленням в Україні радянської влади були продубльовані основні декрети, конституційні положення про свободу совісті, що були прийняті в Росії, а з 1922 р. і в СРСР: Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (1918 р.), Конституція України (1919 р., ст. 23), Конституція Української РСР (1929 р., ст. 5,8), Конституція України (1937 р., ст. 104; 1978 р., ст. 50).

Упродовж семи десятиліть (за незначним винятком 1917– 1927 рр.) демократичні за своїм змістом принципи свободи совісті в умовах тоталітарної системи, ідеологічної індоктринації, активної боротьби Комуністичної партії проти релігії та церкви залишилися лише деклараціями; на практиці свобода совісті, свобода віросповідань, і особливо, свобода церкви, повністю обмежувалися.

Законодавчі акти, зокрема законодавство про культи від 8 квітня 1929 р., були дискримінаційними щодо релігійних організацій. Наприкінці 20-х років масового характеру набули адміністрування щодо релігійних організацій і віруючих, процеси форсування “ліквідації релігії”, репресії стосовно служителів культу, закриття церков. За період 1918–1936 рр. відбулося різке зменшення культових приміщень порівняно з дореволюційним періодом: в СРСР їхня кількість становила лише 28,5 %, а в Україні – 9 %. Ці процеси продовжувалися і в подальші періоди історії радянської доби. Суперечності між конституційними гарантіями свободи совісті й практикою їх реалізації продовжували поглиблюватися.

http://www.readbookz.com/book/164/4848.html