Філософія як вид світогляду

Проблема генези філософії розпадається на сім питань: Що таке філософія? З чого вона виникла? Як вона виникла? Коли? Де? Чому? Навіщо?

Ми стверджуємо, що філософія – вид світогляду, один із його видів. Світогляд за своїм логічним обсягом ширший, ніж філософія, тому протиставляти філософію і світогляд, як це часто робиться, так само безглуздо, як протиставляти груші і фрукти. Це спотворює поняття світогляду.

Інше спотворення полягає в занадто вузькому розумінні світогляду, коли говорять про астрономічний, фізичний, біологічний, економічний, юридичний, політичний світогляд, прагнучи додати універсального значення порівняно вузькому предметові.

Третє спотворення полягає в однобічному розумінні світогляду. Звичайно, всякий світогляд трохи однобічний в силу самої будови цього складного слова. Світогляд – погляд на світ. Але все-таки не можна ігнорувати і того, хто дивиться.

Четверте спотворення поняття світогляду полягає в тому, що під світоглядом іноді розуміється проста сукупність філософських, суспільно-політичних, етичних, естетичних, природничонаукових і т.ін. уявлень і понять про оточуючий людину світ і про саму людину як його частину.

Основне питання світогляду. Ключем до правильного розуміння світогляду є, на наш погляд, основне питання світогляду – питання про взаємовідношеня рівноправних МИ (Я ) і ВОНО (світобудова). Світогляд є там, де так чи інакше фігурує основне питання світогляду, а там, де це питання відсутнє, де воно не проглядається хоча б у неявній формі, світогляду немає.

Це означає, що під світоглядом ми розуміємо результат духовного усвідомлення світобудови з певного погляду – з погляду взаємовідношення таких основних частин світобудови, як природа і люди. Об'єкт світогляду – світ у цілому. Але предмет світогляду, тобто те, що світогляд виділяє в об'єкті, – це саме взаємовідношення світу природи і світу людини, макрокосму і мікрокосму.

Зрозуміло, світогляд неможливий без природо-суспільство-людинознавства, без тієї чи тієї сукупності поглядів на світ у цілому, у тому числі й на людину, і на людське суспільство як частину такого світу. Але світогляд – не проста сукупність знань про світ у цілому і не проста сума наук. Світогляд може складатись і з сукупності оман. Звичайно ж світогляд

7

складається із суміші знань і оман, які видаються (зрозуміло, не обов'язково свідомо), за знання.

Але від тієї чи тієї сукупності як істинних, так і неправильних уявлень про світ у цілому, в тому числі й від суми наук, світогляд відрізняється тим, що в центр своєї уваги він порушує питання про співвідношення позалюдської світобудови і такої активної, цілепокладаючої, розумної сили, як люди, питання про співвідношення ВОНО (світобудова) і МИ (люди). Це питання про співвідношення ВОНО і МИ і є те, що ми називаємо основним питанням світогляду.

Отже, світогляд – не просто велика, а то й удавано вичерпна сукупність поглядів людини на оточуючий її природний і штучний світ і на саму себе як творця штучного світу, а така сукупність образів і уявлень чи понять і категорій, котра підпорядкована основному питанню світогляду, питанню про взаємовідношення МИ (людство) і ВОНО (світобудова і як безпосереднє середовище мешкання людини, і як увесь неозорий космос).

При цьому різні види світогляду борються між собою за цю сукупність, прагнучи організувати її по-своєму у відповідності зі своїм розвязанням основного питання світогляду.

Види світогляду. Власне кажучи, про основне питання світогляду говорили багато хто.

На наш погляд, можна вичленувати щонайменше дев'ять видів світогляду, а саме: 1) повсякденний (буденний), 2) суб'єктивно-художній, 3) міфологічний, 4) релігійний, 5) об'єктивно-художній, 6) філолофсько-ідеалістичний, 7) філософсько-матеріалістичний, 8) світогляд на рівні наук першого типу і 9) світогляд на рівні наук другого типу.

Повсякденний (буденний) світогляд. Звичайно, у більшості людей нема й не може бути усвідомленого систематичного світогляду. Найбільше, що можна зробити, з'ясовуючи їхній світогляд, – це зрозуміти, що для них найбільш головне в житті. І не тільки на словах, а й на ділі, що звичайно не збігається, тому що всі ми схильні до самообдурення.

Інші, більш-менш елітарні, види світогляду відрізняються один від одного або за рівнем, або за типом, або за тим і тим разом.

Три рівні світогляду. За ступенем віддаленості від повсякденного світогляду, який ми приймаємо за нульовий рівень, можна виділити три рівні світогляду.

Перший рівень світогляду – рівень образно-емоційний. Він найбільш близький до повсякденної свідомості. Світогляд

8

першого рівня вміщає в себе такі форми духовності, як мистецтво, міфологія і релігія. У світогляді першого рівня варто розрізняти світогляд, виражений у несловесних образах музики, живопису, скульптури й архітектури (якщо, зрозуміло, ці образи мають глибоке світоглядне значення), і світогляд, виражений у слові. Світогляд першого рівня – «плід душі».

Третій рівень – рівень поняттєво-безпристрасний. Світогляд цього рівня будується з природничих і суспільних наук. Але ні науки, взяті окремо, ні вся їхня сукупність самі собою не є світоглядом. Світогляд третього рівня – «плід розуму». Це світогляд комп'ютера. Він виражається й у словах повсякденної мови, і у формулах і схемах.

Другий рівень – середній між образно-емоційним і поняттєво-безпристрасним. Світогляд цього рівня виражається в суміші слів повсякденної мови та філософської термінології.

Два типи світогляду. Залежно від розвязання (як свідомого, так і стихійного) основного питання світогляду можливі два його типи. В одному випадку світобудова освоюється людьми через перенесення на неї якостей і форм людського суспільства, психічних і розумових особливостей людини, її моральних норм. В іншому випадку люди усвідомлюють себе і суспільство, переносячи на себе і на суспільство закони природи, світобудови як такої.

Обидва прийоми неправильні. Природа не антропоморфна й не соціоморфна. З іншого боку, людина і суспільство – не тільки частини природи. Але неправильні ці два прийоми по-різному. Перший прийом неправильний абсолютно. Це тупик. Другий прийом неправильний відносно. Людина і людське суспільство можуть існувати тільки на основі існування природи. Відкриття власних законів суспільного розвитку можливе лише за фундаментального допущення, що людина як природна істота є частиною і продуктом природи, що людина тілесна і що її природні потреби можуть бути задоволені лише шляхом матеріального виробництва, фізичної праці.

Сполучення трьох рівнів і двох типів дає нам шість основних і два похідні види світогляду.

Види світогляду першого рівня поділяються на основні й похідні. Основні – види художнього світогляду. Художній світогляд – сукупність або навіть система образів, які відображають світобудову в аспекті основного питання світогляду. Художній світогляд завжди відноситься до першого рівня, але за своїм типом він подвійний. Ми розрізняємо два види художнього світогляду: суб'єктивно-художній і об'єктивно-художній.

Суб'єктивно-художній світогляд – це світогляд першого рівня і першого типу, при якому зображуване значною мірою підмінюється виробленим ним суб'єктивним

9

враженням і служить відтворенню стану людини. У живописі це імпресіонізм. На рівні мови це ліричний світогляд. Лірика неможлива без перенесення на зовнішній предмет життєвої ситуації та пов'язаних з цією ситуацією емоцій ліричного героя.

Суб'єктивно-художній світогляд умовний. І мало-мальськи освічена людина не приймає його буквально.

До похідних видів світогляду першого рівня відносяться міфологічний і релігійний світогляд. Якщо умовні метафоричні образи прийняти буквально й безумовно, то вийде міфологічний світогляд. Ці образи перетворюються в персоніфікованих істот, які, зрозуміло, існують лише в уявлюваному світі. Оскільки тим або тим явищам природи приписувалися риси людини і людського родового суспільства (антропо-соціо-морфізм), які цим явищам невластиві, то стихійно виникає уявлюваний надприродний, неприродний світ міфології.

З міфологічного світогляду виростає язичницький релігійний світогляд. Як відомо, релігія складається з релігійного світогляду, з віри в реальність персонажів цього світогляду, із системи мнимого спілкування з цими персонажами і з відповідного колективу одновірців. Узятий ізольовано, релігійний світогляд нічим не відрізняється від міфологічного. Відмінність не в змісті, а у функції. Якщо міфологічний світогляд обслуговує релігійний культ, то він релігійний. Якщо ж ні (наприклад, обслуговував, але згодом перестав обслуговувати, як у випадку античної міфології, що збереглася, в той час як пов'язаний з нею культ давно зник разом із вірою в реальне існування античних богів), то він міфологічний. Міф стає частиною релігії лише тоді, коли він приурочений до релігійної дії, до обряду і культу.

Об'єктивно-художній світогляд, будучи, як і суб'єктивно-художній, світоглядом першого рівня, тобто в основному образно-емоційним, показує людину не стільки зсередини, скільки ззовні: через оточуючі та формуючі її умови природного й особливо громадського життя, при цьому фактично ігноруючи спадковість і автономність внутрішнього світу людини. Цей вид світогляду можна назвати натуралістично-реалістичним.

Від художнього світогляду будь-якого виду варто відрізняти світогляд художника в тому вигляді, як він може бути виражений в його нехудожніх творах.

Види відношення людини і природи. Відношення людини до природи, Я (МИ) до ВОНО, різноманітне. Це й замилування природою, і пейзажний живопис, і збирання, й обробка природи. Це

10

відношення може бути мнимим, магічним, і реальним, виробничим. Людська культура (слово «культ» від латинського слова, що означає «обробка») – сфера взаємовідношення проди і людей. Людська цивілізація – сфера взаємовідношення людей. Культурна людина не плює на землю. Цивілізована людина не плює іншій в обличчя. Зі свого боку природа може бути як сприятливою, так і несприятливою до людини.

Третій рівень світогляду. Перейдемо до третього рівня світогляду. Це рівень наук. А дійсна наука системна (навіть в описі), поняттєва та безпристрасна. Як комп'ютер. Роль суб'єкта виконують тут науки про людину і людське суспільство. Назвемо їх умовно етикою. Утім, тут є свій смисл. Усі відносини між людьми: родинні, дружні, сімейні, політичні, економічні, виробничі і т.д. повинні бути підпорядковані моральності. Роль об'єкта виконують тут науки про природу. Назвемо їх фізикою. Тоді відношення МИ і ВОНО постане як відношення етики і фізики й притому подвійно: у першому типі пріоритет буде в етики, а в другому типі – у фізики.

Це означає, що світогляд першого типу і третього рівня етизує фізику, а через неї і предмет фізики – природу. Існувало і навіть тепер існує багато безглуздих учень про те, що стан космосу залежить від нашої моральності. Це свого роду манія величності нікчемного всередині просторово-часової нескінченності людства. Але, на жаль, плями на Сонці не від нас. Ми можемо впливати на космос лиш у межах наших скромних фізичних можливостей, засмічуючи навколоземний простір і Місяць уламками своїх штучних космічних виробів. Гарна людина не буде смітити в лісі. Погана буде. Але вплинути на туманність Андромеди погана людина поки що не може. Тому перший тип світогляду третього рівня ми називаємо мнимо науковим. Етизація фізики так само ненаукова, як і твердження, що стан космосу залежить від нашої моральності.

Більше підстав вважати науковим другий тип світогляду третього рівня. Етика як наука повинна рахуватися з фізикою, насамперед з біологічною природою людини. Людина повинна жити в згоді з природою. У тому числі й зі своєю біологічною природою. Найкращий спосіб життя людини не в самокатуванні в ім'я маревних ідей, а в житті в згоді з законами життя.

Другий рівень світогляду. Що стосується другого рівня світогляду, то цей рівень середній між емоційним і безпристрасним, але це не означає що світогляди цього рівня і не емоційні, і не безпристрасні. Якщо перший рівень світогляду – плід душі, а третій рівень світогляду – плід холодного розуму, то другий рівень світогляду – плід розуму душі. Це рівень філософії.

11

Основне питання філософії. У філософії ВОНО набуває худої абстрактної форми буття, а МИ – худої абстрактної форми свідомості, а то ще більш худої форми мислення як частини свідомості. Тому основне питання світогляду набуває у філософії худої форми відношення мислення і буття. Але завжди треба пам'ятати, що за цими абстракціями стоїть уся конкретна пишнота реального життя людей у світі.

Суб'єкт і об'єкт. Відношення людей і світу можна представити так само, як взаємовідношення суб'єкта і об'єкта.

Вся об'єктивна історія філософії, тобто реальний процес життя і творчості філософів, який відійшов уже в незворотне минуле, складається зі спроб розмежування суб'єкта і об'єкта. І всі ці розмежування здебільшого помилкові. Вони – плід відірваності філософів від реального життя, їх «кабінетності», а у своїх витоках ці патологічні розмежування – плід відділення розумової праці від фізичної та ізольованої діяльності інтелігенції, тобто того суспільного шару людей, що спеціалізувався на новоявлених знакових системах. Інакше одні мислителі не стали б перетворювати кожного з нас у свого роду капустину і послідовно шар за шаром знімати з нього листи аж до качана, тобто навіювати нам, що і наше тіло, і наше фізичне самопочуття, і наша свідомість, і наше психічне самопочуття, і наша самосвідомість – це не суб'єкт, це не-я, і виносити все це в об'єкт, так що від суб'єкта нічого не залишається, навіть качана, тому що суб'єкт нібито ніщо, тому що він завжди поза чимось, а інші не перетворили б наше «я» і взагалі суб'єкт у ненажерливе чудовисько, що пожирає, в думках, звичайно, оточуючі суб'єкт предмети, перетворюючи їх у сукупність відчуттів, ставлячи об'єктивне буття в залежність від суб'єктивного його сприйняття (esse – percipi, тобто «бути – отже, бути у сприйнятті»).

Понад те, виявляється, що самі закони природи, яка всього-на-всього лиш явлене, – закони свідомості, суб'єкта. Правда, процес субєктивації об'єкта, котрий теж можна уподібнити зняттю листів з капустини, але цього разу в ролі качана постає об'єкт, може мати свою межу у вигляді неїстівної речі-в-собі. Так було в мисленні Канта. Зате в його послідовника Фіхте і качана не залишається: все є «я». Суб'єкт цілком заковтує об'єкт.

Однак ніякий суб'єкт не може «переварити» об'єкт. Тому суб'єкт починає поділятися на «я» і «не-я», вивергати із себе об'єкт, щоб потім обмежитись єдністю рівноправних сторін: суб'єкта й об'єкта, я і не-я.

Співвідношення розуму і душі у світоглядах другого рівня різне. Збільшення частки душі приводить до поетизації та міфологізації філософії аж до розчинення філософії в мистецтві та міфології.

12

Міфологізація філософії – нині головна небезпека для неї. Про філософію говорять як про форму міфологічної свідомості. У боротьбі проти міфологізації філософії зростає роль логіки.

Але є й інша крайність. Вона полягає в розчиненні філософії в науках. Онауковлення філософії настільки ж смертельне для неї, як і міфологізація. При зростанні науковості філософії розум одержує пріоритет над душею.

Вся об'єктивна історія філософії є не тільки історією в більшості випадків помилкового розмежування суб'єкта і об'єкта, а й коливання філософії між душею і розумом. Одні філософи більш «душевні», це «філософи серця» (наприклад, Паскаль). Інші більш раціональні, майже «бездушні» (наприклад Аристотель). Якщо для Декарта людина існує лише тією мірою, якою вона мислить (cogito, ergo sum – мислю, отже, існую), то для Руссо людина існує тією мірою, якою вона відчуває (відчуваю, отже, існую).

Специфіка філософії. Однак класична, зріла філософія – філософія переважно розуму. Філософія – систематична спроба розгадати таємницю буття і небуття інтелектуальними засобами. Філософія користується поняттями, у тому числі й найвищими поняттями – категоріями. Раціональність і системність – такі головні якості класичної філософії. Філософія – системно-раціоналізований світогляд. Системність визначає зміст філософії, пошук нею єдності та субстанції світобудови, а раціональність – її форму, її рівень.

Афористичні та ірраціональні форми філософії – відхилення від норми.

Філософський матеріалізм тяжіє до третього рівня світогляду. Філософський ідеалізм – до першого.

Філософський ідеалізм відрізняється від соціоантропоморфічного світогляду за формою. Філософський матеріалізм – і за формою, і за змістом.

Парафілософія та її структура. Філософія існувала й існує не в духовному вакуумі, а в контексті всіх форм духовності й на основі всіх форм матеріальності. Назвемо цей контекст парафі-

13

лософією. У парафілософії помітні дві частини: світоглядна і наукова. Одна частина оточуючої філософію духовності створена в основному уявою (анатомічно цьому відповідає права півкуля головного мозку). Ми підкреслюємо, що в основному, тому що й у мистецтві тією чи тією мірою присутні моменти раціональності.

А інша частина – в основному розумом (анатомічно цьому відповідає ліва півкуля головного мозку).

Тому в нашій схемі праворуч від філософії розташуються мистецтво, міфологія і релігія, або, якщо взяти ці форми духовності в їхній світоглядній суті, художньо-міфолого-религійний світоглядний комплекс, а ліворуч – науки. Між філософією і названими формами духовності є ніби прикордонна зона, в якій праворуч, з боку філософії перебувають філософія мистецтва, філософія міфології і філософія релігії, тобто розуміння й тлумачення мистецтва, міфології та релігії з позицій філософії, а з боку релігії – теоретична теологія, тобто система захисту релігії від філософського вільнодумства нібито засобами самої філософії: міркуваннями й обґрунтуваннями, однак при збереженні й заради збереження релігійної догматики, яку варто приймати на віру.

Ліворуч же в прикордонній зоні розташуються з боку філософії філософія науки, а з боку наук – самодіяльні філософствування вчених-фахівців. У числі ж наук ми знайдемо там мистецтвознавство, мифологознавство, релігієзнавство, наукознавство і навіть філософознавство. Філософія і філософознавство не те саме. Філософами, як і поетами, народжуються, а філософознавцями стають.

Ці дві частини парафілософії антагоністичні одна одній.

Науки підтримують філософію як світогляд другого рівня. І як тільки філософія втрачає зв'язок з науками, вона скочується на перший рівень, фактично перестаючи бути філософією, тобто системно-раціоналізованим світоглядом.

Однак роль науки, її вплив на філософію не тільки сприятливі. Повна перемога науки над світоглядною парафілософією позбавляє філософію її світоглядного характеру. Філософія зводиться до методології науки, стає свого роду служницею науки.

Світоглядна парафілософія підтримує у філософії її світоглядний статус, живить філософію соками життя, насамперед соціального. Але вона ж вабить філософію з другого рівня на перший, позбавляє її системності та раціоналізованості, перетворює в кращому випадку у філософський ірраціоналізм, а в гіршому взагалі розчиняє в мистецтві, міфології, релігії.

В обох випадках філософія стає однобокою, скривленою в ту чи ту сторону.

14

В об'єктивній історії філософії чимало прикладів такої однобічної, хоча по-своєму вельми цікавої та вражаючої філософії. Але об'єктивна історія філософії дає нам приклади цілісної та гармонічної філософії – такої філософії, в якій системно-раціоналізована форма і світоглядний зміст перебувають у стані рівноваги й сумірності.

Тепер доречно порушити питання, що з духовного оточення філософії існувало до філософії і яку роль воно зіграло при її виникненні.