Молодші софісти

З молодших софістів, які діяли вже наприкінці V – початку IV ст. до н.е., найцікавіші Алкідам, Трасімах, Крітій і Каллікл.

Алкідам. Один з учнів Горгія молодший софіст Алкідам розвинув далі вчення Антифонта про рівність людей і протиприродність рабства. Якщо Антифонт говорив про рівність еллінів і

277

варварів від природи, то Алкідам – про те, що рабів взагалі немає. При цьому Алкідам посилається не тільки на природу, а й на авторитет бога: «Бог створив усіх вільними, природа нікого не створила рабом». Ці чудові слова Алкідама містяться в схолії (коментарі) до «Риторики» Аристотеля.

Трасімах (Фрасімах). Трасімах походив з Вифінії, з міста Халкідона. За словами Ціцерона, Трасімах перший винайшов правильну будову прозаїчної мови. Він мав дивний дар слова й увійшов в історію античної риторики як оратор, «ясний, тонкий, спритний, який вміє говорити те, що він хоче, і коротко, і дуже широко» [ДК 85(78) А 12, 13].

У своїй «Державі» Платон зображує Трасімаха сатирично. Однак, беручи участь у бесіді про те, що таке справедливість, Трасімах висловлює й обґрунтовує глибоку думку про політичну справедливість як вигоду найсильнішого. Якщо Сократ, який полемізує з ним, виходить з уявлення про абстрактну справедливість, то Трасімах впритул підходить до здогаду про класовий характер права і моралі у класовому суспільстві. У гострій суперечці з Сократом Трасімах заявляє: «Отож я й кажу, вельмишановний Сократе: в усіх державах справедливістю вважається одне й те ж, а саме те, що придатне існуючій владі. Але ж вона – сила, от і виходить, якщо правильно міркувати, що справедливість – скрізь одне й те ж саме: те, що придатне для найсильнішого» (339 А). Трасімах, щоправда, говорить не про класи – адже класовий характер суспільства антична політична думка не відкрила, та й не могла відкрити. Він говорить лише про народ, якого порівнює з чередою, і про тих, що мають владу, яких Трасімах порівнює з пастухами. Однак можна зрозуміти й так, що в Трасімаха під тими, хто наділений владою мається на увазі не тільки державний апарат, а й цілий клас людей, що експлуатує народ, трудящих. Всі створювані в державах закони, говорить Трасімах, спрямовані на користь і вигоду цього панівного класу наділених владою. Трасімах дивиться на соціальну справедливість песимістично: суспільство таке, що справедливий там завжди програє, а несправедливий завжди виграє. І це особливо вірно при тиранії. Тиранічна форма правління робить людину вкрай несправедливу, тобто тирана, найщасливішим, а народ – найнещаснішим. Боги ж не звертають ніякої уваги на людські справи. У противному випадку вони не нехтували б справедливістю. Нема чого після цього дивуватися з того, що й люди нею нехтують.

Крітій. Крітій жив приблизно в 460 – 403 р. до н.е. Він був головним із тридцяти тиранів. Після поразки Афін у Пелопонеській війні спартанці зажадали скасування демократії в Афінах. Була створена комісія з тридцяти чоловік для складання нової антидемократичної конституції. На чолі її й опинився Крітій – учень старших софістів Протагора і Горгія, а також якоюсь мірою і Сократа. Ця

278

комісія узурпувала владу й увійшла в історію як правління «тридцяти тиранів». Нетривале правління цієї олігархії коштувало життя декільком тисячам афінських громадян. Але афіняни, нарешті, повстали – і тирани були розбиті в битві під Муніхії. В Афінах була відновлена демократія. Однак антидемократи спорудили Крітію й іншому тиранові Гіппомаху гробницю, на якій поставили фігуру Олігархії, що тримає смолоскип і підпалює Демократію. На гробниці було написано: «Це пам'ятник доблесним чоловікам, які короткий час упокорювали свавілля проклятого афінського народу» [ДК 88(81) А 13]. Ми читаємо про це в схолії до афінського політика й оратора Есхіна.

Про Крітія говорили, що він «учився у філософів і вважався невігласом серед філософів і філософом серед невігласів». Родич Крітія Платон вивів його в діалогах «Тімей» і «Крітій». На відміну від інших софістів, над якими Платон зазвичай іронізував, Крітій зображений ним з повагою.

Крітій був автором ряду творів, які не дійшли до нас. Його можна вважати атеїстом, оскільки він заперечував реальне існування богів. Секст Емпірик повідомляє: «Багато хто кажуть, що боги існують; інші, як послідовники Діагора Мелійського, Феодора і Крітія Афінського, кажуть, що вони не існують» (СЭ. 2. С. 336). Але, з іншого боку, як політик Крітій вважав релігію соціально корисною вигадкою. Секст Емпірик пише про це так: «Ще Крітій... належав до числа безбожників, оскільки він казав, що древні законодавці вигадали бога як якогось наглядача за гарними вчинками і за гріхами людей, щоб ніхто таємно не кривдив ближнього, остерігаючись покарання від богів» (СЭ. 1. С. 253). Потім іде великий фрагмент із трагедії Крітія «Сізіф». Там говориться, що коли законів не було, люди відкрито насильничали. Тому й створені були закони, які встановлювали відплату за їхнє порушення. Але після того люди стали чинити злодіяння таємно. І в такій ситуації «якийсь чоловік розумний, мудрий... для приборкання смертних винайшов богів, щоб злі, їх побоюючись, таємно не сміли б зла ні творити, ні мовити, ні помислити. Для цієї мети божество вигадав він, – є начебто бог, який живе життям вічним, який усе чує, все бачить, усе мислить, турботливий, з божественною природою. Почує він усе сказане смертними, побачить він усе зроблене смертними. А якщо ти в безмовності замислиш зло, то від богів не сховати тобі: адже думки їм усі відомі» (Там же.). Тут же говориться, що «хтось переконав спершу людей визнати богів існування» (Там же. С. 254).

Крітій бачив головне знаряддя поліпшення людей у вихованні, стверджуючи, що більшість гарних людей зобов'язані цією своєю якістю не природі, а вихованню. Він розглядав державу і релігію як засоби, які роблять поганих від природи людей гарними,

279

а терор – як засіб управління, без якого не може обійтися жоден уряд.

В одній зі своїх «Елегій» Крітій виступав проти пияцтва.. Воно розв'язує мову для мерзенних промов, розслабляє тіло, розм'якшує розум, застеляє очі мутним туманом і відбиває пам'ять. Раби звикають пиячити разом з паном. Марнотратство руйнує дім. Це пияцтво на лідійський манер. Його запозичили в лідійців афіняни. Спартанці ж п'ють у міру, щоб у серцях виник радісний настрій, весела розмова і помірний сміх, що корисно тілу, душі та майну і що добре уживается зі справою Афродіти. Отже, треба «їсти і пити відповідно до вимог розуму так, аби могти працювати. Нехай жоден день не буде відданий непомірному пияцтву» ( В 6).

Каллікл. Софіст Каллікл виведений Платоном у діалозі «Горгій» (іншими джерелами не володіємо). Деякі вважають, що платонівський Каллікл – чисто літературний персонаж. Він запрошує Сократа до себе додому, де вже зупинився Горгій зі своїм учнем Полом. Мета зустрічі – бесіда про предмет риторики. Каллікл характеризується Сократом як демократ. Сократ у суперечці із софістом Полом доводить, що творити несправедливість гірше, ніж її терпіти, що Пол висміює. Каллікл, втрутившись у бесіду, звертає увагу Сократа на те, що варто розрізняти природу і звичай. За природою терпіти несправедливість гірше, ніж її творити, але за усталеним звичаєм – навпаки краще. Однак терпіти несправедливість – доля раба. «Проте по-моєму, – продовжує Каллікл, – закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість... Намагаючись залякати більш сильних, тих, хто здатний над ними піднятися, страшачись цього піднесення, вони стверджують, що бути вище інших ганебно і несправедливо, що в цьому саме й полягає несправедливість – у прагненні піднятися вище інших... Але сама природа... проголошує, що це справедливо – коли кращий вище від гіршого й сильний вище від слабкого... якщо з'явиться людина, досить обдарована природою, щоб розбити й стряхнути з себе всі окови, я впевнений: вона звільниться, вона втопче у бруд... усі противні природі закони й, уставши, з'явиться перед нами владикою колишній наш раб, – ось тоді-то й просяє справедливість природи» (483 В-484 А). Що ж стосується філософії, предмета любові Сократа, то вона приємна для тих, хто помірковано знайомиться з нею замолоду, але згубна для людей, котрі віддаються їй більше, ніж слід: старий-філософ гідний тілесного покарання.

Критика софістики Платоном і Аристотелем. У своїх творах Платон виводить різних софістів як брехунів і ошуканців, які заради вигоди відкидають істину і навчають цьому інших. Так, у діалозі «Евтидем» він виводить двох братів: хитрого та верткого Евтидема

280

і безсоромного й зухвалого Діонісідора. Ці колишні викладачі фехтування, котрі стали софістами, спритно заплутують простодушну людину. Вони запитують у неї: «Скажи-но, є в тебе собака? – І дуже зла. – А чи є в неї щенята? – Так, теж злі. – І їхній батько, звичайно, собака ж?» – запитують софісти. Іде підтвердження. Далі з'ясовується, що батько щенят також належить допитуваному софістами простакові Ктизипові. Іде несподіваний висновок: «Отже, цей батько – твій, отже, твій батько – собака, і ти брат щенят» (298 Е). У цьому прикладі можна побачити прийом поганих софістів. Вони довільно перенесли ознаки й відношення одного предмета на іншій. Батько щенят стосовно своїх щенят – батько, а стосовно хазяїна – його власність. Але софісти не кажуть: «Цей батько щенят твій»; вони кажуть: «Цей батько твій», – після чого вже неважко переставити слова і сказати: «Це твій батько».

Із софістами постійно сперечався Сократ. Він відстоює об'єктивну істину й об'єктивність добра і зла та доводить, що бути доброчесним краще, ніж порочним, що порок при своїй скороминущій вигоді зрештою сам себе карає. У діалозі «Горгій» згаданий софіст Пол сміється над моралізуванням Сократа, який стверджує, що краще терпіти несправедливість, ніж її творити. У діалозі «Софіст» Платон зло іронізує із приводу софістів. Він указує тут, що софіст грає тінями, зв'язує незв'язане, зводить у закон випадкове, минуще, неістотне – все те, що перебуває на грані буття і небуття (Платон каже, що софіст надає буття неіснуючому). Софіст свідомо, заради користі обманює людей. Платон ототожнює софіста з ритором, оратором. Між оратором і софістом зовсім немає різниці, сказано у Платона (Горгій, 520 А). Риторику ж Платон трактує різко негативно. Риториці, каже Платон вустами Сократа, непотрібно знати суть справи, вона зацікавлена тільки в тому, щоб переконати, що незнаючі знають більше, ніж знаючі. Платон засуджував софістів і за те, що вони брали гроші за навчання. Саме Платон був першим, хто надав слову «софіст», тобто спочатку «мудрець», негативного смислу: «Спочатку слово "софіст" було ім'ям, яке мало вельми загальне значення... Здається, що Платон... надав цьому імені осудливого значення» [ ДК 79(73) В1].

Аристотель погоджується з Платоном у тому, що предмет софістики – небуття. Він пише в «Метафізиці», що «Платон був до певної міри правий, коли вказував, що не-сутнє – це сфера софістики. Справді, міркування софістів, можна сказати, понад усе інше мають справу з привхідним», тобто випадковим (VI, 2). Аристотель каже про софістику як про мниму мудрість: «Софістика – це філософія мнима, а не дійсна» (IV, 2).

281

Аристотель написав спеціальний логічний твір «Про софістичні спростування», в якому є таке визначення софістики: «Софістика – це мнима мудрість, а не дійсна, і софіст той, хто шукає користі від мнимої, а не від дійсної мудрості» (I). Аристотель розкриває тут прийоми софістів. Наприклад, софіст говорить занадто швидко, щоб його супротивник не міг усвідомити смисл його промови. Софіст навмисне розтягує свою промову, щоб його супротивникові було важко охопити весь хід його міркувань. Софіст прагне вивести супротивника з себе, тому що в гніві вже важко стежити за логічністю міркувань. Софіст руйнує серйозність супротивника сміхом, а потім доводить до зніяковілості, зненацька переходячи на серйозний тон. У цьому зовнішні прийоми софістики.

Але для софістики характерні й особливі логічні прийоми. Це насамперед навмисні паралогізми, тобто мнимі силогізми – умовиводи. Софізм – це і є навмисний, а не мимовільний паралогізм. Аристотель установлює два джерела паралогізмів:

1) двозначність і багатозначність словесних виразів і

2) неправильний логічний зв'язок думок. Аристотель нараховує шість мовних паралогізмів і сім позамовних паралогізмів. Наприклад, амфіболія – двозначність словесної конструкції («страх батьків» – чи то це страх самих батьків, чи то це страх перед батьками), омонімія – багатозначність слів (пес – тварина і сузір'я; <немой и не мой>) і т.д. Не можна відповісти ствердно чи негативно на питання: «Чи перестали ви бити свого батька?», «Чи вдома Сократ і Кай?» (якщо вдома лиш один із них). Висміює софістів і Аристофан у своїй комедії «Хмари», щоправда, перетворюючи в софіста Сократа – приклад історичної несправедливості. Така ж історична несправедливість коштувала Сократові життя.

СОКРАТ

Перший філософ-афінянин Сократ – молодший сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм ученням, а й своїм життям, оскільки його життя було втіленням його вчення. Сократ уплинув на античну і світову філософію.

Джерела. Наші відомості про вчення Сократа нечисленні й не зовсім надійні. Сам Сократ, який активно вступав у різні співбесіди, нічого не писав. У діалозі Платона «Федр» Сократ виступає проти єгипетського бога Тевта (Тота), якому єгиптяни приписали винахід писемності. Сократ висловлюється проти писемності: писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому його засвоєнню; письмена мертві, скільки їх не запитуй, вони повторюють те саме; завдяки писемності знання доступні всім і всякому; писемність вселяє в наші душі здатність забувати.

282

Сократ надавав перевагу не записаному монологові, а живому розмовному діалогу. Тому все, що ми знаємо про Сократа, ми знаємо з чуток, головним чином від його учнів і співрозмовників – від історика Ксенофонта і філософа Платона. Ксенофонт присвятив Сократу і його вченню такі свої твори, як «Апологія Сократа» і «Спогади про Сократа». Платон же майже все своє вчення приписав Сократу, так що іноді важко сказати, де закінчується Сократ, а де починається Платон (особливо в його ранніх діалогах). Відсутність прямої інформації, що безпосередньо йде від Сократа, приводить до того, що деякі історики античної філософії в останні десятиліття не раз робили спроби довести, що Сократ – усього лише літературний персонаж. Однак про Сократа говорять багато античних авторів. Як було сказано вище, окарикатурений образ Сократа як мнимого софіста намальований Аристофаном у комедії «Хмари».

Життя Сократа. Сократ – перший афінський (за народженням і громадянством) філософ. Він походив з дему Алопека, який входив в Афінський поліс і розташованого на відстані півгодини ходьби від столиці Аттики. Батько Сократа Софроніск – ремісник-каменотес, а мати – Фінарета – повитуха. Під час війни Афін зі Спартою Сократ доблесно виконував свій військовий обов'язок. Він тричі брав участь у боях, востаннє – у битві під Амфіполем у 422 р. до н.е., коли спартанці розбили афінян (цією битвою закінчився перший період війни, який завершився Нікієвим миром 421 р.). У другому періоді цієї злощасної для всієї Еллади війни Сократ уже не брав участі. Але вона торкнулася його однією зі своїх трагічних подій. У 406 р. афіняни після ряду поразок раптом здобули перемогу при Аргінуських островах у морському бою, але афінські стратеги внаслідок бурі не змогли поховати убитих. Усупереч приказці «переможців не судять» стратегів судили в раді п'ятисот. Будучи в цей час пританом буле (засідателем у раді), Сократ став проти скоростиглого суду над усіма стратегами відразу. Сократа не послухались, і всі вісім стратегів були страчені. Поразка Афін у Пелопонеській війні й наступна тиранія тридцяти також не пройшли повз Сократа. Один раз, будучи знову пританом, Сократ відмовився брати участь у розправі тиранів над одним чесним афінським громадянином.

Так Сократ виконував свої суспільні обов'язки, які в умовах античної демократії повинні були виконувати всі вільні афіняни. Однак Сократ не прагнув до активної суспільної діяльності. Він вів життя філософа: жив невибагливо, але мав дозвілля. Був поганим сім'янином, мало піклувався про дружину і трьох своїх синів, які народилися в нього пізно й не успадкували його інтелектуальних здібностей, а позичили обмеженість від своєї матері – дружини Сократа Ксантипи, яка ввійшла в історію як зразок злої, нісенітної і дурної дружини. Увесь свій час Сократ присвячував філософським бесідам і суперечкам.

283

У нього було багато учнів. На відміну від софістів, жебрак Сократ не брав грошей за навчання.

Смерть Сократа. Після скинення тиранії тридцяти й відновлення в Афінах демократії Сократ був обвинувачений у безбожництві. Обвинувачення виходило від трагічного поета Мелета, багатого шкіряника Аніта й оратора Лікона. У діалозі «Менон» Платон повідомляє, що Аніт, демократ, який виганявся з Афін у період правління тридцяти тиранів і учасник їхнього повалення, виявляє крайню ворожість до софістів, говорячи, що «софісти – це очевидна погибель і псування для тих, хто з ними водиться» (91 С). Коли Сократ, навівши як приклад пересічних дітей видатних афинян, висловлює впевненість, що «чеснотам навчити не можна» (94 Е), Аніт грубо його обриває, після чого Сократ з гіркотою зауважує, що Аніт вважає, що й він, Сократ, подібно до софістів, губить людей. У діалозі «Євтифрон» Сократ говорить випадково зустрінутому ним у суді Євтифрону, що якийсь Мелет, людина, очевидно, молода і незначна, написав на нього, Сократа, донос, де обвинувачує його в тому, що він розбещує юнацтво, видумуючи нових богів і скидаючи старих. Євтифрон заспокоює Сократа. Однак навесні 399 р. до н.е. філософ став перед гелією – судом присяжних. Як обвинувач виступив Мелет, який заявив, що клятвено обвинувачує Сократа в тому, що «він не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества, і винний у тому, що розбещує юнацтво; і покарання за те – смерть» (ДЛ. С. 116). Для успіху свого обвинувачення Мелет повинен був набрати принаймні п'яту частину голосів тих, хто засідав у гелієї. У відповідь на обвинувачення Сократ вимовив свою захисну промову, в якій спростовував висунуті проти нього обвинувачення, після чого був визнаний винним більшістю голосів. Тепер Сократу треба було самому собі призначити покарання. Він запропонував присудити йому довічний безкоштовний обід у Пританеї разом з олімпійськими чемпіонами, а в крайньому випадку – штраф в одну міну, після чого присяжні засудили Сократа на смерть ще більшою кількістю голосів. Тоді Сократ виголосив свою третю промову, сказавши, що він уже старий (йому було тоді 70 років) і не боїться смерті, що є або перехід у небуття, або продовження життя в Аїді, де він зустрінеться з Гомером і іншими видатними людьми. У пам'яті ж потомства він, Сократ, назавжди залишиться мудрецем, тоді як його обвинувачі постраждають (і справді вони, згідно з Плутархом, незабаром усі повісились). Усі ці три промови Сократа містяться в платонівському творі «Апологія Сократа».

Сократа повинні були страчувати відразу, але напередодні суду з Афін пішов на острів Делос корабель із щорічною релігійною місією. До повернення корабля страти заборонялися звичаєм. В очікуванні страти Сократу довелося провести тридцять днів у в'язниці. Напередодні її раннім ранком до Сократа, підкупивши тюремника, пробирається його друг

284

Критон, який повідомив, що варта підкуплена й Сократ може втікати. Однак Сократ відмовляється, вважаючи, що треба коритися встановленим законам, інакше він уже емігрував би з Афін. І хоча тепер його засудили несправедливо, закон треба шанувати. Про це ми довідуємося з платонівського діалогу «Критон». У діалозі ж «Федон» Платон оповідає про останній день життя Сократа. Цей день Сократ провів зі своїми учнями. Він говорить їм, що не боїться смерті, тому що був до неї підготовлений усією своєю філософією і способом життя. Адже саме філософування, за його переконанням, є не що інше, як умирання для земного життя, підготовка до звільнення безсмертної душі від її смертної тілесної оболонки. Увечері прийшла дружина Ксантипа, прийшли родичі Сократа, привели його трьох синів. Він з ними попрощався й відпустив їх. Потім у присутності своїх учнів Сократ випив чашу рослинної отрути. За Платоном, Сократ помер тихо. Його останніми словами було прохання принести півня в жертву Асклепієві. Таку жертву зазвичай приносили богові медицини ті, хто видужав. Сократ же хотів цим підкреслити, що смерть тіла – це одужання душі. Неважко помітити, що «федонівський» Сократ по-іншому уявляє собі смерть, ніж Сократ з «Апології». Це не дивно. Сократ з «Апології» ближчий до історичного Сократа. У «Федоні» ж Платон приписав Сократу свої ідеалістичні погляди, вклавши в його вуста свої чотири докази безсмертя душі. Така зовнішня сторона життя і смерті Сократа.

Внутрішнє життя Сократа. Сократ любив замислену споглядальність. Нерідко він настільки заглиблювався в самого себе, що ставав нерухомим і відключався від зовнішнього світу. У платонівському діалозі «Пір» Алківіад розповідає, що один раз під час облоги Потідеї Сократ, задумавшись, простояв, не сходячи з місця, добу. Сократ пережив духовну еволюцію. Самому йому ніколи не спадало на думку, що він мудрий, поки на питання одного його шанувальника, звернене до дельфійского оракула, чи є хтось мудріший від Сократа, дельфійський оракул відповів, що ні, чим Сократ був дуже здивований. Бажаючи спростувати піфію, Сократ став спілкуватися з тими, кого вважав розумнішим від себе, але з подивом побачив, що мудрість цих людей удавана. Але й тоді Сократ не загордився. Він вирішив, що Аполлон вустами піфії хотів сказати, що Сократ мудріший від інших не тому, що він дійсно мудрий, а тому, що він знає, що його мудрість нічого не вартує перед мудрістю бога. Інші ж не мудрі, тому що думають, що вони щось знають. Сократ так формулює свою перевагу над іншими людьми: «Я знаю, що нічого не знаю».

Покликання Сократа. Разом із тим Сократ був переконаний, що він обраний богом і приставлений ним до афінського народу, як ґедзь до коня, щоб не давати своїм співгромадянам впадати в духовну сплячку й піклуватися про свої справи більше, ніж про самих себе. Під «справами»

285

Сократ розуміє тут прагнення до збагачення, військову кар'єру, домашні справи, промови у народних зборах, змови, повстання, участь в управлінні державою і т.ін., а під «турботою пр самого себе» – моральне й інтелектуальне самовдосконалення. Заради свого покликання Сократ відмовився від справ. Його, Сократа, сам «бог поставив у стрій, зобов'язавши... жити, займаючись філософією». Тому, гордо говорить Сократ на суді, «поки я дихаю і залишаюся в силі, не перестану філософувати».

«Демон» Сократа. Це якийсь внутрішній голос, за допомогою якого бог схиляє Сократа до філософування, завжди при цьому щось забороняючи. Такий голос Сократ чув з дитинства, він відхиляв його від деяких учинків. «Демон», внутрішній голос, мав, отже, відношення до практичної діяльності Сократа, не граючи ролі в самому сократівському філософуванні.

Предмет філософії за Сократом. У центрі уваги Сократа, як і деяких софістів, – людина. Але людина розглядається Сократом тільки як моральна істота. Тому філософія Сократа – етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і фізика. Він вважав, що тлумачі міфології трудяться малоефективно. Разом з тим Сократа не цікавила й природа. Проводячи аналогію із сучасними йому китайцями, можна стверджувати, що Сократ ближчий до конфуціанців, ніж до даосів. Він говорив: «місцевості й дерева нічому не хочуть мене навчити, не те що люди в місті» (Платон. Т.2.С.163). Однак за іронією долі Сократу довелося розплачуватися за фізику Анаксагора. Адже саме через його погляди в Афінах був прийнятий закон, який оголошує «державними злочинцями тих, хто не шанує богів за встановленим звичєм або пояснює науково небесні явища». Сократа ж обвинуватили в тому, що він нібито вчив, що Сонце – камінь, а Місяць – земля. І як Сократ не доводив, що цьому вчив не він, а Анаксагор, його не слухали. Суть же своїх філософських турбот Сократ один раз з деякою досадою виразив Федру: «Я ніяк ще не можу, згідно з дельфійським написом, пізнати самого себе» (Там же. С. 362). Річув тім, що над входом у храм Аполлона в Дельфах було написано: «_____ ______» – «пізнай самого себе!». Заклик «Пізнай самого себе!» став для Сократа наступним девізом після твердження: «Я знаю, що нічого не знаю». Обидва вони й визначили суть його філософії.

Самопізнання мало для Сократа цілком певний смисл. Пізнати самого себе означало пізнання себе як суспільної та моральної істоти, притому не тільки й не стільки як неповторної особистості, а як людини загалом. Головний зміст, мета філософії Сократа – загальні етичні питання. Пізніше Аристотель скаже про Сократа: «Сократ займався питаннями моральності, природу ж у цілому не досліджував» (Метаф. I, 6).

286

Метод Сократа. Філософськи надзвичайно важливий метод Сократа, застосовуваний ним у дослідженні етичних питань. У цілому його можна назвати методом суб'єктивної діалектики. Полюбляючи самоспоглядання, Сократ разом із тим любив спілкуватися з людьми. До того ж він був майстром діалогу, усної співбесіди. Не випадково обвинувачі Сократа боялися, що він зуміє переконати суд. Він уникав зовнішніх прийомів, його цікавив насамперед зміст, а не форма. На суді Сократ казав, що буде говорити просто, не добираючи слів, тому що він буде говорити правду так, як звик говорити з дитинства і як він потім говорив на площі біля міняльних крамниць. Алківіад відзначав, що промови Сократа на перший погляд здаються смішними, начебто він говорить тими ж словами про одне й те саме, а говорить він про якихось в'ючних ослів, ковалів і шевців. Але якщо вдуматись у промови Сократа, то тільки вони й виявляться змістовними. До того ж Сократ був майстерним співрозмовником, майстром діалогу, з чим і пов'язана його суб'єктивна діалектика як метод пізнання.

Іронія. Сократ був хитрим співрозмовником. Він іронічний і лукавий. Не страждаючи удаваноим соромом, удаючи з себе простака й невігласа, він скромно просив свого співрозмовника пояснити йому те, що за родом свого заняття цей співрозмовник повинен був, здавалося б, добре знати. Не підозрюючи ще, з ким він має справу, співрозмовник починав повчати Сократа. Той задавав кілька заздалегідь продуманих питань, і співрозмовник Сократа губився. Сократ же продовжував спокійно і методично ставити запитання, як і раніше іронізуючи над ним. Нарешті, один з таких співрозмовників, Менон, з гіркотою заявив: «Я, Сократ, ще до зустрічі з тобою чув, начебто ти тільки й робиш, що сам плутаєшся і людей плутаєш. І зараз, по-моєму, ти мене зачарував і зачарував і так заговорив, що в голові в мене повна плутанина... Адже я тисячу разів говорив про чесноти на всі лади різним людям, і дуже добре, як мені здавалося, а зараз я навіть не можу сказати, що вона взагалі таке» (80 АВ). Отже, ґрунт зораний. Співрозмовник Сократа звільнився від самовпевненості. Тепер він готовий до того, щоб спільно із Сократом шукати істину.

Антисофістичність Сократа. Сократівська іронія – не іронія скептика і не іронія софіста. Скептик тут сказав би, що істини немає. Софіст же додав би, що, раз істини нема, вважай істиною те, що тобі вигідне. Сократ же, будучи ворогом софістів, вважав, що кожна людина може мати свою думку, але істина ж для всіх повинна бути однією. На досягнення такої істини й спрямована позитивна частина методу Сократа.

Маєвтика. Ґрунт підготовлений, але сам Сократ аж ніяк не хотів його засівати. Адже він підкреслював, що нічого не знає. Проте він розмовляє з приборканим «знавцем», запитує його, одержує відповіді, зважує їх і задає нові запитання. «Запитуючи тебе, – говорить Сократ співрозмовникові, – я тільки досліджую предмет разом,

287

тому що сам не знаю його» (165 В). Вважаючи, що сам він не володіє істиною, Сократ допомагав народитися їй у душі свого співрозмовника. Свій метод він уподібнював акушерському мистецтву – професії своєї матері. Подібно до того, як та допомагала народжуватися дітям, сам Сократ допомагав народжуватись істині. Тому свій метод Сократ називав маєвтикою – акушерським мистецтвом.

Що значить знати? Знати – означає знати, що це таке. Менон, красномовно говорячи про чесноту, не може дати їй визначення, й виходить, що він не знає, що таке чеснота. Тому мета маєвтики, мета всебічного обговорення якого-небудь предмета – його визначення, досягнення поняття про нього. Сократ першим звів знання на рівень поняття. Якщо до нього філософи й користувалися поняттями, то робили це стихійно. Тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо немає поняття, то немає і знання.

Індукція. Отримання поняттєвого знання досягалося за допомогою індукції (наведення), тобто сходження від окремого до загального, що повинно було відбуватись у процесі співбесіди. Наприклад, у діалозі «Лахес» Сократ запитує двох афінських полководців, що таке мужність. На питання Сократа один з воєначальників на ймення Лахес відповідає, не задумавшись: «Це, клянуся Зевсом, не важко [сказати]. Хто зважився утримувати своє місце в строю, відбивати ворога і не вітікати, той, напевне, мужній» ( 190 Е). Однак відразу виявляється, що в таке визначення вміщається не весь предмет, а тільки якийсь його аспект. Сократ наводить суперечному визначенню Лахесом мужності приклад. Хіба скіфи у війнах, спартанці в битві під Платєю не виявили мужності? Але ж скіфи імітують удавану втечу, щоб зруйнувати стрій наступаючих, а потім зупиняються й уражають ворогів. Аналогічно чинили й спартанці. Потім Сократ уточнює постановку питання. «У мене була думка, – говорив він, – запитати про мужніх не тільки в піхоті, а й у кінноті, й загалом у всякому роді війни, та й не про воїнів тільки говорю я, а й про тих, які мужньо піддаються небезпекам на морі, мужні проти хвороб, бідності» (191 Д). Отже, «що таке мужність, як те саме у всьому?» (191 Е). Інакше кажучи, Сократ порушував питання: що є мужність як така, яке поняття мужності, котре виражало б істотні ознаки усіляких видів мужності? Це й повинно бути предметом діалектичного міркування. Гносеологічно пафос усієї філософії Сократа в тому, щоб для всього знайти відповідне поняття. Оскільки ніхто цього ще не розумів, крім Сократа, він і виявився мудрішим від усіх. Але тому що сам Сократ до таких понять ще не дійшов і знав про це, то він і стверджував, що нічого не знає.

Пізнати самого себе – значить знайти і поняття моральних якостей, спільних усім людям. Аристотель скаже потім у «Метафізиці», що «дві речі можна по справедливості приписувати Сократу –

288

доведення через наведення й загальні визначення» ( XIII, 4). Було б, щоправда, наївним шукати такі визначення в діалогах Платона. У ранніх, сократичних діалогах Платона визначень ще немає, тому що діалоги обриваються на найбільш цікавому місці. Головне для Сократа процес, навіть якщо він нічим і не закінчується.

Антиаморалізм Сократа. Переконання в існуванні об'єктивної істини означає для Сократа й те, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Подібно до деяких софістів, Сократ не ототожнював щастя з вигодою. Він ототожнював щастя з чеснотою. Але робити добро потрібно лише знаючи, у чому воно полягає. Тільки той мужній, хто знає, що таке мужність. Знання, що таке мужність, робить людину мужньою. Й загалом знання того, що таке добро і що таке зло, робить людей доброчесними. Знаючи, що добре і що погано, ніхто не зможе чинити погано. Зло – результат незнання доброго. Моральність, за Сократом, наслідок знання. З цього видно, що моральна теорія Сократа сугубо раціоналістична. Аристотель потім заперечить Сократу: мати знання про добро і зло і вміти користуватися цим знанням – не те саме. Люди порочні, маючи таке знання, ігнорують його. Люди нестримані роблять це мимоволі. Крім того, знання треба вміти застосовувати до конкретних ситуацій. Етичні чесноти досягаються шляхом виховання, це справа звички. Треба звикнути бути хоробрим.

Ідеалізм і Сократ. Питання про ідеалізм Сократа не просте. Прагнення до поняттєвого знання, до мислення поняттями – саме собою ще не ідеалізм. Однак у методі Сократа була закладена можливість ідеалізму. Якщо «про плинне знання не буває», а предметом поняття має бути щось вічне і незмінне, якщо взагалі «є знання і розуміння чогось, то крім того, що чуттєво сприймається мають існувати інші сутності, які постійно перебувають» (Аристотель. Метафізика XIII, 4).

Крім того, можливість ідеалізму була присутня в Сократа й у зв'язку з тим, що його діяльність означала зміну предмета філософії. До Сократа (почасти і до софістів) основний предмет філософії становила природа, зовнішній стосовно людини світ. Сократ же стверджував, що він непізнаваний, а пізнати можна тільки душу людини і її справи, у чому й полягає завдання філософії.