§5. Сучасний стан релігійності і не релігійності в Україні

Неупереджений аналіз нинішнього стану релігійності і нерелігійності в Україні вимагає подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.

Перила з них стосується недалекого минулого. її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, за соціологічним опитуванням близько 80 %, становили невіруючі. Хоча й неоднорідним видавався їх склад, однак спільним визнавалося теоретичне та практичне неприйняття релігії, відсутність віри в надприродне, неналежність до жодної з церковних структур.

Друга з названих ілюзій породжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що ця ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної держави загальним інтересом до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів тощо.

Обидві з наведених концепцій тяжіють до крайнощів. Уявлення про надмірну поширеність релігії чи атеїзму неадекватно відбивають дійсність, схильні видавати бажане за здійсненне.

У категоричності суджень виявляється спрощене розуміння складних феноменів суспільного життя – релігії і вільнодумства, їх справжнього змісту, впливу на життєві процеси, врешті-решт того, що і релігія, і вільнодумство – об’єктивні реальності, викликані цілим комплексом причин.

Поза увагою прихильників крайніх суджень залишається й те, що релігія і вільнодумство – це не лише протилежності, вони становлять і певну єдність: у священних книгах релігій, у релігійних ученнях є моменти, які сприймаються і витлумачуються вільнодумно і навіть атеїстично, а сам атеїзм за певних умов може набувати релігійної подоби. До того ж релігію і вільнодумство, релігію й атеїзм слід розглядати не лише під кутом зору вічного протистояння, гострої чи поміркованої конфронтації. Тут треба бачити і своєрідний чинник, який стимулює рух думки, пошук нових доказів, розгорнутої аргументації, змагання інтелектуальних засад, основоположних принципів, світоглядних орієнтацій, загалом як один із чинників суспільного процесу.

Попри крайнощі, до яких вдаються обидві концепції, в них наявний момент істини. Справді, після 1917 р. церква втратила колишнє привілейоване становище в суспільстві, релігія позбулася статусу панівної ідеології та переважаючої форми духовного життя народу. Зменшилися матеріальні й духовні можливості її впливу на людей. Кілька поколінь формувалися поза духовним контактом з релігією і церквою. Цей процес відбувався не самопливом, а під цілеспрямованим тиском держави та ідеології правлячої партії, які сприймали релігію й церкву як суспільний атавізм, шкідливий пережиток минулих епох. Місце інтелектуальних змагань духовних потенціалів релігії і вільнодумства посів державний атеїзм; свобода дискусій поступово витіснялася державним примусом, обов’язковим світоглядом; мережа релігійних організацій і культових споруд насильницьки звужувалася неправомірними діями силових структур влади і прямими актами вандалізму.

Справедливо й те, що за царату в різних верствах суспільства було чимало людей з критичним ставленням до релігії й церкви, свідомим неприйняттям їхньої системи цінностей. Твердження церкви про тотальну релігійність населення було таким самим ідеологічним міфом, ідеологічною неадекватністю, як пізніші твердження про масовість атеїзму. Реальністю було всевладдя державної церкви, освячене давністю православ’я і його фундаментальним значенням як однієї з підвалин державності – у свій час і засилля державного атеїзму – в інший час. Тут і там різко виражені ідеологічна нетолерантність, прагнення до монополізації істини, рішуче неприйняття світоглядного плюралізму.

Яким же є нинішній стан релігійності та нерелігійності в Україні? На це запитання намагалися відповісти статистичними даними, оскільки законодавство забороняло будь-які згадки в офіційних документах про ставлення до релігії, відомості про це збирали соціологи. їхні дані відбивали з певною вірогідністю рівень існуючої релігійності, хоча статистика соціологів також зазнавала впливу пануючих ідеологічних установок.

Однак можна зазначити, що релігійність в Україні досить різноманітна. Діють понад 70 різних конфесій, кожна з них спирається на певний контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн-баптистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні. Розгорнута мережа монастирів, духовних навчальних закладів для кадрового забезпечення діяльності церкви, релігійної освіти віруючих. Набули поширення місіонерська та проповідницька діяльність духовенства, воно має вільний вихід на засоби масової інформації. В Україні проповідницьку діяльність ведуть різні зарубіжні релігійні місії.

Пожвавлення діяльності церкви, насичення ринку релігійною літературою, масовість церковних свят і обрядів, звернення до релігії, її цінностей багатьох співвітчизників, відбудова храмів – це констатації, що притаманні сьогоднішньому релігійному життю. На тлі бурхливого перебігу релігійних процесів примовк голос атеїзму, дискредитований в очах громадськості своїм служінням тоталітарній державі й партійним структурам.

Однак наявність різноманітних релігійних конфесій і активізація діяльності церкви ще не розкривають певною мірою рівня релігійності. Повнішу картину дають матеріали соціологічних досліджень, проведених останнім часом у різних областях України і в Києві. За даними Інституту філософії НАН України, рівень релігійності населення в Україні становить близько 44,6 %. За результатами, що отримала редакція “Голосу Америки”, яка провела опитування серед населення Києва у віці до 50 років, рівень релігійності становить близько 43,1 %. Ці показники певною мірою правильно відображають частку релігійного населення у нашому суспільстві.

Релігійність – явище складне. Вимірюється воно не тільки кількісними, а й якісними показниками, що вказують на форми прояву релігійності, які у різних людей неоднакові. До форм релігійності належать дотримання догматичних принципів церкви, різні вірування, культові дії та обряди, релігійні свята тощо. Серед віруючих, як засвідчують матеріали соціологічних досліджень, найпоширеніші побутова релігійність, культова практика, показне обрядовірство. Слід погодитися з думкою професора А. М. Колодного, який дає характеристику релігійності українського етносу, наголошуючи на таких її рисах, як пантеїзм, натуралізм, двовір’я та обрядовірство. Яскравим підтвердженням цього є уявлення віруючих про Бога, оскільки це домінанта релігійності.

За даними соціологічного опитування, уявлення віруючих про Бога таке:

– 12,0 /о уявляють Бога в образі Трійці;

– 14,4 % уявляють Бога в образі людини;

– 16,3 /о вважають, що Бог – це Святий Дух;

– 22,3 % вважають, що Бог – це надприродна сила;

– 35,0 % не можуть уявити образ Бога.

Наведені дані свідчать, що уявлення віруючих про Бога не збігається з ортодоксальним трактуванням, воно розмите. Досить багато серед опитуваних таких, що ототожнюють Бога з природою, надприродною силою, совістю, любов’ю тощо. Подібні зміни зумовлені об’єктивними і суб’єктивними чинниками, передусім впливом на свідомість людей науково-технічного прогресу, зростанням освітнього і• культурного рівня населення, зокрема віруючих.

Нині релігійність, зокрема в Україні, проявляється не стільки на рівні світоглядному в поясненні картини світу, скільки на рівні задоволення духовних і моральних потреб людини, у дотриманні сімейно-побутових традицій, релігійному спілкуванні, відході від життєвих колізій і побутових потреб, поясненні сенсу та цінності життя. Релігія вказує віруючим шлях до спасіння, закликає до спокутування гріхів і терпіння, дає надію на райське блаженство після смерті. Крім того, вона пояснює явища суспільного життя. Нерелігійний чинник у релігії, як твердять деякі вчені, посідає 60 %.

Пояснюючи зміщення, що відбуваються в релігійній свідомості, можна виділити основні закономірності еволюції релігії у сучасних умовах.

По-перше, релігія вдало пристосовується до соціальних умов, які змінюються. Релігія є такою формою суспільної свідомості, що здатна наповнюватися конкретно-історичним змістом, а це дає їй можливість вжитися в нову ситуацію і вийти з кризи без великих втрат.

По-друге, релігія здатна асимілювати світські елементи культури, переосмислювати їх і підпорядковувати своїм потребам. Релігійний комплекс завжди містить і нерелігійні елементи – філософські, політичні, правові, моральні, естетичні тощо. Одними міфами й чудесами церква нині не може приваблювати людей. Елементи світської культури у цій справі вона використовує досить вдало.

По-третє, для еволюції релігії основною тенденцією є синкретизм. Відбувається злиття різних ідей, накладання одна на одну й утворення на цій основі нових різновидів релігії. Наприклад, синкретизм візантійського християнства зі старослов’янськими родоплемінними культами привів до утворення “руського” православ’я, а злиття основних принципів християнства з містицизмом східних релігій – до появи сучасних неорелігій. Синкретизм обумовлює плюралізм релігійної свідомості сьогодення.

Перехідний етап – це поступова структуризація суспільства, пошук кожним громадянином свого місця в економічній, соціальній, культурній, духовній сферах, це реалізація себе як індивіда. Це простування до таких суспільних порядків, за яких особистість має безперешкодне право і реальну можливість бути сама собою – віруючим, невіруючим чи атеїстом. Сама кристалізація світоглядних позицій має здійснитись як внутрішній вибір людини, її совісті.

Цей вибір відбувається й нині, проте він значно деформований тяжкою кризою усіх суспільних сфер, ідеологій, соціальною невпевненістю, гнітом елементарних життєвих потреб, потрясінням чорнобильської катастрофи, екологічними лихами і безліччю інших проблем. Чи треба дивуватися, що в часи грізних випробувань, які випали на долю нинішнього покоління, багато людей звернули свої погляди до релігії? В її вікових устоях вони прагнуть знайти опору теперішньому хиткому становищу.

Визрівання цивілізованого суспільства, подолання нинішніх суперечностей сприятиме й формуванню розмаїтих світоглядів, їх вільного становлення під впливом традицій, оточення, виховання, внутрішньої культури, прилучення до національних і світових культурних надбань.

Суспільство, яке формується, нестиме в собі досвід попередніх епох і поколінь. Демократична, правова, освічена спільнота не може допустити тоталітаризму в царині духу – чи це буде засилля релігії, чи засилля атеїзму під патронатом держави. Найвищою цінністю цього суспільства стане людська особистість з широким спектром прав та обов’язків, у тому числі з вільним і свідомим вибором свого ставлення до релігії та атеїзму.