logo search
А

Теологія

Такою триєдиною причиною в Аристотеля виявляється бог. Тим найперша філософія Аристотеля обертається теологією. Як формальна причина бог – вмістище всіх надприродних, відособлених від матерії, нерухомих, надчуттєвих, інакше кажучи, метафізичних, сутностей, з наявністю яких у світобудові й пов'язував Аристотель право філософії на існування як самостійної науки поряд із фізикою. Як вмістище метафізичних сутностей сам бог, стверджує Аристотель у дванадцятій книзі «Метафізики», є «деяка сутність, вічна, нерухома та відділена від чуттєвих речей» (XII, 7).

Як рушійна причина бог – першорушій, хоча сам він і нерухомий. Якби він був рухливий, то, відповідно до догми Аристотеля, все, що рухається, приводиться в рух чимсь іншим, бог не міг би бути першорушієм і потрібен був би якийсь інший першорушій за його межами. Але як можливий нерухомий рушій? Тут Аристотель повністю скочується в антропоморфізм. Бог «рухає як предмет бажання і предмет думки: вони рухають,

386

[самі], не перебуваючи в русі» (XII, 7). Бог рухає як «предмет любові» (там же).

Але в такому випадку бог рухає як цільова причина. Рушійна причина виявляється цільовою. Аристотель так і не зміг конкретизувати це своє вчення. Але треба відзначити, що прагнення до бога як мети, предмету бажання і думки, і любові не відволікає від світу. В Аристотеля любити бога – значить любити самого себе й досягати ентелехії у своїй діяльності, що означає повну реалізацію потенції.

Будучи формою, першорушієм і метою, бог позбавлений матерії. Бог нематеріальний. Оскільки матерія вносить первень можливості, потенційності, нематеріальний бог – чиста дійсність і здійсненість, вища реальність. Бог відділений від світу індивідуального, відособлений від життя людей, він не вникає в частковості. Світ окремого, світ одиничних, індивідуальних, чуттєвих сутностей – недостойний предмет для бога, адже «краще не бачити інші речі, ніж бачити [їх]» (XII, 9). Бог незмінний – адже всяка зміна була б для нього зміною до гіршого.

Бог Аристотеля – бог філософа. Вперше ми зустрілися з ним у Ксенофана, чий бог безособовий. Висміявши людиноподібних, антропоморфних богів політеїстичної міфології, Ксенофан став учити про якогось єдиного бога як про збіжне з усім світом активне мислення. Такий же й бог Аристотеля, щоправда, він не збігається зі світом, а відособлений від нього. Аристотель – не пантеїст, як Ксенофан. Хоча Аристотель говорить про бога, що «бог є жива істота» і що «життя безсумнівно властиве йому» (XII, 7), але під життям бога Аристотель розуміє винятково діяльність його розуму – божественне мислення. Власне кажучи, сам бог і є чистий діяльний розум, самодостатнє, саме на собі замкнуте мислення.

Аристотелівський бог мислить сам себе, бог, говорить Аристотель, – це «розум [який] мислить сам себе і думка [його] є мислення про мислення» (XII, 9). У бозі, оскільки в ньому немає матерії, предмет думки і думка про предмет збігаються. В «Метафізиці» сказано: «Оскільки, отже, предмет думки і розум не є відмінними один від одного в тих випадках, де відсутня матерія, ми будемо мати тут тотожність, і думка буде становити одне з предметом думки» (XII, 9). Бог Аристотеля – духовний абсолют, тому що одна з головних ознак абсолюту – збіг суб'єкта і об'єкта. Мислячи самого себе, бог тим самим мислить найбільш божественне і найбільш цінне. Природу бог не мислить. Бог замкнутий на самому собі. Але неясно, однак, що все-таки мислиться богом: чи мислить він форми буття, не самі речі, а їх суті, неподільні види (без матеріалу), а також і роди, які, як ми вище з'ясували, ніяк не можна вважати формами, або ж бог мислить форми думки, адже мислення мислення є логіка, а логіка мислить не про собак і сузір'я, а про поняття, судження,

387

умовиводи і т.ін. В останньому випадку бог – ніби обожнений філософ-логік, хто обожнює сам себе й те саме мислення, завдяки якому можлива філософія як мислячий світогляд. Але ми так і не довідаємося, онтологичне чи лише формальнологічне мислення бога, який мислить самого себе.

Уявлення Аристотеля про бога досить неконкретні, що й не дивно, тому що такий бог – плід його філософуючої фантазії. Левкіпп і Демокріт заперечували, як було вище сказано, богів, і ставлення Аристотеля до цих філософів-атомістів було вираженням боротьби ідеалізму з матеріалізмом. Що ж стосується Платона, то в цьому пункті ми спостерігаємо боротьбу всередині табору ідеалізму. Тут не бог виступає проти безбожництва, а ніби один бог виступає проти іншого бога. Це було частиною загальної полеміки Аристотеля проти Платона, боротьби Лікею і Академії.