§3. Діяльність угкц в Україні.

Серед уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних і матеріальних умовах, уже на початку XIX ст. з’являються освічені й енергійні особистості, які думали не лише про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні. Вони намагалися сприяти піднесенню народної освіти, національної культури (митрополит А. Шептицький, “Руська трійця” (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), митрополит Левицький, канонік І. Могильницький).

Безумовно, наймогутнішою постаттю в історії Української греко-католицької церкви був митрополит Андрей Шептицький, який очолював її 44 роки (1901–1944 рр.). He тільки українські, а й зарубіжні дослідники оцінюють митрополита А. Шептицького як діяча, що “вимагав підпорядкувати національне питання церковним інтересам”, який має великі заслуги у зміцненні українських шкіл у Галичині, турбувався про утворення українського університету, був патроном української культури. Його міжнародний престиж ще більше зріс після того, як він був заарештований і висланий царським урядом Росії під час окупації Галичини в 1914 р.

Релігійно-церковна діяльність митрополита А. Шептицького була спрямована на розширення сфери впливу греко-католицької церкви. Він невпинно повторював, що роль греко-католицької церкви в Україні є особливою, бо саме через цю церкву має бути покладено початок з’єднанню Заходу та Сходу. Ця ідея екуменізму в задумах і планах митрополита Шептицького зводилася передусім до активної “унійної акції” з боку греко-католицької церкви щодо православної, навіть протестантських релігійних течій. Митрополит розумів складність і труднощі в здійсненні ідеї екуменізму. Слід звернути увагу саме на ідею екуменізму, яку обстоював А. Шептицький як єдиний засіб оздоровлення духовного стану українського народу та примирення, зближення церков, а не їх унію. Митрополит А. Шептицький, як і великий православний митрополит Київський Петро Могила, розумів нагальну потребу в примиренні православних і греко-католиків.

1 листопада 1944 р. митрополит А. Шептицький помер. Греко-католицька церква опинилася в дуже складному становищі. У квітні 1945 р. майже вся її вища ієрархія – И. Сліпий (після смерті митрополита А. Шептицького очолював греко-католицьку церкву), єпископи М. Чарнецький, Н. Будка, Г. Хомишин, І. Лятишевський – була репресована за, як це практикувалося в сталінські часи, трафаретним звинуваченням у “зраді Батьківщини”. Було заарештовано сотні священиків, ченців греко-католицької церкви.

В умовах тоталітарного терору і страху більшовицька влада організувала Львівський собор греко-католицької церкви в березні 1946 р. Рішення цього собору, безумовно, були відпрацьовані та узгоджені заздалегідь і не лише в церковних колах, а й у державних інстанціях. Собор вирішив скасувати постанови уніатського Берестейського собору 1596 р., ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і повернутися до православної віри та до Руської православної церкви.

До складу Львівського собору греко-католицької церкви 1946 р. увійшли два єпископи – Михаїл (Мельник) Дрогобицький і Самбірський та Антоній (Пельвецький) Станіславський і Коломийський, які були висвячені на православних єпископів вже у Володимирському соборі в Києві. На соборі присутніми були 214 священиків, деканів і представників кліру всіх трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян, які майже одноголосно проголосували за всі його постанови.

Отже, із загального числа 1270 священиків усієї греко-католицької церкви західних областей України в соборі брали участь лише 214, які (це було заявлено на соборі) виступали від імені 997 священиків, що подали особисті заяви про бажання вийти з унії та возз’єднатися з Православною церквою.

До цього потрібно додати довідку про стан греко-католицької церкви на той час. За даними 1943 р., у ній було (з урахуванням Мукачівської і Пряшівської єпархії та Лемківської апостольської адміністратури) 4488 церков і каплиць, 203 монастирі, богословська академія, 5 духовних семінарій, 2987 священиків, 1610 монахів і монахинь, 540 богословів, 35 видавництв.

Львівський собор 1946 р. – це не лише трагічна віха в історії греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської митрополії тоталітарним режимом була відведена роль могильника іншої церкви.

За даними Львівського собору, 22 відсотки греко-католицького духовенства не погодилися перейти в православну церкву. їх, звичайно, було значно більше, навіть серед тих делегатів собору, які змушені були піднімати формально руку, голосуючи за його рішення. Безумовно, в правовій демократичній державі, гуманному, цивілізованому суспільстві ці 22 відсотки, вважаючи себе греко-католиками, мали б право зі своїми послідовниками сповідувати український греко-католицизм, бути в єдності з Римом.

Проте всі колишні греко-католицькі парафії внаслідок рішень Львівського собору 1946 р. автоматично були оголошені православними. Крім діючих православних церков, усі інші були закриті.

Однак значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняла нав’язуваного їм православ’я. Оці “залишки уніатства”, як стали їх іменувати і в православній, і в радянській пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив “залишків уніатства” не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно-державні органи. Навпаки, він зростав як серед тих, хто не прийняв “возз’єднання” з православною церквою, так і серед тих віруючих, які “з’єдналися”, але у яких православна свідомість була слабкою.

Поступово з підтримкою Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях (там, де було вкорінене уніатство) з його “залишків” сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури греко-католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність, відновлювалися чернечі ордени, що організовували домашні церкви і чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких церквах неофіційно відправлялися богослужіння.

Починаючи з 1987 р. рух за відновлення греко-католицької церкви набуває організованого динамічного змісту. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звертається до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Згодом у 1987–1988 рр. відкрито заявила про себе ієрархія УГКЦ, обнародувавши ряд звернень до Президії Верховної Ради СРСР і Папи Римського Іоанна-Павла II з проханням легалізувати УГКЦ.

На підтримку цих звернень організовуються масові акції, щоб привернути увагу широкої громадськості до проблеми легалізації греко-католицької церкви в Україні. Організовуються поїздки груп духовенства та віруючих до Москви з метою пікетування і відправлення богослужіння в людних місцях. Ці масові акції збіглися з підготовкою і відзначенням 1000-ліття введення християнства на Русі.

Слід зазначити, що існують й інші чинники, що сприяли процесу відновлення та легалізації греко-католицької церкви в Україні. Починаючи з 1985 р. встановлюються демократичні, гуманні відносини між державою і церквою. Розпочалася підготовка проекту Закону про свободу совісті та релігійні організації, який узгоджувався з міжнародними правовими актами з проблем прав людини й релігійних свобод. Почастішали контакти офіційних представників Ватикану і СРСР. Відбулася зустріч у Римі Папи Римського Іоанна-Павла II і Президента СРСР М. Горбачова, що привело до встановлення дипломатичних відносин між СРСР та Апостольською Столицею. Все це дало змогу порушити питання про легалізацію Української греко-католицької церкви та її реєстрацію.

30 листопада 1989 р. Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Отже, греко-католицька церква після більш ніж 40-річної перерви офіційно відновила свої структури в західних областях України.

За її даними, вже на 1 січня 1991 р. у Львівській області було 907 греко-католицьких, Івано-Франківській – 375, Тернопільській – 392, Закарпатській області – 129 парафій. Греко-католицькі парафії утворюються і в інших областях України, на її сході та півдні, а також у Києві. Вищу ієрархію УГКЦ, яка працювала в трьох єпархіях: Львівській, Івано-Франківській та Ужгородсько-Мукачівській, очолив кардинал-митрополит Мирослав Любачівський.

На початку 2000 р. УГКЦ мала 3198 релігійних громад (парафій), 2160 священиків, 73 монастирі, 1305 ченців, 9 навчальних закладів, в яких навчалося 1670 майбутніх священиків, 20 періодичних видань. У складі УГКЦ є Львівська, Івано-Франківська, Коломийсько-Чернівецька, Тернопільська, Зборівська та Самбірсько-Дрогобицька єпархії. У Закарпатській області діють дві греко-католицькі єпархії: Ужгородська і Хустська, які цілком підпорядковуються Конгрегації східних церков у Римі. В 1996 р. утворено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив здійснювати духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усій Україні поза західними її областями. Екзархом призначено американського громадянина українця за походженням Любомира Гузара.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени: василіани, редемптористи, студити; жіночі: василіанки, йосафатки, святого Вікентія, Пресвятої родини, сестри-служебниці. Всі ордени мають спільне призначення – проводити широку місіонерську діяльність серед різних верств населення. Проте вони відрізняються й певними функціональними особливостями.

Наприклад, черниці ордену святого Вікентія (бельгійського походження) здебільшого працюють у сфері медицини сестрами милосердя, нянями. Студитки, йосафатки займаються релігійним вихованням дітей. Черниці ордену Пресвятої родини обслуговують хворих і людей похилого віку. Редемптористи – місіонерською діяльністю і підготовкою кадрів для церкви.

Діють греко-католицькі духовні семінарії: Львівська, Івано-Франківська, Мукачівська та Василіанська, в яких навчається до двох тисяч семінаристів. Створені й активно діють світські жіночі та молодіжні релігійні організації: Милосердя, Святого Володимира тощо.

Греко-католицька церква в Україні підтримує тісні відносини зі своїм релігійним центром – Святим Престолом у Римі. Ієрархія УГКЦ бере активну участь у нарадах і синодах єпископів у Римі. У католицьких вищих навчальних закладах у Римі УГКЦ має змогу готувати свої кадри.

Досвід Берестейської унії 1596 р. та всієї історії греко-католицької церкви свідчить, що унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви в 1054 р. Київське християнство, церква в Руси-Україні були відкритими як до православного Сходу, так і до католицького Заходу. Однак ідея церковної унійності в історії християнства взагалі та в історії української церкви часто затьмарювалася політичними намірами, егоїстичними розрахунками, амбіційними устремліннями. Українська церква не раз ставала заложницею сусідніх держав на сході, заході, півночі, які намагалися утримати її у сфері свого впливу. І все робили для того, щоб не допустити її об’єднання зі вселенською церквою чи нав’язати їй таку церковну унію, за допомогою якої можна було б дезорганізувати українську церкву, денаціоналізувати український народ.

Берестейська унія мала певні зовнішні та внутрішні передумови. XVI ст. – це епоха Реформації і Контрреформації, для православної церкви в Україні вона стала найбільш гнітючим періодом її історії. Світський патронат над церквою, неспроможність православних патріархів Сходу оздоровчо впливати на зболений організм української православної церкви, загроза її латинізації і полонізації українців, політичний тиск Москви, що претендувала на місце та роль “третього Риму” в східному християнстві, – все це вимагало відповідної реформи і динамізаціі православ’я в Україні. Це розуміли православні єпископи, видатні світські особистості (князь К. Острозький та інші), які бачили єдиний вихід у церковній унії, форму проведення якої розуміли не однаково.

Унія як метод і форма об’єднання церков не виправдала себе. Нині це визнають православні і католицькі церковні авторитети, які стоять на позиціях екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, яка вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні та національні конфлікти. Однак релігійна боротьба не була зовсім деструктивною. Уніати і православні були поставлені перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної діяльності, розбудови своїх шкіл. Два релігійні табори стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближала до себе прихильників і противників релігійного об’єднання під зверхністю римського папи. Необхідність виправлення, доповнення, продовження Берестейської унії на новій основі, поєднання обох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної і греко-католицької“ спільноти, зрозуміли видатні ієрархи цих церков П. Могила і И. Рурський, хоча здійснити ці плани тоді не вдалося. Якщо тодішній провід за несприятливих для церкви умов знаходив шлях до Київського християнства, то чи не повинно це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних взаємин і зближення та налагодження співпраці всіх українських церков в умовах незалежної Української держави?

Греко-католицька церква у своїй майже 400-річній історії мала періоди розвитку та занепаду, динамізаціі і криз. Для іноземних правлячих структур, під владою яких перебувала Україна, вона була небажаною і постійно ними утискувалася. Виразно національний характер Української греко-католицької церкви, її інтеграція в українське суспільство викликали негативну реакцію у всіх поневолювачів українського народу: польської шляхти, католицьких єзуїтів, російського самодержавства, московської церкви, більшовицького режиму, державного атеїзму.

Греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Берестейської унії є традиційною, а згодом національною українською церквою, як і православ’я є національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей і онуків, що були охрещені і виховані вже православною церквою, яку вони не бажають міняти, щоб повернутися до греко-католицизму. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору віруючих. Самою історією визначено бути Україні багатонаціональною і багатоконфесійною державою і близькими за Символом віри християнським церквам: православній, греко-католицькій, римо-католицькій, співпрацювати для блага всього українського громадянства, Української держави.

Було б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загальнонаціональної справи як штучно творити якусь “єдину українську церкву”, “одну державну релігію”, так і розчленити територію України на сфери переважаючого конфесійного впливу. Конфесійний поділ Лівану і значною мірою колишньої Югославії мали трагічні для цих держав наслідки. Водночас було б несправедливо і антидемократично, коли б лише за ознаками підпорядкованості тієї чи іншої церкви або релігійно! організації своїм закордонним центром ставити під сумнів їхню “українськість” чи відмовляти їм у патріотизмі. Вся територія України повинна бути вільною для функціонування будь-якої української церкви, якщо вона стоїть на засадах української громадянськості, утвердження соборності Української держави. Будь-які розмови про так звану канонічну територію тієї чи іншої церкви в Україні є шкідливими. Нині, на переломному етапі розбудови незалежної Української держави, коли особливо важливою стала проблема національного миру і політичної консолідації суспільства, серед частини віруючих різних сповідань, а також духовенства все більшої популярності набуває не ідея “єдиної національної церкви”, а ідея українського екуменізму.

Український екуменізм передбачає єднання зусиль усіх конфесій в Україні для досягнення певних суспільних і релігійних цілей (складниками такого єднання можуть бути спільні гуманітарні акції, підтримка різними заходами, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення, навіть спільні канонічно-церковні дії). Прихильники українського екуменізму є серед православних і греко-католиків. Ідею українського екуменізму, тобто єднання між західною і східною християнськими традиціями, свого часу обстоювали як православні, так і греко-католицькі ієрархи – митрополити Іларіо^н (Іван Огієнко), Андрій Шептицький, Василь Липківський і Иосиф Сліпий. На засадах такого єднання усіх християн України стоять і нинішні керівники УГКЦ, зокрема кардинал Мирослав Любачівський. Послідовники такої форми співжиття християнських церков в Україні є й серед сучасних діячів українського православ’я.

Отже, ідея українського екуменізму є животворною ідеєю, яка потрібна і може спрацювати на користь національного та духовного відродження України. Вона знаходить підтримку і в церковних колах, і серед широкої української громадськості.

http://www.readbookz.com/book/164/4804.html

РОЗДІЛ VIII. СУЧАСНИЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ.