Історія філософії

Об'єктивна історія філософії. Історія філософії – це насамперед об'єктивний історичний процес філософської творчості, частина історії світової культури і цивілізації. Історія філософії як об'єктивний процес має дві сторони: зовнішню і внутрішню, тобто історію взаємодії філософії з парафілософією і через неї з суспільством і історію сугубо логічного розвитку філософських проблем тією мірою, якою вони виявились усередині філософії.

Об'єктивну історію філософії можна описати як історично часову послідовність спроб побудувати внутрішньо й зовні (стосовно науки) несуперечливу, а стосовно світобудови також і істинну картину системно-раціонального світогляду.

Ці спроби завжди містили в собі в силу обмеженості реальних знань про світобудову елемент домислювання («філософського

фантазування») його цілісної картини. Таке домислювання відбувалося за формулою «особливе є загальне» (О є З), де під особливим поставало як матеріальне, так і духовне різної міри загальності (вода, їжа, дихання, число, ідея, дух, субстанція і т.ін.).

Як один із проявів людської творчості об'єктивна історія філософії відрізняється від історії інших людських діянь тим, що до нас дійшли не тільки пам'ять про твори філософів, а й самі ці твори (правда, у випадку древньої філософії далеко не завжди). Зовні об'єктивна історія філософії може бути представлена як книжкова полиця, на якій у хронологічній послідовності розташовані філософські твори, які дійшли до нас.

Суб'єктивна історія філософії. Суб'єктивна історія філософії – спроба осмислити й описати об'єктивну історію філософії. Суб'єктивна історія філософії як історична самосвідомість філософії зароджується пізніше філософії. Самі спроби опису об'єктивної історії філософії в хронологічній послідовності складають об'єктивну історію суб'єктивної історії філософії.

Об'єктивна історія суб'єктивної історії філософії може бути теж представлена як книжкова полиця, на якій у хронологічному порядку розставлені «історії філософії».

Ця полиця у свою чергу може бути описана й проаналізована. При цьому встановлюються і класифікуються застосовувані в різних «історіях філософії» методи опису і вивчення об'єктивної історії філософії, їхні історико-філософські концепції, уявлення про історико-філософський процес. Так з'являються «теоретичні історіографії філософії». Їх також можна розташувати в хронологічній послідовності на третій книжковій полиці. Вона буде представляти об'єктивну історію дослідження суб'єктивних історій об'єктивної історії філософії. У свою чергу і цю полицю може бути описана і проаналізована.

Методи суб'єктивної історії філософії. Таких методів багато. Поки що нам досить знати два найбільш загальних. Це емпірико-історичний і теоретико-логічний методи опису об'єктивної історії філософії.

Застосовуючи емпірико-історичний метод, автор прагне представити об'єктивну історію філософії як вона є, нічого не додаючи від себе. Але зробити це найвищою мірою важко, тому що всякий опис уже є тлумачення. І якщо це ще можна зробити при описі окремих філософських учень, то це майже неможливо при виявленні зв'язку між цими вченнями.

У випадку теоретико-логічного методу історик філософії прагне знайти в історико-філософському процесі якийсь смисл,

закон. Але при цьому часто на догоду своїй концепції він приносить у жертву об'єктивну історію філософії, порушує навіть саму історичну послідовність філософських систем, спотворює факти, підмінює дійсне вчення філософа його тлумаченням у дусі власних філософських поглядів.

Правильне розвязання проблеми суб'єктивної історії філософії полягає у встановленні гармонії обох методів історико-філософського дослідження. Теоретико-логічна суб'єктивна історія філософії можлива лише на твердому фундаменті добротного, кропіткого й сумлінного емпірико-історичного дослідження об'єктивної історії філософії. Зокрема, не слід приписувати древнім філософам такого розвитку їх ідей, який нам зрозумілий. Співвідношення цих двох методів треба зрозуміти як окремий випадок співвідношення двох щаблів пізнання: емпіричного та раціонального.

Історія суб'єктивної історії філософії. Суб'єктивна історія філософії виникає ще в стародавності, але, зрозуміло, після виникнення самої філософії, коли вже нагромадився матеріал, достатній для історико-філософського опису й осмислення. У Древній Греції першими істориками філософії можна вважати Аристотеля і його учня та спадкоємця Теофраста (IV – III ст. до н.е.). Розглядаючи ту чи ту філософську проблему, Аристотель цікавився, що думали про це до нього. При цьому Аристотель стихійно дотримувався теоретико-логічного методу. Всю попередню йому давньогрецьку філософію (а вона мала вже двовікову історію) Аристотель представив як передісторію його власної філософії. Звідси історико-філософська упередженість Аристотеля, прогалини в його суб'єктивній історії філософії, неминучі спотворення (перекручування) ним об'єктивної історії філософії.

Наприкінці античності давньогрецькою мовою було створено кілька історико-філософських компіляцій, котрі не прагнули до осмислення об'єктивної історії філософії. Не випадково, що їх авторів називали «доксографами», тобто «описувачами думок» філософів. Прикладом такої доксографії може слугувати майже цілком збержена до нашого часу праця Діогена Лаертського «Про життя, вчення та висловлення знаменитих філософів» (II – III ст.).

Писали праці з історії філософії і перші християнські ідеологи, наприклад Климент Александрійський (II – III ст.), Оріген (III ст.), Августин (IV – V ст.) і ін. Але їхнє ставлення до античної філософії було досить суб'єктивним, однобічним. Якщо вони її і не третирували, то бачили в ній лише недосконале людське наближення до деяких «істин» Біблії, божественного одкровення.

У Середні віки історія філософії в Європі, як і сама філософія, занепала. Суб'єктивна історія філософії все-таки

існувала в мусульманському, арабомовному світі. У XII ст. аш-Шах-растани написав книгу «Релігійні секти і філософські школи», в якій викладав (з деяким прагненням до аналізу) філософські та релігійні вчення античності й Середньовіччя на Близькому Сході.

Надалі суб'єктивна історія філософії розвивалася в основному в Європі. Вже в XIV ст., на заході Середньовіччя, англієць Уолтер Берлі написав ( латинською мовою) «Книгу про життя та вчення древніх філософів і поетів». Однак усе більш і більш систематичні виклади історії філософії публікуються лиш у Новий час у Західній Європі в XVII – XVIII ст. латинською, а також французькою, англійською та німецькою мовами. Такі книги І.Фосса «Про філософію і школи філософів», Т.Стенлі «Історія філософії», Г.Хорна «Історія філософії в сімох книгах», п'ятитомник Я.Бруккера «Критична історія філософії від створення світу до нашого часу», тритомник Деланда «Критична історія філософії», праця І. Ебергарда «Загальна історія філософії» і ін.

У XIX і тим більше в XX ст. кількість таких праць багаторазово зростає, тому що історія філософії, крім усього іншого, стає обов'язковим предметом вищої (іноді й середньої) освіти.

Велике значення для розвитку суб'єктивної історії філософії мали праці таких представників німецької класичної філософії, як Фіхте, Шеллінг, особливо Гегель і Фейєрбах, у яких історія філософії стала необхідним елементом їхніх власних доктрин.

Особливо це стосується Гегеля, котрий прагнув показати у своїх «Лекціях з історії філософії», що історія філософії – не проста послідовність думок філософів, часто в усьому незгодних один з одним, а єдиний логічний процес руху світоглядної думки. Звичайно, Гегель перекручено зобразив об'єктивну історію філософії, представивши її як складову частину своєї власної ідеалістичної системи. У нього об'єктивна історія філософії – процес усвідомлення якоюсь абсолютною ідеєю свого позачасового логічного розвитку, завершення якого досягнуто в його філософській доктрині. Суб'єктивна історія філософії Гегеля – приклад зловживання теоретико-логічним методом. Разом із тим вона містить ряд глибоких аналізів і положень і відрізняється стрункою концептуальністю.

Філософія існує в контексті духовної культури і на основі культури матеріальної. Але це не означає, що філософія не має своєї власної об'єктивної історії, котра простирається за межі навіть конкретного історичного часу. Історичні умови впливають на філософію, але філософія залишається вірною своїй традиції, своїй проблематиці, своїй формі, своїм «вічним питанням». Через всю об'єктивну історію філософії проходять проблеми, які концентруються

довкола основного питання філософії, але до нього не зводяться. Це питання про субстанцію як всеєдину і вічну основу світобудови, питання про людину, її місце і призначення у світобудові, питання про сенс людського життя, питання про сутність людського суспільства і про майбутнє людства, питання про кращий політичний устрій і про правильний, такий що веде до щастя, спосіб життя, питання про пізнаванність світу, про шляхи і методи такого пізнання. Це, нарешті, й саме основне питання філософії – питання про ставлення мислення до буття, духу до природи.

Ці та інші питання особливо чітко виявляються при викладі філософії як історії проблем. При викладі філософії як історії систем ці «вічні питання» трохи скрадаються. Проблеми постійні, а системи минущі. Історія філософії як історія систем представляється більш статичною, ніж виклад її як історії проблем. Але історія філософії як історія проблем можлива лише на основі знання систем.

Гегель говорив, що філософія – обличчя своєї епохи. І ми не будемо забувати про історію і навіть про географію, про національний характер народу, в якого існувала своя філософія, про соціальний стан того чи того філософа і про його психологічний портрет. Ми пам'ятаємо, що розвиток філософії визначався не тільки розвитком філософських ідей, а й могутнім і все більш швидким розвитком промисловості й природознавства. Історія філософії – це не тільки внутрішня боротьба філософських ідей, а й боротьба між світоглядною та науковою частинами парафілософії за філософію, в результаті чого філософія водночас і живиться знаннями та життєвими соками парафілософії, і нерідко вироджується в ту чи ту парафілософію, схиляючись то до світоглядного ірраціоналізму, то до позбавленої світоглядного смислу методології науки. Однак історія філософії знає блискучі приклади гармонії світоглядної та системно-раціоналізованої сторін філософії.

Всесвітня філософія та національні філософії. Усяка філософія національна вже за мовою її творів (хоча далеко не за однією тільки цією ознакою). Ми говоримо про давньогрецьку, італійську, французьку, англійську, німецьку, російську, американську, індійську й інші философії. Правда, не всі народи мали свою філософію, не в усіх світогляд піднявся на другий рівень – на щабель системно-раціоналізованого світогляду. Наприклад, древні шумери так і не дожили до своєї філософії. Але й «філософські народи» не усі відразу йшли в авангарді загальнолюдського філософського прогресу. Вони змінювали один одного. Наприклад, в епоху Відродження вперед вийшли північноіталійці, але в Новий час їх змінили англійці і французи, потім німці і т.д. Тому національні історії філософії не завжди й не в усіх своїх частинах

збігаються з всесвітньою історією філософії. Але це не означає, що національні історії філософії не мають наукового значення. Подібно до того як філософія – вид світогляду, історія філософії – вид історії світогляду. Це стосується і всесвітньої історії філософії, але особливо важливо у випадку історії філософії національної. Розглянута в контексті світогляду, в її взаємовідношенні з парафілософією будь-яка національна історія філософії, якою б не була вона бідною сама собою, має значення. Але при цьому не слід усе-таки підмінювати філософію парафілософією, видавати за філософію, наприклад, художній світогляд або різні суспільно-політичні погляди.

Створення по-справжньому всесвітньої історії філософії утрудняється тим, що фактично існують три філософські традиції: китайська, індійська і середземноморська (яка значною мірою збігається з європейською).

Історія філософії відрізняється від історії інших наук тим, що вона складає органічну частину філософії, тому що філософські проблеми вічні. Вивчення історії філософії допомагає розвитку здатності до теоретичного мислення, діалектичного аналізу, вміння науково осмислювати факти, помічати проблеми і розвязувати їх. Теоретичне мислення є природженою властивістю тільки у вигляді здатності. Ця здатність має бути розвинута, вдосконалена, а для цього не існує дотепер ніякого іншого засобу, крім вивчення всієї попередньої філософії.

Історія філософії дає нам безліч картин світобудови, створених різними філософами і філософськими школами. Вона не тільки збагачує нашу світоглядну свідомість, а й оберігає нас від типових помилок, у які схильна впадати світоглядна думка. Виховне значення має іноді й життя філософів, які присвятили себе пошукам глибоких основ світобудови і призначення в ній людства і людини*.

* Див. також Чанишев А.Н. Філософія як «філологія», як мудрість і як світогляд // Вестник МГУ. Серия 7. Философия. 1995. № 5 – 6; 1996. № 6; 1998. № 1; 1999. № 1.

Содержание