Вавилонія

Територія Месопотамії, або Межиріччя, складається з двох частин: північного передгір'я та південної низовини. Вона була заселена вже в період палеоліту. В IV тисячоріччі до н.е. у південну, болотисту, частину Месопотамської низовини прийшли шумери, в середню її частину – аккадці. В III тисячоріччі до н.е. шумери південніше, аккадці північніше утворили ряд самостійних міст-держав. У середині III тисячоріччя до н.е. всі шумерські міста були об'єднані Лугальзагесі, аккадські – Саргоном I. З подальшої боротьби цих об'єднань переможцем вийшов Аккад. Він підкорив собі всю Месопотамську низовину. Але шумеро-аккадська держава проіснувала недовго. Месопотамія не була захищена природними перешкодами й перебувала в центрі переселення народів. Зайди гутії зруйнували аккадську державу. Виникла пізніше шумерська держава III династії Ура була знищена аморитами й еламитами, з боротьби аморитів і еламитів переможцями вийшли перші. Вони створили свою державу зі столицею у Вавилоні. Древньовавилонське царство (1894 – 1595) досягло своєї вершини при Хаммурапі (1792 – 1750). В середині II тисячоріччя до н.е. воно було зруйноване хетами й касситами. Касситська династія (1518 – 1202) вивчена слабко. У VII ст. до н.е. ассірійці, що мешкали у північній, передгірній частині Месопотамії, утворили першу близькосхідну наддержаву,

140

що простягається від Ірану до Єгипту. Другий розквіт Вавилонії – Нововавилонське царство (612 – 538). Воно було зруйноване персами.

Протягом усієї своєї історії, починаючи з міст-держав Шумери й Аккади й закінчуючи Нововавилонським царством, культура Вавилонії – типовий приклад культури «бронзового віку».

Джерела. Це клинописні тексти на камені й на глиняних табличках шумерською, ассіро-вавилонською (аккадською) мовами. Таблички знайдені у великій кількості. Бібліотека ассірійського деспота Ашшурбаніпала містила 30 тис. табличок. Недавно італійські археологи знайшли на території сучасної Сирії глиняну бібліотеку правителів древнього міста Ебла (XXIV ст. до н.е.). Це історична знахідка.

На таблички клинописом (сира глина іншого способу письма не допускала) наносилися різні тексти. Серед них і ділові документи, й закони, й історичні записи, і медичні рецепти, і мовні словники, й математичні завдання, і гімни на честь богів. На цих же глиняних табличках були зафіксовані перші найдавніші наукові й світоглядні тексти. Вони й становлять шумерську й аккадо-вавилонську профілософію.

Зародки наук. На території Месопотамії наука зароджується рано. Більше сотні знайдених математичних текстів відноситься до часу Древньовавилонського царства. Серед них таблиці множення, зворотних величин, квадратів і кубів чисел, таблиці з типовими завданнями на обчислення з їхніми розвязаннями. У цих математичних документах перед нами вже позиційна система числення, в якій цифра має різне значення залежно від займаного нею місця в складі числа. Шумерська й аккадо-вавилонська система числення була шістдесятеричною. Для зображення чисел існувало всього два знаки: «клин» зображував 1;60; 3 600 і подальші ступені від 60; «гачок» – 10; 60x10; 3600x10 і т.д.

Уже в II тисячоріччі до н.е. вченим Вавилона були» відомі наближені значення відношення діагоналі квадрата до його сторони й окружності до радіуса. Вони вміли розвязувати завдання, що відповідають квадратному й деякому кубічному рівнянням, уміли вимірювати обсяги паралелепіпеда, циліндра, усіченого конуса й піраміди.

Древньовавилонські астрономи вели систематичні спостереження за небом. За 2250 років (з часу Олександра Македонського – до кінця IV ст. до н.е.) була встановлена періодичність затемнень, що дозволяло їх передбачати. Місячно-сонячний календар був створений тут на початку II тисячоріччя до н.е. Зберігся указ Хаммурапі про додатковий місяць. Це робилося для підтягування місячного року з 12 місячних місяців (354, 36 доби) до сонячного (365,24 доби). Пізніше було відкрито, що вісім сонячного років за кількістю діб наближаються до 90 місячних місяців.

141

Знайдені медичні тексти показують виділення медицини з лікувальної магії.

У зв'язку з розвитком наук зароджуються більш раціоналізовані навички мислення, підготовляється філософський світогляд. Однак філософія у Вавилонії все-таки не виникає. Навіть у період Нововавилонського царства вавилоняни розглядали світобудову в контексті міфів. Як частина релігійної ідеології, наука, що перебувала в руках жерців, мала сакральний характер. Її розвиток призупинився. Наука і критичне мислення не одержали свого вираження у світогляді.

Шумерська міфологія. У міфологічному образі Абзу шумери персоніфікували прісноводний хаос, саме його вони знайшли у південній частині Месопотамії: очеретяні болотисті джунглі, набиті москітами, зміями, левами й іншою живністю. У надрах Абзу зародилася прамати Намму. Абзу й Намму лише злегка деміфологізовані. Третя ланка шумерської теогонії – гігантська гора Курей із глиняною основою й олов'яною вершиною. Це не випадково. Там, де жили шумери, ґрунт глинистий, а розпечене небо схоже на рідке олово. Шумери робили з глини й будинки, і книги.

Такі три перших ланки шумерської теогонії. Вони космогонічні, особливо третя, де уособлення взагалі немає. Однак далі йде справжня теогонія. В основі гори виявляється богиня землі Кі, а на вершині – бог неба Ан. Ан і Кі, Небо й Земля, породжують повітря, тобто богиню повітря Нінліль і бога повітря Енліля. Саме Енліль розділив Небо і Землю, підняв Ан над Кі. Так утворюється космічне зяяння, та сцена, на якій далі розгортається життя людей і богів. Інший син Ан і Кі – Енкі – бог підземних вод і світового океану. Онуки Неба й Землі – бог Місяця Наннар, бог підземного царства Нергал і ін. Правнук – бог Сонця Уту; правнучки: богиня підземного царства Ерешкігаль – дружина свого дядька Нергала, й Іннана – богиня планети Венера, цариця неба, богиня любові й родючості.

Було б занадто втомливо перераховувати інших богів шумерської міфології. У цій кровноспорідненій системі й освоювалися явища природи. Сонце походило від Місяця, Місяць – від повітря, повітря – від Землі й Неба. Якою б не була фантастичною така картина, вона дозволяла якось орієнтуватись у світобудові.

Що ж стосується людей, то їх створив вищезгаданий Енкі, брат Енліля, син Ана й Кі. На відміну від Абзу – прісноводного хаосу, Енкі – це освоєна людьми стихія води. Енкі мудрий і добрий до людей. Він заселяє Тигр і Євфрат рибою, ліси – дичиною, вчить людей землеробству й будівництву. Інші боги ворожі до людини. Задумавши погубити людей, вони учиняють всесвітній потоп. Енкі попереджає про нього якогось Зіусідру, і цей шумерський Ной рятується

142

сам і рятує своїх найближчих родичів. Такі шумерські джерела біблійного міфу про всесвітній потоп.

Шумерська міфологія знала й прототип біблійного раю. У країні Ділиун немає ні зла, ні хвороб, ні смерті.

Аккадо-вавилонська міфологія. Вона склалася на основі шумерської. Шумерському Ану відповідає аккадський Ану, Енлілю відповідає Елліль, Іннані – Іштар, Енкі – Еа. Однак аккадський бог Сонця – Шамаш відрізняється від Уту. Булио й інші розбіжності між шумерською й аккадською міфологіями.

Найбільш значним явищем аккадо-вавилонської та й загалом месопотамської міфології є теогонічна поема «Енума еліш» («Коли вгорі...»). Вона записана на сімох глиняних табличках, знайдених у бібліотеці Ашшурбаніпала. Поема починалася так: «Коли вгорі небеса не були названі й не мала назви внизу земля, а споконвічний Апсу, їхній батько, Мумму, мудрий його радник, і Тіамат, яка народила всіх, разом води заважали, коли ще не були сформовані дерева й не був видний очерет, коли ніхто з богів ще не з'явився, коли імена ще не були названі, не визначилася доля, тоді боги були створені посередині небес».

Нові боги прагнуть внести порядок у хаос, уособлений в неясних образах Апсу, Мумму й Тіамат. Упорядкувати первородний хаос значило насамперед відокремити вологу від твердині, повітря від вогню. Аккадський Енкі – бог Еа присипляє Апсу й розчленовує його. Він же зв'язує Мумму. Однак третя особа хаосу – Тіамат плодить чудовиська й залучає на свій бік бога Кінгу. Всі нові боги жахнулися. Лише син Еа бог Мардук наважується поборотися з Тіамат і її союзниками. Але попередньо він вириває в деморалізованих богів згоду на своє панування. Так вавилонські жерці обґрунтували піднесення раніш рядового містечка Вавилона над іншими містами: Мардук був богом міста Вавилона, інші боги – богами інших міст. Це приклад ідеологічної функції міфології в умовах ранньокласового суспільства. Мардук переміг Тіамат. Він розсік її тіло на дві половини. З нижньої Мардук створив землю, з верхньої – небо. Далі бог Вавилона син Еа створює сузір'я, пори року й дванадцять місяців, тварини, рослини і людину.

Людина двояка. Її тіло складається з глини з домішкою крові страченого Мардуком бога-зрадника Кінгу. Його душу – плід дихання Мардука.

Сходження Іштар. Це землеробський календарний міф. Такі міфи були у всіх народів. Вони пояснювали зміну пір року й річний цикл землеробських робіт. У Шумері це міф про Іннану й Думуза. У Вавилонії йому відповідав міф про Іштар і Таммуза. Таммуз – коханий Іштар – умирає й іде в «країну без вороття», у підземне царство мертвих, де царюють Нергал і Ерешкігаль, який ненавидить свою молодшу сестру Іштар. Тому,

143

коли Іштар, бажаючи повернути Таммуза, сходить у мертве царство, Ерешкігаль насилає на неї 60 хвороб і затримує. На землі немає більше богині родючості й любові, не народжуються ні тварини, ні люди. Боги стривожені. Не стане людей – хто буде приносити їм жертви? Тому вони змушують Ерешкігаль відпустити й Іштар, і Таммуза. На землі знову наступає весна – пора любові.

Сказання про Гільгамеша. Епос про Гільгамеша – найбільший поетичний твір древньосхідної літератури. Пісні про Гільгамеша записані клинописом на глиняних табличках чотирьма древніми мовами Близького Сходу: шумерській, аккадскій, хурритській і хетській. Найдавніші тексти шумерські. Їм три з половиною тисячі років. Трохи молодші перші збережені записи аккадської поеми про Гильгамеша. Остаточна версія поеми склалась у першій половині I тисячоріччя до н.е. Відповідний текст зберігся. Це і є «Епос про Гільгамеша, або Про того, хто все бачив». Якщо «Енума еліш» – приклад релігійно-міфологічного світогляду, то «Епос про Гильгамеша» – вираження художньо-міфологічного світогляду. У центрі епосу людина-богоборець, що претендує на безсмертя. Гільгамеш – правитель шумерського міста Урук. Він тиран своїх підданих. Навіть боги бояться його. Бажаючи його послабити, вони творять рівного йому за силою суперника, богатиря Енкіду. Це дитя природи. Він розуміє мову звірів. Хитрий Гільгамеш підсилає до Енкіду блудницю. Вона спокушає Енкіду, і він втрачає первісний зв'язок із природою, звірі від нього відвертаються. Відтепер сила Енкіду не перевершує сили Гільгамеша. Їхня боротьба закінчується дружбою. Разом вони роблять багато подвигів. Гільгамеш перехитрив богів. Тоді боги насилають на Енкіду смерть. І невгамовний Гільгамеш уперше усвідомлює і свою смертність. З цього починає пробуджуватися самосвідомість Гільгамеша. Перед обличчям смерті друга Гільгамеш ремствує: «І сам я чи не так умру, як Енкіду? Туга в утробу мою проникнула, смерті страшуся й біжу в пустелю... Злякався я смерті, не знайти мені життя, немов розбійник броджу в пустелі... Як же змовчу я, як заспокоюся? Друг мій улюблений став землею! Так само, як він, і я чи не ляжу, щоб не встати повік?» (Эпос о Гильгамеше. М. – Л., 1961. С. 57, 59).

Гільгамеш відправляється в подорож за безсмертям до Утнапішти. Це аккадський Зіусідру. Утнапішти-Зіусідру колись одержав від богів дарунок безсмертя. Він вручає Гільгамешу «траву безсмертя», але той по дорозі назад її губить.

В епосі про Гільгамеша з великою силою пролунала світоглядна тема життя і смерті, тема трагізму буття людини. Людина усвідомлює свою скінченність на тлі безсмертя богів і вічності світобудови. Неприборкана вдача деспота Гільгамеша приборкується свідомістю своєї смертності, не втрачаючи при цьому свого діяльного

144

первня. Гільгамеш починає впорядковувати своє місто. У ньому зароджується здогад, що безсмертя людини в її справах, у її творчості.

«Бесіда пана й раба». Профілософія Вавилонії містила в собі не тільки міфологічний світогляд і зародки наукового знання й відповідного мислення, а й момент розчарування в авторитарній релігійній ідеології ранньокласового суспільства. В «Бесіді пана й раба» про сенс життя вельможа, який потрапив у немилість у царя, радиться зі своїм рабом. Тут відображено усвідомлення марності життя. Все марне: і надія на щедрість царя, і надія на радість бенкетування, і надія на любов жінки, і надія на шляхетність людей, і, нарешті, надія на посмертне винагороду й на саме життя після смерті.

Однак далі сумніву й розпачу передфілософська думка Вавилонії не йде. Цей світогляд обертається проти самого себе й проповідує бездумність. Пан доходить висновку, що треба ні про що не думати й спалювати своє коротке життя. «Бесіда пана й раба» – свідчення глибокої кризи авторитарного релігійно-міфологічного світогляду і водночас безсилля світоглядної думки піднятися в умовах суспільства бронзового віку на другий, філософський рівень, де усвідомлення своєї смертності людиною компенсується усвідомленням безсмертя людської думки.

Єгипет

Давньоєгипетська історія хронологічна. Древні єгиптяни були народом з добре розвиненим чуттям часу. Нам відомі імена й роки правління всіх царів Єгипту – фараонів. Історія Древнього Єгипту розпадається на Древнє, Середнє та Нове царства. До Древнього царства відносяться перші вісім династій царів Єгипту, це 2900 – 2200 р. до н.е. Середнє царство – IX – XVI династії, 2200 – 1600 р. до н.е. Нове царство – період правління XVII – XX династій, 1600 – 1100 р. до н.е. Потім іде неясний час Пізнього Єгипту, коли завойовники змінювали один одного. Однак рахунок династій тривав. Історія суверенного Єгипту закінчується XXVI династією (665 – 525 р. до н.е.). У цей час столицею Єгипту був Саїс. Тому Єгипет часів XXVI династії називається Саїсським Єгиптом.

Джерела. Це ієрогліфічні тексти на папірусі. Папірус далеко не такий міцний, як глиняні таблички Месопотамії, які від вогню тільки твердіють. Однак в умовах сухого єгипетського клімату папірус зберігався добре. Дотепер ще знаходять древні єгипетські рукописи. Серед них виділяються «Тексти пірамід», «Текст про саркофаги», «Книга мертвих», «Британський папірус № 10188»; Лондонський (Рінда), Московський (В.С.Голеніщева) і Берлінський

145

математичні папіруси й ряд інших. Папіруси мають форму сувоїв.

Початки наук. Давньоєгипетська наука наочна. Вона втілена в єгипетських пірамідах. Найбільша з них – піраміда Хеопса – має висоту в 146 м. Вона складена з двох із половиною мільйонів вапнякових і гранітних блоків вагою від 2,5 до 54 т. Дотепер залишається загадкою, як змогли їх висікти зі скель, доставити й укласти. Піраміди точно зорієнтовані по сторонах світу. Єгипетські піраміди – плід експлуатації фараонами свого народу. Є відомості, що піраміду Хеопса будували 30 тис. чоловік протягом двадцяти років. За день вони повинні були виготовляти, доставляти й укладати півтисячі блоків. У часи будівництва пірамід єгиптяни знали таке число, як мільйон. Воно ієрогліфувалося фігуркою людини з піднятими від здивування руками, за людиною виднілася піраміда. Потім це число забули через непотрібність.

Збереглося 36 оригінальних математичних текстів Древнього Єгипту. Найбільш ранні з них відносяться до середини четвертого тисячоріччя до н.е., пізні – першого тисячоріччя н.е. З цих 36 текстів 16 явно написані раніше першого тисячоріччя до н.е. Найцікавіші з них – Лондонський і Московський математичні папіруси. Обидва папіруси датуються часом XI династії, або, відповідно до нашого літочислення, XIX ст. до н.е. Це епоха Середнього царства. Тексти папірусів місцями зіпсовані.

Зміст папірусів – завдання прикладної математики: розкладання деяких дробів на суми дробів з одиницею в чисельнику; задача «хау» (купа), що відповідає розв'язанню лінійного рівняння типу ах+вх+... + пх=k, задача «тунну» з визначення різниці між частками при нерівному розподілі (наприклад, 100 хлібів треба розділити між п'ятьма особами так, щоб отримані частки перебували в арифметичній прогресії й щоб одна сьома суми трьох більших чисел рівнялася б сумі двох менших); обчислення площ і обсягів. Уже на початку другого тисячоріччя до н.е. єгиптяни могли обчислити обсяг циліндричної житниці. Позначимо її діаметр через «а», а висоту – через «b». Єгипетські математики розвязували цю задачу ніби за формулою (а – 1/9 а)2 в. Із цього випливає, що єгиптяни знали ніби число «пі» й приймали його за 3,16. Московський математичний папірус містить, зокрема, завдання на обчислення обсягу усіченої піраміди з квадратною основою. Одна з задач Берлінського математичного папірусу така, що її вираження в алгебраїчній формі дало б два рівняння з двома невідомими, причому одне рівняння було б квадратним. Воно виглядало б як x2+y2= 100. Інше рівняння y=3/4х. Дається правильна відповідь: 8 і 6.

Всі ці задачі на обчислення. Вони прямо пов'язані з практикою. Уміння розкладати дроби на суми дробів з одиницями в чисельнику

146

було необхідне для повсякденного життя. Наприклад, треба розділити 7 хлібів на 8 робітників. Знання того, що кожний робітник повинен одержати 7/8, практично марне, сім восьмих не відріжеш. Але якщо ми представимо 7/8 як суму трьох дробів з одиницями в чисельнику, тобто як 1/2+1/4+1/8, то можна здогадатися, що чотири хліби треба розрізати навпіл (щоб кожний з восьми одержав по півбуханки, треба вжити чотири хліби), два хліби – на чотири частини (щоб кожний одержав по чверті, на це треба два хліби) і один останній хліб – на вісім частин, а потім дати кожному з восьми півбуханки, чверть буханця й одного восьму буханця.

Чи можна вважати наукою такого роду завдання на обчислення, питання спірне. Багато вчених відмовляються називати і вавилонську і давньоєгипетську математику наукою. Але існують і протилежні думки. Н.Бурбакі високо оцінює вавилонську й давньоєгипетську математику. «Тепер уже не можна сумніватися в існуванні сильно розвитої доэллінської математики. Не тільки поняття цілого числа й міри величини (самі собою вже дуже абстрактні) вживаються в найбільш древніх з тих, що дійшли до нас, текстах Єгипту й Халдеї, але й вся вавилонська алгебра з її витонченими й упевненими прийомами не може розглядатись у вигляді простої сукупності задач, розвязаних емпірично, на дотик. І якщо в текстах ми ще не знаходимо нічого схожого на "докази" у формальному розумінні слова, все-таки є всі підстави думати, що відкриття таких прийомів розвязання, загальність яких видно з окремих застосувань до числових прикладів, не могло мати місця без хоча б мінімальної кількості логічних міркувань» (Очерки по истории математики. М., 1963. С. 292).

Як китайські та вавилонські, так і давньоєгипетські астрономи вели регулярні спостереження за небом. Це теж мало практичне значення. Наприклад, початок найважливішої для Єгипту події – щорічного розливу Нілу збігався в часі з появою на єгипетському небі найбільш яскравої зірки – Сиріуса. Єгиптяни визначили екліптику – видимий шлях Сонця на тлі сузір'їв і розділили її на дванадцять частин, що утворили Зодіак, тобто «коло звірів». Протягом півтори тисяч років єгипетські астрономи зареєстрували 373 сонячних і 832 місячні затьмарення. Це дозволило помітити періодичність затьмарень і навчитись їх передбачати. Про причини затьмарень тоді, зрозуміло, не мали ніякого уявлення. Споглядання неба дозволило створити календар. Спочатку давньоєгипетський календар складався з 12 місяців по 30 днів кожний, на початку року додавалося п'ять священних днів, що не належали ні до якого місяця. Потім був створений сонячно-місячний календар. Для приведення у відповідність місячного року із сонячним дев'ять разів у двадцять п'ять років вставлявся тринадцятий місяць. Час доби вимірювався водяними (клепсидра) і сонячними годинниками.

147

Медичні папіруси Еберса й Сміта говорять про виділення медицини з лікувальної магії.

Жерці й переписувачі. Давньоєгипетська наука була справою жерців. Світська інтелігенція – переписувачі залежали від жерців і розвязували сугубо практичні задачі. Професія переписувача була вельмишановною. У давньоєгипетському вірші «Прославляння переписувачів» сказано: «Мудрі переписувачі не будували собі пірамід з міді й надгробків із бронзи... їхні піраміди – книги повчань, їхнє дитя – очеретяне перо, їхня дружина – поверхня каменю... Написане в книзі зводить будинки й піраміди в серцях тих, хто повторює імена переписувачів, щоб на вустах була істина. Людина зникає, тіло її стає порохом, усі близькі її зникають із землі, але писання змушують згадати її вустами тих, хто передає це у вуста інших. Книга потрібніша від побудованого будинку, краща від гробниць на Заході, краща від розкішного палацу, краща від пам'ятника в храмі» (Лирика Древнеого Египта. М., 1965. С. 84, 85, 86.).

Однак у цьому вірші переписувачі не відділені від жерців. Переписувачі названі «жерцями заупокійних служб». А у Вавилонії і жрець, і переписувач позначалися тим самим клинописним знаком. Вся давньоєгипетська й вавилонська наука була сакральною, вона належала жерцям -хоронителям релігійно-міфологічних таємниць. Суперечність між міфологічним світоглядом і початками наук була суперечністю між функціями жерців. Навіть займаючись наукою, єгиптяни дивилися на світ у цілому крізь міфи. Інакше вони не згрупували б зірки в гігантські довгі сузір'я. В такому баченні нічного неба позначилось їхнє міфологічне уявлення про небо як витягнуте тіло богині неба Нут.

Давньоєгипетська міфологія. Спочатку єгиптяни шанували тварин, а потім їхні боги стали звіролюдьми. На цьому зовнішня антропоморфізація давньоєгипетських богів закінчилася. Тут міфологія була пов'язана з культом. Але в різних місцевостях Єгипту шанувалися різні боги, тому якщо в одному місці міф уважався релігійним, то в іншому – нерелігійним. У Мемфісі – столиці Древнього царства шанувався Птах, у Фівах – столиці Середнього й Нового царства – Амон, у Геліополі – бог Сонця Ра.

Теогонії. Геліопольська теогонія поклала в первень світобудови первородний хаос Нун, що породив із себе Ра. Той, спарувавшись із самим собою, «вивергнув» бога повітря Шу і його жіночий корелят Тефнут. У свою чергу, Шу й Тефнут породили землю, небо й ще сімох богів, у тому числі Осіріса й Ізіду, Сета й Нефтиду. Повітря Шу розділив Небо й Землю, піднявши богиню неба Нут над богом землі Гебом.

Люди, як це й повинно бути в релігійно-міфологічному світогляді, – третьорядні персонажі теогонії. Вони створені богом Сонця Ра з його сліз.

148

Жерці Древнього Єгипту так і не змогли зжити крайнього політеїзму. Вони змогли лише зменшити кількість богів, ототожнивши деяких із них.

Правда, Аменхотеп IV увів культ єдиного бога Атона й став називати себе Ехнатоном. Ехнатон – «блиск Атона». Ехнатон побудував нову столицю Єгипту – Ахетатон («обрій Атона). Але реформа не прищепилася. Вона зустріла опір жерців – антагоністів фараонів. При спадкоємці Ехнатона Тутанхамоні (знахідка його нерозграбованої гробниці була археологічною сенсацією нашого століття) політеїзм восторжествував над монотеїзмом. Це було наприкінці XV ст. до н.е.

Ісіда й Осіріс. Вавилонському міфу про Іштар і Таммуза в Древньому Єгипті відповідав міф про Ізіду й Осіріса. Осіріс персоніфікував і життя, і смерть. Осіріс – уособлення Нілу, джерела всього живого в Єгипті. Він же суддя в царстві мертвих. Ніл-Осіріс бореться зі своїм братом Сетом – уособленням пустелі. Сет обдурив Осіріса, увязнив його у фоб і пустив униз за течією Нілу. Сестра-дружина Осіріса Ізіда (в Єгипті фараони женилися на своїх сестрах) відправляється на пошуки чоловіка. Вона щойно народила сина Гора. Сет розчленовує тіло Осіріса й усюди його розкидає. Ісіда збирає частини тіла свого чоловіка. Один з богів підземного царства Анубіс і син Осіріса Гор оживляють Осіріса. Гор перемагає Сета. Ця вічна періодична боротьба Осіріса й Сета відображала зміну пір року в Єгипті: розлив Нилу, час сівби, час дозрівання й збирання врожаю та період посухи (квітень – червень); Осіріс у гробниці – це спад Нилу під час посухи, а розкидані члени його – дрібні озера, що залишилися після розливу Нилу, болота, калюжі; відродження Осіріса й перемога Гора над Сетом – новий розлив, торжество життя.

Але Осіріс – не тільки життя, а й смерть. У древніх єгиптян був сильно розвинений похоронний культ. Уважалося, що після смерті тіла душа може повноцінно існувати лише за умови його збереження. Звідси звичай муміфікації, будівництво міст мертвих – некрополів, а також гігантських пірамід – грандіозних саркофагів деяких фараонів.

Єгиптяни розрізняли в людині кілька сутностей: її тіло, її ім'я – «рен», її душу – «ба», її іншу душу – «ка». У підземному царстві мертвих душа з'являється перед Осірісом. Суддя зважує серце душі, на другу чашу терез кладе статуетку Правди. Якщо вона піднімалася нагору, то душу відразу пожирало пекельне чудовисько. У противному випадку душа зберігала життя. Це й була «ка» – життєва основа. Якщо серце душі визнавалося безгрішним, душа покійного відправлялася на поля Іалу, які на відміну від єгипетських полів ніколи не страждали від посухи.

149

Лірика Древнього Єгипту. Лірика Древнього Єгипту досить розвинена. У деяких своїх світоглядних частинах вона відповідала «Бесіді пана й раба». Там так само, як і в цьому вавилонському творі, звучать сумніви в істинності релігійно-міфологічної картини світу, в цінності загробного існування. В «Пісні арфіста» сказано: «Ніхто ще не приходив відтіля, щоб розповісти, що там, щоб повідати, чого їм потрібно, і наші серця заспокоїти». У пісні підкреслюється, що «ніхто з померлих не повернувся назад». Тому, поки ти живий, треба дотримуватися бажання свого серця.

Однак в іншому творі виражена тверда переконаність в існуванні загробного світу. Це «Похвала смерті». Там говориться: «Час, як сон, промайне й "Ласкаво просимо!" – скажуть у Полях Заходу прибульцеві» (Лирика Древнего Египта. С. 82.). Ці Поля поміщалися єгиптянами на заході.

Елементи філософії. Ні у Вавилонії, ні в Древньому Єгипті філософія так і не виникла. Але елементи її були. В «Бесіді пана й раба», в «Пісні арфіста», в «Суперечці розчарованого зі своєю душею» хоча й немає конфлікту з вірою, але все-таки є елемент сумніву в соціоантропоморфічному світогляді, скептицизм і песимізм. Це говорить про початок кризи релігійно-міфологічного світогляду у Вавилонії та в Єгипті. Починався тут і процес деміфологізації. Шумеро-аккадські Абзу (Алсу) і Мумму, давньоєгипетський Нун і ін. уже багато чого втратили від своєї колишньої надприродності.

Саїсський Єгипет. Древній Єгипет дуже вплинув на культуру Еллади. У середині першого тисячоріччя до н.е. Єгипет і Еллада були тісно пов'язані. Фараони XXVI династії, дотримуючись грецького способу життя, вели філоеллінську політику. Передостанній фараон цієї династії був одружений на грекині. Він дозволив грекам засновувати в Єгипті колонії. Греки зберегли повагу до Єгипту як джерела мудрості навіть тоді, коли вони й у науках, і у світогляді залишили єгиптян далеко позаду.

В 525 р. до н.е. Єгипет був захоплений персами. І майже на дві з половиною тисячі років Єгипет стає іграшкою в руках різних завойовників: персів, греків, римлян, арабів, турок, англійців. Перське завоювання відкинуло Єгипет далеко назад, так само як відкинуло воно назад дещо раніше розвиток Вавилонії. Паростки філософського світогляду були погублені.

Фінікія

Фінікія перебувала на території нинішнього Лівану.

Як і всі розвинені частини «смуги древньої цивілізації», Фінікія почала з неоліту, пройшла халколіт, або енеоліт, тобто міднокамяний вік, і досягла міднобронзового віку.

150

На відміну від Китаю та Індії, Вавилонії та Єгипту, які були річковими цивілізаціями, Фінікія, як і Древня Греція, була морською цивілізацією.

Фінікійські кораблі плавали по всьому Середземномор'ю і навіть виходили в Атлантичний і Індійський океани.

Є відомості, що фінікійці за наказом єгипетського фараона Нехо в VII ст. до н.е. обігнули Африку й досягли Індії, тобто пройшли шлях, який європейці (португальці) пройшли лише наприкінці XV ст.

Фінікійські купці тримали у своїх руках всю середземноморську торгівлю майже тисячу років: починаючи з катастрофи критської морської держави у XV ст. до н.е. й закінчуючи Великою грецькою колонізацією в VIII – VII ст. до н.е. У Гомера греки й думати не сміють про морське суперництво з фінікійцями. До VIII – VII ст. до н.е. Середземне море було фінікійським.

Фінікійці колонізували територію сучасного Тунісу й створили там фінікійську державу Карфаген, яка проіснувала до середини II ст. до н.е. і перед своєю загибеллю ледве не перемігший Рим (Ганнібал). Фінікійці зайняли острови Сардинію і Корсику й уже в VI ст. до н.е. зіштовхнулися з греками в Сицилії.

Фінікія не була монолітною державою. Це був союз торговельних міст, деякі з них (Бібл, Угаріт) виникли ще в четвертому тисячоріччі до н.е. Багато з цих древніх міст існують і зараз: Беріт – Бейрут, Сідон – Сайді, Тір – Сур. Ці міста конкурували і навіть ворогували між собою.

Світогляд. Фінікійці, як і аккадці, належали до семітської групи народів, і не дивно, що фінікійська культура перебувала під впливом шумеро-аккадської, вавилонської культури. Ми знаходимо там чимало шумеро-аккадських богів. Фінікійці поклонялися таким богам, як уже відомі нам Енліль, Мардук. Власне фінікійські боги – Ваал, Ашур. Раніше було прийнято вважати фінікійським богом і те, що мало ім'я Молех (давньоєврейське Молек, давньогр. Молох, звідси наше Молох), але тепер думають, що це не ім'я божества, а назва ритуалу спалення дітей (їх кидали живцем у палаючу піч, щоб умилостивити богів).

У фінікійців були й космогонічні міфи. На жаль, вони дійшли тільки в переказах.

Угаритський міф розповідає про бога, що сидів на воді, як птах на яйцях. І зрештою висидів життя. У цьому міфі знаходять один із прототипів біблійного космогонічного міфу про те, як Дух Божий носився над водами. Відповідно до іншого міфу, Бог створив світ з хаосу, представленого у вигляді яйця, що розрізається на дві частини: з нижньої частини створюється Земля, а з верхньої – Небо.

Збереглися відомості про фінікійського профілософа Санхуніатона.

151

Алфавіт. Найголовнніша заслуга фінікійців – створення консонантного алфавіту, від якого пішов фонемний алфавіт греків, який дав початок і латинській писемності, і слов'янській кирилиці.

Вплив Фінікії на Грецію й на Європу великий. Сама Європа – дочка фінікійського царя – була викрадена Зевсом в образі бика з Фінікії.

Перший філософ Греції, а значить і Європи, Фалес чи то сам походив з Фінікії, чи то предки його були вихідцями відтіля.

У середині I тисячоріччя до н.е. в найбільш культурно- й економічно розвинених частинах всієї смуги древньої цивілізації створюються сприятливі умови для виникнення філософії. «У порівнянні з трьома попередніми йому сторіччями, – пише історик науки Дж. Сартон – VI ст. до н.е. – період набагато більшої активності, коли створюється враження справжнього вибуху інтелектуальної енергії, і не тільки в одному місці, але повсюдно – в Греції, в Іудеї, у Вавилонії, в Індії, в Китаї» (Sarton G. Introduction to the History of Science. Baltimore, 1927. Vol.1. P.65). Однак філософія як нова форма духовності та вищий вид світогляду виникає не повсюдно, а лише в Китаї, в Індії та у Греції. Інші культури смуги древньої цивілізації зупиняються на рівні профілософії. Класичних форм древня філософія набула в Древній Греції.