Антифонт

І про цього софіста, якого також відносять до старшої групи, відомо небагато. Його згадує, зокрема, Плутарх у «Життєписі десяти ораторів». Як і Гіппій, Антифонт займався науками (астрономією, метеорологією, математикою). В галузі математики Антифонт намагався вирішити завдання на квадратуру кола, однак він допустив тут стільки помилок, що в стародавності навіть склався особливий вираз – «помилка Антифонта». Антифонт вважав, що все виникло з вихору, що все єдине, що насправді немає ні речей, ні часу, що «час – [наша] думка або міра, а не сутність» [ДК 87(80) В 9]. Твори Антифонта – «Істина», «Про згоду» – не збереглися.

Більше нам відомо про етичні погляди Антифонта. Вони оригінальні. Для Антифонта, як і для Гіппія, веління природи і вимоги закону антагоністичні. Джерело всіх лих у тому, що закони змушують людей чинити всупереч своїй природі. «[У вчинках, які суперечать природі], полягає [причина] того, що

276

люди страждають більше, коли можна було б менше страждати, й отримують менше задоволень, коли можна було б більше насолоджуватись, і почувають себе нещасними, коли можна не бути такими». А це все тому, що «багато [приписів, визнаних] справедливими за законом, ворожі природі [людини]». Тут під справедливістю Антифонт розуміє прагнення не порушувати закони держави, у якому ти є громадянином. З антагонізму закону і природи й з труднощів дотримання закону Антифонт доходить висновку, що людина повинна бути лукавою і, роблячи вигляд, що вона дотримується законів суспільства і держави, дотримуватися природи, яку, на відміну від людей, обдурити не можна: «Людина буде отримувати для себе більше користі, якщо вона в присутності свідків стане дотримуватися законів, високо шануючи їх, залишаючись же наодинці, без свідків, [буде дотримуватися] законів природи. Тому що приписи законів довільні (штучні), [веління ж] природи доконечні <необхідні>». Антифонт пояснює й те, чому не можна не дотримуватися природи й чому можна обдурити державу: «приписи законів є результатом угоди (договору людей), а не такими, що виникли самі собою [породження природи], веління ж природи є самовиниклими вродженими первнями, а не продуктами угоди людей між собою» (АМФ. Т.1.4.1. С.321, 320). Отже, Антифонт – засновник договірної теорії походження держави. Етику Антифонт визначав як мистецтво бути безпечальним.

Протиставлення того, що існує за природою, тому, що встановлено людьми, дозволило Антифонту порушити питання про походження рабства. Для Антифонта рабство – суспільне встановлення, що суперечить природі. До нас дійшли слова Антифонта про те, що «за природою ми всі у всіх відношеннях рівні, до того ж [однаково] і варвари, і елліни». Антифонт обґрунтовує цю думку, вказуючи, що «у всіх людей потреби від природи однакові», що «ми всі [однаково] дихаємо повітрям через рот і їмо ми всі [однаково] за допомогою рук». Учення Антифонта про природну рівність людей ішло врозріз із пануючою в Древній Греції ідеологією – ідеологією рабовласницької формації. Розповідають, що коли Антифонт відпустив своїх рабів на волю, а сам одружився зі своєю колишньою рабинею, то він був оголошений божевільним і позбавлений громадянських прав.