Початок філософії на Древньому Сході початок філософії в індії*

Історики виділяють у реальній історії Древньої Індії такі вісім періодів: 1) первіснообщинний лад аборигенів (дравіди і кушіти) Індустану; 2) протоіндійська цивілізація Хараппі й Мохенджо-Даро (друге тисячоріччя до н.е.), знайдені написи – протоіндійське письмо; 3) вторгнення первіснообщинних племен аріїв (від санскр. аrуа – «шляхетний») з північного заходу в долини Інду і Гангу в другій половині другого тисячоріччя до н.е. і поневолення ними аборигенів; 4) арійські ранньокласові держави «віку бронзи» першої половини першого тисячоріччя до н.е., які раз у раз воювали одна з одною; 5) період піднесення держави Магадха (середина першого тисячоріччя до н.е.); 6) період піднесення держави Мауря (322 – 185 р. до н.е.); 7) період Кушан (1 ст. до н.е. – IV ст.); 8) період Гуптів (IV – VI ст.).

Варни. Найбільш характерна риса древньоіндійського суспільства – розпад його на чотири варни (які тривалий час помилково називалися в Європі кастами). Це брахмани, кшатрії, вайшї шудри. Санскритське слово варна (м.р.) означає «покрив», «оболонка», «колір», «забарвлення». Усі варни мали свої колірні символи: брахмани – білий, кшатрії – червоний, вайшї – жовтий, шудри – чорний. Варна – замкнута група людей, вона посідає строго визначене місце в суспільстві. Варни ендогамні: шлюби укладаються лиш усередині варни. Приналежність до варни визначається народженням і успадковується. Члени варни мають свою традиційну професію. Розумова праця стала монополією вищої варни – варни жерців-брахманів, військове поприще – варни кшатріїв, землеробська, реміснича й торгівельна праця – варни вайшїв (вайшя – «відданість», «залежність»), найбільш низька праця стала «монополією» варни шудр.

* Див. також: Чанишев А.Н. Початок філософії. М., 1982.

Походження терміна шудра неясне. Слово кшатрій, або кшатрія походять від дієслова кші – володіти, мати владу, правити, знищувати, винищувати, убивати. Брахман означає благоговіння, благочестиве життя.

Перші три варни були арійськими, вони різко відмежовувалися від нижчої варни шудр, яка складалась, очевидно, з основного населення Індії. Чоловіки перших трьох варн проходили обряд посвяти і прилучалися до знання, а тому називалися двічі народженими. Шудрам і жінкам усіх варн це прилучення було заборонене, тому, відповідно до законів, ті й інші нічим не відрізнялися від тварин. Шудра – «слуга іншого, можна було свавільно вигнати, свавільно вбити» (Айтарея-брахмана, VII, 29). Шудри виконували найбільш брудні роботи. Акторами могли бути тільки шудры. Фізична влада знаходилась у руках кшатріїв, моральна – у брахманів. Тільки брахмани могли вчити священним текстам, здійснювати штучно ускладнені релігійні обряди. Вайшї – основна маса населення – хлібороби, скотарі, торговці. Вайшьї – оподатковуваний стан, який утримує своєю працею брахманів і кшатріїв.

Ця соціальна нерівність діставала міфологічне обґрунтування. Наприклад, ріку Вайтарані в царстві бога смерті Ями вайшя може подолати, лише тримаючись за хвіст корови, яку він подарував брахманові вже в попередньому своєму житті.

Вайшї – общинники. Сільські общини – непорушний фундамент індійського суспільства. Ці працьовиті, патріархальні, мирні соціальні організації, маленькі напівварварські, напівцивілізовані общини з клеймом кастових відмінностей і рабства були міцною основою східного деспотизму, обмежували людський розум найбільш вузькими рамками, роблячи з нього покірне знаряддя марновірства, накладаючи на нього рабські ланцюги традиційних правил.

Ашрама (асrаmа m). Життя правовірного індуса (варто розрізняти індійця й індуса: індієць – житель Індії, індус – людина, котра сповідує брахманізм-індуїзм) розпадалося на ашрами – щаблі релігійного життя: 1) брахмачаръя – щабель учнівства, 2) грихастхата – щабель домохазяїна, 3) ванапрастха – щабель лісового відлюдництва, 4) санньяса – щабель зречення від світу, коли мандрівний пустельник – саннясж живе як жебрак (бхікшу) – бурлака, який носить у правій руці потрійний ціпок у вигляді з'єднаних разом трьох довгих ціпків (триданда, що означає потрійний контроль: над думкою, словом і справою).

Ведійська література. Веди – найдавніший літературний пам'ятник (почав складатися в третьому тисячоріччі до н.е.), багато пізніше записаний мовою аріїв – ведійським санскритом. Веда – знання (порівн. наше «відати» – знати). Власне Веди – самхіти

(самхіта – зібрання) – тобто збірники (гімнів на честь богів). Другий шар – «Брахмани», які містять міфологічні, ритуальні й інші роз'яснення до самхіт. Третій шар – «Араньяки»; четвертий – «Упанішади». При цьому «Араньяки» примикали до тих або інших «Брахманів», а «Упанішади» – до «Араньяків» (або безпосередньо до «Брахманів», а то й до самхіт). Усе це священні тексти – шруті, (s'ruti) – «слухання». Їхнє доповнення – смріті (smrti) – «спогад» – ритуальні, законодавчі, наукові трактати – плід творчості людини.

Самхіт чотири. Перша – «Рігведа», «Веда гімнів» (ріг – хвалебний вірш, пісня, гімн), містить 1028 гімнів різним богам, складається з десяти розділів (мандал; мандала – цикл). Гімни складаються з двох рядків (шлок). Древньоіндійська традиція пов'язує виникнення «Рігведи» з мудрими поетами – ріші – посередниками між богами і людьми. Ріші – не творці «Вед». Вони лише слухачі богів. Тому «веди» й називаються «почутим» (шруті).

Більш пізні самхіти – плід обробки «Рігведи». Друга самхіта – «Самаведа», «Веда мелодій» (саман – вірш) – у більшій частині своїх гімнів повторює тексти до «Рігведи», порядок яких у «Самаведі» має ритуальний смисл. Третя самхіта – «Яджурведа», «Веда жертовних висловів» (яджус – жертовна формула висловів, приношень) – складається з «Чорної Яджурведи» і «Білої Яджурведи».

Ці три Веди вважалися головними. Їхнім символом було священне слово «ом», що вживалося на початку й наприкінці молитов і інших релігійних церемоній. За індійською фонетикою слово «ом» складається з трьох звуків: «а», «u» і «m», кожен з яких символізує одну із самхіт.

Четверта самхіта – «Атхарваведа» (її автор Атхарван – легендарний жрець), «Веда заклинань», містить понад сімсот замовлянь і заклинань на всі випадки життя.

Завершення роботи над самхітами і їхня кодификація припадає на першу половину першого тисячоріччя до н.е. Читати і вивчати Веди могли тільки чоловіки з перших трьох варн. Жінки всіх арійських варн і шудри до Вед не допускалися.

У Ведах виражений первісний соціоантропоморфічний світогляд аріїв, художньо-міфолого-релігійний світоглядний комплекс, а також древньоіндійська магія.

Первісний арійський світогляд. Це світогляд міфологічний і багатобожний. У «Рігведі» названі імена понад трьох тисяч богів. Ці боги як зооморфні, так і антропоморфні, однак з багатьма фантастичними добавками, коли в бога й у богині могло бути більше двох рук і одного обличчя, і т.ін. Їхнє життя – спосіб життя арійської знаті. Спочатку вони вважалися смертними, але потім здобули безсмертя, добувши напій безсмертя – амріту (у давньогрецькій

міфології – амброзія). Ведійські боги уособлювали явища і процеси природи (наприклад, зорю), людські якості (красномовство) і суспільні процеси (мир, війна).

Ведійські боги здавались аріям не стільки творцями, скільки організаторами світу. У цьому відношенні богам і богиням (бог – дева, богиня – деві) протиставлялися їхні двоюрідні брати – асури (не-боги, демони), які володіють чаклунською силою. На відміну від богів і богинь, вони представлялися дезорганізуючою силою, уособленням стихійних лих.

Найдавніший шар арійського міфологічного світогляду сходить до матріархату. Тоді головне місце в арійському пантеоні займали слабко персоніфіковані жіночі божества Прітгіві та Адіті.

Прітгіві (prthivi – від prthu – «широкий») – земля. Прітгіві завжди виступала в парі з настільки ж слабко персоніфікованим богом Дьяусом. Дьяус (Dyaus) – «сяюче денне небо», «день». Якщо Прітгіві – Земля-мати, то Дьяус – Небо-батько, Dyaus pitar. Звідси давньогрецьке ______ , латинське Juppiter. Утворюючи парне божество Дьяуспрітгіві (у «Рігведі» всі шість звернених до Прітгіві і Дьяуса гімнів, спільні для них), ці боги уособлювали єдність чоловічого та жіночого первня. Від них походять інші боги. Узагалі, Прітгіві – мати всіх істот.

Адіті (aditi – «вільний», «безмежний», «незв'язаний», «невичерпний»; «свобода», «безпека», «безмежність», «нескінченність») – богиня, мати богів, спільне прізвисько яких було «Адітьї» (Aditua). Це Варуна, Мітра, Бгага, Аряман, Дакша, Анша («Рігведа» II, 27, 1), а також Індра («Рігведа» IX, 114, 3), Мартанда Вівасват («Рігведа» X, 72, 8).

Варуна (Varuna, у давньогрецькій міфології йому відповідав Уран) уособлював нічне зоряне небо і шанувався правителем ночі. Мітра (Mitra) уособлював різні стани Сонця, котре у Древній Індії дуже шанувалося. Мітра – уособлення і правитель дня. Варуна і Мітра (перший уночі, другий удень) невпинно стежать за нами і нас карають, якщо ми робимо погані вчинки. Нам нікуди від них не сховатися. Серед Адітьїв фігурував і Аряман – володар душ померлих предків. Від імені бога Бгага (Bhaga – «щастя», «благополуччя», «краса», «любов») походить наше слово «бог». Згодом 12 Адітьїв почали представляти 12 місяців року – і їхнє значення стало поступово сходити на нівець.

Пізніше до головного пантеону були додані Індра і Вішну. У числі інших богів шанувалися Сома – бог Місяця й оп'яняючого священного напою, секрет якого втрачений. Ваю – бог вітру. Яма –

бог смерті і правосуддя, Агні (порівняй лат. ignis – вогонь) – бог вогню, домашнього вогнища, жертовного багаття, посередник між богами і людьми (адже жертовний вогонь підносить язиками полум'я жертву на небо), близнюки Ашвіни (вершники) – діти Дьяуса і якоїсь кобилиці – божества ранкової і вечірньої зорі, Ушас – (світанок, ранкова зоря), Парджанья – бог дощу і грози, Рудра – бог бурі й ін.

Усі ці боги орієнтували людину у світі, давали якусь подобу пояснення природних і людських явищ. Наприклад, сонячне і місячне затемнення пояснювалися тим, що асур-демон Раху проковтує то Сонце, то Місяць, але, складаючись з однієї відрубаної голови, швидко їх втрачає. Послідовність ранкової зорі і сходу Сонця пояснювалася тим, що бог Сонця Суря переслідує богиню зорі Ушас.

Прийшовши в Індію з північного заходу (при цьому прабатьківщину аріїв знаходять то в Середній Азії, то в Скандинавії, а останнім часом на Кольському півострові) і розселившись у північній індійській рівнині від моря до моря і від Гімалайських гір до Деканського плоскогір'я, працьовиті арії зі скотарів стали хліборобами (за однією версією арій – «шляхетний», за іншою – «хлібороб»). Вони випалювали ліси й обробляли землю. Землеробство ж в Індії залежить від чергування періодів дощів й посухи. Звідси новий шар ведійської міфології. На перший план виходять бог вогню Агні (випалювання лісів), він уже в «Рігведі» займав друге місце після Індри за кількістю присвячених йому гімнів, бог Сонця Суря-Савітар, бог бурі, блискавки і грому (грози) Індра. Саме Індра відокремив небо від землі. І він щорічно бореться з демоном (асуром) посухи Врітрою. До Індри звернений гімн, у якому дається опис характерної форми грозової хмари з нахиленою вперед пір'ястою вершиною: «Реви, грими, запліднюй, облітай нас на своій навантаженій водою колісниці! Сильніше натягни нахилені вперед щільно укріплені міхи з водою» (тобто дощові хмари). В іншому гімні про Індру сказано: «Ти розверз хмари... дав багатство і їжу... відкрив сховище вод... коли повалив Врітру-руйнівника».

Структура світу богів подібна до структури арійської монархії. Індра – цар (раджа) богів і військовий вождь, Маруты – дружинники, Агни – жрець, Варуна – суддя, Бріхаспаті – наставник, Рудра – мисливець, Пушан – пастух, Вішвакарман – майстер. Верховного божества не було. Головним усякий раз вважався той бог, до якого зверталися з молитвою (генотеїзм). Тоді він одержував епітет Праджа-паті – «Владика створінь». Разом із тим Праджапаті – слабко персоніфіковане самостійне божество.

Світобудова. Світ (джагат) – конструкція богів. Його складали три світи (лока): 1) небо, 2) земля, 3) підземелля. Тому світобудова називалася трилока (трисвіття).

Людина. Людина – торіння богів. Прабатьком людського роду вважався Ману.

Ману приписувалися «Закони Ману» – збірник приписів, складений жерцями-брахманами в різний час. Редакція, котра дійшла до нас, відноситься, очевидно, до II ст. до н.е. Ці приписи визначали як особисту, так і суспільну поведінку древніх індійців. При цьому «Закони Ману» надавали брахманам особливе місце в суспільстві.

Людина – частина живої природи. Відмінності між рослинами, тваринами і людьми не принципові, тому що тварини і навіть рослини мають, подібно до людей, і тіло, і душу. Тіло смертне. Душа безсмертна і вічна. Вона невидимий двійник тіла. З загибеллю тіла душа не гине. Вона поселяється в іншому тілі і стає його двійником. Таким тілом може бути не тільки людське тіло, а й тіло тварини або навіть рослини. Мандрівка душі різними тілами, яка в принципі не має кінця, називався сансарою (сансара – потік життя, круговорот буття, перевтілення). Спочатку така мандрівка представлялася безладною. Потім цей процес був поставлений у залежність від поведінки людини, від її благочестя, від її жертвопринесень богам, від її дотримання дгарми своєї варни.

Дгарма – спочатку бог закону і правосуддя, потім сам закон. Кожна варна мала свою дгарму (дгарма – звичай, порядок, закон способу життя). Недбайливе виконання дгарми спричиняло народження в більш низькій варні, а то й у тілі тварини або рослини. Це було свого роду пеклом. Старанне ж виконання дгарми служило народженню в більш високій варні. Так діяв закон відплати, або карма. Точне виконання дгарми представником вищої варни, брахманом, звільняло його душу від подальших народжень і тим самим від страждань, пов'язаних з перебуванням у тілах. Наставала мокша – звільнення. Пізніше розвинулись уявлення про рай і пекло. Яма судив душі померлих і відправляв їх або в пекло, або в рай. Але не назавжди, а тимчасово. Відбувши свій термін, душа поверталася на землю і відроджувалася відповідно до закону карми.

Якщо антагоністами богів були асури, то антагоністами людей були ракшаси – злі духи, які живуть у лісах, людожери. Вони джерело зла в людях. У такий спосіб усе погане в людині набувало відчуженої від неї форми в образах ракшасів. Саме ці перевертні штовхають людей на погані вчинки і приносять їм горе та нещастя. Так люди виправдували себе (порівняй наше: «чорт поплутав!»).

У вченні про сансару, карму і мокшу містилася думка, відповідно до якої народження в нижчій варні – покарання за минулі злодіяння, а служіння вищій варні – гарантія посмертного народження в більш високому становищі, перехід же з однієї варни в іншу протягом життя людини неможливий і злочинний.

Содержание