§3. Вільнодумство в системі духовної культури

Вільнодумство як світогляд слід розглядати закономірним продуктом світової культури, її невід’ємним, органічним компонентом. Джерела вільнодумства сягають у сиву давнину, в культуру Стародавніх Індії і Китаю, античної Греції і Риму. Яскравими постатями вільнодумства, борців проти духовної деспотії церкви представлені епохи Відродження, Реформації, Просвітительства. Правомірно вважати значним внесок української культури у вільнодумство східноєвропейських культур.

Вільнодумство, поза сумнівом, є вагомим культурним надбанням. . Цей напрям суспільної думки поряд з релігією справляє позитивний вплив на всі форми суспільної свідомості та на культурно-історичний процес загалом. Завдяки внутрішньому органічному зв’язку з природничо-науковими й гуманітарними знаннями вільнодумство як форма світогляду вимагає від людини високого культурного рівня, піднесення над буденною свідомістю, бачення світу у філософському аспекті, на рівні сучасної науки і культури. Культура посилює в людині потяг до знань, розширює її світогляд, вчить аналізувати й зіставляти факти, критично мислити. Так виникає здатність свідомо ставитися до релігійних переконань (власних і чужих), традицій, заінтересованість у досягненні цілісності світогляду, основаного на фундаменті наукових принципів.

Проте культура не забезпечує автоматичного осягнення змісту вільнодумства. Людина у буденному житті стикається з багатоманітними явищами культури – новими та старими, прогресивними й негативними. Навколишня природа постає перед людиною як складний конгломерат суперечливих явищ. Тому й суперечливим є вплив на неї культури: з її допомогою особа може засвоювати істини вільнодумства; через культуру вона може опановувати і релігійні уявлення. Справа у змісті, рівні, світоглядних якостях культури, з якою стикається особа. Вільнодумством просякнута сучасна світська культура, в межах якої виявляються релігійні впливи, знання і способи діяльності, що їх приносить ця культура.

Лише освіти для утвердження наукових переконань недостатньо. Сучасна світська культура вимагає не просто освіченості. Освіченість і культура близькі, але не тотожні. Висока культурність передбачає глибоке опанування особою не лише досягнень науки, а й знань у галузі політики, права, моралі, фізичної культури, відповідну організацію дозвілля, побуту. Саме такий рівень культури необхідний для формування духовності особи. Самі по собі знання не виключають релігійності. Серед віруючих чимало людей, які багато читають, знають іноземні мови, класичне і сучасне мистецтво, беруть участь у художній творчості.

Підвищення культурного рівня віруючих – об’єктивний процес, який супроводжується зростанням культури всіх соціально-демографічних груп населення. Ці соціально-культурні зміни сприяють засвоєнню віруючими духовних цінностей наукового світогляду.

Наше суспільство переживає нині етап духовного відродження. Це – непростий і тривалий процес. Він вимагає пробудження істинно людського, творчого ставлення до життя, ініціативності, свідомої участі в оновленні суспільства. Віруючі і невіруючі різняться за рівнем якості засвоєних світоглядних знань. Лише наукові знання здатні надати об’єктивне світоглядне спрямування набутій людиною інформації.

Мета сучасної світської культури – створення умов для духовного розвитку людини. З цим збігається мета демократичного суспільства – розкриття духовних можливостей людини, її творчих начал, що взаємопов’язане з процесом поглибленої гуманізації людських відносин.

Сьогодні актуальною є проблема підвищення культури спілкування між людьми. Воно з необхідністю містить різноманітність інтересів індивіда. Культура спілкування вимагає динамічності, терпимості до думки іншої людини, розбіжностей у поглядах, необхідності знаходження компромісів і взаєморозуміння. Культура спілкування також містить культуру полеміки, навички дискусій. Сучасна світська культура утверджує гуманістичний принцип: “людина – творець культури”. Під її впливом пробуджуються творчі начала в людині, які закономірно ведуть до зміцнення світоглядних позицій.

http://www.readbookz.com/book/164/4840.html

РОЗДІЛ XVI. МОРАЛЬ І РЕЛІГІЯ