Буддизм

Другою після джайнізму формою антибрахманського руху кшатріїв у системі древньоіндійського світогляду став буддизм.

Будда. На північній окраїні долини Гангу, у передгір'ї Гімалаїв здавна жило арійське плем'я шакьїв. Їхньою столицею було місто Капілаваста, розташоване між містом Бенаресом і підніжжям Гімалаїв. У племені шакьїв панував рід Гаутама. У царя шакьїв Суддходана обидві дружини були бездітні. Нарешті, старша дружина Суддохани на ймення Магамайя у віці сорока п'яти років народила сина, якого назвали Сіддхартха, Сіддхартха Гаутама. Його народження коштувало життя його матері. Батькові ж було передвіщено, що його син стане ченцем-аскетом, якщо зустріне хвору, стару чи мертву людину, а також ченця. Батько не хотів цього і створив для свого

єдиного сина штучну обстановку – і Сіддхартха виріс і змужнів, так нічого й не знаючи про чорну сторону життя: про хвороби, про старість і про смерть. У дев'ятнадцять років його женили на двоюрідній сестрі на ймення Язодгара. Через десять років у неї народився син.

Але до цього моменту царевич уже цілком розчарувався в житті. Незважаючи на старання батька, боги влаштували так, що царський син побачив і важко хворого, і стару людину, і мертвого. Страждання життя, що відкрилися йому, його неминуче майбутнє так потрясли непідготовленого до цього Сіддхартху Гаутаму, що в одну з ночей він таємно втік з палацу, обмінявся одягом зі своїм візником на ймення Чанка і розчинився в народі. Потім цей учинок царевича був названий «Великим Відродженням». У цей час йому було 29 років.

Сіддхартха став лісовим пустельником. Шість років вивчав він Веди. Одночасно він піддавався спокусі з боку асура на ймення Мара. Колишній царевич не піддався на привабливі пропозиції і продовжував мучити свою плоть. Нарешті, до нього дійшло, що фізичне самокатування не принесе йому пізнання істини.

Один раз сів він під смоківницею і вирішив, що не зрушиться з місця, доки, шляхом самозосередження, не проникне в головну правду про життя. І на четвертий день на колишнього царевича зійшло просвітлення, чи пробудження («бодхі») – і Сіддхартха став «буддою», тобто «проясненим», чи «пробудженим». («Бодхі» стало називатися і легендарне дерево, під яким Сіддхартха Гаутама знайшов шукану істину, це дерево бачили нібито ще в минулому столітті). Так із Сіддхартхи вийшов Будда – засновник буддизму.

Коли Будда вперше виступив із проповіддю свого вчення, він піддався глузуванням з боку інших пустельників. Але поступово довкола нього згуртувалося чимало учнів і послідовників. Так утворилася перша буддійська громада. Будда вів рухливий спосіб життя і протягом сорока п'яти років пропагував своє вчення. Членами його громади стали і колись покинуті ним дружина і син. Помер Будда в тісному колі своїх однодумців у віці вісімдесяти років. Його останніми словами були: «Ніщо не вічне». Буддизм зберіг лиш дату смерті Будди. Сучасна історична наука датує життя Будди 563 – 483 р. до н.е.

Джерела. Сам Будда нічого не писав. Його вчення існувало протягом трьохсот років лише в усній формі. Нарешті, воно було записане народною мовою палі при царі Ашоці на острові Цейлон (сучасний Шрі-Ланка), де царем-буддистом був скликаний третій буддистський з'їзд (що, утім, ставиться багатьма теперішніми ученими під сумнів). Але так чи інакше вийшов величезний (сучасне видання займає сорок томів середнього формату) Буддійський канон, що називається мовою палі «Тіпітака» (на санскриті – «Тріпітака»), що означає «Три кошики». Ця назва пояснюється тим, що ці тексти, будучи записаними на пальмових

листах, зайняли три великі кошики. Інша назва цих текстів – «Палійський канон».

Буддійський канон складається з трьох частин. Це: «Вінайя-пітака», «Сутта-пітака» і «Абхідхамма-пітака».

«Вінайя-пітака» викладає правила і норми життя буддійських ченців і статут буддійської чернечої громади.

«Сутта-пітака» – збірник проповідей Будди і схвалених Буддою проповідей його головних учнів, а також афоризми Будди.

«Абхідхамма-пітака» – виклад психо-етичної філософії буддизму, метафізична частина вчення Будди, доступна тільки людям, які досягли високого ступеня духовної та моральної досконалості.

Найбільший інтерес становить «Сутта-пітака», що складається з п'яти частин, особливо її остання, п'ята, частина – «Кхуддака-нікая» («Збори коротких повчань»), яка містить шедеври буддійської прози і поезії. Найбільш значні з них «Дхаммапада» («Шлях чесноти» чи «Стопа закону»), що складається з 423 віршованих сутр, розділених на 26 глав, а також «Сутта-ніпата» і «Джатакі».

Велику філософську цінність має також твір «Мілінда Панха» – «Запитання царя Мілінди», час написання якого невідомий.

Буддизм виник як антибрахманське («Але я не називаю людину брахманом тільки за її народження чи за її матір» – сказано в 396 сутрі «Дхаммапади», Див.: Дхаммапада. М., 1960) і кшатрийське моральне вчення.

Будда виступав проти поділу суспільства на варни.

«Кудумбура і Пакара (назви дерев) дають плоди, які народжуються від гілок, від стовбура і від коренів і все ж ці плоди не відрізняються один від одного й не можна сказати: цей плід – браман, цей плід – кшатра; ось цей – вайсіа, а цей судра, тому то всі вони від одного дерева. Тому немає чотирьох каст, а тільки одна»,(Будда – Бюрнуфер. // Л.Фулье. Уривки з творів великих філософів. М., 1895 р. С.10).

Однак Поль Жане у книзі «Мораль і політика на Сході» (Спб., 1874) стверджує, що в ранніх буддійських книгах «не зустрічається жодного заперечення проти існування каст» (С. 32).

Будда свідомо уникав великих світоглядних питань про світобудову, про душу і про її взаємовідношенння з тілом. Питання про те, вічний чи не вічний світ, скінченний він чи нескінченний, тотожна душа тілу чи ж відмінна від тіла, смертна душа чи безсмертна, безсмертний той, хто пізнав істину, чи ні, Будда усвідомлював, але вважав їх марними. Всю свою увагу засновник буддизму зосередив на шляху звільнення людини від страждання, яким сповнений світ.

Поль Жане: «У Будди не було іншої мети, крім морального поліпшення людства» (С.32).

Первісний буддизм – свого роду діалектичне заперечення брахманізму. Буддизм песимістичніший від брахманізму у вихідному розумінні життя. Якщо брахманізм учив, що страждання (духкха – duhkha) – покарання за гріхи минулих втілень і що благочестя рятує від страждання, то буддизм став учити, що будь-яке життя – страждання і що в сансарі не може бути щасливих життів. Ким би не була людина, вона приречена на хворобу, старість і смерть. І ніякі жертви богам тут не допоможуть. «Ні ходіння голим, ні поплутане волосс, ні бруд, ні піст, ні лежання на сирій землі, ні пил і сльота, ні сидіння на навколішки не очистять смертного, який не переміг сумнівів» (141 сутра «Дхаммапади»). Єдиний засіб позбутися від страждання – цілком вийти з сансари.

Поль Жане: буддизм стосовно брахманізму подібний до протестантизму в його ставленні до католицизму.

Головний закон життя. Важко сказати, що просвітило Сіддхартху Гаутаму під легендарним деревом. По всій імовірності він знайшов там те, що вважав основним моральним законом життя. Смисл його в тому, що добро і зло – абсолютні антиподи, тому що зло породжує тільки зло. Можливо, що відзвук цього закону можна прочитати в тих рядках «Дхаммапади», де говориться, що «Ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона» (5). Моральні норми буддизму: смиренність, цнотливість, благочестя, любов до ближнього, людинолюбство, братерство, прощення образ.

Приблизно в цей же час на невідомому індусам Заході інший філософ, цього разу грек, на ймення Геракліт стверджував, що «справедливість у сварці» і що «боротьба – батько всього і цар над усіма» (ДК 22(12) У 52).

Можливо, що на Будду «зійшло» те, що було потім назване «чотирма шляхетними істинами» чи, принаймні, частина їх. Адже саме про це сказано в першій, бенареській, проповіді Будди, котра відома за назвою «Дхарма-чакра-правартана-сутра» («Сутра, що приводить у рух колесо»), в якій говориться про те, що в житті варто дотримуватися середнього, серединного шляху між потуранням почуттєвим насолодам і аскетизмом (крайнім аскетизмом) і викладається те, що потім стало називатися в буддизмі «чотирма шляхетними істинами».

Чотири шляхетні істини. Перша з цих істин нам уже відома: життя є страждання (духкха). Це спільне місце для індійського світогляду, точніше світопереживання: «народження – страждання, старість – страждання, хвороба – страждання, смерть – страждання, розлука з приємним – страждання, неотримання чого-небудь бажаного – страждання» (АМФ. Т1. Ч. 1. С. 128). Буддизм бачив лише темну сторону

життя, радість буття була йому невідома. Антагоністами буддизму в цьому відношенні були, як ми побачимо, чарваки-локаятики.

Друга «шляхетна істина» говорить про причину страждання. Будда цілком поділяв віру більшості індусів у те, що за смертю будь-якої живої істоти іде її нове народження, щоправда, в іншому образі. Але це, як ми знаємо, їх не радувало. Нове народження й наступне нове життя – нове страждання. Будда добачав причину нового народження в любові до життя, у жаданні життя, в жаданні насолоди, у жаданні існування, в самих людських бажаннях. «Люди, гнані бажанням, бігають навколо, як бігає переляканий заєць. Зв'язані путами й узами, вони знов і знову протягом довгого часу повертаються до страждання» ( 342 сутра «Дхаммапади»).

Отже причина страждання знайдена. З цього випливає третя істина: якщо страждання має причину, то можливе припинення страждання через «повне безслідне знищення цього жадання, відмову (від нього), відкидання, звільнення, залишення (його)».

Нарешті, четверта шляхетна істина говорить про «шлях», який веде до звільнення від страждання. Це і є той серединний шлях, про який говорилося вище. Цей шлях восьмеричний.

Восьмеричний шлях. Жадання життя здолати нелегко. Для цього необхідний правильний шлях: 1) належне розуміння чотирьох істин, 2) правильна рішучість, тобто воля перетворити своє життя відповідно до засвоєних істин, 3) правильна мова, тобто стримування від неправди, наклепу, брутальних слів, непристойних і фривольних розмов, 4) правильна дія, т. е. неспричинення зла живому (ахімса), стримування від злодійства, 5) правильний спосіб життя, тобто звичка жити чесною працею, 6) правильне зусилля, тобто боротьба зі спокусами і поганими думками, 7) правильний напрям думки, тобто розуміння минущого характеру всього й відчуженість від того, що прив'язує людину до життя, відраза до тіла, почуттів, розуму, 8) правильне зосередження.

У свою чергу, правильне зосередження має чотири щаблі: а) спочатку ми зосереджуємо свій чистий і незатуманений розум на осмисленні й тлумаченні істин; б) на другому щаблі ми вже віримо в ці істини – й тоді пов'язане з дослідженням занепокоєння відпадає, і ми досягаємо душевного спокою та радості; в) потім, на третьому щаблі, ми звільняємось і від радості, зокрема від відчуття своєї тілесності, г) нарешті, на четвертоту щаблі ми досягаємо стану повної незворушності та байдужності.

Цей шуканий стан нашого духу Будда назвав нірваною.

Нірвана. Слово нірвана походить від дієслова нірва – «задувати», «гасити (вогонь)» – і означає як прикметник «зниклий», «померлий», «той що припинився», а як іменник – «зникнення», «кінець», «припинення існування», «задоволення», «вдоволення», «блаженство», «вічний спо-

кій» і, нарешті, «спасіння від перероджень». Нірвана – видозміна поняття мокші. Але нірвана – мокша (рятування, звільнення від чого-небудь, запобігання небезпеки, остаточний порятунок душі), що досягається ще за життя людини. Тим самим потойбічний мокша став ніби поцейбічним.

Досягти стану нірвани нелегко. Той, хто досягнув його називається архатом (у санскриті «архат» – «той, хто заслужив», «гідний», «шановна особа», «знаменитість»). У «Дхаммападі» сказано: «Важко стати людиною; важке життя смертного; важко слухати істинну дхамму; важке народження просвітленого» (XIV, 182). Буддизм коректує поняття брахмана – це саме той, хто досяг стану нірвани, архат. «Я називаю брахманом того, хто вільний від прихильностей і нічого не має, для кого нічого немає ні в минулому, ні в майбутньому, ні в сьогоденні» (XXVI, 421). Архат індивідуаліст. Він допомагає сам собі. Рятує себе сам.

Про нірвану в буддизмі говориться багато, але досить неясно, непрямо. Досягнення нірвани вище від досягнення неба, це стан надлюдської насолоди. Нірвана безпричинна. Є причина досягнення нірвани (це вищевказаний шлях), але немає причини виникнення нірвани. Нірвана в буддизмі поступово онтологізується. Це вже не стан людини, а стан світобудови. Нірвана так само безпричинна, як і простір. Вона від віку. Вона ніким не створена й нічим не зумовлена. Про нірвану не можна сказати ні того, що вона виникла, ні того, що вона не виникла, ні того, що вона повинна виникнути. Її не можна сприйняти ні зором, ні слухом, ні нюхом, ні смаком, ні дотиком. Нірвану бачить лише «праведний учень, який іде правильним шляхом з чистим розумом, з піднесеністю і прямотою, який не має перешкод, вільний від чуттєвих насолод...» (АМФ. Т. 1.4.1. С. 128). Нірвана – порожнеча (шунья) і небуття.

У другій проповіді «Анатма-лакшана-сутра» («Сутра про сутності анатмана») стверджується, що душі як особливої незмінної вічної сутності нема, а тим самим нема і «я». Те, що приймають за «я», є насправді безперервний і причинно пов'язаний (тому й можлива цілісна особистість) потік психічних станів. Те, що називають душею, – минуща, нестійка і, як би ми зараз сказали, механічна сукупність п'яти скандх (панча-скандха). Скандхи: 1) тіло (рупа), 2) почуття (ведана), 3) сприйняття (санджня, саньня), включаючи розуміння і найменування, 4) дії (самскара,санкхара) і 5) самосвідомість (віджняна). Душа подібна до колісниці, котра є всього-на-всього сукупністю коліс, осей, голоблів, що зовсім неправильно.

Третя проповідь «Пратітья-самутпада» (санскрит, на палі – «Патічча-самупада», тобто «Закон залежного походження») говорить про «колесо буття», або про сансару. Тут немає нічого незумовленого.

До страждання приводить ланцюг причин і наслідків.«Колесо буття» приводиться в рух тим, що нам властиве від народження незнання істини, тому що у своєму попередньому існуванні ми не знали і не могли знати істину – адже вчення Будди тоді ще не було. Це уроджене незнання (авідья) і рухає «колесо буття», сансару.

Зовнішній і внутрішній світ представляється буддизмом як розхвильоване море окремих миттєвих несубстанціальних явищ – дхарм (санскрит), або дхамм (палі). Кожна дхарма, або дхамма – єдність фізичного й психічного, об'єктивного і суб'єктивного. Буддизм принципово не розрізняє суб'єкт і об'єкт. Але насправді буддизм учить про первинність психічного перед фізичним. Матеріальний світ – частина психічного життя індивіда, котра у своєму вихідному стані є потоком миттєво змінюваних комбінацій миттєвих елементів – станів свідомості, тих же самих дхамм, або дхарм.

«Колесо буття» (бхава-чакра) представляється в буддизмі так: свідомість виділяє в потоці дхарм, або дхамм найменування і відповідні їм форми, які стають об'єктами для шести (очі, вуха, ніс, мова, тіло як орган дотику і розум, який у типовому індійському світогляді, як ми бачили на прикладі інших учень, принижується, в даному випадку зводиться до шостого почуття) органів сприйняття. Ці шість органів сприйняття контактують з виділеними з потоку свідомості формами і найменуваннями. Унаслідок цього контакту виникають почуття: приємні, неприємн і байдужні. Ці почуття породжують бажання. Бажання у свою чергу породжують жадібність і жадання вічного існування, а жадання це спричиняє нове народження, за яким ідуть старість і смерть. І все починається спочатку. Таке «Колесо буття», сансара.

Це «колесо буття» і є тим, що називають «законом залежного походження». Для буддизму важливо не те, чи має світобудова початок і кінець у часі й просторі чи не має (ми бачили, що Будда ухилявся від цих питань – «мовчання Будди»). Важливо те, що всередині світобудови все причинно пов'язане, все одне від одного залежить, тому там ніщо не відбувається випадково. Якщо є це, то буде й те. У буддизмі ми знаходимо одне з найбільш ранніх в історії філософії формулювань закону причинності. Цим пояснюється і буддійське розуміння карми, карми як закону причинності.

Для первісного буддизму характерне також переконання в універсальній мінливості сутнього. Буддизм учить: те, що здається вічним, зникне; високе знизиться; де є зустріч, там буде й розлука; все, що народжене, вмре. Пізніше ця риса похмурої діалектичності буддизму набула крайньої форми моментальності: ніяка річ не існує довше одного досить малого неподільного моменту часу, тому що в наступний момент вона вже інша. Жодна річ не

залишається незмінною протягом будь-яких двох моментів, тому що не може дати однакового результату за два різних моменти свого існування. Звідси релятивістський погляд, відповідно до якого немає буття, а є тільки бування, становлення. У даному пункті буддизм схожий з вченням Геракліта про загальну безперервну мінливість усього сутнього: не можна двічі ввійти в ту саму ріку, не можна двічі доторкнутися до однієї і тієї ж речі і до однієї і тієї ж сутності.

Буддизм заперечує існування душі.

Та й сама душа в такому контексті дістає відповідне трактування. Душа – не незмінна і вічна субстанція. Душа – потік, потік свідомості, постійне становлення, тому що вона змінюється в кожен новий момент. Уявлення про душу як про стійку субстанцію – ілюзія, що прив'язує людину до світу страждання. Індивід подібний до колісниці. Як колісниця – сукупність осей, коліс і т.ін., так і людина – умовна назва сукупності різних станів тіла і свідомості – скамбха (скамбха – опора, підтримка).

Буддизм наполегливо прагнув до руйнування всього існуючого, починаючи з людської особистості, яка зовсім не є простою сумою частин, а завжди становить собою якусь цілісність.

Саме з заперечення субстанціальності душі буддизм виводив доказ її смертності. Але якщо душа смертна, то як же можлива сансара, котру буддизм не заперечував, а також дія закону карми? Відповідь буддизму на це питання полягала в тому, що нова комбінація психічних станів визначається попередньою комбінацією ніби за законом моральної спадковості.

Перемога буддизму. У III ст. до н.е. буддизм був прийнятий царем Ашокою як офіційний світогляд Індії періоду Маурья. До цього часу в буддизмі утвориться багато шкіл. Головне ж у розпаді буддизму на два крила – на хінаяну (мовою палі) і махаяну (на санскриті, переклади тибетською і китайською мовами). Хінаяна – Мала колісниця, або тхеравада («вчення старших») – ближча до первісного буддизму, ніж махаяна – «Велика колісниця». У махаяні місце архата зайняв бодхісаттва – той, хто знаходиться на шляху до досягнення доконаного знання. Це не що інше, ніж архат. Бодхісаттва скоріше праведник, ніж знаючий, він своїми подвигами рятує не тільки себе, а й інших, не здатних самотужки досягти нірвани. Його просвітління не для власного порятунку, а для порятунку інших, більш слабких. Бодхісаттва не віддаляється від світу, а живе серед людей. Він ніби бере на себе чужі гріхи. Річ у тім, що всі живі істоти зі своїми маленькими «я» єдині у великому «Я » (махатман, параматман).

У такий спосіб душа як сутність відновлюється. Вона знаходить сталість і вічність. Але це все-таки не індивідуальні душі, а якась «Велика душа».

Але в такому випадку природно, що й сама нірвана витлумачується інакше, вона підмінюється раєм, де живуть душі врятованих, котрі ще не занурились у нірвану. Поступово цей міфологічний рай зовсім витісняє нірвану. Буддизм вульгаризується. Теоретичний рівень його знижується. Маси розуміють його по-своєму. У махаяні буддизм стає всеїдним, він починає пристосовуватися до умов, які зустрічає на шляху свого поширення. Тільки так буддизм зміг проникнути в Китай, у Корею, в Японію.

Будда мислиться як утілення первинної реальності. Він набуває множинної форми різних будд (Дхармакайя, Амітабха, Майтрея – майбутній Будда і т.ін.), створюються легенди про попередні перевтілення Будди (Джатакі). Будда обожнюється і релігійне поклоніння буддам заслоняє первісний буддизм, його моральний кодекс, його восьмеричний шлях. Будуються буддійські храми. З'являються скульптурні зображення Будди, іноді колосальних розмірів.

Говорять, що перші скульптурні зображення Будди створили греки. Самі індуси на це не наважувалися. Вони лише символічно зображали його риси.

Хінаяна поширилася на півдні (південний буддизм), а махаяна – на півночі (північний буддизм).

В Азії буддизм виродився в систему безглуздих марновірств і жрецького деспотизму. «Північний буддизм є цілковитим перекрученням основного вчення Сакіа-Муні» (Карягин К.М. Сакиа-Муни. СПб, 1897. С.79).

Общини. У буддійські общини не приймалися заразні та невиліковні хворі, неповнолітні, раби, тяжкі злочинці, боржники, воїни і чиновники. Члени общини ставали бхікшу, тобто жебраками, які дали обітницю не мати приватної власності. Якості бхікшу: прямодушність, правдивість, ласкавість, спокій, безпристрасність, достоїнство. Їх одяг складався зі старих, але чисто вимитих шматків жовтого кольору. Їхнє майно: три одежини за числом пір року, килимок, чаша для милостині, ігольня з голками й нитками, пара панчіх з черевиками. Їхній спосіб життя: узимку вони прокидалися при проблиску зорі; ранок ішов на духовні заняття, тобто на споглядання і бесіди (при цьому сиділи з підгорнутими ногами, тіло тримали прямо); потім ішли в місто або в село за милостинею з чашею, ввійшовши в місто, розходилися вулицями мовчки, йшли з опущеним поглядом, не просили; якщо не подавали, то приймали це спокійно, якщо подавали, то не дякували; повернувшись до полудня, ділилися милостинею (як правило, варений рис) з бідними, зі звірами і птахами. Улітку ж у дощовий сезон розходилися по селах – літнє сидіння.

Філософські школи. Будда уникав метафізичних питань. Однак, як у махаяні, так і в хінаяне склалися свої філософські

школи. Це мадхьяміки та йогачари в махаяні, саутрантики і вайбхашики в хінаяні. Ці школи різною мірою нігілістичні. Їх ціль довести, що навколишній світ по суті ніщо. При цьому філософські школи махаяни більш нігілістичні, ніж школи хінаяни.

Розташуємо ці чотири буддійські філософські школи по мірі убування нігілізму.

Мадхьяміки. Найбільш нігілістична школа мадхьяміків (школа – шунья-вада, члени школи – шунья-вадіни). Мадхьяміки заперечують існування як духовної, так і матеріальної субстанції. Все є по суті порожнеча. Тільки здається, що існує цей світ як тілесний, так і духовний. Насправді існує тільки порожнеча – шуньята, за якою приховується вища реальність, досяжна лише в стані нірвани, але про неї нічого не можна сказати. Вона немислима. Не можна сказати ні те, що вона існує, ні те, що вона не існує. Вона нічим не зумовлена. Залежне походження стосується лише світу явищ. Досвід у стані нірвани не може бути описаний.

Самі мадхьяміки не вважали себе повними нігілістами: адже вони визнають існування вищої реальності, яку не можна описати. Тому вони й називали її порожнечею. Але це лише негативна сторона вищої реальності. Що стосується феноменів, то заперечується як їх абсолютна реальність, так і їх абсолютна нереальність, тому що вони зумовлені іншими. Їхня власна природа неясна. Тому ці буддисти-махаяністи називають себе середніми, звідси і назва: мадхьяма – середнє.

Нагарджуна. Засновником школи мадхьяміків був Нагарджуна, який жив у II ст. Нагарджуна походив з родини брахмана, але став буддистом. Нагарджуна учив, що істинна реальність не може бути описана за формулою «це є» і «це не є». Вища реальність за межами видимості. Істинна реальність невимовна. Не може бути теорії реальності. Реальність не в системі категорій людського мислення. Істинна реальність осягається лише містичною свідомістю. З погляду містичної свідомості в матеріальному світі все є ніщо і природа – ілюзія. Але й абсолют з погляду повсякденної свідомості є ніщо, тому що він позбавлений розвитку і прояву, множинності та розмаїтості.

Осягнення істинної реальності містичною свідомістю означає звільнення від матеріального світу, а тому називається нірвана, чи спасіння.

Йогачари. (Віджняна-вада, віджняна – свідомість). Більш помірні нігілісти – йогачари. Буквально йогачари – ті, хто практикує йогу. У йогачарів-буддистів йога як і взагалі йога – медитація або транс, поступове звільнення від кайданів матеріального, тобто від залученості в оманливість матеріального світу. Щоб краще відчути ілюзорність цього світу, йогачари споглядали трупи.

Йогачари думали, що тільки духовне реальне. Без реальності розуму всі міркування мадхьяміків були б помилковими, мнимими, удаваними. Розум реальний. І тільки він реальний. Розум – потік ідей. Матеріальний світ поза свідомістю не існує. Існують лиш уявлення, але немає відповідних їм об'єктів. Не можна довести існування об'єктів поза розумом. Синій колір і уявлення синього кольору нероздільні. Показання органів чуттів – це подібна до сновидінь галюцинація. Йогачари характеризують абсолют не негативно, як мадхьяміки, а позитивно.

Головні представники – Асанга, Васубандху, Дігнага. Основні ідеї виражені у творі «Ланкаватара-сутра».

Йогачари піддали критиці скептичні та нігілістичні тенденції мадхьяміків. Вони визнавали реальне існування духу, розуму. Якщо щось і має значення, то це психічне буття особистості, чиста свідомість – віджняна. Духовна субстанція існує. Це абсолютна свідомість (Алая-віджняна – скарбниця свідомості), це свідомість індивідуального, а не універсального. Всі речі – стани розуму. Не можна довести, що речі існують поза нашою свідомістю. Не існує нічого крім усвідомлення того, що нічого не існує. Усе нереальне, але факт усвідомлення нереальності всього реальний. У цій скарбниці свідомості зберігаються всі враження. Вони виявляються в потрібних обставинах.

Такі дві філософські школи махаяни.

Перейдемо тепер до шкіл хінаяни:

Саутрантики. Ще менш нігілістичні саутрантики: відповідно до їх учення реальні і свідомість, і тілесний світ. Але об'єкти і свідомість збігаються. Зовнішні об'єкти не сприймаються, а пізнаються за допомогою умовиводу.

Ще менш нігілістичні вайбхашики. В основі вайбхашики трактат «Абхідхама» і коментар на цей трактат «Вібхаша». Реальні і розум, і речі. Речі існують поза свідомістю. Вони сприймаються нами безпосередньо, а не за допомогою висновку, як учили саутрантики.

Буддисти розвивали логіку, були і видатні логіки-буддисти, наприклад, вищезгаданий Дігнага. Але мета буддійської логіки негативна: логіка тут – це не інструмент пізнання, а спосіб довести, що вища реальність лежить поза логічним мисленням.

У пізній махаяні й ваджраяні всі бодхісаттви і будди персоніфікуються в Аді-Будді.

З усіх розглянутих вище вчень тільки один буддизм (точніше, одна його гілка, махаяна, потуги сучасних крішнаїтів не беруться до уваги) вийшов за межі Індії і став світовою релігією. Це сталося в Середні віки. Буддизм дістав поширення в Тибеті, Китаї, Бірмі, Кореї, Японії й в інших регіонах Північної, Східної та Південно-Східної Азії. В Індії ж буддизм був поглинений брахманизмом,

а Будда включений у пантеон брахманізму-індуїзму як одне з утілень Вішну.

У першому тисячоріччі н.е. махаяністський релігійний буддизм проник у Корею, а через неї в Японію.

Нині буддизм – одна із дуже поширених (в основному за межами Індії) світових релігії.

У Російській Федерації буддизм сповідають калмики і буряти.

Содержание