logo
А

Пробабілізм

Середня Академія. Аркесилай (315/4 – 241/40 р.). Аркесилай став схолархом у 265 р. і був ним п'ятнадцять років – до 240 р. Він походив з еолідської Пітани (Мала Азія). Правління Полемона й Кратета знаменувало собою теоретичний (але не практичний) занепад Академії. При Аркесилаї Академія відроджується, але, так би мовити, зі зворотним знаком. Класичний платонізм догматичний. Псевдоплатонізм Середньої і Нової Академії скептичний. Платон уважав неістинним лише чуттєве пізнання, не ставлячи під сумнів гносеологічну силу розуму. Платон – раціоналіст. Аркесилай заперечує вірогідність не тільки чуттєвого, а й раціонального щабля пізнання. У Платона й у Сократа (який говорив про труднощі пізнання) були лиш елементи скептицизму. Аркесилай їх абсолютизував.

В елліністичному скептицизмі краще, ніж у якій-небудь іншій філософській школі тієї доби, виразився глибокий і все наростаючий занепад гносеологічної енергії грецького народу, його втома.

Однак академічний скептицизм принципово відрізнявся від класичного, пірронівського, скептицизму тим, що він був помірним. Сутність академічного скептицизму точно виражається терміном пробабілізм (від латинського слова «probabilis» – імовірний, правдоподібний, можливий). Пробабілізм – вчення про те, що немає абсолютних істин, істина завжди більш-менш імовірна. Так що Аркесилай і його послідовники не заперечували можливість об'єктивного знання, як це робили пірроністи, а до них деякі софісти (Протагор), вони заперечували тільки можливість цілком достовірного знання. Якщо крайній, пірронівський, скептицизм учив, що однаково недостовірне і те, й те із суперечних одне одному суджень про предмет, то академічний скептицизм (пробабілізм), будучи прикладом помірного, а не крайнього скептицизму, стверджував: із двох суперечних одне одному суджень про один і той самий предмет одне більш імовірне, ніж інше. І це мало великі, практично важливі життєві наслідки. Якщо пірронівці не мали ніякого власного керівництва до життя й були змушені, не маючи орієнтирів, механічно додержуватися звичаїв, не міркуючи про них, то академічні скептики мали такі життєві орієнтири, й у своєму житті дотримувалися не загальноприйнятого, а найбільш для них самих імовірного.

Безпосередньо пробабілізм академіків був спрямований проти догматизму стоїків. Аркесилай полемізував зі стоїком Клеанфом, з яким перебував в особистій дружбі, але в теоретичній ворожнечі. Як помірний скептик, Аркесилай боровся й проти іншого, протилежного школі стоїків, напряму, а саме проти пірронізму. Відомо, що Аркесилай слухав лекції Пиррона (Аркесилай

527

- молодший сучасник Піррона, а також і Епікура й Зенона-стоїка). Однак Аркесилай учився не тільки в скептика Піррона, а й у перипатетика Феофраста, і в академіка Крантора. Так що його погляди були своєрідним синтезом крайнього скептицизму, етичного практицизму й перипатетичного сцієнтизму. Аркесилай зазнав і впливу епікуреїзму. Він став схолархом у п'ятдесятилітньому віці.

Аркесилай належав до тієї досить численної групи древніх філософів (перший з них Сократ, а можливо, і Піфагор), які самі нічого не писали, але мали записуючого їхні вислови учня. Таким учнем в Аркесилая був Лакід.

Вплив вульгарного епікуреїзму позначився в тому, що Аркесилай не був супротивником простих чуттєвих насолод, він був багатою людиною і любив добре поїсти. Вплив істинного епікуреїзму полягав у тому, що Аркесилай, як і Епікур, не протиставляв по-платоновски чуття і розум і навіть по-демокрітівськи не розділяв їх, а вважав, що чуття і розум існують у єдності. Але в скептицизмі така єдність нічого гарного розуму не обіцяла. Псевдоплатонік Аркесилай продовжив платонівську критику чуттєвого знання в напрямі розумного знання: якщо чуття оманні, то оманний і розум. Розум, який раз по раз обманюється чуттями, обманює нас. Нас так само обманюють і чуття, і розум, але перші безпосередньо, а другий опосередковано.

Феофрастів сцієнтизм також не пройшов для Аркесилая безслідно: в нього не було повного заперечення можливості знання. Він допускав можливість істини, але саме тільки можливість. Істина завжди й у всьому тільки імовірна. Немає ні абсолютної істини, ні абсолютно достовірного знання.

І в цьому Аркесилай був цілковито правий. Саме академічний скептицизм найбільш науковий у всій древній гносеології. Сцієнтизм ще не виродженого в сугубо практичну етику Лікею позначився й у тому, що Аркесилай бачив в атараксії (тобто в досягненні відповідної етично-практичної позиції) не магістральну мету філософії (як вважали пірронівці), а лише супутню обставину, що супроводжує головну справу філософа – гносеологічне розв'язання проблеми життя. У центрі уваги Аркесилая як ученого – визначення ймовірності істинності знання. Його атараксія помірна: оскільки й у житті філософ повинен дотримуватися більш імовірного, то він не може бути зовсім безпристрасний. Пробабіліст не відкидає всі цінності життя, але він не вважає ці цінності абсолютними.

Основний фронт боротьби Аркесилая був спрямований проти стоїцизму. Сперечаючись із Клеанфом, Аркесилай заперечував наявність каталептичних уявлень, а тим самим каталептичних, які спираються на перші, суджень. Каталептичним уявленням Зенона й Клеанфа Аркесилай

528

протиставив два види імовірнісних суджень: одні судження спираються на почуття суб'єктивної впевненості, ці судження ненаукові, а інші, також імовірнісні судження – на розумні основи, які все-таки не роблять їх абсолютно достовірними.

Нова Академія. Лакід. Після Аркесилая Академія знову занепадає. Схолархи Лакід Киренський, Телекл і Гегесін мало чим її прославили. Правда, Лакід, як ми вже сказали, записав учення Аркесилая. Родоначальником Нової Академії зазвичай вважають Карнеада, але Діоген Лаертський починає її історію з Лакіда: «Лакід, син Олександра, з Кірени... був зачинателем Нової Академії та спадкоємцем Аркесилая» (IV, 59). Лакід очолював Академію починаючи з четвертого року 134-й олімпіади, тобто з 241 р. до н.е. відповідно до нашого літочислення, протягом двадцяти шести років. Це була «людина суворої вдачі, яка мала численних шанувальників, він змолоду відрізнявся працьовитістю, чемною поведінкою і чемною мовою, хоч і жив у бідності» (там же). Незважаючи на це, він відхилив запрошення пергамського царя Аттала I (Лакід став академічним схолархом, а Аттал – пергамським царем в один рік), заступника мистецтв, засновника Пергамської бібліотеки, яка суперничала з Александрійською, перебратися до нього в Пергам, сказавши: «На статуї краще дивитися здалеку!» (IV, 60), Аттал I все-таки влаштував Лакіду сад на території афінської Академії, що став називатися Лакідів. Лакід перший відмовився від схолархату ще за життя, передавши управління Академією Телеклу й Евандру з Фокеї, а той – Гегесіну з Пергама. Гегесін був учителем Карнеада.

Карнеад Кіренський. Карнеад (роки життя 214/3 – 129/8), який змінив Гегесіна як глава Академії, дав їй друге дихання. «Він був працьовитий, як ніхто інший, хоча в етиці був сильніший, ніж у фізиці; заняття не залишали йому дозвілля навіть постригти волосся й нігті. Він був настільки сильний у філософії, що навіть ритори залишали свої школи, щоб прийти до нього його послухати. Голос у нього був дуже звучний» (IV, 62-63). Карнеад був філософом-оратором, але не письменником. Він був у числі тих грецьких філософів (Сократ, Аркесилай, можливо Піфагор), хто викладав свої погляди винятково усно: «...його твори записані учнями, а сам він не залишив нічого» (IV, 65).

Доросле життя Карнеада припадає на II ст. до н.е. Карнеад – сучасник загибелі Македонії як суверенної держави в 168 р. й перетворення її в однойменну римську провінцію в 148 р., майже одночасного руйнування Карфагена й Коринфа (в 146 р.), який очолив Ахейський союз грецьких міст, що означало нове, після македонського, завоювання Греції, цього разу римське.

Однак за десятиліття перед цією сумною подією, в 156/5 році, Рим на якийсь час був ніби полонений греками в особі п'яти грецьких філософів. Ними були три стоїки: старий Діоген

529

Вавилонський, більш молодий Антипатр Тарський і тридцятирічний Панетій, один перипатетик – Критолай з Фаселіди і один академік. Разом вони складали дипломатичне посольство. Плутарх, називаючи по іменах тільки стоїка Діогена й академіка, а ним і був Карнеад, розповідає про це так: «...у Рим прибули афінські посли – платонік Карнеад і стоїк Діоген – клопотати про скасування штрафу в п'ятсот талантів (талант – 26,2 кг срібла. – А.Ч.), до якого заочно присудили афінський народ сікіоняни за скаргою громадян Оропа (це містечко на границі Аттики й Беотії часто був предметом розбрату між Афінами і Фівами. – А.Ч.). Відразу ж до них потягнулися найбільш освічені молоді люди, які із замилуванням дослухалися до кожного їхнього слова. Найбільшим впливом користувався Карнеад...» Плутарх говорить про непереборну силу його промов. Але він не повідомляє про їх зміст.

З інших джерел відомо, що Карнеад, як і годиться скептикові, що шукає апорію, спершу виголосив промову на похвалу справедливості як природного славного явища, а потім, на другий день, став доводити, що справедливість протиприродна, що вона вигадана слабкими для того, щоб захистити себе від сильних, навіюючи тим, що їм треба дотримуватися справедливості. Але тут втрутився вже тоді старий Марк Порцій Катон, охоронець чистоти звичаїв, консерватор і ретроград. Катон насміхався над тими, хто непомірно шанував усе грецьке. Катон – переконаний воріг еллінофілів. Як повідомляє той же Плутарх, «Катон... був незадоволений пристрастю до розумування, що проникає в Рим, побоюючись, як би юнаки... не стали наддавати перевагу славі промов перед славою військових подвигів». Звернувшись у сенат, Катон сказав, що треба швидше розглянути прохання послів і прийняти рішення, "щоб вони, повернувшись у свої школи, вели вчені бесіди з дітьми еллінів, а римська молодь як і раніше дослухалася до законів і влади". Так і було зроблено.

Карнеад повернувся в Грецію разом з іншими послами-філософами. Але «філософська зараза» у Римі залишилась, адже багато римлян «із задоволенням дивилися на те, як їхні сини прилучаються до грецької освіти» (Плутарх. Порівняльні життєписи. Т. 1. С. 447). Але поки що переміг еллінофоб Марк Катон, про якого ми скажемо ще далі.

Карнеад прожив 85 років. У старості він осліп. Все його самовіддане життя було присвячене боротьбі зі стоїцизмом. «Він уважно перечитав книги стоїків» (IV, 62). На відміну від Аркесилая, який на ґрунті світогляду боровся зі своїм сучасником, живим Клеанфом (Аркесилай був на п'ятнадцять років молодшим від Клеанфа й умер раніше від цього довгожителя на сім років), Карнеад боровся з мертвим Хрисіппом (Хрисіпп умер, коли Карнеаду не було ще й десяти років). Сам Карнеад настільки відчував свою полемічну залежність від Хрисіппа, що говорив: «Не будь Хрисіппа – й мене б не було»

530

(IV, 62). З живучих у часи Карнеада стоїків його головним опонентом був Антипатр із Тарса.

Як і Аркесилай, Карнеад нічого не писав. Його думки були записані його учнем Клітомахом (187/6 – 110/09 р.). Карнеад розвинув далі пробабілізм Аркесилая.

Не маючи критерію практики, древня філософія так і не змогла розрізнити реальний і нереальний зміст чуттєвості. Для Епікура були однаково істинні всі чуттєві дані, в тому числі й сновидіння, і галюцинації, а для Карнеада все це було однаковою мірою хибним. Сновидіння для сплячого, галюцинації для хворого настільки ж істинні, як і уявлення про реальність для здорової та несплячої людини. Так думав Епікур. Уявлення про реальний світ настільки ж неістинні, як і галюцинації та сновидіння. Так думав Карнеад. Уявлення нас обманюють. Наприклад, опущене наполовину у воду весло здається в ній зламаним, квадратна у своїй основі вежа здалеку здається круглою. А хіба образ Сонця відповідає його істинним розмірам? Тому чуття не можуть бути критерієм істини. Що стосується розуму, то він самосуперечливий. Якщо він замикається на самому собі, то заходить у глухий кут. Якщо ж він спирається на чуттєві дані, то він так само оманний, як і вони. Тому немає ніякого схоплювання – «каталепта», а є тільки «алепта». Звідси випливає висновок, що мудрець повинен утримуватися від суджень.

Однак Карнеад як поміркований, а не крайній скептик, забороняв тільки категоричні, але не гіпотетичні судження. Він розвиває вчення Аркесилая, намагаючись установити різні ступені ймовірності, й тим самим роблячи перші кроки убік теорії імовірності – єдино наукової теорії у сфері пізнання. Установлюючи ступені ймовірності, Карнеад розрізняє три роди уявлень: 1) одні уявлення просто ймовірні, 2) другі і ймовірні, і перевірені (тут підхід до практики), 3) треті і ймовірні, і всебічно перевірені, а тим самим вони майже (але все-таки тільки майже) безсумнівні.

Що означає всебічно перевірені? Тут усе-таки маються на увазі не експеримент і активність суб'єкта в процесі пізнання, а те, наскільки ці уявлення вкладаються в контекст інших, також перевірених уявлень. Правда, Карнеад іде трохи далі й вимагає активного пошуку того, що могло б суперечити передбачуваній імовірності досліджуваних уявлень. Це вже підхід до таблиці негативних інстанцій Френсіса Бекона. Теорія пізнання Карнеада найбільш наукова з усіх гносеологічних теорій стародавності. Вона робить крок убік емпірико-експериментального методу науки Нового часу й впритул підходить до критерію практики. Але рабовласницька споглядальність, коли всі матеріальні блага мисляча частина суспільства одержувала від немислячої так само природно,

531

як повітря, воду й світло з теплом від природи, коли немисляча частина суспільства представлялася просто частиною природи (вогонь палить, а ремісник шиє чоботи, писав Аристотель), заважала усвідомленню ролі практики в пізнанні.

Яким би не був сумнівним скептицизм у позитивному плані, він завжди сильний у своєму критичному аспекті, тому що він як кислота роз'їдає всякий догматизм, у тому числі й релігійний – догматизм у квадраті, оскільки в релігії догматизовані не тільки думка, а й слово. Втім, Карнеад боровся не проти релігії як такої, до цього філософська думка античності просто не доходила, адже буденний релігійний світогляд перебуває на іншому рівні, ніж філософський, а проти теології як частини філософії, проти теології тих самих стоїків, показуючи суперечливість їхнього філософського вчення про бога.

Відводячи доведення на користь релігії від «згоди всіх», Карнеад правильно звертає увагу на те, що такої згоди ніколи не було, що завжди були люди, які не вірили в існування богів.

Карнеад не приймає також умовиводу від наявності в людини розуму до наявності бога. Розум людини зовсім не божественний. Це доводиться тим, що людський розум, і це особливо актуально звучить зараз, – джерело жахливих злочинів.

Карнеад звернув увагу на внутрішню суперечливість поняття про бога. Тілесний чи безтілесний бог? Скінченний він чи ж нескінченний? Чи володіє він життям або позбавлений його? Будь-яка відповідь на ці питання неспроможна. Якщо бог – жива істота, то він повинен переживати не тільки блаженство, а й скорботу, не тільки позитивні, а й негативні емоції, тому що без негативних емоцій і без скорботи життя неможливе. А якщо бог щось неживе, то який же це бог? Неживому не може бути властивий розум, але ж коли думають про бога, то першою справою уявляють його розумним. Якщо бог скінченний, то він обмежений, але бог не може бути обмеженим. Але, з іншого боку, якщо бог нескінченний, то він нерухомий і він ніде.

Коментуючи ці апорії Карнеада, Плотін пізніше скаже, що бог (Єдине) і скрізь, і ніде, він вищий від мислення й життя, але при цьому сам Плотін упаде в ще більші суперечності, ніж стоїки, з якими й полемізував безпосередньо Карнеад.

Якщо, далі, бог тілесний, то він минущий, але бог повинен бути відповідно до свого поняття вічним. А якщо він безтілесний, то він не може ніяк впливати на тілесне, на космос.

Критикуючи персонально стоїка Клеанфа, Карнеад правильно зазначив, що Клеанф підмінив питання про те, чи існує бог, питанням про те, чому люди вірують в існування богів. Отже, Карнеад розділив питання про походження релігії і питання про її істинність.

532

Наступні схолархи Академії: родич Карнеада Кіренського Карнеад Молодший, син Полемарха (він змінив Карнеада Старшого в 137 р. до н.е., коли Карнеад Старший осліп), Кратет із Тарса (131 – 127 р.), якого не слід плутати ні з Кратетом-кіником, ні з більш раннім Кратетом-академіком, Клітомах з Карфагена.

Клітомах Карфагенський. Клітомах (187/6 – 110/9) був карфагенянином. Життя його було трагичним: його рідне місто було знесене з лиця землі, його співгромадяни були або вбиті, або продані в рабство. Справжнє ім'я його було Гасдрубал. У Карфагені він був філософом. Гасдрубал якимсь чином уцілів. Можливо, він покинув Карфаген ще до його падіння. «Тільки в сорок років він приїхав до Афін і став слухати Карнеада» (IV, 67). Вважається, що Клітомах народився в Карфагені в 187/6 р. до н.е., так що сорок років йому було в 147/6. Це рік загибелі Карфагена. «Помітивши й схваливши його (Клітомаха. – А.Ч.) старанність, Карнеад спонукав його вивчити грецьку словесність і сам займався з ним», – сказано в Діогена Лаертського. У зв'язку із цим Плутарх зазначає: «Ми дивуємося переконливій силі Карнеада, який спонукав Клітомаха, карфагенянина за походженням, який носив колись ім'я Гасдрубала, засвоїти еллінство» (Плутарх. Про долю і доблесть Олександра. Промова перша, 5). Діоген же Лаертський продовжує так: «Ретельність його (Гасдрубала-Клітомаха. – А. Ч.) дійшла до того, що він написав 400 книг. І, ставши спадкоємцем Карнеада, він своїми творами найбільше пролив світла на його вчення» (IV,67). Саме Клітомах (Гасдрубал) записав думки Карнеада.

Учнем Клітомаха Карфагенського був Філон Лариський, або Фессалійський (його не слід плутати з Філоном Олександрійським).

З усіх вищезгаданих академіків афінянами були лише Платон, Спевсіпп, Полемон і Кратет.