§1. Історія автокефалії в Україні.

Автокефалія (від грец. “авто” сам і “кефалі” – голова) – самоврядування, адміністративна незалежність певної православної церкви. Автокефалія водночас є ознакою національної церкви, її підтримки ідей національної незалежності і національно-визвольних змагань. Внаслідок цього автокефальна церква часто зазнавала переслідувань з боку колоніальної влади в разі поневоленого стану нації, яка складала духовну паству автокефальної церкви. Перші автокефальні церкви – Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська – виникли в IV ст. внаслідок відособлення патріархій і митрополій Візантії. Це було зумовлено намаганням здобути незалежність від імператорської та церковної влади, зосередженої в руках константинопольського патріарха.

Церква Київської Русі після прийняття християнства підпорядковувалася константинопольському патріархові, який призначав митрополитів. Київський митрополит був офіційним главою Київської митрополії та всіх православних церков на Русі. В 1051 р. за князювання Ярослава Мудрого собор єпископів у Києві обрав на митрополичу кафедру киянина Іларіона. З метою розширення прав Київської митрополії і поступового звільнення її з-під опіки константинопольського патріарха Ярослав домагається у 1072 р. канонізації своїх братів – Бориса та Гліба. Повторну спробу проголосити автокефалію Київської митрополії було здійснено за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р. Тоді собор єпископів обрав на митрополичу кафедру князівського ставленика Климента Смолятича. Але всі спроби церкви здобути автокефалію були невдалими. Після татаро-монгольської навали 1237–1240 рр. кафедра митрополитів київських формально продовжувала залишатись у сплюндрованому Києві, але фактичним місцем перебування їх став спочатку Володимир (1299 р.), а потім Москва (1325 р.). Оскільки західні та південно-західні руські землі опинилися у політичній залежності від Великого князівства Литовського, на початку XIV ст. створюється Литовська митрополія. У 1354 р. константинопольський патріарх висвячує двох митрополитів: Алексія з титулом “Київський і всія Русі” (з центром у Москві) і Романа – на митрополита Литовського, до юрисдикції якого входили землі Білорусі та України. Спроба митрополита Романа утвердитися в Києві не вдалася. У 1363 р. князь Ольгерд домігся відновлення Київської митрополії. 1380 р. митрополит Київський Кипріан на запрошення Дмитрія Донського переїздить до Москви, яка стає загальноруським релігійним центром.

Намагання великих князів литовських відокремити православну церкву від впливу Москви призвело до фактичного поділу Київської митрополії у 1458 р. на Литовську (Київську) та Московську. Напередодні без згоди Константинополя на Київську митрополію обрано митрополита Йону. Він був останнім, хто мав титул митрополита “Київського і всія Русі”. Цю дату вважають початком автокефалії Руської православної церкви (РПЦ). Константинопольський патріарх 1459 р. висвячує на митрополита Київського Григорія Болгарина. В 1587 р. в Росії було встановлено патріаршество. Після Брестської унії 1596 р. польський уряд поставив православну церкву на українських землях фактично поза законом.

У 1620 р. православна ієрархія в Україні була відновлена єрусалимським патріархом Феофаном за допомогою братств і запорозького козацтва. Митрополитом Київським обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря, ректора Київської братської школи Іова Борецького.