Емпедокл*

Філософія Емпедокла – останнього великого представника «великогрецької» фізики V ст. до н.е. – синтетична. Вона поєднує в собі італійську та іонійську традиції, а всередині останньої Емпедокл примиряє крайності іонійського монізму своїм плюралізмом.

Життя і праці Емпедокла. Емпедокл жив у Сицилії, у місті Акрагасі (пізніше це латинський Агрігент). Діоген Лаертський відносить акме Емпедокла до 84-й олімпіади (444 – 441 р. до н.е.). Емпедокл – сучасник піфагорійця Філолая й елеата Зенона. Учителі Емпедокла – піфагорійці, а також Ксенофан і Парменід. Емпедокл був допущений піфагорійцями на їхні заняття в якості «піфагорика», тобто не-члена Союзу, але не виправдав їхньої довіри, розголосивши те, що почув. Після цього піфагорійці прийняли закон, що забороняє брати участь у їхніх заняттях епічним поетам, у тому числі й Емпедоклу – авторові філософських поем. Традиція говорить про Емпедокла як оратора, ритора, лікаря, інженера, поета й філософа. Історик Тімей (IV – III ст. до н.е.), описує Емпедокла як супротивника особистої влади й прихильника демократії. Як людина Емпедокл був марнолюбний і видавав себе за божество. Він хотів, щоб люди думали, що боги взяли його живим на Олімп, а тому, почуваючи наближення смерті, кинувся в кратер Етни. Але вулкан викинув одну з його мідних сандалій, і задум Емпедокла не вдався.

Вірші й трагедії Емпедокла загинули. Ми знаємо тільки, що в одному зі своїх віршів Емпедокл описав переправу перського царя Ксеркса, що йде війною проти греків, через Геллеспонт. В «Гімні Аполлонові» Емпедокл бачить в образі одного з олімпійських богів уособлене Сонце. Емпедокл – автор двох філософських поем: «Про природу» і «Очищення». Перша збереглася в уривках досить великих, від другої дійшло до нас зовсім небагато. Погляди Емпедокла описані у великій доксографії.

Первні. Примиряючи іонійців і італійця Ксенофана (у своїй фізиці він дотримувався іонійської традиції), Емпедокл бер за першооснову світобудови всі чотири традиційні стихії, які він називає «чотирма коріннями речей». Земля, вода, повітря й вогонь «рівні й усі однаково древнього роду» (17, 27). Ці першооснови одна в одну не перетворюються. Емпедокл поетично конкретизує першооснови в таких образах, як «бурхливе море» і «темна, холодна волога» (вода), як «сокровеннмй твердий світу початок» (земля), як «гаряче й променисте Сонце» ( вогонь) і як «безсмертна височінь, сяйвом дня залита» і «неосяжне небо» (повітря). Крім того,

*Див. також: Чанышев А. Н. Материализм Эмпедокла // Вестник МГУ. Серия VIII. Философия. 1976. № 1.

228

віддаючи данину міфології, Емпедокл ототожнює чотири корені з такими богами, як Зевс, Гера, Аїд і Нестіс – сицилійське божество води. Всі інші боги виникають від цих «коренів». Усе, що не є у світобудові, – те або інше поєднання різних доз «коренів». Наприклад, кістка складається з двох частин води, двох частин землі й чотирьох частин вогню, а нерви – із двох частин води, однієї частини землі й однієї частини вогню. Взагалі в Емпедокла «кожен [член] існує в силу певного відношення». У крові всі чотири корені перемішані найбільш рівномірно.

Любов і ненависть. Емпедоклові «корені речей», навіть вогонь, пасивні. Тому всі процеси у світобудові Емпедокл пояснює боротьбою двох антагоністичних первнів. Ці первні не фізичні, а психічні. Це, по-перше, Філія – любов (інші її імена – Гармонія, Радість і Афродіта, однак не міфологічна богиня любові, а космічна сила, що «оббігає надра стихій», чого, говорить Емпедокл про себе з гордістю, не зрозумів до нього жоден «смертний чоловік»), і, по-друге, Нейкос – ненависть, або гнів. Любов – космічна причина єдності й добра. Ненависть – причина множини і зла. Любов з'єднує неоднорідне і розділяє однорідне. Ненависть розділяє неоднорідне і з'єднує однорідне. Стихії «у гніві... різновидні й нарізно існують, але в любові поєднуються, пристрастю палаючи взаємною» ( 21, 7 – 8). Обидві сили акосмичні.

Чотири фази космічного циклу. У своїй вічній боротьбі Філія і Нейкос поперемінно беруть гору. У першій фазі перемагає любов, ненависть же витиснута за межі світу. В цьому стані світобудова – сфайрос (куля). «Там ні швидких променів Геліоса побачити неможливо, ні кошлатих грудей землі не побачиш, ні моря: так під щільним покривом Гармонії (тобто любові. – А. Ч.) там утвердився на кулю подібний, сфайрос, який окружним спокоєм пишається». У цьому стані всі чотири стихії рівномірно перемішані, вони фактично як такі не існують, що суперечить твердженню Емпедокла про вічність його першооснов, «коренів речей». Акосмічна й третя фаза «в обертанні вихру» стихій. Безроздільне панування ненависті повністю відокремлює стихії, і однорідне з'єднується (і, дійсно, у ненависті немає суперництва, як у любові). Космічні лише друга (хитка рівновага любові й ненависті) і четверта (хитка рівновага ненависті й любові) фази. Всі процеси, які відбуваються всередині другої і четвертої фаз, мають загальну спрямованість від єдності й блага до множини і зла (друга фаза) і від множини і зла до єдності й блага (четверта фаза). Судячи з біологічних уявлень Емпедокла, можна вважати, що людство живе в четвертій фазі «обертання вихору». Зміна фаз, ця «черга фатальна», відбувається вічно і з «волі фатуму». В Емпедокла немає ясності в питанні про те, чи поширюється організованість на все суще або ж космос перебуває в середині вічно хаотичної матерії

229

(про це говорить Аецій). Такі чотири фази обертання космічного вихру, таке «коло часів». Очевидно, що Емпедокл уявляв собі світобудову як вічно повторювану зміну фаз.

Другий синтез. Поєднуючи іонійську філософську традицію з італійською, Емпедокл однаково говорив про мінливість і незмінність світу, але фактично в різних відношеннях і частинах. Світ незмінний у своїх коренях і в межах «кола часів», але мінливий на рівні речей і усередині «кола часів».

Емпедокл приймає закон збереження буття елеатів. Він відстоює цей закон від заперечень дурнів, говорячи: «Дурні! Яка короткозора їхня думка, коли вони думають, начебто те, що дійсно раніше не було, може виникнути, або вмерти й зруйнуватися може цілковито те, що було» (11, 1-3). Слова «народження» і «смерть» Емпедокл заміняє термінами «змішування» й «розділення». Він говорить: «Немає ніякого народження, як немає й згубної смерті: є лише змішування одне з розділенням того, що змішалося. Що й звуть нерозумно народженням темні люди» (8, 2 – 4). Змішуються й розділяються «коріння речей», але «до них ніщо не додасться, у них ніщо не висохне».

Емпедокл намагається обґрунтувати вічність «коренів». Корені речей не гинуть, тому що в противному випадку було б незрозуміло, чому вони існують: «Якби гинули вони безперервно, їх нині б не стало». Для їхньої загибелі, крім того, у світобудові немає вільного місця, тобто порожнечі, наявність якої Емпедокл заперечує. У випадку загибелі коренів світ не міг би виникнути: «Що й звідки тоді б Всесвіт знову створило?» Це риторичне питання філософа ніби підсумовує стихійно-матеріалістичний характер поглядів Емпедокла.

Метемпсихоз. Разом з тим Емпедокл розділяє орфіко-піфагорійське вчення про переселення душ. Він цілком серйозно розповідає про свої минулі втілення, говорячи: «Був уже колись отроком я, був дівою колись, був кущем, був і птахом, і рибою морською безсловесною» (117, 1 – 2). Можливість такої єдності живої природи Емпедокл пояснює тим, що «у всьому є розумності частка і думки», що в «Очищеннях» перетворюється в якийсь «священний розум», розум, «думками швидкими довкола оббігаючий всю світобудову» (134, 5). Цей «розум» подібний на бога Ксенофана. Він неантропоморфний. Але в поемі «Про природу» розумність властива не богу, а всім тваринам з волі долі.

Гносеологія. Емпедокл знаходить матеріальний носій мислення в крові, в якій чотири корені речей найбільш рівномірно перемішані. Він говорить: «У бурхливих хвилях оббігаючої крові живиться серце; у ньому ж перебуває те, що кличемо ми так часто мисленням: думка людини є кров та, що серце навколо обмиває». Емпедокл стверджував, що все пізнається йому подібним у людині: «Землю землею ми зримо й воду ми бачимо водою, чудовим ефіром ефір, вогнем же вогонь

230

нещадний» (109, 1 – 2). Космічну любов і ненависть людина пізнає своєю любов'ю і своєю ненавистю. Це пережитки антропоморфізму.

В Емпедокла можна помітити розрізнення повсякденної свідомості та свідомості, що виходить на рівень світогляду. Предмет світогляду – ціле, незриме для ока й невиразне для вуха, це ціле «навіть розумом не обійняти» (106). Людина пізнає лише ту малу частину його, на яку наштовхнулася своїм серцем на суєтному шляху свого обмеженого життя. Покоління людей не міцніше від струменя диму. Своє вчення Емпедокл оцінює лиш як те, що здатна прозріти смертна думка. Доскональне знання світу – привілей розуму, який «думками швидкими оббігає всю світобудову» (106), Емпедокл непослідовний у своїй гносеології, як і у своєму стихійному матеріалізмі.

Пояснення органічної доцільності. Емпедокл жваво цікавився біологічною проблематикою. Він – продовжувач справи Анаксимандра і Менестора. Емпедокл міркував над тим, що раніше виникло – фауна чи флора, тварини чи дерева. Цікавило його й питання подібності дітей з батьками. Велика заслуга Емпедокла в біології – постановка і спроба наукового розв'язання питання про походження органічної доцільності.

Анаксимандр говорив про зародження живого з неживого загалом, Емпедокл – про зародження не цілих живих організмів, а Окремих органів. У такий спосіб і розв'язує Эмпедокл питання про те, що першим виникло: ціле чи частина? У нього першими виникають частини (окремі органи й частини тіла). У поемі Емпедокла «Про природу» ми читаємо: «Виросло багато голів, потилиць позбавлених і шиї, голі руки блукали, що не знали плечей, самотньо очі мандрували по світлу без чола». Далі, у міру зростання сили любові у світі (з чого випливає, що все це відбувалось у четвертій фазі світового циклу), яка з'єднує неоднорідне, до того часу окремі органи стали, як попало, сходитись один з одним, утворюючи здебільшого «випадкові дивовижні й нежиттєздатні поєднання. У поемі сказано: «Крупно тоді самотні члени зійшлись, як попало, безліч також інших природжувалось до них безперервно. Безліч стала народжуватися дволиких істот і двогрудих, тварини бичачої породи з обличчям людини з'явилися, люди з бичачими чолами, творіння змішаних статей: жіночої природи чоловіка, з безстатевими членами тварини». Однак випадково деякі з цих довільних поєднань органів і частин тіла виявилися вдалими, і ці комбінації вижили. Інші ж загинули. Вижили ті, чиї органи так добре підійшли один до одного, немовби хтось створив ці організми за заздалегідь продуманим планом, доцільно. Насправді ніякого проектувальника не було, все відбулося природним шляхом, щоправда, з величезною витратою часу й речовини, але природі не треба заощаджувати. В Емпедокла ми знаходимо

231

неясний здогад про природний добір – цей добір пройшли лише найбільш пристосовані.

Швидкість світла. Ще більш дивний здогад Емпедокла про те, що світло поширюється з великою, проте скінченною швидкістю. Навіть Аристотель стоїть тут нижче від Емпедокла. Він з ним не згідний. Однак він точно передає гіпотезу сицилійського матеріаліста. Аристотель писав: «Емпедокл і всякий інший, хто дотримується тієї думки, неправильно стверджували, начебто світло пересувається й поширюється у певний проміжок часу між землею і небесною тверддю, нами ж [цей рух] не сприймається». Пізній античний філософ Філопон більш конкретний: «Емпедокл говорив, що світло, будучи тілом, яке випливає з тіла, що світиться, буває спершу в проміжному просторі між землею і небом, потім приходить до нас, залишається ж непоміченим такий рух його внаслідок своєї швидкості». Звідси можна дійти такого висновку: Емпедокл уважав, що ми не сприймаємо швидкість світла, тому що вона дуже велика. Так воно і є. Світло, як відомо, поширюється зі швидкістю триста тисяч кілометрів у секунду, тому рух світла в земних масштабах помітити надзвичайно важко, однак потрібно кілька хвилин, щоб світло Сонця досягло Землі.