Древня стоя

Другою, після епікуреїзму, істотно новою елліністичною філософською школою стала так звана Стоя. Вчення Стої – стоїцизм – має тривалу історію, починаючи із джерел еллінізму й аж до пізньої Римської імперії, тобто з кінця IV ст. до н.е. і до кінця III ст. н.е., коли стоїцизм був витиснутий більш модним неоплатонізмом. У такій тривалій історії стоїцизму розрізняють три головні частини: Древня, або Старша (кінець IV ст. – середина II ст. до н.е.), Середня (II – I ст. до н.е.) і Нова (I – III ст.) Стоя.

Стоїцизм як філософське вчення – складне світоглядне утворення. Він поєднував у собі елементи матеріалізму й ідеалізму, атеїзму і теїзму. З часом ідеалістична тенденція в стоїцизмі наростала, а сам стоїцизм усе більше перетворювався в етичне вчення. Але про це далі. Тут ми будемо говорити про Древню Стою.

Зенон. У числі учнів кініка Кратета Фіванського був не тільки Біон Борисфенський, а й Зенон з острова Кіпр, з міста Кітія (чи Кітіона) – одного з дев'яти головних міст тодішнього Кіпру. Там жили і греки, і фінікійці. Можливо, що кіпріот Зенон був змішаного, греко-фінікійського походження. Діоген Лаертський дає такий портрет стоїка Зенона: це худа й висока, неладна й слабосильна людина з кривою шиєю і товстими ногами, любитель поласувати зеленими фігами й посмажитися на сонці.

Фінікійці – древні мореплавці-торговці. Їхні кораблі виходили в Атлантику й навіть один раз обійшли всю Африку. Батько Зенона Мнасей (або Демей) був купцем. Його стопами пішов був і його син. Однак, коли двадцятидворічний Зенон зі своїм батьком (за іншою версією Зенонові було тоді вже тридцять років) направлялися з Фінікії в Пирей з вантажем пурпуру, їхній корабель зазнав катастрофи. І це пішло на користь філософії. Сам Зенон уважав згодом свою аварію корабля найщасливішою подією у своєму житті: він став філософом. Трапилося це так: один раз Зенон від нічого робити зайшов у книжкову крамницю й зачитався Ксенофонтом – його «Спогадами про Сократа». Сократ уразив його. Наївний юнак прийшов у такий захват, що став домагатися в книгопродавця відомостей про те, де можна знайти подібних до Сократа людей. У цей час повз книжкову крамницю проходив Кратет. Зенон уже добряче набрид продавцеві, і той, показавши йому на Кратета, сказав: «Ось за ним і ступай!» (VII, 3). І Зенон став його учнем.

Однак він так і не зміг перейняти в кініків їх «безсоромність», виявившись одним з тих, про кого з презирством проказував Діоген Синопський, що вони не можуть позбутися докорів сумління. Зенон знав докори сумління, і йому довелося покинути кініка і перейти спочатку до Стільпона, потім до Ксенократа, і нарешті до його спадкоємця по

504

керівництву Академією Полемона. Оскільки Ксенократ умер у 315 р., то Зенон опинився в Афінах не пізніше цього року, а якщо при цьому йому було двадцять два роки, то Зенон повинен був народитися не пізніше 337-336 р. Але він повинен був народитися трохи раніше, адже до Ксенократа Зенон-стоїк провів невизначений час із Кратетом і зі Стільпоном. Якщо ж кіпріот Зенон прибув до Афін уже тридцятирічним, то час його народження повинен бути не пізніше 345 р. Прийнято вважати, що Зенон жив з 336/5 по 264/3 р., але тоді він не міг би у свої двадцять два роки слухати Ксенократа.

На світогляд Зенона вплинули не тільки кініки, а й академіки, і перипатетики. Однак перипатетичний матеріалізм Стратона не міг імпонувати Зенонові. Філософами-сучасниками стоїка Зенона були і Епікур, і Піррон – засновник античного скептицизму.

Зенонові випало бути і письменником, і лектором. Ще при Кратеті він склав свою «Державу» в кінічноум дусі, тобто відкинув цей зайвий, з погляду кініків, інститут, що тільки ускладнює життя й відводить людей від первісної тваринної простоти. У своїх джерелах стоїцизм був тісно пов'язаний з кінізмом, а через Кратета, Діогена Синопського й Антисфена – із Сократом. Інші твори Зенона: «Про життя, згідне з природою», «Про порив, або Про людську природу», «Про пристрасті», «Про обов'язки», «Про закон», «Про еллінське виховання», «Про зір», «Про цільне», «Про знаки», «Піфагорійські питання», «Загальні питання», «Про слова», «Гомерівські питання», «Про читання поезії», «Підручник», «Рішення», «Спростування», «Спогади про Кратета», «Етика». Від них збереглися лише фрагменти, а іноді й одні назви.

Що стосується усного викладання, якому стоїки, слідом за кініками і Сократом, надавали чималого значення, то Зенон пропагував свій світогляд в афінському портику (портик – крита колонада, галерея з колонами), точніше – в «стоа». (Портик – слово латинське – «портикус», а древньогрецькою це – «стоа».) І це була «стоа розписана» – «стоа пойкіле». Розписав же її давньогрецький живописець Полігнот. Колись там збиралися поети, які за місцем своєї зустрічі називалися стоїками. Потім портик став німим свідком страти майже 1,5 тис. чоловік. Тепер же, через сторіччя, його обрав для свого любомудрія прибулець-кіпріот: для нього це місце не мало зловісних асоціацій. І тепер уже не поети, а філософи-зенонівці стали називатися «стоїками».

Зенон прожив довге життя й умер, затримавши дихання. Це, мабуть, був перший випадок продуманого самогубства серед давньогрецьких філософів і це не випадково: етика стоїків допускала, а іноді й активно рекомендувала самогубство. Цікаво, що Зенон був ворогом поезії. На його думку, ніщо не робить людину настільки малопридатною для знання, як поезія.

505

Клеанф. Спадкоємцем Зенона по керівництву школою став довгожитель Клеанф. Будучи всього на п'ять років молодшим від Зенона, він пережив його на тридцять років, проживши біля ста років (331/30 – 233/32 р.), але міг, очевидно, прожити й довше, якби не вморив сам себе голодом. Клеанф виконував обов'язки схоларха протягом 32 років. Як і Зенон, він не був афінянином. У молодості він був кулачним бійцем. Прибувши в Афіни всього із чотирма драхмами (в одній драхмі містилося більше чотирьох грамів срібла), Клеанф примкнув до Зенона і жив, працюючи нічним поденником – по ночах він тягав воду для поливання садів і місив тісто, удень же вправлявся, як і личить філософові, у міркуваннях. Клеанф не тільки утримував себе, а й платив Зенонові ніби оброк – у день по оболу (біля грама срібла). Говорили, що Клеанф був працьовитий, необдарований і повільний і не раз викликав глузування інших учнів Зенона, але проте саме Клеанф став главою школи після смерті свого вчителя.

Клеанф жив не тільки розумом, а й серцем, і створив «Гімн Зевсу» – найбільший суцільний текст, який дійшов до нас від Древньої Стої, що вважається деякими (ученими) «найбільшим релігійним гімном Греції». Світогляд Клеанфа – художньо-філософський: Всесвіт – одна велика жива істота, її душа – Бог, а її серце – Сонце.

Клеанф – автор багатьох творів, які до нас не дійшли, якщо не вважати невеликих фрагментів з них, а то й усього лише назв: «Про час», «Про природничу науку Зенона», «Тлумачення до Геракліта», «Про почуття», «Про мистецтво», «До Демокріта», «Про богів», «Про шлюб», «Про поета», «Про належне», «Наука любов», «Про те, що чеснота одна для чоловіків і жінок» і так далі, всього 50 назв, а якщо лічити по «книгах», то 60.

Хрисіпп. Однак найбільш плідним із древніх стоїків був Хрисіпп, син Аполлонія, родом із Сол, учень Клеанфа. Він написав 705 сувоїв на логічні й етичні теми. Серед них: «Логічні твердження», «Посібник з діалектики», «Про складні судження», «Про судження», «Про побудову слів», «Проти тих, хто спростовує розділові знаки», «Про первинні недовідні умовиводи», «Відповідь тим, хто думає, що в "Брехуні" є як істина, так і облуда» і багато інших міркувань з логіки, усього 311 сувоїв – «книг». У галузі етики Хрисіпп займався тонким розчленовуванням етичних понять. Крім того, Хрисіпп – творець логіки етичних норм. Серед його етичних творів: «Доведення, що насолода не є благо», «Про прекрасне і про насолоду» і ін.

Від усіх творів Хрисіппа дійшли майже одні назви, лише іноді фрагменти. Говорять, що у своїх творах Хрисіпп наводив масу витримок з більш древніх філософів, а тому втрата його творів подвійно сумна. Діоген Лаертський пише про Хрисіппа, що він «відрізнявся великим обдаруванням і всебічною гостротою розуму...

506

Слава його в мистецтві діалектики була така, що багатьом здавалося: якби боги займалися діалектикою, вони займалися б нею за-хрисіппом» (VI, 7). Хрисіпп завершує формування давньогрецького стоїцизму, так що навіть склалася приказка: «Не будь Хрисіппа, не було б і Стої». Перш ніж стати філософом-стоїком, Хрисіпп був атлетом, бігуном на довгі дистанції. Він умер у 73 роки, чи то випивши нерозбавленого вина, чи то від реготу.

Такі три головні представники Древньої (Старшої) Стої. Про інших ранніх стоїків ми мало що знаємо, тому що відповідна книга Діогена Лаертського обривається на переліку творів Хрисіппа.

Структура філософії. Зенон ділив філософію на фізику, етику і логіку (саме він уперше ввів у філософський обіг це останнє слово). Клеанф же розрізняв у філософії діалектику, риторику, етику, політику, фізику і теологію. Хрисіпп повернувся до більш простого зеноновского поділу, причому обидва вони ставили на перше місце логіку, але стосовно того, яку з решти частин філософії поставити на друге місце, вони розходилися: Зенон ставив після логіки фізику, а Хрисіпп – етику. Бажаючи зробити більш дохідливим свій поділ філософії і своє розуміння співвідношення між її частинами, стоїки порівнювали філософію то з організмом, то з яйцем, то із садом. Логіка подібна до огорожі для саду, до шкарлупи для яйця, до кісток і нервів організму. Продовжуючи порівняння філософії з яйцем, стоїки говорили, що фізика подібна до його білка, а етика – жовтка. Це означає, що філософії без логіки бути не може, що безглуздо говорити про «алогічну філософію».

Логіка. Логіка стоїків – дослідження внутрішньої і зовнішньої мови. Велике значення стоїки надавали матеріальному вираженню думки – слову і мові, взагалі знакам – звідси і сам термін «логіка», похідний від давньогрецького «логос» – «слово». Внутрішня мова – думки, виражені внутрішніми знаками. Зовнішня мова – думки, виражені зовнішніми загальнозначущими знаками. Оскільки стоїки, будучи комунікабельними людьми, головне значення надавали зовнішньому, а не внутрішньому (інтимному) світу людини, внутрішня мова для них похідна від зовнішньої, внутрішні знаки – від зовнішніх, тобто думаючи про себе, людина думає знаками людської мови, загальнозначущої мови.

Будучи дослідженням внутрішньої й зовнішньої мови, логіка стоїків розпадалася на дві головні частини – вчення про міркування у формі неперервної мови і вчення про міркування у формі питань і відповідей. Першим займається риторика, другим – діалектика. В іншому аспекті логіка ділиться на вчення про означуване і вчення про означаюче, тобто про слова, речення, взагалі про знаки. Другим ученням займається граматика, а першим – наука про поняття, судження й

507

умовиводи, тобто логіка в нашому розумінні цього терміна, логіка у вузькому, власному розумінні слова.

У цій логіці у стоїків були чималі заслуги. У розвитку античної логіки стоїки зіграли другу за значущістю роль після Аристотеля.

Для стоїків, як і для Аристотеля, головні принципи правильного мислення – закон (заборони) суперечності і закон тотожності. Вони мовчазно визнають і два інші логічні закони: закон достатньої підстави «жодна річ не виникає безпричиново, але все виникає на якій-небудь основі й у силу доконечності», і закон виключеного третього, відкритий (як і два перших) Аристотелем. Виходячи із закону достатньої підстави, стоїки надавали перевагу умовному судженню перед категоричним, адже в умовному судженні є основа (якщо А є В) і наслідок (то С є D). Втім, Хрисіпп досліджував і так звану матеріальну імплікацію, в якій між з'єднаними союзом «якщо... то» простими висловленнями змістовного зв'язку не передбачається, і він знав, що матеріальна імплікація помилкова тільки в тому випадку, коли попередній член імплікації (антецедент) істинний, а наступний (консеквент) помилковий. Усі форми умовиводу Хрисіпп звів до п'яти найпростіших модусів, з яких два – модуси умовного умовиводу (Якщо є А, то є і В. А є, отже, є і В. Якщо є А, то є і В. В нема, отже, нема і А), інші ж два модуси – модуси розділювального силогізму (А чи В. А є, отже В немає. А чи В. А нема, отже, В є). Остання форма умовиводу – модус сполучного силогізму (А и В не можуть бути разом. А є, отже, В немає). Надаючи перевагу умовному судженню, стоїки переінакшували в цю форму саме категоричне судження, так що судження А є В перетворювалося в них на судження: Якщо є А, то є і В. Аналогічно й розділювальне судження ставало в них умовним, тобто судження : А є або В, або С – у стоїків набувало вигляду: Якщо є А, то воно є або В, або С. Зі сказаного видно, що стоїки ділили судження на прості (категоричне судження) і складні (умовне, розділове). Прості ж судження розрізнялися ними за якістю, кількістю та модальністю.

Гносеологія. Однак сказане ще нічого не говорить про гносеологію стоїків, оскільки ми не пояснили два питання: 1) як стоїки уявляли собі об'єктивну основу зв'язку між судженнями в умовиводі й між поняттями у судженні і 2) як стоїки уявляли собі походження та об'єктивну основу самих понять.

Відповісти на друге питання легше, ніж на перше. Проблему походження знання стоїки розвязували як сенсуалісти. Єдине джерело знання вони бачили у відчуттях і в сприйняттях об'єктивно існуючих тіл. Душу немовляти дитини стоїки вподібнювали

508

чистому папірусу, що поступово заповнюється знаками лише завдяки тому, що дитина, народившись, починає сприймати оточуючий її світ. На основі відчуттів і сприйняттів у нашій пам'яті утворюються уявлення. Уявлення слабкіше від сприйняття, тому що при уявленні сприйманого тіла вже немає в наявності. Накопичуючись у нашій пам'яті, повторні сприйняття схожих тіл дозволяють виділяти повторювані, а отже, й істотні ознаки цих тіл, і тим самим утворювати поняття. В об'єктивному світі поняттям як таким прямо нічого не відповідає, там немає ні ідей Платона, ні форм Аристотеля. Справедливо вважаючи, що реально існують не сутності як такі, а окремі речі з їх індивідуальними і водночас по-різному повторюваними властивостями, стоїки помилково думали, що взагалі не можна говорити про об'єктивність загального. Вони схилялися до того, щоб уважати, що роди і види – всього лише суб'єктивні поняття або ж загальні імена, якими люди позначають подібні предмети, тіла. Отже, стоїки були номіналістами. Вони – номіналістичні сенсуалісти. Правда, сенсуалізм стоїків береться деякими древніми авторами під сумнів, вони стверджують, що стоїки визнавали якісь «уроджені поняття», «передбачення», що нагадують «передбачення» в Епікура, так само думають і деякі сучасні вчені: вчення про передбачення «спільне для Саду, і для Портику». Справді, у Цицерона стоїк говорить, що в наших душах закладено багато уявлень. Сам Цицерон перевів уведене Епікуром грецьке слово «пролепсіс» латинським anticipatio, пояснивши його як якесь передбачене душею відображення чи враження про речі.

Стоїки, далі, розрізняли природні, стихійно утворювані поняття (дитина починає мислити поняттями з семи років) і поняття штучні (технічні, родові), що утворюються в результаті міркувань за нормами діалектики, тобто у формі питань і відповідей.

Стоїки вважали об'єктивний світ пізнаваним. У Цицерона стоїк говорить: «...ми здатні й відчуттями, і розумом сприймати і пізнавати зовнішній світ» (Цицерон. Философские трактаты. С. 150). У боротьбі зі скептиками, які заперечують можливість об'єктивної істини, стоїки висунули своє вчення про так звані «схоплюючі» («каталептичні») сприйняття, які тільки і можуть бути істинною основою понять. Стоїки допускали, що сприйняття можуть бути різними за своєю пізнавальною цінністю, але все-таки неправильно вважати, що всі сприйняття тільки суб'єктивні, що ніякі з них не можуть дати нам об'єктивно істинної картини світу. У своєму вченні про каталептичні сприйняття стоїки порушили питання про те, що для науки потрібні не випадкові та стихійні сприйняття предметів, тіл, процесів, а методичні й спеціально організовані спостереження. Загальною умовою каталептичних сприйняттів є пасивність

509

сприймаючої душі, інакше кажучи, пасивність суб'єкта, що не повинен допускати у сферу сприйняття нічого свого. Але є і спеціальні умови каталептичних сприйняттів: органи чуття людини повинні перебувати в нормальному стані; сама людина повинна бути здоровою і тверезою; сприймані предмети повинні бути зручно розташовані для їхнього сприйняття й відстояти від суб'єкта на належній відстані; розташоване між об'єктами і суб'єктом середовище не повинно спотворювати образ сприйманих предметів; сприйняття повинно тривати належний час; повторні сприйняття тих же тіл повинні підтверджувати, доповнювати і перевіряти первісні їхні сприйняття. Каталептичне сприйняття схоплює не тільки предмет, а й душу, воно настільки очевидне, що примушує людину до згоди. Будучи на щаблі сприйняття пасивною, душа, відповідно до стоїків, активна на щаблі «судження сприйняття», тобто вона вільна вважати або не вважати те чи те сприйняття каталептичним.

Гносеологія стоїків уточнюється в їхньому вченні про три моменти у пізнанні: про означуване, про означуюче і про середнє між першим і другим. Означуване – тіла. Їх вивчає фізика. Означуюче – знаки, слова. Їх вивчає граматика. Слова так само тілесні, як і тіла. Середнє ж є не що інше, як те, що стоїки називали «лекта» – «висловлене», яке стосовно означуваного є уявлення і поняття про нього, а стосовно означаючого – смисл слова. Однак ці два відношення в одному можуть збігатися не завжди. Смисл слова може не збігатися з уявленням або поняттям про предмет, яке у свою чергу може бути не каталептичним. В обох випадках ми маємо оману.

Основу відповідності означаючого означуваному стоїки бачили в тому, що самі слова не були, як вважав Демокріт, плодом договору між людьми позначити ті чи ті предмети тими чи тими нічого спільного з цими предметами не маючими поєднаннями звуків. Навпаки, вважали стоїки, слова зумовлені самою природою речей. Це особливо вірно щодо перших, найбільш ранніх форм вихідного словникового запасу мови.

Але стоїки не могли пояснити розмаїтість мов, подолати ті аргументи, які висував раніше Демокріт, а в часи старших стоїків і Епікур зі своєю школою на користь доказу умовності людського словника.

Фізика. Фізика стоїків ґрунтується на визнанні того, що об'єктивно існують тільки тіла. Проте в їхню систему світобудови вписані і бог, і боги, і душа, і душі, і логос як світовий розум. Фізика стоїків багатопланова, вона існує ніби на трьох рівнях: 1) конкретно-фізичному, 2) абстрактно-фізичному і 3) теолого-фізичному, або пантеїстичному.

510

У своїхоїх конкретно-фізичнихих уявленнях про природуу стоїкии не пішли далі традиційнихих уявлень про чотири речовинні стихії або елементи: вогонь і повітря, воду і землю, з яких друга пара здавалася пасивною, а перша – активною. Особливо велике значення стоїки надавали вогню й суміші вогню з повітрям – пневмі. Слідом за Гераклітом стоїки вважали вогонь первинною і субстанціальною стихією, субстратом (підметом) усього сутнього. Все виникає з вогню (це творчий вогонь), і все після закінчення «світового року» перетворюється на вогонь, гине у вогні (це руйнівний вогонь), і ця «світова пожежа» трапляється через кожні 10800 років (це число утворюється так: 30 років – строк зрілого життя одного покоління множиться на 360 – число днів у році без 5 або 6 додаткових днів). Після кожної космічної пожежі відбувається палингенесис – відродження й воскресіння різноманітного космосу, його перехід зі згорнутого в розгорнутий стан. Космос знову походить із вогню, щоб після закінченні відносно незначного – порівняно, наприклад, з «днем Брахми» (у чотири із зайвим мільйона років) – часу знову піти у вогонь.

Космогонія стоїків циклічна. Щораз існує лиш один скінченний, замкнутий і цілісний (сферичний) світ. Його цілісність припускає загальну узгодженість і симпатію, повну взаємопов'язаність найменшої частини світу з усім цілим світом. Світ – єдине органічне ціле. Як майже і в усьому іншому, світогляд стоїків і тут якісно розходиться зі світоглядом епікурійців, які уявляли собі Всесвіт утвореним із незліченної кількості відносно замкнутих і цілісних світів, які відрізняються один від одного і перебувають на різних щаблях розвитку.

Утім, і в стоїків було своє уявлення про нескінченне. Нескінченна та порожнеча, всередині якої лежить світ, космос. Хрисіпп визначав космос як «сукупність неба, землі та перебуваючих на них створінь» і відрізняв його від «Усього» («Пан»), тобто від космосу разом із оточуючою його порожнечею. Ця порожнеча безтілесна. Вона не існує всередині світу. Усередині світу, космосу, є тільки місця, займані тілами. Ці місця також безтілесні. Отже, стоїки допускали безтілесне, але існування цього безтілесного вони уявляли відмінним від існування тіл, які тільки й існують повною мірою. Крім порожнечі та місць стоїки відносили до безтілесного й час.

Стоїки не могли дати адекватного визначення часу і здійснювали звичайну в історії людської культури підміну: пояснюючи більш невідоме через менш невідоме, більш невловиме через менш невловиме, стоїки визначали час через простір. Відповідно до Зенона, час – «відстань руху». Згідно з Хрисіппом, час – «відстань космічного руху».

511

Тілесне і безтілесне охоплювалося в стоїків поняттям «щось» («ти»).

У вченні про природу стоїки говорили й про рух. Вони розрізняли в ньому три види: зміна тілами своїх місць – просторове переміщення, зміна якостей і, по-третє, напруга.

Напруга – стан пневми, тобто суміші повітря й вогню, що розлита в усьому світі. Ця напруга різна, вона мінімальна в неорганічній, у неживій, природі й максимальна в стоїчного мудреця – ідеальної людини стоїків.

Залежно від стану пневми утворюється своєрідна драбина буття. Це чотири царства природи: неорганічне, флора, фауна і людина.

Пневма – не тільки фізичний, а й духовний первень; зростання її напруженості означає ріст одушевленості й одухотвореності у світі. У світі неорганічному пневма постає як сліпа доконечність і причиновість, у світі рослинному пневма – сліпа формуюча сила природи. У світі тваринному пневма – розумна душа, що прагне до об'єктивно розумного.

Але говорячи про напругу і про пневму як фізико-психічне явище, ми мимоволі виходимо за межі конкретної фізики стоїків у сферу духу. Повернемося назад – у сферу нижчої природи й розглянемо абстрактно-фізичний рівень фізики стоїків.

Категорії. Хоча реально існують тільки тіла у своїх місцях і зі своїми рухами й у своєму часі, можна, відповідно до стоїків, говорити про світ і абстрактно, категоріально, але не забуваючи про те, що об'єктивно ніяких родів, які відповідають нашим категоріям, немає. Абстрактне мислення – тільки спосіб пізнання конкретного. Якщо в Аристотеля форми думки є і форми буття, то в стоїків не так. Усі категорії суб'єктивні. Далі, категорії стоїків мають ту перевагу перед категоріями Аристотеля, що вони не просто співіснують, а утворюють своєрідну послідовність, так що кожна наступна категорія виражає конкретизацію попередньої категорії. Правда, у стоїків категорій небагато, їх усього чотири: субстанція, якість, стан і відношення.

У стоїків субстанція, або сутність, – це зовсім не те, що було в Аристотеля. У стоїків у ролі субстанції виявляється аристотелева першоматерія. Правда, Аристотель коливався й іноді сам називав цю матерію сутністю, але він усе-таки схилявся до того, щоб уважати сутністю вид і видову відмінність, яка одержала в Аристотеля самостійне існування як морфе (форма). Стоїки ж не сумнівалися в тому, що якщо вже говорити про сутність, то такою сутністю повинна бути перша, або первинна, матерія: «Первинна матерія, – розповідає про старших стоїків Діоген Лаертський, – є сутність усіх речей» (VII, 150). Крім первинної матерії, котру вони визначили по-аристотелівськи: «матерія – це те, з чого все

512

виникає», – стоїки говорили про конкретні матерії, про матерії часток, з яких виникають уже ті чи ті конкретні тіла, що володіють якостями. Тому друга, більш конкретна, категорія стоїків – категорія якості. Під якостями стоїки розуміли постійні й істотні властивості тіл, такі властивості, які пов'язані вже з конкретними окремими, «частковими» матеріями. Але в тіл є ще й минущі властивості, які стоїки виражали в категорії стану. Нарешті, тіла існують не ізольовано, вони пов'язані одне з одним і перебувають у різних мінливих стосунках одне до одного. Це виражається в категорії відношення. Отже, існують тіла, вони перебувають у відношенні одне з одним (категорія відношення), мають минущі властивості-стани (категорія стану), мають завдяки частковим матеріям неминущі властивості (категорія якості), а всі разом складаються з первинної матерії (категорія сутності). Така абстрактна, категоріальна, фізика стоїків. Сюди можна додати ще поняття «щось», про яке ми говорили вище.

Нарешті, скажемо й про теолого-фізичний, або пантеїстичний, рівень стоїчного розгляду природи. На цей рівень ми вже виходили раніше, коли говорили про пневму.

Пневма – не тільки фізична суміш повітря й вогню, але, як було вище зазначено, духовне. Це світовий дух і навіть світовий розум. Чим більше в цій суміші вогню, тим вона розумніша. Отже, найбільш розумний чистий вогонь. А це і є бог стоїків. Небезпідставно стоїків можна назвати вогнепоклонниками, подібними до зороастрійців і парсів. Але ті все-таки поклонялися вогню в його безпосередній физично-матеріальній формі. Стоїки ж, будучи філософами, вогню фізично не поклонялися, вони поклонялися йому духовно. Вогонь для стоїків – вищий дух і розум. Стоїки поклонялися вогню не в його грубо матеріальній формі прояву. Їхній вогонь духовний. Але його духовність єдина з фізичним світом. Що стосується пневми, то пневма – розум і логос космосу (тоді як чистий вогонь – розум бога і сам бог).

Як бог, логос містить у собі насіння всіх речей. Тому бог-вогонь є також і якимсь «сперматичним логосом», він і «насіння» космосу, і джерело «насіння» всіх речей.

Бог стоїків – той же космос, тільки взятий з його активної, діяльної, самотворчої, розумної сторони. Це все-таки не бог ідеаліста і теолога. Тому справжніх послідовних ідеалістів-теологів стоїки не обдурили. Багато пізніше неоплатонік Плотін буде сварити стоїків за те, що «бог у них уведений задля пристойності, маючи своє буття від матерії» («Эннеады» VI, 1, 27). Плотін (II, 4, 1) різко засуджує стоїків за те, що «вони наважуються вважати матерією навіть богів і зрештою говорять, що сам бог не що інше, як матерія у певному стані». Так що світогляд стоїків

513

можна кваліфікувати як свого роду теологічний матеріалізм або як матеріалістичну теологію.

Бог стоїків – також і не абстрагований від космосу бог Аристотеля. Бог стоїків – це й не боги Епікура, заслані в «<междумирья>». Бог стоїків, як підкреслює перипатетик Олександр Афродисійський, «перебуває в самій матерії», він «змішаний з матерією». Бог стоїків – діяльна і творча сила самої матерії, <зиждительное> первень у природі, закладена природою в саму себе програма її діяльності.

Телеологія. Теологізація природи неминуче приводить до її теле-ологізації. Телеологія неможлива без теології, без допущення світового розуму, бога, хоча зворотне можливе. Так, в Аристотеля бог не задає ніяких цілей світові й процесам, які відбуваються в ньому. Світогляд стоїків телеологічний. Бог стоїків – вища розумна сила, що все визначає, всім управляє, все передбачає. Все нескінчечнно різноманітне, що відбувається у світі, він підкоряє головній меті – своїй перемозі над світом у самому світі, а оскільки бог стоїків – космічний розум, то в перемозі розуму над нерозумним, вищого над нижчим, єдності над множиною; з передвизначенням пов'язане й те, що називають божественним провидінням: передвизначення всього, що відбувається у світі аж до частковостей і дріб'язків.

На думку стоїків, і провидіння, і пов'язане з ним передвизначення постають у природі на її різних рівнях по-різному. На рівні неорганічної природи з її слабким і нерозумним тонусом провидіння постає як сліпий фатум. У світі флори і фауни (рослинно-твариному) провидіння обертається доцільністю з проблисками розумності. У світі людини провидіння постає як розумне передвизначення. У цілому ж бог, будучи розумним, а тим сам і благим, визначає <предопределяет> світ до блага.

Говорячи про цілі, стоїки не забували й про причини. Без них теж нічого не відбувається: за всім що відбувається настає щось інше, необхідно пов'язане з ним, як із причиною. Але в стоїків причина, як попереднє, що стихійно породжує наступну за нею в часі дію, підпорядкована причиновості як меті, як тому, що ніби забігає в часі й з майбутнього притягує його до себе, тягнучи як причина підштовхує його ззаду. Спричинення з майбутнього – це і є цільова причина.

Детермінізм стоїків (усе має свою причину з минулого) і їх телеологізм (усе має свою причину з майбутнього, і в цьому є якийсь план, провіденціалізм), які доходять до окремого і конкретного, паралізують людину, перетворюють її в пасивне знаряддя долі, хоча начебто й розумної.

Теодицея. Теодицея означає «виправдання бога». Стоїки цього терміна не знали. Він був уведений у філософію в XVIII ст. німецьким філософом Ляйбніцем, але відповідне цьому терміну явище

514

існувало задовго до XVIII ст. Теодицея спрямована на те, щоб розв'язати нерозв'язне: допущення у світобудові бога як всемогутньої та благої істоти наштовхується на факт наявності у світі виступаючого в незліченних формах і видах зла. Матеріалісти не мають потреби в теодицеї. Вони не постулюють вище буття, вони дивуються не тому, що у світі є безладдя й зло, а тому, що там є хоч якийсь порядок і якесь благо, вони дивляться на світ знизу нагору й розуміють, що вищі форми не задані ніяким світовим розумом, а виникають стихійно з нижчих, і, не маючи субстанціальної підтримки зверху, вони нестійкі, так що треба радіти просто з того, що вони поки є.

Стоїки будують теодицею на доказі відносності й навіть ілюзорності світового зла, а в крайньому випадку на тій підставі, що якщо зло і є, то воно слугує добру і благу.

У зв'язку із цим ми знаходимо в стоїків етичний, фізичний, космологічний і логічний варіанти теодицеї.

Логічний варіант теодицеї заснований на думці, що ніщо не може існувати без протилежного собі, якщо це так, то не може бути й ізольованого добра, що добро і зло нерозривно пов'язані, і не будь зла, не було б і добра, так що будь-яка чеснота не виникає без пороку. Це сумнівне міркування стоїків навряд чи сподобалося б Будді. Він-то зрозумів, що зло не може бути шляхом до добра, що добро не можна творити через зло, що зло, отже, не є добро як те, що служить добру, є засобом його досягнення. Ця велика думка Будди не знайшла свого гідного еквівалента в європейській культурно-етичній традиції. У ній взяла гору думка Геракліта про єдність добра і зла. І це положення було відтворене в стоїків як до певної міри послідовників Геракліта.

Космологічний варіант теодицеї випливає з діалектики частини і цілого; те, що для частини зло, те для цілого може бути благом. Битва – зло для солдат, які гинуть у ній, але вона благо для народу, який відстоює свою свободу. Людина не бачить усієї картини космосу, ця картина доступна тільки богу, і вона, напевне, сповнена блага й прекрасна, тому правий Геракліт, який сказав, що для бога все добре і все прекрасне, а якщо люди приймають одне за гарне і прекрасне, а інше за погане і потворне, то це говорить тільки про їх обмеженість.

Етичний варіант теодицеї стоїків говорить про те, що зло справді існує, але воно існує не марно. Зло потрібне для того, щоб, терплячи його й переборюючи своїм терпінням і покірністю, стоїчний мудрець міг вправлятися в чесноті й міцніти в ній.

Нарешті, ми знаходимо подальший розвиток вчення про провидіння у фізичному варіанті теодицеї. Виявляється, що бог, хоча він і в

515

світі, хоча він і світовий розум, все-таки не всемогутній. Його воля постійно наштовхується на конфронтуючу йому сліпу доконечність природи. Сліпа фізична доконечність стихійно противиться промислу бога. Тому, як повідомляє Плутарх, Хрисіпп стверджував, що багато сліпої Доконечності домішано до промислу. І цієї сліпоти й тупості тим більше, чим нижчий рівень буття. Людина не тільки розумна, а й тілесна істота і вона перебуває під владою цього зла, що складається й у бунті тіла проти розуму, і в розладі самих тілесних функцій, тобто у хворобі й смерті.

Антропологія. Антропологія стоїків, їхнє вчення про людину ґрунтується на уподібненні людини космосу. Космологія – ключ до антропології. У людині є все те, що й у світі. Як і космос, людина складається з чотирьох стихій, причому її тіло складається з землі й води, а душа – з суміші повітря й вогню (пневми). Вогненна частина пневми – розум. Розум людини – частина космічного розуму. Душу людини – частина космічної душі.

Далі, душа людини, відповідно до уявлень стоїків, складна й складається з восьми частин: у ній п'ять чуттів, здатність мови, статева здатність як частина сперматичного логосу космосу і її чільна частина – гегемонікон, пов'язана з органами чуттів, з органами мови й зі статевими органами. Цей зв'язок здійснюється пневмою. Сім частин душі виходять із гегемонікона як щупальця восьминога (правда, їх у душі не вісім, а сім).

Стоїки вчили про смертність душ, але допускали, що душі з особливо високим тонусом можуть жити ще якийсь час після смерті тіла, але не безмежно, а в границях одного світового року, тобто до наступної світової пожежі. Ці наддуші і є ті демони, в яких вірить народна міфологія. Це душі колишніх тілесно померлих мудреців.

Підмінивши природну причиновість телеологією, стоїки мало займалися науками й заохочували гадання, ворожіння, пророкування. Вони вірили в пророчий дар деяких людей і у віщі сни.

Етика. Етика стоїків спиралася на їхню віру в провидіння й у розумний план космосу, завдяки якому все в цілому добре, хоча в частинах може бути й погане. Стоїки поєднували кінічну автаркію з койнонією – братерством. Вони виховували в собі атараксію та апатію, покору долі. У всьому цьому вони бачили шлях до евдаймонії – процвітання, вищого щастя й блаженства як результату гармонії волі людини і волі бога як всесвітнього розуму. Стоїчна автаркія, що означає незалежність, самозадоволеність, уміння задовольнятися собою, не виключала спілкування з іншими людьми і співучасті в їхніх життях. Стоїки високо цінували товариство, стоїчна апатія – це не зовсім те, що ми розуміємо під цим словом, це не депресія, а, навпаки, найвища напруга пневми, завдяки якій мудрець, стаючи нечутливим до страждання,

516

досягає безпристрасності (апатії) та незворушності (атараксії), але ця безпристрасність не від слабості, а від сили.

Бачачи в безпристрасності шлях до блаженства, стоїки одними з перших розробили аналіз пристрастей. У цілому негативно ставлячись до безпосередніх пристрастей, вимагаючи їхньої підпорядкованості розуму і їхньої мінімізації через це підпорядкування, стоїки визначали пристрасть як нерозумний і навіть противний природі, протиприродний рух душі. Стоїки ділили пристрасті на чотири види: сум, страх, прагнення й задоволення.

Стоїки визначали сум як нерозумне стискання душі. Сум різноманітний. Стоїки розрізняли такі види суму, як співчуття, заздрість, ревнощі, недоброзичливість, занепокоєння, сум'яття, біль, горе, туга. Співчуття – сум у зв'язку з незаслуженим стражданням іншого, заздрість – сум у зв'язку із благополуччям іншого, недоброзичливість – сум у зв'язку з тим, що інший має те ж саме, що і я; занепокоєння – сум у зв'язку з майбутніми труднощами.

Стоїки визначали страх як передчуття зла й розрізняли такі види страху, як острах, боязкість, сором, жах, замішання, тривога. Тривога – страх перед невідомим. Боязкість – страх перед майбутньою справою. Сором – страх перед поганою про себе славою.

Третя негативна емоція – прагнення. Це нерозумне прагнення душі, що таїть у собі незадоволеність, ненависть, причепливість, злість, гнів, обурення, любов (засуджувана стоїками за те, що вона не личить гідним особам).

Стоїки визначали задоволення як нерозумне збудження себе тим, що уявляється бажаним, але не більш, ніж уявляється. Задоволення різноманітні. Тут і замилування, і зловтіха, насолода й розвага, яка, на думку стоїків, завжди веде до відступу від чесноти.

Ясно, що при такому ставленні не тільки до справді негативного (ненависть, злість, страх і т.ін.), але й до позитивних пристрастей (любов, насолода, замилування) стоїки ніяк не могли погодитися ні з крайніми (кіренаїки), ні з помірними (епікурійці) гедоністами. Їм ближчі кініки з їхнім аскетизмом, але без їхньої безсоромності.

Не погоджуючись із основним аргументом гедоністів, які, стверджуючи, що насолода – вища цінність, посилалися на все живе, котре прагне до задоволення, стоїки (і Зенон, і Клеанф, і Хрисіпп) доводили, що насправді все живе прагне до самозбереження, якому задоволення найчастіше приносить тільки шкоду: адже існує маса шкідливих задоволень. У найкращому разі задоволення може бути лише супровідною обставиною самозбереження.

517

Самозбереження ж неможливе без життя у повній згоді з природою, адже природа і людина співвідносяться як ціле і частина. Природа як те, що наповнене «богорозумом», розумна. Тому жити згідно з природою означає жити згідно з розумом. Ось у цьому-то й полягає головний обов᾽язок людини. Етика стоїків – етика обов'язку. Саме стоїки перші ввели у філолофсько-етичний лексикон до того часу буденне слово «обов'язок». Людина, будучи частиною природи, повинна прагнути жити в гармонії з нею, тобто жити розумно, а жити розумно – означає, жити безпристрасно. Чеснота сама собі нагорода.

Отже, ми повертаємося до вчення стоїків про пристрасті. Пристрасті – спільне джерело чотирьох видів зла: нерозумності, боягузтва, непомірності й несправедливості. Ці види зла виділив уже Платон, який протиставив їм такі чесноти, як мудрість, мужність, помірність і, нарешті, справедливість – підсумок перших трьох видів. Однак невірно думати, що стоїчна безпристрасність абсолютна, що воно подібна до відчуженості індійського мудреця. Ні, стоїки допускали помірну радість. Вони бачили в ній якесь розумне збудження душі. Стоїки вчили боротися з пристрастями. Страху вони протиставляли передбачливість, прагненню – волю.

Стоїчний мудрець перебуває завжди в помірно-радісному настрої духу, він завбачливий, у нього тверда, спрямовувана розумом воля. В основі ж його радості лежить душевний спокій, джерело якого – свідомість гарно виконаного обов'язку і своєї гармонії з «богокосмосом». Воля стоїка не егоїстична й не егоцентрична, вона великодушно не виключає прихильності й сердечності. Стоїк не усунутий від повсякденного життя. Він вищий від нього.

У зв'язку із цим стоїки не принижували таких фізичних і моральних цінностей, як здоров'я, краса, сила, прагнення до збереження роду, любов до дітей, але дивилися на це зверхньо, як на те, що поєднує людей з тваринами. По суті, все це тваринні цінності. Головні цінності все-таки не в цьому. Головне – в розумінні того, що є істинне добро й що є істинне зло, і що не є ні те, ні те. Останнє – нове у стоїків. Вони зрозуміли, що між добром і злом лежить величезна нічийна смуга – смуга морально байдужого, тобто того, що не залежить від волі людини, будь вона навіть мудрецем. І тут єдино правильна позиція полягає в тому, щоб приймати все як воно є: життя і смерть, здоров'я і хворобу, красу і потворність, задоволення і страждання, знатність і низьке походження, славу і безславність. Все це є байдуже – адіафора. Так, воно не залежить від нашої волі, але від нашої волі залежить те, як ми будемо до цього, від нас не залежного, ставитись. А ставитися до цього треба байдуже.

Отже, стоїки – квієтисти. Їхня головна етична теза саме й полягає в думці про те, що від нас залежать не самі обставини

518

нашого життя, у тому числі й соціального, а лише наше ставлення до цих обставин.

Правда, у більш пом'якшеному варіанті стоїцизму допускається все-таки, що життя важливіше від смерті, здоров'я – від хвороби і т.д.

Свобода. З учення стоїків про благо, зло й «байдуже», про долю й провидіння випливає стоїчне розуміння свободи. Стоїки зрозуміли свободу рабськи. Це вони пустили безглузду ідейку про свободу як пізнану доконечність. Стоїчний мудрець пасивний, він примиряється з усім що відбувається, тішачи себе ілюзією, що в цілому все добре і прекрасно, і все, що відбувається, відбувається за промислом всесвітнього бога-розуму.

Але зрозуміти таке можуть тільки мудреці. Тому тільки вони вільні. Всі інші, незалежно від свого соціального стану, раби.

Вище ми відзначили, що відчуженість стоїків не абсолютна, що їхня автаркія не виключає койнонії – спілкування й зв'язку між людьми. Стоїки не заперечували ні сім'ї, ні держави, ні самого суспільства, яке вони, на відміну від атомістів-індивідуалістів, уважали первинним як природну цілісність.

Отже, основний пафос стоїчного світогляду – пафос єдності. Єдині люди, єдині всі живі істоти, єдина природа, єдині природа, душа і бог. Вища мета людей – перебороти все те, що їх роз'єднує: етнічні, расові, соціальні й державні бар'єри, – і злитися в космічне братерство, утворивши всесвітню органічну цілісність греків і не-греків, людей і богів.

«Справді, викликаюча загальне здивування державна система засновника стоїчної школи Зенона зводиться до єдиного твердження, – щоб ми жили не особливими містами й общинами, керованими різними статутами, а вважали б усіх людей своїми земляками й співгромадянами, так щоб у нас було спільне життя і єдиний розпорядок, як у череди, що пасеться на спільному пасовищі» (Плутарх. Про долю і доблесть Олександра. Промова перша, 6).

Отже, Зенон-стоїк ще більшою мірою, ніж це було насправді, відкинув полісну соціально-політичну систему класичної Греції, котра саме й жила «особливими містами й общинами, керованими різними статутами» (і це життя тривало й в елліністичні часи, тільки грецькі міста втратили суверенітет, жили ж вони так само ізольовано й за своїми законами і звичаям, плюралістична розмаїтість зберігалась), і продовжив лінію кінічного космополітизму.

«Зенон представив це у своїх писаннях як мрію, як образ філософського благозаконня й державного устрою, а Олександр перетворив слова в справу. Він не слухав порад Аристотеля поводитися з греками як проводир, піклуючись про них як про друзів і близьких, а з варварами як пан, ставлячись до них як до тварин

519

або рослин, що сповнило б його царство війнами, втечею і таємно назріваючими повстаннями. Бачачи в собі поставленого богами загального влаштовувача й примирителя, він застосовував силу зброї до тих, на кого не вдавалося впливати словом, і зводив воєдино різні племена, змішуючи, ніби в якійсь посудині дружби, життєві уклади, звичаї, шлюбні стосунки і змушуючи всіх уважати батьківщиною всесвіт, міцністю – табір, єдиноплемінними – добрих, іноплемінними – злих; розрізняти між греком і варваром не за щитом, мечем, одягом, а бачити ознаку грека в доблесті й ознаку варвара – у порочності; вважати спільними одяг, стіл, шлюбні звичаї, все, що отримало змішання в крові й потомстві » (Плутарх. Про долю і доблесть Олександра. Промова перша, 6).

Що й говорити! Ідеал прекрасний! Плутарх, щоправда, ідеалізував Олександра, перетворив його в переконаного кініка-космополіта. Але життя показало, що воно не терпить однаковості, хоча, звичайно, тимчасово її й можна підім'яти паровою котком тоталітаризму, але й крізь асфальт проростають рослини. Спроба Олександра звести свою дивовижно строкату скоростиглу імперію до органічної, не тільки державної, а й етнічної єдності (змішані шлюби), якщо вона в нього всерйоз і була, то провалилася. Після його смерті, як ми знаємо, його штучна імперія розпалася – і народ пішов на народ. Не вдалося й римлянам з їхнім організаційним генієм зодноманітнити свою різношерсту імперію. Всякий тоталітаризм смертельний для життя з його непередбаченим різноманіттям і з його свободою. Там, де йому вдається зміцнитись, історія ніби зупиняється, життя завмирає, поки не знайде в собі сили «прорости крізь асфальт» і восторжествувати у всьому багатстві своїх різноманітних форм.

Однак світоглядний, у тому числі й філософський, тоталітаризм також невигубний. Він корениться у всякому філософському монізмі, тобто в єдиноначальності, коли все сутнє зводиться до єдиного первня, до єдиного субстрату, до єдиної субстанції («вода» Фалеса, «вогонь» Геракліта, «буття» Парменіда, «субстанція» Спінози, «абсолютна ідея» Гегеля...). У давньогрецькій філософії тоталітарний світогляд знайшов своє найвище вираження в неоплатонізмі з його надбуттєвим і надпоняттєвим «єдиним», про що далі.

Після Хрисіппа главою Стої став Зенон з Тарса, «учень Хрисіппа, який написав мало книг, але залишив багато учнів» (VII, 35). Його змінив Діоген Вавилонський або Селевкідський – «стоїк, родом із Селевкії, якого називають також вавилонським, тому що Селевкія перебуває недалеко від Вавилона» (VI, 81), учасник знаменитого посольства філософів у Рим, про яке буде сказано далі у зв'язку з Карнеадом. Діогена змінив Антипатр із Тарса, який писав про богів і про передбачення майбутнього, з ним полемізував скептик Карнеад. Антипатра з Тарса на посту глави Стої змінив Панетій, про якого мова буде йти далі.

520

Аполлодор з тієї ж Селевкії на ріці Тигр, як і Діоген Вавилонський, чия діяльність протікала в основному вже після Панетія, тобто близько 100 р. до н.е, написав багато трактатів з логіки, етики й фізики – і дарма, тому що всі його праці безвісти поглинула ріка часу.