Левкіп і демокріт

Учення Левкіпа й Демокріта – вершина античного матеріалізму. Об'єктивний ідеалізм Платона протистояв матеріалізму Демокріта. Епоха Демокріта і Платона – епоха зрілості античної філософії. Критерієм цієї зрілості й була поляризація філософії на матеріалізм і ідеализм. З іменами Демокріта, а також його вчителя і попередника Левкіпа пов'язана найбільша форма античного матеріалізму – атомістичний матеріалізм. Ми відносимо Демокріта до афінської філософії, тому що він тяжів до Афін, хоча й не мав там успіху.

Левкіп. Про життя і твори Левкіпа відомо мало. Місцем його народження самі древні називали Абдери, Мілет, Елею. Час його життя збігається з епохою Філолая, Емпедокла, Анаксагора, Зенона – учителя Левкіпа. Античний атомістичний матеріалізм частково пов'язаний із проблематикою елеатів. [ДК 67(54) В 1 а].

«Левкіпове питання». Левкіп і Демокріт. Эпікур стверджував, що «не було ніякого філософа Левкіпа» (А 2). Це послужило підставою для того, щоб деякі вчені (наприклад, Ервін Роде наприкінці XIX ст. у книзі «Левквпове питання») відкинули існування Левкіпа. Незгідні з Роде вказували, що ім'я Левкіпа як філософа-матеріаліста називається багатьма античними авторами. Відповідно до думки А.О.Маковельського, насмішник Епікур, вигадуючи блазнівські прізвиська філософам, назвав Левкіпа неіснуючим через його вчення, що проголошує існування небуття. Геркуланський папірус № 1105, фрагмент 24, виразно говорить за Левкіпа і проти Роде. Там повідомляється, що той же Епікур слухав лекції Навсифана, «складені за Демокрітом і Левкіпом» (А 2).

Справжня трудність полягає в розрізненні вчень Левкіпа і Демокріта. Невідомо навіть, кому належав головний атомістичний твір «Про розум», або «Великий світоустрій». Одні древні автори приписували цю працю Демокрітові, інші (послідовники Теофраста ) – Левкіпові. Так само неясна роль обох філософів у створенні атомістичного вчення. У геркуланському папірусі № 1788 міститься обвинувачення на адресу Демокріта: нібито Демокріт у своєму творі «Малий світоустрій» виклав зміст «Великого світоустрою», автором якого папірус безперечно називає Левкіпа [ДК 67 (54) В 1а]. Але так чи так від цих двох творів збереглося небагато, що не дозволяє судити про їх авторів. У доксографії ж про них говориться зазвичай цілокупно, наприклад: «Найбільш методично про все вчили, даючи одне й те ж учення, Левкіп і Демокріт...» (Аристотель).

Проте Левкіп – досократик, а Демокріт небагато старший від Сократа. Можна припустити, що Левкіп у своєму вченні наголошував на світобудові, Демокріт же й на людині. Якщо в Левкіпа як

240

досократика розглядається порівняно невелике коло питань – учення про атоми, космологія та космогонія, то в Демокріта коло питань розширюється. Відповідно до Аристотеля, «Демокріт міркував про все» (М 42). Філософські інтереси Демокріта були пов'язані з питаннями гносеології, логіки, етики, політики, педагогіки, математики, фізики, біології, антропології, медицини, психології, історії людської культури, філології, лінгвістики й т.ін.

Тому ми умовно розділили питання про атомістичний матеріалізм на дві частини. У першій будуть розглянуті уявлення атомістів про світобудову, що фігурували у творі «Великий світоустрій». Ці уявлення ми зв'язуємо як з Левкіпом, так і з Демокрітом. У другій трактуються людина і людське суспільство. Це «Малий світоустрій». Ми його пов'язуємо тільки з Демокрітом.

Життя Демокріта. Життя Демокрита повчальне відданістю науці. Сам Демокріт заявляв, що одному причинному поясненню він надасть перевагу перед володінням перським престолом. Джерела повідомляють, що ночами він замикався на цвинтарі у порожньому надгробку, щоб йому не заважали міркувати. Існує три версії дати народження Демокріта. Прийнято вважати, що Демокріт жив з 460 по 370 р. до н.е. Він на сорок років молодший від Анаксагора й на тридцять років старший від Платона. Місцем народження Демокріта древні автори найчастіше називають місто Абдери – далека північно-східна периферія Еллади, мілетська колонія на Фракійському узбережжя. Батько Демокріта, людина заможна, залишив трьом синам значну спадщину, з якої Демокріт обрав меншу частку, яка полягала в грошах, що дозволило йому відправитися в мандрівку.

Античні джерела повідомляють про подорож Демокріта на Схід: у Єгипет, до жерців, щоб навчитися геометрії, до халдеїв у Вавилон. Деякі говорять, що він спілкувався й з гімнософістами в Індії й нібито побував в Ефіопії. Сам Демокріт з гордістю сказав про себе: «Я об'їздив більше землі, ніж хто-небудь із сучасних мені людей, найдокладніше досліджуючи її; я бачив більше, ніж усі інші, мужів і земель і розмовляв з найбільшою кількістю вчених людей» (Лур'є С.Я. Демокрит. Л., 1970. Фрагмент XIV. Далі – XIV). Він повідомляв також, що «провів на чужині біля восьми років» (там же). Правда, неясно, чому Демокріт міг навчитися на Сході. Сам він стверджує: «Ніхто не викрив мене у помилках при складанні ліній, яке супроводжується доведенням, – навіть так звані гарпедонапти в єгиптян» (Л XIV). Філософські, етичні та наукові погляди Демокріта цілком відповідають древньозахідній філософській і науковій традиції. Перебуваючи в Афінах, Демокріт спілкувався з Сократом. Правда, сам Сократ не знав, хто перед ним. Демокріт сказав про це так: «Я прибув в Афіни, і ніхто мене тут не впізнав» (Л XXIV). Є відомості, що Анаксагор не прийняв Демокріта в число

241

своїх учнів через його глузування над ученням Анаксагора про Нус – космічний розум.

Демокріт повернувся додому бідняком. За законами Абдер людина, яка розтратила батьківське майно, втрачала право поховання на батьківщині. Однак Демокріт повернув повагу співгромадян чи то якимсь удалим передбаченням, чи то тим, що прочитав їм один зі своїх творів. Захоплені абдерити нібито нагородили Демокріта великою сумою грошей.

Легенди про одруження Демокріта, про його самоосліплення, про обставини його смерті говорять про відданість філософа науці, про його скромність і самовладання. На відміну від Геракліта – «плачучого філософа», Демокріт був відомий як « філософ, який сміється». Сенека про це пише так: «Щораз, як Геракліт виходив з будинку і бачив довкола себе таку безліч погано живучих і погано вмираючих людей, він плакав, шкодуючи всіх... Демокріт же, як кажуть, навпаки, без сміху ніколи не з'являвся на людях: настільки несерйозним здавалося йому все, що робилося всерйоз» (Л LХII).Сміх Демокріта був гірким: він «сміявся, вважаючи гідними сміху всі людські справи».

Твори. Демокріту належало біля сімдесяти творів на моральні, природничонаукові, математичні, мусичні, технічні теми, що говорить про енциклопедичні знання й інтереси абдерського філософа. Моральним питанням присвячені твори: «Піфагор», «Про душевний настрій мудреця», «Про те, що в Аїді», «Про мужність, або Про чесноту», «Про рівний настрій духу»; природничонауковим – вищезгаданий «Великий світоустрій» (якщо його автор не Левкіп), «Малий світоустрій», «Космографія», «Про планети», «Про природу», «Про природу людини», «Про розум», «Про почуття»; математичним – «Про дотикання кола й кулі», «Про геометрію», «Про числа»; мусичним – «Про ритми і гармонію», «Про поезію», «Про красу слів», «Про благозвучні й неблагозвучні букви»; технічним – «Прогноз», «Про харчування, або Дієтичні наставляння», «Лікарська наука», «Про землеробство, або Землемірство», «Про малярство», «Тактика», «Військова справа». Жодне із цих творінь до нас не дійшло. Це велика трагедія античного матеріалізму. Ми не знаємо, коли в основному загинули твори Демокріта: на початку Середньовіччя чи вже незабаром після смерті їх автора. Можливо, що в загибелі праць античного матеріаліста винні ідеалісти. Джерела повідомляють, начебто вже Платон хотів спалити всі ті твори Демокріта, які він зміг зібрати, але піфагорійці Амікл і Кліній перешкодили йому, говорячи, що це марне: адже книги вже на руках у багатьох. Сповістивши про це, Аристоксен продовжує: «Платон згадав майже всіх древніх філософів, але не згадує тільки одного Демокріта, навіть у тих випадках, коли він повинен був би заперечувати йому. Ясно, він знає, що йому доведеться сперечатися з кращим із філософів» (Л LXXX).

242

Завдання атомістів. Атомісти поставили перед собою завдання створити вчення, яке відповідає тій картині світу, що відкривається людським чуттям, але водночас зберегти раціональне у вченні елеатів про буття, щоб досягти більш глибокого розуміння світу, заснованого не тільки на показаннях чуттів.

Першооснови. Першооснови атомістів – атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атомісти, піддаючи елейське поняття небуття фізичному тлумаченню, першими стали вчити про порожнечу як таку.

Елеати, як відомо, заперечували існування небуття. Левкіп же висунув парадоксальну тезу про те, що «небуття існує анітрішки не менше, ніж буття» (переказ Аристотеля [ДК 67 (54) А 7]), а «буття існує анітрішки не більше, ніж небуття» (переказ Симплікія, А 8). У цьому полягав перший пункт антиелеатівської тези атомістів – визнання існування небуття, трактованого ними як порожній простір. Припустити існування порожнечі атомістів змусили спостереження над повсякденними явищами і міркування над ними: згущення й розрідження, проникність (відро золи приймає в себе відро води), різниця у вазі однакових за обсягом тіл, рух і т.ін. Все це можна пояснити, вирішили вони, тільки при допущенні порожнечі. Порожнеча нерухома й безмежна. Вона не здійснює ніякого впливу на тіла, що перебувають у ній, на буття.

Буття – антипод порожнечі. Якщо порожнеча не має щільності, то буття абсолютно щільне. Якщо порожнеча єдина, то буття множинне. Якщо порожнеча безмежна й безформна, то кожний член буттєвої множини визначений своєю зовнішньою формою. Будучи абсолютно щільним, не містячи в собі порожнечі, яка б розділяла його на частини, він є «неподільне», або грецькою – «атомос», атом. Сам собою атом дуже малий. Але проте буття анітрішки не менш безмежне, ніж небуття. Буття – сукупність нескінченно великої кількості малих атомів. Отже, атомісти допускають реальність множини. У цьому полягав другий пункт їх антиелеатівського твердження. Припустити існування атомів атомістів спонукало спостереження над повсякденними явищами природи: поступове і непомітне стирання золотої монети і мармурових сходинок, поширення запахів, висихання вологого й інші повсякденні явища говорять про те, що тіла складаються із дрібних, не доступних чуттєвому сприйняттю часток. Ці частки неподільні або внаслідок своєї малості, або внаслідок відсутності в них порожнечі.

Оскільки атомісти приймають два первні у світобудові: небуття і буття, незвідні одне до одного, – остільки вони дуалісти. Оскільки ж вони трактують саме буття як нескінченну множину атомів, то вони надплюралісти. При цьому тут важливо не тільки те, що атомісти приймають нескінченну кількість атомів, а й те, що вони вчать про нескінченну кількість форм атомів. І тут ми переходимо до питання про властивості атомів.

243

Атом. Це неподільна, абсолютно щільна, непроникна, яка не містить у собі ніякої порожнечі, внаслідок своєї малої величини несприйнятна чуттями, самостійна частка речовини. Кожен атом має властивості, які елеати приписали буттю. Він неподільний, вічний, незмінний, тотожний самому собі, всередині нього не відбувається ніяких рухів, він не має частин і т.ін. Але це тільки, так би мовити, внутрішня суть атома. Атом же має і зовнішні властивості – насамперед певну форму. Атомісти стверджували, що атоми бувають кулястими, кутастими, гачкоподібними, якореподібними, увігнутими, опуклими і т.д.

Утверджуючи існування нескінченної кількості форм атомів, атомісти вважали, що в противному випадку неможливо пояснити нескінченну розмаїтість явищ і їхню протилежність один одному. Крім того, зауважували вони, немає підстав для того, щоб кількість форм атомів була такою, а не іншою. Це їхнє міркування помилкове. При допущенні нескінченної кількості елементів світобудова перетворюється в хаос і стає непізнаваною.

Крім своєї форми атоми відрізняються також порядком і розташуванням. Аристотель повідомляє про атомістів, що, на їхню думку, атоми розрізняються між собою тільки «рисмосом», «діатигою» і «тропою», причому «рисмосом» вони називають форму, обрис, «діатигою» – порядок, дотикання, а «тропою» – розташування, поворот (рисмос, діатига і тропа – слова з абдеритського діалекту, тому вони й пояснюються Аристотелем). Далі Аристотель представляє всю цю справу на буквах: атоми відрізняються один від одного формою як А від В, порядком як АВ від В А, розташуванням як прописна дзета від прописної ню або, можна додати, як прописна сигма від антисигми – перекинутої сигми, яку застосовували для позначок на полях. Відзначимо, однак, що порядок і розташування атомів – не стільки причина розмаїтості самих атомів (для самого атома це байдуже), скільки причина розмаїтості поєднань атомів. Тут не можна не помітити зачатку вчення про молекулу.

Кожний атом обійнятий порожнечею. Порожнеча (небуття) завжди розділяє атоми (буття). Тому не треба «зіткнення» атомів у Левкіпа й Демокріта розуміти буквально. Не треба буквально розуміти також «сплетення» й зіткнення атомів. Між ними завжди є порожнеча. Інакше вони б злилися. Крім того, атоми відрізняються один від одного величиною.

Отже, визнання реальності чуттєвої картини світу, визнання існування небуття як порожнього простору, вакууму, вчення про реальність множини – такі принципові відмінності між атомістами й елеатами. Разом з тим вони прийняли закон збереження буття елеатів, хоч і в іншій формі. Якщо елеати стверджували, що буття не може перетворитися в небуття, а небуття – у буття, тому що небуття немає, то для атомістів, які допускали небуття, цей закон

244

означав, що буття-атоми і небуття-порожнеча одне в одне перетворюватися не можуть принципово. Відношення між буттям і небуттям чисто зовнішнє: атоми байдужні до порожнечі, а порожнеча – до атомів.

Рух. Крім зовнішньої форми, порядку, розташування та величини, атом володіє також рухливістю. Рух – найважливіша властивість як атомів, так і всього реального світу. Атомісти ввели порожнечу, вважаючи, що «рух неможливий без порожнечі» (Л 146). Атоми ширяють і «танцюють» у порожнечі подібно до порошин, які ми бачимо в сонячному промені. Зіштовхуючись, атоми змінюють напрям свого руху. При цьому неясно, чи вважали атомісти, що рух атомів відбувається внаслідок їх «зіткнення» чи ж зіткнення атомів відбувається внаслідок їх вільного першоруху. На користь другого варіанту говорять слова Аеція про те, що «неподільні тіла мали рух безцільний і випадковий і рухалися безупинно і досить швидко» [ДК 67(54) А 24]. Аристотель дорікає атомістів у тому, що «питання про рух, звідки він і як він притаманний існуючим речам, і вони, подібно до інших, легковажно залишили без уваги» (А 6). Але якщо врахувати, що відповістити на запитання про причину руху атомів – означає вказати особливу нематеріальну причину цього руху (в Аристотеля, як ми побачимо, такою причиною був бог), то «легкодумство» атомістів виявиться мнимим. Рух властивий атомам від природи. Він вічний. Левкіпп і Демокріт розширили закон збереження буття елеатів до закону збереження буття і руху. Вони залишили осторонь питання про особливу причину руху саме тому, що рух – вічна властивість вічних атомів. Аристотель у своїй «Фізиці» (VIII, 1) повідомляє, що Демокріт не вважає за потрібне шукати первні вічного.

Подальша характеристика атомів. Атоми Левкіпа й Демокріта цілком безякісні, тобто позбавлені яких би то не було чуттєвих властивостей: кольору, запаху, звуку й т.ін. Всі ці якості виникають у суб'єкті внаслідок взаємодії атомів і органів чуття. Отже, атомісти першими в історії древньозахідної філософії стали вчити про суб'єктивність чуттєвих, або, як стали говорити європейські філософи Нового часу, вторинних якостей. Первинні ж якості об'єктивні. Це форма, величина, рух атомів. Самі назви «первинні» і «вторинні» говорять про те, що чуттєві якості викликаються в суб'єкті впливом на нього тих або тих форм, тих або тих рухливих часток, первинних якостей. Самі собою атоми позбавлені смаку, але кислий, наприклад, смак викликає лише певна форма атомів.

Атоми не перетворюються один в одного. Будучи вічними, непроникними, позбавленими частин, порожнечі, атоми Левкіпа й Демокріта істотно відрізняються від того, як вони стали трактуватися на початку ХХ століття. Античні атоми (і цей погляд протримався в науці до кінця ХІХ століття) більше схожі на елементарні частки сучасної

245

атомістики, але й ті, на відміну від «класичних» атомів, перетворюються один в одного. Абсолютний атомізм – тільки один аспект буття. Насправді ж атомізм відносний, а не абсолютний. Порівняємо атоми Левкіпа й Демокріта з чим-небудь більш їм близьким, ніж атоми в сучасному розумінні, наприклад з гомеомеріями Анаксагора. На відміну від атомів «насінини речей» мають абсолютну якісну визначеність (кожне відрізняється від кожного) і подільність, вони суцільно заповнюють простір, і приводяться в рух Нусом (що було висміяно Демокрітом). В атомістів рух вічний, а те, що вічне, не має початку і не має потреби в якійсь особливій причині для свого існування.

Речі і явища. Світ речей і явищ для атомістів реальний і складається з атомів і порожнечі. Атоми, «складаючись і сплітаючись... народжують речі» (А 7). Виникнення й знищення речей атомісти пояснювали поділом і складанням атомів, зміна речей – зміною їхнього порядку й розташування (повороту). Атоми вічні й незмінні – речі минущі й мінливі. Так атомісти виконали свій невисловлений намір: побудувати картину світу, в якій можливе виникнення і знищення, рух, множинність і водночас усе по суті незмінне та стійке. Атомісти примирили у такий спосіб Геракліта і Парменіда: світ речей текучий, світ елементів, з яких складаються речі, незмінний. Це, звичайно, неточно, тому що насправді речі лише відносно мінливі, а елементи їх лише відносно незмінні, вони незмінні й вічні лише відносно речей, котрі з них складаються, але не взагалі.

Космогонія. Атомісти говорили не стільки про один світ, скільки про багато світів. Світ у цілому – безмежна порожнеча, наповнена багатьма світами, кількість яких безмежна, тому що ці світи утворені безмежною кількістю атомів усіляких форм. Світ у цілому лежав уже десь на грані мислимого, й атомісти більше говорили про світи всередині всеосяжного космосу, про генезис світів. Їх обвинувачували в тому, що ці світи виникають у них безпричинно, мимовільно, спонтанно. Супротивники атомістів, очевидно, хотіли б довідатися в них, для чого виник світ і хто його створив. Але атомісти цим не цікавилися. Однак вони прагнули зрозуміти, як виникають світи. Це відбувається аж ніяк не безпричинно. Порожнеча заповнена атомами нерівномірно, і щільність атомів у порожнечі різна. І коли в тій або тій частині простору сходиться багато атомів, вони вже починають зіштовхуватися один з одним, внаслідок чого поступово утворюється своєрідний вихор – колоподібний рух атомів, у якому більші й, отже, більш важкі (адже щільність усіх атомів однакова) атоми накопичуються в центрі, а більш дрібні й легкі, округлі та слизькі витісняються до периферії. Так виникають земля і небо. Небо утворюють вогонь, повітря, світила, гнані повітряним вихором. У центрі космосу накопичується важка

246

матерія. Стискуючись, вона видавлює із себе воду, що заповнює більш низькі місця.

Атомісти – геоцентристи. Земля однаково віддалена від всіх точок оболонки свого космосу, а тому нерухома. Навколо неї рухаються зірки. Зірки – не інші світи, вони надбання нашого світу. Кожний світ замкнутий, кулястий і покритий «хітоном», «шкірочкою», сплетеною з гачкуватих атомів. Кількість світів нескінченна. Деякі з них схожі один на одного, інші розрізняються. Світи минущі. Одні з них тільки виникають, інші перебувають у розквіті, треті гинуть.

Така загалом космогонія та космологія атомістів. Демокріт і справді «не наводить для пояснення своїх нескінченних «небес і вихору... ніякої іншої причини, крім випадку та природної закономірності» (Л 346). Атоми утворюють ущільнення в тих або тих місцях великої порожнечі випадково – внаслідок безладного руху, але надалі все відбувається за природною закономірністю.

Такі основні твердження «Великого світоустрою» атомістів. Їхнє вчення про космос (про діакосмос) матеріалістичне. Говорячи про атоми і про атомістіів, Аристотель справедливо підкреслював, що «ці елементи вони вважали матеріальними причинами існуючих речей». Атомісти відкинули світовий розум – Нус Анаксагора. Саму свідомість вони пояснювали існуванням особливих вогнеподібних атомів.

«Малий світоустрій». Якщо предметом «Великого світоустрою» були атоми і порожнеча як первні, а також світи, які з них складаються, то предмет «Малого світоустрою» – жива природа взагалі, людська природа зокрема. В оригіналі «Малий світоустрій» звучить як «мікрос діакосмос». На відміну від піфагорійців, атомісти говорили не про космос, а про діакосмос. «Діакосмос» – лад, побудова, бойовий порядок; улаштування, організація; устрій, будова; це, нарешті, те, що Піфагор назвав космосом, – світовий порядок, світобудова, Світ.

Походження життя. У цій проблемі Демокріт дотримується матеріалістичної лінії Анаксимандра й Емпедокла. Живе виникло з неживого за законами природи без усякого творця та розумної мети. Один із древніх коментаторів передає суть учення Демокріта про походження життя так: «Після того як відбувся поділ похмурого хаосу, після того, як виникло повітря, а під ним земля, грязеподібна і зовсім (ще) м'яка, на ній спучилися плівки, які мають вигляд гнійних наривів або водяних міхурів. Удень їх нагрівало сонце, уночі їх живила місячна волога. Після того як вони збільшилися й лопнули, з них утворилися люди й усілякі види тварин, відповідно до переважання того чи того елемента – саме Благоподібного, вогнеподібного, землеподібного і повітреподібного. Коли ж земля висохла під променями сонця й уже не могла

247

більше народжувати, як вони стверджують, тварини стали з'являтися на світ шляхом народження одних іншими» (Л 515). Від інших доксографів ми дізнаємося, що колись поверхня землі здулася від теплоти, утворивши покриті тонкою плівкою гнильні міхури. А в них утворилися живі плоди. Двостатевість тварин пояснювалася тим, що плоди майбутніх самців були «допечені», а самок – ні. Аналогічно виникли й рослини. У Герміпа ми знаходимо виклад демокрітівського пояснення щаблів життя. «Змішання (елементів) у цих тваринах... не було однаковим: ті, в яких було найбільше землеоподібної [матерії], стали травами і деревами, які мають голову, спрямовану вниз і вкорінену в землі. Вони тим тільки й відрізнялися від тварин, які мають дуже мало крові й не не мають ніг, що в тих голова не в землі й вони рухаються. Ті, в яких більше вологи, вибрали собі в долю [життя] у воді, майже такого ж роду, як і [життя] перших. Ті ж, у яких більше землеоподібної [матерії] і теплоти, стали сухопутними, а ті, в яких більше повітреподібної [матерії] і теплоти, стали літаючими» (Л 515). Так була пояснена відмінність між рослинами, плазунами, рибами, птахами й ссавцями, між холоднокровними і теплокровними тваринами.

Демокріт намагався також пояснити й те, чому тепер не відбувається такого виникнення тварин з міхурів землі – нині вже й земля не та, і небо не те: «адже й земля вже тепер не змішана з водою такою мірою, як тоді, й світила утворюють зовсім інші сузір'я» (Л 515). Тепер можна помітити лише слабке відображення того часу, коли земля народжувала живе – зародження дрібних істот у гниючій землі. Це помилкове вчення про мимовільне зародження хробаків і гусениць і тому подібних дрібних живих істот було спростоване наукою лише в минулому столітті.

Далі, згідно з Демокрітом, усі живі істоти, у тому числі й рослини, одушевлені, але різною мірою. Джерело душі – та сама теплота, що породила все живе із землі.

Вчення про причиновість. Доконечність (необхідність) як причиновість. Атомісти встановили не тільки свій варіант неназваного закону збереження буття, збагативши його також неназваним законом збереження руху, а й головний закон процесів, які відбуваються у світобудові. Цей закон був сформульований у творі «Про розум»: «Жодна річ не відбувається марно, але все в силу причинового зв'язку та доконечності» (Л 22).

Вчення атомістів було спрямоване як проти соціоантропоморфічного, міфологічного, так і проти філософсько-ідеалістичного світогляду, в якому теж формувалося поняття доконечності. Міфологічна доконечність – провіденціальна доля, ланцюг випадковостей, зведені на рівень доконечності. Ідеалістична доконечність – доконечність, яка виходить із

248

світового цілепокладаючого розуму. Відкидаючи ідеалістичне вчення про розумного влаштовувача (деміурга) світобудови, вчення, яке, пізніше буде відстоюватися Платоном, Демокріт говорив, що у світі «без усякого розумного керівництва можуть відбуватися чудові речі» (Л 15).

На противагу міфології та ідеалізму Левкіп і Демокріт витлумачили доконечність як причиновсть, як породження одного іншим, як процес спричиненн. Все, що відбувається, має причину в іншому, а інше – у третьому і т.д. Ніщо не відбувається без причини, вільно. Наприклад, «в атомів немає ніякого вільного руху... рух відбувається внаслідок зіткнення атомів один з одним» (Л 39). Зазначимо, що заперечення вільного руху кожного атома не означає, що атоми не мають споконвічного руху самі собою, тут мова йде не про першопричину, а про характер руху.

Справедливо відкидаючи неправильні уявлення про доконечність, атомісти з цілком зрозумілої психологічної причини «перегнули ціпок» і замість того, щоб покласти причиновість в основу доконечності, помилково зводили доконечність до причиновості. Звичайно, все, що відбувається доконечно, визначається якоюсь причиною. Однак зовсім не обов'язково, щоб даній причині вдалося породити відповідний їй наслідок. Для такого результату повинні бути сприятливі умови, які, у свою чергу, залежать від інших причин. Але частіше умови бувають несприятливими. Тому зв'язок причини з наслідком не простий, тому що цей зв'язок здійснюється у певному середовищі, яке не є нейтральним стосовно нього. І чим менший вплив середовища, тим з більшою доконечністю причина породжує наслідок, тим менша роль випадковості. Але таке можливе лише в умовах експерименту, лабораторії.

В атомістів же все, що має причину, визначається нею з доконечністю. А оскільки все має ту чи ту причину, все що відбувається у світі відбувається доконечно. Ранні філософські вчення розвивалися через крайності. Фалес говорив, що все є вода, Геракліт – що все є вогонь. Геракліт учив, що все тече, а Парменід – що все нерухоме, і т.д. У свою чергу атомісти стверджували, що жодна річ не виникає, не народжується, не відбувається дарма, безцільно, марно, без користі, але все виникає, народжується, відбувається в силу причинового зв'язку, а буквально – «з логосу», тобто з розумної основи і доконечно. Тут атомісти зіставляють доконечність – ананке – з основою, з причиною; підкреслюючи розумний характер цієї причини, вони відмежовують її від міфологічних нерозумних основ. Аристотель говорить тому: «Демокріт залишив осторонь мету і не говорив про неї, а зводив усе, чим користується природа, до доконечності» (Л 23).

249

Випадковість. З вищенаведеної тези атомістів про причиновість ще не можна висновувати, що атомісти ототожнювали, а не просто зіставляли причиновість і доконечність. Однак про таке ототожнення можна все-таки висновувати з того, що атомісти заперечували об'єктивність випадковості. При цьому вони правильно помітили, що про випадковість не можна говорити як про безпричинність. Ішла людина, і раптом з неба їй на голову впала черепаха й убила її. Випадково це чи ні? Ні, відповідає Демокріт, орел, схопивши черепаху, кидає її з висоти, щоб розбити панцир черепахи, людина була лисою, її голова була помилково прийнята орлом за камінь і... результат відомий. Це не випадково, тому що має свою причину. Для атомістів випадковість суб'єктивна, випадкове те, причину чого ми не знаємо. Але раз ця причина існує, то випадковість мнима. Демокріт казав: «Люди створили собі кумир з випадку як прикриття для властивого їм недомислу. Адже випадок за природою бореться з розсудком і, як вони стверджували, будучи вкрай йому ворожим, панує над ним. Вірніше, навіть вони цілком не визнають і усувають розум, а на його місце ставлять випадок, вони прославляють не вдалий розум, а найрозумнішу вдачу» (Л 32). Тут Демокріт стверджує, що посилання на випадок – прояв лінощів думки, відмова від пошуків причини. Звівши доконечність до причиновості та розуміючи, що все, що здається випадковим, тобто безпричинним, має причину, атомісти відкинули випадковість. У їхньому світі панує тільки наскрізна доконечність.

Проте багато древніх авторів, доксографи, стверджували, що в атомістів усе випадкове, наприклад: «Демокріт уважає причиною розпорядку в (усьому) сутньому випадок» (Л 18). Тут треба розрізняти два моменти. Для кого справжня причина і справжня доконечність міститься лише в цільових причинах, тому всяка безцільна причина здається випадковістю. Оскільки ж атомісти не визнають цілей у природі, остільки вони приймають випадковість усього що відбувається. Втім, цей момент виражений у доксографії слабко і неявно. Набагато сильніше виражений другий момент: атомісти, стверджуючи, що всередині світу все відбувається доконечно, утворення самих цих світів визнали випадковим, не вказавши ніякої причини для цього утворення. Наприклад, Аристотель у своїй «Фізиці» писав: «Є й такі філософи, які причиною і нашого неба, і всіх світів уважають самодовільність: самі собою виникають вихор і рух, який розділяє та приводить до даного порядку Всесвіт. Особливо гідне подиву таке: кажуть вони, що тварини і рослини не існують і не виникають у силу випадковості, а що причиною є або природа, або розум, або що-небудь інше подібне (тому що з насіння кожної істоти виникає не що доведеться, а з цього, ось, маслина, з цього людина), а небо і найбільш божественні з видимих істот виникають самі собою, і ця причина зовсім іншого роду, ніж у тварин і рослин» (И 4). У коментарі Іоанна

250

Філопона (VI ст.) сказано, що під такими філософами треба розуміти Демокріта і його послідовників і що Аристотель дорікає Демокріта в тому, що він ні про одне з окремих явищ не говорить, начебто воно виникло з волі випадку (адже не виникає з будь-якої речі будь-яка!), і, аналізуючи окремі явища (як, наприклад, чому буває тепле і біле, чому мед солодкий), він уважає причиною їх розташування, порядок і форму атомів, а причиною самого виникнення Всесвіту – спонтанність. Отже, всередині світобудови ніщо не самодовільне, не спонтанне, але сам космос і утворюючі його незліченні світи виникають самодовільно, спонтанно, безпричинно. Однак, як ми бачили в космогонії, це не зовсім так.

Атомісти і фаталізм. Якщо атомісти зводять доконечність до причиновості та відкидають випадковість, чи означає це, що вони фаталісти? (Нагадаємо, що fatalis – «визначений долею», «фатальний».) І так, і ні. Ні, по-перше, тому, що фатум, доля, відноситься зазвичай до світу людини, тому некоректне застосування поняття фаталізму до природи, до світобудови. Але таке міркування формальне. По суті ж треба розрізняти фаталізм міфологічний і філософський. Фаталізм міфології – сфера індивідуальних доль людей, їхнє життя наперед визначене – і до того ж без усякої розумної основи, не «з логосу». Такий фаталізм атомісти відкидали. Саме такий фаталізм мався на увазі, коли говорилося, що ніщо не виникає марно, а все виникає з логосу, тобто з розумної та істотної основи. Але атомісти не уникли філософського фаталізму – вчення про те, що одне одиничне доконечно викликає інше одиничне, тоді як насправді доконечно викликається лише одне загальне іншим загальним. Цього-то атомісти й не помітили. Взагалі орел кидає черепаху на камінь або на те, що його нагадує. Тут фаталізму немає. Однак уважати, що саме цей орел саме цю черепаху повинен був доконечно кинути на голову саме цієї людини, – фаталізм. А Демокріт, очевидно, саме так і вважав.

Макрокосм і мікрокосм. В основі вчення атомістів про тварину і людину – уподібнення мікрокосму (тварина, людина) макрокосму і навпаки. Людина і тварина – «немовби деякий малий світ», і те, що відбувається в мікрокосмі, відбувається й у великому світі – у макрокосмі (Л 10). Так атомісти розв᾽язують основне питання світогляду – питання про відношення «Ми» і «Воно». Але в напрямку зооморфізації та антропоморфізації світобудови («Воно») атомісти далеко не йдуть. Їхній макрокосм не організм. Подібність мікрокосму та макрокосму полягає лише в тому, що, з одного боку, тіло людини і тварини складається з атомів і порожнечі так само, як і світобудова, а з іншого боку – в тому, що в самій природі, а тим самим і у світобудові є й душа і розум. Але що це? Це всього-на-всього теплота і вогонь – носії живого і розумного. У цьому розумінні макрокосм одушевлений і

251

розумний. Але міра одухотвореності та розумності світобудови невелика.

Людина і тварина. Тварина відрізняється від макрокосму більшою мірою концентрації в ній теплоти, людина ж – найбільшою: в ній є не тільки тепло, а й вогонь. Однак різниця між теплотою і вогнем кількісна, тому що в основі й теплоти й вогню лежать особливі малі, круглі, «слизькі», рухливі атоми. Відповідно до цього одухотвореність і розумна одухотвореність відрізняються одна від одної лише кількісно, як нерозумна і розумна частини душі.

Людина. За Демокритом, тіло людини виникло з води і бруду без усякого творця й розумної мети, поряд з усіма іншими видами живого. Ідея органічної еволюції в Демокріта була відсутня. Людина відрізняється від тварин лише тим, що їй «дісталося на долю більше теплоти, тому що матерія, з якої складається її тіло, є більш чистою і краще вбираючою в себе теплоту. Тому-то вона, одна з усіх тварин, стоїть прямо і мало дотикається з землею. Вона увібрала в себе і деяку кількість більш божественної природи; тому в неї є розум, ум і думка, і вона може досліджувати сутнє» (Л 515). Демокріт визначає людину як «тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має помічником у всьому руки, розсудок і розумову гнучкість» (Л 558).

Психологія. Зі сказаного ясно, що атомісти розуміли під душею не якусь надматеріальну субстанцію, а цілком фізичну сутність. Їх крайня матеріалістична позиція в цьому питанні невірна, тому що свідомість – не сама матерія, а її властивість, причому не всієї матерії, а лише високоорганізованої. Але було б наївно вимагати від атомістів такого розуміння природи свідомості. Їхній матеріалізм наївний. Згідно з атомістами, душа – тільки сукупність атомів. Менш вогненна, тваринна, нерозумна частина душі рівномірно розподілена по всьому тілу. Вона – джерело рухливості та життя тіла. Аристотель потім скаже, що якщо душа телесна, то це означає, що в тому самому місці перебувають два тіла, що з погляду Аристотеля неможливо, оскільки він заперечував порожнечу. З позицій же визнання порожнечі, що розділяє атоми, наявність двох тіл в одному місці можлива: одне тіло пронизане іншим тілом, живе тіло пронизане душею. Розумна частина душі перебуває в грудній клітині людини.

Дихання. Доконечна умова життя – дихання, що розуміється атомістами як постійний обмін атомів душі з оточуючим живу істоту середовищем. Аристотель у творі «Про душу» (кн. 1, гл. 2) повідомляє: «Демокріт каже, що від дихання виходить для тих, хто дихає, якийсь [результат] – саме, що воно перешкоджає видавлюванню назовні душі... Він каже, що душа і теплота – це те саме – першотіла з числа тих, що мають кулясту форму. Коли ж вони виділяються назовні, позаяк оточуюче [середовище] видавлює

252

їх з тіла, то приходить на допомогу, як він стверджує, вдих. Адже в повітрі є дуже велика кількість таких [атомів], які він називає розумом і душею: коли [людина] дихає і коли [у неї] входить повітря, ці [атоми], увійшовши разом з ним і перешкоджаючи стисканню, заважають душі, яка перебуває в живих істотах, виходити назовні» (Л 463).

Смертність душі. Атомісти були переконані в смертності душі. Аристотель продовжує: «Вдихання і видихання містить у собі життя і смерть. Тому що смерть – це вихід такого роду атомів з тіла в силу видавлювання їх навколишнім середовищем» (Л 463). У такий спосіб душа людини постійно обмінюється своїми атомами з навколишнім середовищем, у якому присутні атоми душі-вогню. Їх особливо багато в повітрі. Видих означає, що душа прагне покинути тіло й частково з нього виривається, але при вдиху ми повертаємо атоми душі (при цьому не обов'язково ті ж самі) назад. Видих без вдиху – це і є смерть. Покинувши тіло, атоми душі розсіюються в повітрі. Ніякого загробного існування душі нема і не може бути.

Про те, що атомісти заперечували безсмертя душі, є несуперечливі свідчення доксографів. Наприклад: «Демокріт і Епікур [уважають], що душа смертна й гине разом із тілом». Або: «Душі, за твердженням Демокріта, гинуть. Тому що те, що народжується разом з тілом, з необхідністю повинно загинути разом з ним». Стобей передає вислів Демокріта: «Деякі люди, не знаючи, що смертна природа [людини] підлягає руйнуванню... складають байки про те, що буде після смерті» (Л 460). Отже, всі релігійні міфи про загробне життя, в які вірили елліни, у тому числі й багато філософів-ідеалістів, такі, як піфагорійці й Платон, для Демокріта – всього-на-всього байки. Таке твердження свідчить не тільки про незвичайну прозорливість, а й про незвичайну мужність.

Гносеологія. Вчення Демокріта про пізнання засноване на уявленні про тілесність душі та на розрізненні двох родів пізнання відповідно до двох видів існування.

Два види існування. Демокріт розрізняє те, що існує «насправді», й те, що існує «в загальній думці». Насправді існують лише атоми і порожнеча. Нагадаємо, що на відміну від гомеомерій Анаксагора левкіпо-демокрітівські атоми не мають чуттєвих якостей. Останні і являють собою те, що існує в загальній думці. Демокріт сказав: «Тільки вважають, що існує колір, що існує – солодке, що існує – гірке, насправді – атоми і порожнеча» (Л 79 – 80). Ці слова Демокріта доносить до нас Гален (II ст.). Секст Емпірик наводить ці ж слова трохи інакше: «Солодке тільки вважається таким, гірке тільки вважається таким, тепле тільки вважається таким, холодне

253

тільки вважається таким, колір тільки вважається таким, насправді ж – атоми і порожнеча» (Л 55).

Отже, зорові, смакові та інші якості не існують насправді, не властиві атомам, а існують лише в думці. Однак підкреслюючи, що чуттєва якісність виникає не просто в думці, а в загальній думці, Демокріт уважав цю якісність загальнолюдською, а не індивідуально-суб'єктивною. Міжлюдська об'єктивність чуттєвих якостей має свою об'єктивну основу у форах, у величинах, у порядках і в розташуваннях атомів. Тому чуттєва картина світу не довільна: однакові атоми при впливі на нормальні людські органи чуття завжди породжують ті самі відчуття. Відношення чуттєвих якостей до атомів однозначне й у цьому розумінні істинне. Тому Аристотель відзначає, що «Демокріт же й Левкіп... вважали, що дійсність [міститься] в явищах» (Л 70).

Два роди пізнання. Проте Демокріт розрізняв два роди пізнання: темне (незаконнонароджене) і істинне (законнонароджене). Секст Емпірик повідомляє, що в «Канонах» Демокріт говорить: є два види пізнання: за допомогою чуттів і за допомогою думки. Пізнання за допомогою думки він називає законнонародженим і приписує йому достовірність у судженнях про істину; пізнання ж за допомогою чуттів він називає незаконнонародженим і заперечує придатність його для розпізнавання істини. Далі той же доксограф наводить слова Демокріта: «Є два види думки: одна – законнонароджена, інша – незаконнонароджена. До незаконнонародженого відноситься все наступне: зір, слух, нюх, смак, дотик. Інша ж закононароджена. До неї відноситься приховане» (Л 83). І далі: «Коли незаконнонароджена думка вже не може більше [через перехід] до дуже дрібного ні чути, ні відчувати запах, ні відчувати смак, ні пізнавати дотиком, а [доводиться вдаватися до все більш тонкого], тоді приходить на допомогу думка» (Л 83).

Такі слова Демокріта. У них античний матеріаліст підкреслює, що атоми і порожнеча як первні світу лежать за межами чуттєвого пізнання, що відкрити їх можна лише в результаті напруженого міркування. Але таке міркування, як ми вже відзначали, спирається на емпіричні спостереження. Ще Левкіп, як ми відзначали, поставив перед собою завдання дати таку наукову картину світу, яка б не суперечила його чуттєвій картині, тобто уникнути елеатської суперчності між мислимою і чуттєвою картинами. Гален зберіг нам досить яскраве місце з Демокріта, що нагадує відповідне місце в давньоіндійській «Ану-гіті». Це суперечка розуму і чуттів. Гален пише, що, виразивши недовіру чуттєвим сприйняттям у словах: «Лише відповідно до загальноприйнятої думки існують кольори, солодке, гірке, насправді ж існують тільки атоми і порожнеча» (Маковельский А. О. Древнегреческие

254

атомисты. С. 236), Демокрит змусив чуття виголосити таку промову проти розуму: «Жалюгідний розум, взявши в нас докази, ти нас же намагаєшся ними спростовувати! Твоя перемога – твоє ж падіння!». Це доводить, що Демокріт не протиставляв чуття і розум, а брав їх у єдності: розум іде далі чуттів, але він опирається на їхні показання, тому що головний доказ істинності сконструйованої теоретично картини світу – відповідність її чуттєвій картині світу. Тому вважати, що в Демокріта істинне пізнання цілком відмінне від чуттєвого як темного, було б перебільшенням.

Разом з тим Демокріт усвідомлював складності й труднощі процесу пізнання, досягнення істини. Цю думку він виразив яскраво й образно, сказавши: «Дійсність – у безодні» (Л 51), або: «Істина прихована в глибині (лежить на дні морському)». Тому суб'єктом пізнання є все-таки не будь-яка людина, а лише мудрець. У зв'язку із цим Демокріт сказав: «Мудрець – міра всіх існуючих речей. За допомогою чуттів він – міра чуттєво сприйманих речей, а за допомогою розуму – міра пізнаваних розумом речей» (Л 97).

Відчуття і мислення. Чітке розрізнення двох родів пізнання як щаблів: емпіричного і раціонального, теоретичного, має, здавалося б, опиратися на чітке розрізнення відчуття і мислення. Однак вище ми бачили, що в атомістів існує лише кількісна різниця між розумною і нерозумною частинами душі. Звідси розуміння мислення як зміни тіла (Л 68). Тому Теофраст із невдоволенням відзначає: «... що ж стосується мислення, то Демокріт обмежився заявою, що воно має місце, коли душа змішана в належній пропорції... він зводить мислення до [характеру] суміші [атомів] у тілі, що, очевидно, відповідає його [вченню], за яким душа – тіло» (Л 460).

Але якими б наївними не були уявлення Демокріта про мислення як тілесний процес, вони все-таки не заводили в тупик, тому що свідомість загалом і мислення зокрема хоча й не тіло, але все-таки властивість високоорганізованої матерії. Протилежне ідеалістичне вчення, відповідно до якого душа взагалі безтілесна, справді заводило в тупик, тому що зовсім відривало свідомість від її матеріального носія – мозку.

Теорія відчуттів. Вище говорилось, як Демокріт у цілому уявляв чуттєве пізнання. Але збережена інформація дозволяє нам представити все це докладніше. Демокріт ретельно досліджував такі відчуття, як слух, смак, зір.

Смак. Демокріт зводить смакові відчуття до форм атомів, а також до їхньої величини. Теофраст повідомляє: «Демокріт приписує кожній смаковій субстанції певну форму, вважає характерними для субстанцій солодкого смаку круглі й помірно великі атоми, для субстанції кислого – великі атоми шорсткуватої,

255

багатокутної та неокругленої форми, а для субстанції гострого смаку відповідно до назви цього смаку – атоми, гострі за формою, кутасті, вигнуті та неокруглені. Для субстанції їдкого смаку характерні круглі та дрібні кутасті й вигнуті [атоми]. Субстанція солоного смаку має атоми кутасті, помірної величини, косі та рівнобедрені. Субстанція гіркого смаку – округлені, гладкі, косі й малі за величиною. Субстанції жирного смаку – дрібні, округлені й малі» (Л 497). Тут усе ясно, тільки треба було б говорити не стільки про атоми, скільки про їхні поєднання, тобто про молекули.

Дотик. Тут, наскільки нам відомо, Демокріт говорив головно про гаряче і холодне. Джерелом теплоти є особливо рухливі кулясті атоми. При охолодженні ці атоми витісняються з тіл у результаті ущільнення тіла, що охолоджується. Впливаючи на наше тіло, ці рухливі кулясті атоми викликають відчуття тепла. За іншою інформацією, теплі тіла – це ті, які складаються з більш гострих і більш дрібних першотіл, розташованих до того ж однаково, а холодні й вологі – ті, які складаються з атомів протилежного характеру (Л 508). Є відомості, що Демокріт намагався пов'язати смакові властивості атомів з тепловими. Субстанції гострого і їдкого смаку викликають відчуття тепла (Л 504).

Запах. Що стосується запахів, то тут у Демокріта якась прогалина. Інакше Теофраст не запитував би з невдоволенням: «Чому ж Демокріт пояснює смакові відчуття зі смакових субстанцій, а запахи не відносить у такий же спосіб до форм того, що відчувається? Варто було б, – продовжує Теофраст, – пояснити з атомів» (Л 500). Так, це було б неважко. Тим часом Демокріт обмежився лише загальним міркуванням, що запах – витікання тонкого з важкого. «У такий спосіб – доходить свого висновку Теофраст, – Демокріт дещо прогледів» (Л 502).

Слух. Джерело звуку – згущення повітря: звук виникає тоді, коли повітря згущається та із силою входить усередину (Л 488). Звук входить в усе тіло, але головно проникає через вуха, тому що тут він проходить через найбільшу порожнечу і найменшою мірою затримується. Звук – тіло, тобто «все, що може діяти і піддаватися зовнішньому впливу» (Л 493).

Отже, всі відчуття можна вважати різновидом дотику, тому що вони виникають у результаті безпосереднього зіткнення самого тіла з органами чуттів, або породжуються атомами в явищах смаку та запаху, або виникають у результаті впливу на тіло повітря, породжуючи звук.

Зір. Особливо цікаве вчення Демокріта про зір, що виникає в результаті тілесного впливу на орган зору. Справді,

256

ми бачимо лише тоді, коли на сітківку ока падає світловий зліпок з тіла. У Демокріта інше пояснення. У принципі він не заперечує значення світла й дещо говорить про роль Сонця в роботі зору, проте головне в нього все-таки не в цьому. Головне – у вченні про образи («ідоли»), без проникнення яких у тіло зорові відчуття не виникали б. Такі образи походять від усіх речей, від рослин, але найбільше від живих істот внаслідок їхнього енергійного руху і теплоти.

Образи – найтонші оболонки тіл, ніби їхні матеріальні копії. Вони увесь час випливають від тел. При цьому немає потреби у світлі. Відірвавшись від тіла, образ отримує самостійність, існує сам собою. При цьому образи не тільки запам'ятовують у собі зовнішній вигляд істот, а й приймають «відображення душевних рухів і думок, [властивих] кожному, і характерів, і переживань» (Л 476). У певному розумінні це вірно: адже якби можна було опинитися на небесному тілі, що перебуває на відстані двох тисяч чотирьохсот світлового років від Землі, і розглянути відтіля, що робиться в Афінах, то ми могли б побачити, як Демокріт розмовляє з Сократом. Але от що вони говорять, ми б не почули: зоровий і слуховий образи абсолютно непорівнянні. Разом з тим можна трактувати образи як чуттєві картинки, тому що Демокріт своєрідно розумів природу кольорів.

Кольори. Кольори існують тільки в уявленні. Основних кольорів чотири: білий, чорний, червоний і жовтий (або зелений). Чорне породжується атомами шорсткуватими, вигнутими й неоднаковими, червоне – тими ж атомами, що й теплота, хоча й більшими, зелене від червоного відрізняється лише розташуванням і порядком атомів і т.ін. Немає потреби вдаватися тут у подробиці, тому що вони надумані. Важливий сам принцип – спроба пояснити суб'єктивні кольори об'єктивними властивостями атомів. Звичайно, це невірно, тому що кольори – не властивості атомів, а властивості світлових хвиль, які відбиваються тілами. Але знову ж таки важливий матеріалістичний принцип, який націлював на наукове дослідження природи зору і кольорів.

Сновидіння. Теорія образів дозволила Демокріту дати пояснення сновидінь. Вище було відзначено, що образи несуть у собі відображення душевних явищ і думок, властивих кожному, їхніх характерів і переживань. Такі образи легше сприймаються сплячою душею. Демокріт говорив, що образи, проникаючи крізь пори в глиб тіла й спливаючи потім нагору, породжують сонні видіння. Будучи відображенням душевних рухів і думок, характерів і переживань, вони, потрапляючи в живих істот, «говорять і сповіщають [їм] думки, міркування й устремління тих, від кого вони випливають, якщо тільки вони приєднають [до тіла] [сприймаючих] свої картини, зберігаючи їх членороздільними і непоплутаними» (Л 476). Але для цього повинні бути

257

об'єктивні умови: образи повинні летіти чистим повітрям. Осіннє ж повітря, коли з дерев опадає листя, будучи досить нерівномірним і шорсткуватим, часто спотворює і збиває образи з їхнього шляху і робить видимість їх мутною та слабкою, тому осіннім снам не слід вірити.

Ціцерон, який побачив у сні померлого на той час Марія, намагався пояснити це сновидіння за допомогою теорії Демокріта, але потім заявив: «Я не знаю нікого, хто з більшим апломбом говорив би нісенітницю» (Л 474).

Онтологічні корені релігії. Тим часом теорія образів – витікань – дозволяла Демокріту висунути оригінальне пояснення походження віри в богів. Богів нема, але є їх образи. Це величезні за величиною людиноподібні образи, які можна бачити. Походження їх неясне. Ми називаємо тут учення про такі образи онтологічними коренями релігії в Демокріта тому, що боги виникають у нього на проміжному щаблі між об'єктом, світобудовою, і суб'єктом.

Етико-соціальні погляди. Від Левкіпа дійшло до нас лише його загальне міркування про те, що мета життя – в насолоді прекрасним. Що стосується Демокріта, то від нього збереглися багато висловів на моральні теми. Вони дозволяють говорити про Демокріта як про одного з мудреців.

Суспільство і сім'я. Правда, моральний світ Демокріта як людини рабовласницького суспільства вузький. Рабство Демокріт аж ніяк не вважав аморальним. Навпаки, він радить: «Рабами користуйся як частинами тіла: кожним за своїм призначенням» (Л 710).

Ставлення Демокріта до сім'ї, жінки і дітей негативне. З жінками справи краще не мати, а якщо вже необхідно завести сім'ю, то треба вибрати жінку проста, маленька і мовчазну: «Жінка набагато вправніша від чоловіка в лихослів'ї» (705,), «Нехай жінка не міркує: це жахливо» (705), «Окраса жінки – мовчазність» (703). Найбільше приниження для чоловіка – коритися жінці. Такий чоловік – раб своїх пристрастей. Дітей краще не мати, тому що удача у вихованні дітей досягається ціною боротьби й турбот, причому блага малі, слабкі й незначні, у випадку ж невдачі страждання ні з чим не порівнянні. Також і «виховання дітей – ненадійна справа» (Л 721). Краще взяти дитину на виховання в друга. Тут можна вибрати дитину по серцю, у противному ж випадку доводиться задовольнятися тим, хто народиться.

Дружба. Той недостойний жити, у кого немає гарного друга. Демокріт високо цінує дружбу, але не всяку, а лише істинну й розумну, адже «дружба одного розумного краща від дружби усіх нерозумних» ( Л 660). Найбільш важке у дружбі – відрізнити щирих друзів від мнимих, для чого потрібна мудрість. Вибираючи друзів, варто бути обережним і обачним, багато «друзів» – любителі майна їх

258

власників, а не їх самих. «Добрий друг повинен з'являтись у дні радісних подій за запрошенням, а в дні випробувань повинен приходити за власним почином» (Л 658). Той, хто не має друга недостойний життя, адже це значить, що він погана людина, нездатна нікого любити, тому і його ніхто не любить («жодна людина не любить того, хто сам нікого не любить»).

Демокріт говорить і про те, як зберегти дружбу. Тут важливі самокритичність, здатність до каяття, до того, щоб більше гудити самого себе, ніж іншого, вміння співчувати, а не зловтішатися побачивши нещастя іншого, незаздрісний характер. Найнебезпечніша для дружби наклеп: «Меч рубає, а наклеп розділяє друзів» (Л 666 в).

Питання про мнимих друзів переростає в питання про вдавання – якість людини низької вдачі. Така людина хвалить і гудить те, що цього не заслуговує. Щоб не помилитися в людях, треба судити про них за справами, а не за словами. Хоча «слово – тінь справи» (Л 565), «багато хто, творячи сороміцькі справи, виголошують доброчесні промови» (Л 672 а). Тому й самому «потрібно прагнути до доброчесних справ і вчинків, а не до слів» (Л 669).

Виховання й навчання. Мети виховання – досягнення чесноти – краще досягати переконанням і доводами розуму, ніж примусом. В основі виховання – здатність до сорому, тобто совість. Людину безсоромну виховати не можна. Краще наставляння для дітей – приклад батька. Потрібно уникати спілкування з поганими людьми, вихований навіть не повинен розмовляти з невихованими, адже «прекрасне осягається шляхом вивчення й ціною великих зусиль, дурне засвоюється саме собою, без праці» (Л 774). Виховання не всемогутнє, тому «прекрасне впізнають і прагнуть до нього тільки люди, створені для нього» (Л 686).

З вихованням пов'язане навчання. Сама здатність соромитися приходить до людини в процесі навчання (коли її вчать письму, музиці, гімнастиці й т.ін.). Виявляючи своє невміння і незнання, людина соромиться, усвідомлює свою обмеженість і втрачає свою гординю, якщо вона в неї була.

Освіта – прикраса для щасливих, притулок для нещасних. Для освіти потрібні три речі: природні здатності, вправи і час.

Багатство й бідність. Для Демокріта це моральна, а не соціальна проблема. Богаті й бідні будуть завжди. Отже, річ у тому, як ставитися до багатства й до бідності. Багатством треба користуватися розумно, приносячи користь народу. «Коли імущі наважуються позичати, допомагати й робити благодіяння незаможним, то в цьому вже міститься і співчуття, і подолання самітності, і виникнення дружби, і взаємодопомога, і однодумність серед громадян, і інші блага, які ніхто не може обчислити» (Л 633). Бідним треба радуватися тому, що маєш, і дивитися не на тих, кому

259

краще, а на тих, кому гірше. Тут Демокріт софистичний: багатий не той, хто володіє майном, а той, хто бідний бажаннями, понад те, бідняком бути краще, ніж багатим, тому що бідняки уникають злої підступності, заздрості та ненависті. Саме вони щасливі.

Щастя й евтюмія. Щасливий той, хто задовольняється малим. Щастя не в багатстві, воно не в чередах і золоті, не в рабах і не в грошах. Щастя – в душі (780, 776, 777). Якщо у тварин головне – їхня тілесна природа, то в людини – її душевний лад (Л 783).

Евтюмія – «гарний дух» – визначається як «такий стан, у якому душа живе безтурботно і спокійно, не збурюється ні острахом демонів, ні якою-небудь іншою пристрастю» (Маковельский А.О. Античные атомисты. С. 308). Переклад С.Я.Лур'є трохи інший: евтюмія – «такий стан, у якому душа перебуває в спокої та рівновазі, не с хвильована ніякими страхами, марновірствами або іншими переживаннями» (Л 735). Оскільки тут скрізь говориться про страх як головну перешкоду для евтюмії, то евтюмія є також і атхамбія – свобода від страху. Евтюмія – врівноваженість, гармонія, розміреність, симетрія, безтурботність, незворушність, безпристрасність, благий стан духу, не тотожний насолоді.

Засоби досягнення евтюмії – міра у всьому, помірність, золота середина, адже «прекрасніше у всьому середина» (Л 739). Треба бути помірним у насолодах, не прагнути до минущого, перемагати в собі пристрасті, а цьому й учить філософія – «філософія звільняє душу від пристрастей». Треба взагалі уникати перевантажень: «Бажаючий бути у гарному настрої не повинен братися за багато справ ні у своєму приватному житті, ні в суспільному, і, що б не робив, він не повинен прагнути [робити] понад свої сили і свою природу. Але навіть якщо щастя сприяє й, очевидно, підносить на більшу висоту, варто завбачливо відсторонитися й не стосуватися того, що понад силу. Тому що належний статок надійніший, ніж надлишок» (пер. А.О.Маковельского, фрагмент 328).

Помірність поширюється Демокрітом і на саме пізнання: «Не прагни знати все, щоб не бути у всьому невігласом» (пер. А.О.Маковельского, фрагмент 425 а).

Мудрець. Однак усі ці моральні приписи розраховані на мудреців, які живуть за законами моралі. Якби суспільство складалося з одних мудреців, то не було б ніякої потреби в законах і праві. Мудреці цураються людей, тому що цілком занурені у філософію. Вони живуть непомітно. Демокріт сказав: «Проживи непомітно» (Л 725). Мудрець ухиляється від політичної діяльності. Мудрець – громадянин світу: «Для мудреця відкрита вся земля, тому що увесь світ – батьківщина для високого духу» (Л 730).

Мораль і право. Політичні симпатії. Право гірше від моралі. Але воно необхідне для юрби. Приписи закону штучні, це поганий винахід. Демокріт говорив, що «мудрець не повинен

260

коритуватися законами, а жити вільно» (Л 725). Закони створені людьми. Якби люди були справедливі одне до одного, то закон не заважав би кожному жити, як йому заманеться; адже заздрість народжує початок ворожнечі (Л 570). Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти тільки тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для покірних закону закон – тільки свідчення їхньої власної чесноти (Л 608).

Демокріт – прихильник демократичної форми правління й ворог монархії. Стобей (II ст.) зберіг нам його чудові слова: «Бідності в демократичній державі слід надати первагу перед тим, що називається щасливим життям у монархії, настільки ж, наскільки свобода краща від рабства» (Л 596). Краще бути бідним, але вільним, ніж багатим, але невільним. Така думка Демокріта – апологета вільного духу (597).

Теорія історичного розвитку і культури. Демокріту належить і вчення про самостійний історичний прогрес людей від звіроподібних станів до цивілізованого. В Есхіла в «Прикутому Прометеї» саме титан Прометей наділив людей думкою, свідомістю, мовою, навчив їх астрономії та математиці («Я схід і захід зірок їм перший показав. Для них я вигадав науку чисел, з наук найважливішу»), писемність і домобудівництво, одомашнив для них диких тварин, навчив їх мореплавству й т.ін. У Демокріта ж люди до всього дійшли власним розумом, підштовхувані нестатком і користуючись спостереженнями над природою. Демокріт говорить, що «шляхом наслідування ми навчилися від павука ткацтву і штопанню, від ластівки – будуванню будинків, від співочих птахів – лебедя і солов'я – співу» (Л 559).

У первісному стані люди, живучи порізно, вели неупорядковане звіроподібне життя, харчувалися травами і плодами дерев. Люди не знали тоді ні землеробства, ні якого-небудь іншого мистецтва. З дикими звірами вони боролися на рівні. Не знали вогню, не вміли готувати їжу, ходили голими, не вміли відкладати плоди про запас. Багато гинули, особливо взимку. З переходом від первісного стану до цивілізованого під впливом потреби люди стали допомагати одне одному, збираючись разом. Спільно вони навчилися вкриватися в дуплах дерев, у заростях, ущелинах скель і печерах і, розпізнавши, які з плодів придатні для зберігання, стали складати їх у печерах і харчуватися ними протягом усього року. У цей період люди вели життя просте, вільне від надмірностей і взаємно дружелюбне, не маючи ні царів, ні начальників, ні володарів, не знаючи ні війн, ні насильств, ні розкрадань.

Але коли, ставши винахідливішими й завбачливішими, люди відкрили застосування вогню, то звернулись і до більш «гарячих», хитрозухвалих справ. Потроху стали розвиватися мистецтва. Взагалі нестаток і досвід були для людини вчителями у всьому. Вони штовхали її вперед,

261

тому що від природи вона була здатна до всякого навчання, завдяки наявності рук, розсудку та розумовій гнучкості.

Походження мови і проблема імені. Люди не завжди володіли мовою. У первісному стані мови не було. Мова стала виникати у зв'язку зі спілкуванням людей. З голосу, спочатку невиразного і нечленороздільного, поступово стали виліплятися слова, і люди, встановлюючи між собою знаки для кожного предмета, створили для себе загальнозрозумілий спосіб повідомлень про все. І оскільки такі системи виникли скрізь, де живуть люди, то не всі люди мають спільну мову, а в кожному місці мова склалась, як довелося. Тому існують різні мови, для яких перші системи, які виникли у всіх народів, стали вихідними.

Проблема виникнення мови містить у собі питання, як існують слова – за природою чи за встановленням. Піфагор, наприклад, вважав, що імена існують за природою. Давати імена – справа того, чий розум споглядає природу сутнього. Перші люди, які дали назви речам, завдяки своїй винятковій мудрості виразили за допомогою імен внутрішні сутності речей, наприклад ім'я Зевса – символ і звуковий образ творчої сутності. Демокріт же, навпаки, вважав, що імена існують за встановленням, і доводив це, наводячи чотири докази: 1) однойменність різних речей, 2) різнойменність однієї і тієї ж речі в різних мовах, 3) перейменування, 4) відсутність відповідності у словотворенні, наприклад: від слова «думка» можна утворити дієслово «мислити», чому ж від слова «справедливість» не можна утворити дієслово «справедливіти»? Отже, імена виникли випадково, а не властиві речам за природою. Це вчення Демокріта містилося в його праці «Про найменування, або Про імена».

У Демокріта були праці «Про поезію», «Про красу віршів», але все це також загинуло. Відомо тільки те, що він правильно вчив: «Ніхто не може стати гарним поетом без запалення душі і якогось пориву божевілля» (Л 574).

Походження релігії та атеїзм. Релігія – історичне явище, спочатку її не було. Джерело релігії – страх перед грізними явищами природи, адже «первісні люди, спостерігаючи небесні явища, як, наприклад, громи, блискавки, перуни й зустрічі зірок, затемнення Сонця, Місяця, жахалися, думаючи, що причина цього – боги» (Л 581). Не вміючи пояснювати те, що відбувається у світі природними причинами, вони все пояснювали промислом богів. Цьому мнимому поясненню атомісти протиставили матеріалістичне вчення: «Левкіп же, Демокріт і Епікур уважають, що світ... не одушевлений і управляється не провидінням, а якоюсь несвідомою природою» (Л 589). Люди, далі, не знали про смертну природу людини. Отже, атомісти – атеїсти.

262

Правда, цьому, здавалося б, суперечить те, що ми говорили про образи богів. Але у такий спосіб Демокріт намагався пояснити те, у що вже вірили елліни: у те, що боги іноді являються людям. Але, пояснюють атомісти, являються не боги, а тільки їх невідомо як сформовані образи. Якщо щось і вважати богом, так це розум. Учення Демокріта про богів викликало критику з боку Ціцерона: «Що ж сказати про Демокріта, який зводить у боги то "образи" в їхньому безладному русі, то ту природу, що виливає і посилає ці "образи", то нашу думку і розум? Мені здається, – говорить далі Ціцерон, – що Демокріт... коливався в питанні про природу богів. То він уважав, що у Всесвіті є образи, які володіють божественністю, то він стверджував, що боги – це атоми душі, що перебувають у тому ж Всесвіті, то одушевлені "образи", яким властиво допомагати або шкодити нам, то якісь "образи", настільки величезні, що вони охоплюють весь наш космос зовні» (Л 472). Ідеалістові Ціцерону все це не подобається. Тому він і говорить про погляди Демокріта на природу богів, що вони «скоріше гідні вітчизни Демокріта, ніж його самого» (у Древній Греції слово «абдерит» мало супутнє значення «простак»). Але Ціцерон усе-таки змушений визнати, що, заперечуючи, начебто у світі існує що-небудь вічне, крім порожнечі й атомів, які рухаються в ній, Демокріт фактично скасовував богів.

Проблема свободи. Вище ми говорили про те, що в перших атомістів усе доконечне. Однак чи поширюється доконечність на людину і на людське суспільство? Пізніше Епікур висміяв доконечність – володарку Всесвіту, тому що краще вже додержуватися міфу про богів, ніж бути рабом передвизначеності натуралістів, тому що віра у міфи дає в живих образах хоч надію на те, що, віддаючи шану богам, удасться вимолити їхню прихильність, а передвизначеність натуралістів містить у собі невблаганну доконечність (Л 37).

Вище ми бачили, що люди здатні змінити своє життя. Правда, там говорилося також, що їх штовхає на це необхідність, нестаток. Але все-таки вони якоюсь мірою вільні. Наприклад, вони вільно дали речам імена. Так що виникає питання: звідки ж свобода? На цей рахунок є різні погляди. Іноді доводять, що насправді Демокріт визнавав об'єктивність випадковості. На думку ж інших, атомісти відкрили, що таємниця свободи не у випадковості, а в техніці, що Демокріт розділив те, що існує за природою, і те, що існує за встановленням. Він заперечував випадковість як там, так і тут, адже в основі техніки також лежить доконечність. Але людина вільна, оскільки вона за допомогою техніки перемагає природну доконечність за законами доконечності соціальної.

263

СОФІСТИ

У другій половині V ст. до н.е. у Греції з'являються софісти. В умовах античної рабовласницької демократії риторика, логіка та філософія потіснили у системі освіти гімнастику і музику. Риторика – мистецтво красномовства – стає царицею всіх мистецтв. У судах і в народних зборах уміння говорити, переконувати життєво важливо. Тому з'являються платні вчителі «мислити, говорити і робити» – софісти.

Давньогрецьке слово «софистес» означало: знавець, майстер, художник, мудрець. Але софісти були мудрецями особливого роду. Істина їх не цікавила. Вони вчили мистецтву перемагати супротивника в суперечках і в позовах. Адвокатів тоді не було. А «в судах, – скаже пізніше Платон, – рішуче нікому немає ніякої справи до істини, важлива тільки переконливість» (272 Е). Тому слово «софіст» набуло негативного значення. Під софістикою стали розуміти вміння представляти чорне білим, а біле – чорним. Софісти були філософами тією мірою, якою ця практика набувала в них світоглядного обґрунтування.

Разом з тим софісти зіграли позитивну роль у духовному розвитку Еллади. Вони – теоретики риторики, красномовства. У центрі їхньої уваги – слово. Багато хто із софістів мали дивний дар слова. Софісти створили науку про слово. Великі їхні заслуги й у сфері логіки. Порушуючи ще не відкриті закони мислення, софісти сприяли їхньому відкриттю. У філософії софісти привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо порушили питання про те, як відносяться до оточуючого нас світу думки про нього? Чи спроможне наше мислення пізнати дійсний світ?

На останнє питання софісти відповіли негативно. Софісти вчили, що об'єктивний світ непізнаваний, тобто вони були першими агностиками. Агностики (від древньогрецьк. «а» – заперечення і «гносіс» – знання) вчать, що світ непізнаваний, що істини немає. Однак агностицизм софістів обмежений їхнім релятивізмом. Релятивізм – учення про те, що все у світі відносне. У гносеології ж як ученні про пізнання релятивізм означає, що істина відносна, що вона залежить від умов, від місця й часу, від обставин, від людини. Софісти вчили, що істина в кожного своя. Як кому здається, так воно і є. Тому софісти заперечували не істину, а об'єктивну істину. Вони визнавали лише суб'єктивну істину, точніше кажучи, істини. Ці істини віднесені не стільки до об'єкта, скільки до суб'єкта. Тому ми й кажемо, що агностицизм софістів був обмежений їхнім релятивізмом. Гносеологічний релятивізм софістів був доповнений релятивізмом моральним. Немає об'єктивного критерію добра і зла.

264

Що кому вигідно, те й добре, те й благо. У сфері етики агностицизм софістів переростав в аморалізм.

Софісти мало займалися фізикою. Вони першими чітко розділили те, що існує за природою, і те, що існує за встановленням, за законом, розділили закони природи і суспільні закони. В особі софістів філософська світоглядна думка Древньої Греції поставила у фокус світоглядних вишукувань людину. Свій релятивізм софісти поширили й на релігійні догми. У цілому неспроможний релятивізм має одну позитивну рису: він антидогматичний. У цьому розумінні софісти зіграли особливо велику роль в Елладі. Вони вели мандрівний спосіб життя. І там, де вони з'являлися, догматизм традиції був похитнутий. Догматизм тримається на авторитеті. Софісти ж стали вимагати доказів. Самі вони могли сьогодні довести тезу, а завтра – антитезу. Це шокувало обивателя й будило його думку від догматичної дрімоти. У всіх мимоволі виникало питання: а де все-таки істина?

Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Серед старших виділялися Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антифонт, Ксеніад. Усі вони сучасники піфагорійця Філолая, елеатів Зенона й Меліса, фізиків Емпедокла, Анаксагора, Левкіпа. Від численних творів софістів збереглося небагато.