Старші софісти Протагор

Життя і праці. Акме Протагора припадає на 84-ю олімпіаду (444 – 441). Це означає, що Протагор народився в 80-х роках V ст. до н.е. Отже, якщо прийняти третю версію дати народження Демокріта, то Протагор був старший від нього на чверть століття.

Однак цьому суперечить поширена у стародавніх греків легенда, відповідно до якої саме Демокріт прилучив Протагора до освіти, а потім і до філософії. Відповідно до цієї легенди, батько Протагора був багатою людиною, і сам Протагор, як і Демокріт, спілкувався з перськими магами під час походу Ксеркса в Елладу. (Але Протагору тоді було чотири роки, а Демокріту, навіть якщо прийняти першу версію дати його народження, – біля десяти років). У молодості Протагор промишляв ремеслом носія дров (це суперечить відомостям про багатого батька). Демокріт, випадково побачивши Протагора з величезною в'язкою дров на спині, зацікавився, як тому вдалося охопити дрова однією короткою мотузкою і тримати їх у рівновазі. Демокріт доглянув тут геометричний розрахунок і прийшов у замилування від дотепності й спритності цієї неосвіченої людини. Він сказав: «Дорогий юначе, оскільки в тебе видатні здібності робити все добре, то ти можеш зробити разом із мною більш

265

значні й кращі справи» (Л LXX). Демокріт наблизив Протагора до себе і навчив його філософії. Така легенда.

Однак ця легенда суперечить самій собі. Неясно, чому син багатія, що спілкувався з магами, виявився неосвіченим носієм дров. І неясно, як Протагор міг виявитися значно молодшим від Демокрита. Більш ясно, однак, що Протагор і Демокріт – земляки. Справа відбувалася в Абдерах. Правда, місцем народження Протагора вказують і іонійське місто Теос.

Протагор був професійним викладачем риторики і еристики – мистецтва мовлення і мистецтва суперечки. Він одним із перших став брати гроші за навчання філософії. Протагор об'їхав всю Елладу. Був він і у «Великій Греції», де написав закони для міста Фурії. В Афінах, де Протагор був двічі, з доручення Перикла він розробив проект нової конституції, однак незабаром був схоплений і засуджений до страти. Причиною послужила його книга «Про богів», яка була конфіскована й привселюдно спалена. Зрештою Протагора вигнали з Афін. Він потонув у Мессинській протоці на шляху з Південної Італії в Сицилію.

Протагору належало понад десяток творів. Серед них «Про сутнє», «Про науки», «Про державу», «Про богів», «Дебати, або Мистецтво сперечатись», «Істина, або спростовуючі промови». Жоден з них до нас не дійшов за винятком лише невеликих фрагментів. Найважливішими джерелами наших знань про Протагора і його вчення є діалоги Платона «Протагор» і «Теетет» і трактати Секста Емпірика «Проти вчених» і «Три книги пірронових тверджень». У цих трактатах прослизає коротка, але разом з тим абсолютно незамінима характеристика найважливіших моментів світогляду Протагора.

Онтологія. В основі релятивізму Протагора, його вчення про відносність знання лежать певні уявлення про світ. Протагор – матеріаліст. За Секстом Емпіриком, Протагор вважав, що «основні причини всіх явищ перебувають у матерії» (Секст Эмпирик. Соч. В 2 т. Т.2. М., 1976. С. 252. Далі – СЕ. 2. С. 252). Але головна властивість матерії, за Протагором, – не її об'єктивність і не наявність у матерії якогось закономірного первня, а її мінливість, плинність. У цьому Протагор опирався, очевидно, на Кратіла, який украй односторонньо витлумачував гераклітівську діалектику, доглянувши в ній тільки один крайній релятивізм. Якщо Геракліт стверджував, що в ту саму ріку не можна ввійти двічі, тому що на того, хто входить течуть усе нові води, що не можна двічі доторкнутися до однієї й тієї ж смертної сутності, то Кратіл стверджував, що в ту саму ріку не можна ввійти й один раз. Протагор поширив цей принцип абсолютної мінливості матерії і на пізнаючого суб'єкта: постійно змінюється не тільки світ, але й сприймаюче його одухотворене тіло. Тому Секст Емпірик продовжує: «Ця людина

266

говорить, що матерія плинна, і при плині її на місці втрат її виникають безперервні поповнення, і сприйняття перемішуються та змінюються, з огляду на вік і інший устрій тіл» (Там же). Отже, як суб'єкт, так і об'єкт неперервно змінюються. У цій тезі перше онтологічне обґрунтування Протагором релятивізму софістів.

Друге обґрунтування полягає в тезі про те, що ніщо не існує саме собою, а все існує і виникає лиш у відношенні до іншого. Цей відтінок релятивізму Протагора Платон виразив так: «Ніщо не є самим собою, але все завжди виникає у зв'язку з чимось» (157 В).

Третє обґрунтування релятивізму полягає в тезі, відповідно до якої все зміняються не як завгодно, а так, що все існуюче у світі постійно приходить у протилежне собі. Тому всяка річ містить у собі протилежності. Уточнюючи цей висновок, Аристотель би сказав, що одна протилежність перебуває в речі актуально, а інша – потенційно. Але в часи Протагора філософи ще не з᾽ясували наявність двох видів сутнього – актуального і потенційного, а тому теза Протагора, що сходить до діалектики Геракліта, могла здаватися правдоподібною.

Гносеологічні висновки. З усіх цих онтологічних принципів релятивізму Протагор зробив сміливий гносеологічний висновок. Якщо все змінюється і переходить у протилежне собі, то про кожну річ можливі дві протилежних думки. Діоген Лаертський повідомляє, що Протагор «перший сказав, що про всяку річ є дві думки, протилежні одна одній» [ДК 80(84) А1], чим, відповідно до Климента, дуже вплинув на розвиток еллінського світогляду: «Ідучи по стопах Протагора, елліни часто говорять, що про всяку річ є дві думки, протилежні одна одній» (А 20).

Багато в чому це вірно й дотепер. У повсякденній мові ми говоримо: «з одного боку» і «з іншого боку». Але все-таки необхідно при цьому вирішити, яка зі сторін провідна, головна, визначальна. Інакше ми скотимося на позиції релятивізму й агностицизму. Протагор ішов саме в цьому напрямку. Абсолютизувавши наявність у будь-якій речі й у будь-якому процесі двох протилежних сторін і тенденцій та прийшовши до переконання про можливість двох протилежних думок про річ або процес, Протагор зробив надмірний висновок про те, що «все істинне».

Це твердження Протагора було піддане критиці з боку Демокріта, Платона й Аристотеля. Демокріт і Платон заперечували Протагору, підкреслюючи, що твердження «будь-який плід уяви є істинним» обертається проти самого себе. Адже «якщо будь-який плід уяви є істинним, у такому випадку і та думка, що не всяка уява істинна, оскільки вона приймається уявою, буде істинною, і в такий спосіб твердження, що всяка уява істинна, стане неправдою» (А 15). Аристотель у «Риториці»

267

писав: «[Справа Протагора] є неправда й неістина, а гадана правдоподібність, і [їй немає місця] в жодному мистецтві, крім як у риториці та еристиці». Протагор учить «робити найслабшу промову найсильнішою» (II 24).

Однак ці заперечення не збентежили б Протагора. Він, так би мовити, релятивіст у квадраті. Сенека повідомляє, що Протагор у своєму вченні заходив так далеко, що й сам стверджував, що однаково можна говорити «за» і «проти» не тільки про всяку річ, а й про те, що про всяку річ можна однаково говорити «за» і «проти», тобто Протагор допускав, що його теза про те, що про одну й ту ж річ можливі дві протилежних думки, істинна не більше, ніж протилежна теза про те, що про одну й ту ж річ не може бути двох протилежних думок. Але це вже нісенітниця, тому що останнє перекреслює перше. Сказати, що однаково істинне судження «ця стіна біла» і «ця стіна чорна, або не-біла», тому що ця біла стіна поступово стає брудною, ще можна. Але назвати однаково істинними судженнями: «істинно, що можна сказати, що "ця стіна біла" і "ця стіна чорна, або не-біла" і "істинно, що цього не можна сказати, тому що стіна або біла, або чорна, не-біла"», – зовсім інша справа. Тут ми вступили вже у сферу законів мислення, а не законів буття. Буття може бути і таким, і таким, але мислення про буття може бути тільки певним і однозначним, хоча б навіть умовно. Ми не можемо мислити рух, не зупинивши його.

Головна теза Протагора. Однак головне у Протагора не твердження того, що все истинне, оскільки про кожну річ можливі протилежні, взаємовиключні думки в силу перетворення всього в протилежне собі. У такій ситуації людина не може орієнтуватись у світобудові. Треба вибирати між двома протилежними думками. Цей вибір людина робить, приймаючи одну думку й відкидаючи протилежну їй. Людина вільна. Із цих, як здається, міркувань і випливає знаменита теза Протагора, що міститься в його «Спростовуючих промовах». У Секста Емпірика ми читаємо: «На початку своїх "Спростовуючих промов" він (Протагор. – А.Ч.) проголосив: "Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують, неіснуючих же, що вони не існують"». Шість-сім століть раніше Платон передавав ці ж слова Протагора в такому контексті: «Сутності речей для кожної людини особливі, – за словами Протагора, який стверджує, що "міра всіх речей – людина", – й, отже, якими мені здаються речі, такими вони й будуть для мене, а якими тобі, такими вони будуть для тебе» (Платон. Соч. В 3 т. T.I. M., 1968. С. 418. Далі – Платон. 1. С. 418). В іншому своєму творі Платон, знову наводячи слова Протагора: «Міра всіх речей – людина, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують», – пояснює: Протагор «говорить тим самим, що, мовляв, якою мені здається

268

річ, така вона для мене і є, а якою тобі, така ж вона, у свою чергу, для тебе» (152 А). Далі йде приклад: «Хіба не буває інколи, що дує той самий вітер, а хтось мерзне при цьому, хтось ні? І хтось не занадто, а хтось сильно?» (152 В). Одній людині вітер «здається», продовжує Платон, холодним, а іншій ні. Але «здаватись» означає «відчуватися» (Платон. 2. С. 238). Виникає питання: чи можна сказати, що вітер холодний сам собою або ж тільки холодний стосовно когось?

Друге обґрунтування релятивізму Протагором говорить про те, що ніщо не існує і не виникає саме собою, а лише у відношенні до іншого. Тому питання про те, чи холодний вітер сам собою чи ні, безглузде, як і питання про те, чи існує вітер сам собою, тому що те, що для одного вітер, для іншого може й не бути таким, одного він збиває з ніг, а інший його не помічає. Платон робить висновок, що Протагор правий у своєму твердженні суб'єктивності відчуттів, але він не правий в утвердженні того, що всі вони істині. Насправді у відчуттях немає істини, суб'єктивність відчуттів говорить про те, що відчуття не є знання. Тут не праві ні Протагор, ні Платон. Звичайно, чуттєва картина світу антропоморфна. Не випадково на її основі й виникає соціоантропоморфічний світогляд. Але її треба аналізувати, а не проголошувати в цілому істинною чи помилковою. Тут необхідний критерій практики. Але в Протагора такого критерію нема.

Критерій. Але все-таки чи є в Протагора який-небудь критерій істини? Що все-таки дозволяє людині висловлювати певні судження про світ? Тут позиція Протагора не у всьому ясна. Секст Емпірик стверджує, що Протагор взагалі не мав ніякого критерію: «Виходить, якщо не можна нічого взяти поза [суб'єктивним] станом, то треба довіряти всьому, що сприймається відповідно до певного стану. У зв'язку з цим деякі й прийшли до висновку, що Протагор відкидає критерій, тому що цей останній хоче бути цінителем існуючого самого собою та розрізнювачем істини і неправди, а вищезгаданий чоловік не залишив ні чогось самого собою (друге обґрунтування. – А.Ч.), ні неправди» (СЕ. 1. С. 73). Однак є й інші відомості, згідно з якими Протагор учив, що ніхто не має помилкової думки, але одна думка може бути якщо не більш істинною, то кращою від іншої (Платон 167 В). Думки мудреця кращі від думок звичайних людей. Тут Протагор переходить на позицію Демокріта, який робив мірою всіх речей не будь-кого, а мудреця, проголошуючи, що мудрець – міра всіх речей.

Але головне все-таки не в цьому. Головним критерієм, за Протагором, є вигода. Тут ми вже переходимо від його гносеологічного релятивізму до його релятивізму етичного.

Етичний релятивізм. Звичайно, критерій вигоди обмежений, тому що він діє лише у випадку, коли ми визначаємо, що добре, а що

269

погано. Подібно до того як немає об'єктивного тепла й холоду, так немає й об'єктивного добра і зла. Звичайно, можуть сказати, що добро те, що добре твоїй батьківщині, і погано те, що їй погано, але держава складається з індивідів і те, що корисне одному з них, шкідливе іншому. Добро і зло відносні. При визначенні того, що добре, а що погано, треба виходити зі своєї користі й вигоди, як особистої, так і (у найкращому разі) державної. Так, Протагор обґрунтовував діяльність софістів, які прагнули не до істини, а до перемоги над своїми супротивниками в суперечці або позові. Природу не можна обдурити, а людину можна. Панування над природою не можна побудувати на обмані, панування одного класу суспільства над іншим можна. Софістика в крайньому її прояві й слугує цьому.

Філософія історії. У діалозі Платона «Протагор» описана бесіда Сократа з Протагором з питання, що таке чеснота і чи можна їй навчити (Протагор навчав доброчесності за великі гроші). У цьому зв'язку Платон приписує Протагору історичний міф. Мета його – довести, що доброчесності навчити можна. Коли боги із суміші землі й вогню створювали всі види живого, вони доручили братам-титанам Прометею та Епіметею розподілити здібності між цими видами. Взявшись за це сам, простодушний і непередбачливий Епіметей нічого не залишив людям. Людина залишилася голою і невзутою, позбавленою природної зброї – іклів, рогів і т.ін. Рятуючи ситуацію, Прометей викрав для людей з майстерні Гефеста й Афіни вогонь і знання ремесел і мистецтв, за що потім поніс відоме покарання, але він не зважився викрасти у Зевса вміння жити суспільством, через що перші люди, хоча вони й могли говорити, поклонятися богам, будувати будинки, шити одяг і взуття, обробляти землю, не могли жити спільно і масами гинули від хижих звірів. Тоді Зевс доручив Гермесу прищепити людям сором і правду, а на питання останнього, чи повинен він, Гермес, наділити цим дарунком усіх людей або ж тільки деяких, Зевс відповідав: «Нехай усі будуть до них причетні; не бувати державам, якщо тільки деякі будуть цим володіти, як володіють зазвичай мистецтвом. І закон поклади від мене, – продовжував Зевс, – щоб усякого, хто не може бути причетним до сорому і правди, убивати як виразку суспільства» (322 D). Однак, продовжує Протагор, ця причетність дана людям лише як здатність, яку треба розвивати, тому-то чеснота нікому не дана від народження і її треба набути за допомогою старання та навчання. Сократ же зі своїм невір'ям у можливість научення чесноті не правий. Здатність до чесноти дана всім, але сама чеснота при народженні – нікому.

Переходя від міфу до розумних основ, Протагор указує: покарання злочинців має сенс лише за умови, що чесноту можна виховати, – адже карають заради запобігання зла. Така позиція Протагора.

270

Цікаво, що в розв᾽язаній після цього суперечці між Сократом і Протагором про суть чесноти сторони помінялися місцями. Сократ, який звів усі види чесноти (справедливість, розважливість, благочестя, мужність) до знання, повинен був визнати, що чесноті, як і всякому знанню, навчити можна. Протагор, який відкинув таке зведення, прийшов до мимовільного висновку, що чесноті навчити не можна. Тут доречно зазначити, що, очевидно, те й те хибне і що правий скоріш Аристотель, який вважав, що чеснотам навчити можна, але не як одному тільки знанню, а як результату виховання, що робить знання звичкою. Чесноти – знання хорошого, що стало звичкою поведінки. Звикаючи бути хороброю, людина стає хороброю.

Релігія. Свій релятивізм і скептицизм Протагор спрямовує проти всякого догматизму, у тому числі й проти релігійного. Та книга «Про богів», за яку Протагор так постраждав в Афінах, починалася словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони існують, ні того, що їх нема, ні того, які вони на вигляд. Тому що багато що перешкоджає знати (це): і неясність [питання], і стислість людського життя» (АМФ. Т.1. Ч. 1. С. 318). Однак Протагор уважав, що краще вірити в богів, ніж у них не вірити.

Скептик Тимон Фліунтський так написав про це у своїх сатиричних «Сіллах»:

Далі й те дізнайтеся, що з Протагором трапилося,

Чоловіком дзвінкоголосим, чарівним, красномовним,

Із софістів. Хотіли віддати вогню його книги,

Тому що він написав, що богів не знає, не може визначити,

Які вони й хто за природою.

Правда була на його стороні. Але це на користь

Не послужило йому, і втік він, щоб у надра Аїда

Не поринути, випивши Сократову холодну чашу.

Горгій

На відміну від Протагора, який, примикаючи до іонійської традиції, розвивав релятивістське вчення про відносність знання на прикладі переважно чуттєвого щабля пізнання, Горгій, який примикав до італійської традиції, засновував свій релятивізм не стільки на суб'єктивності показань органів чуття, скільки на тих труднощах, в які впадає розум, намагаючись побудувати несуперечливий світогляд на рівні філософських категорій і понять (буття і небуття, буття і мислення, єдине і множинне, мислення і слово й т.ін.). Якщо Протагор учив, що все істинне (адже як кому здається, так воно і є), то Горгій – що все хибне.

Життя і твори. Горгій походив з «Великої Еллади», із сицилійського міста Леонтіни. Його безпосередній учитель – Емпедокл. Горгій народився в 80-і роки V ст. до н.е. У 427 р. він прибув

271

в Афіни як глава леонтійського посольства, яке просило в Афін захисту від Сіракуз (ішла Пелопоннеська війна). Більшу частину свого життя Горгій провів у Фессалії. Горгій прожив понад сто років, чому, як він сам вважав, зобов'язаний був своєю стриманістю від задоволень. Його учень, афінський оратор Ісократ (IV ст. до н.е.), пояснює довгожительство Горгія тим, що той, не будучи громадянином якого-небудь міста, не платив податків, не займався суспільними справами, а також, не маючи сім'ї, був вільний і від цієї обтяжної суспільної повинності (Ісократ 15,156). Горгій був видатним оратором, здатним говорити експромтом на будь-яку тему, знаходячи для всього і похвалу, й осуд. Він умів побивати серйозність супротивника жартом, а жарт – серйозністю. Він умів переконувати. В умовах Пелопоннеської війни, коли Спарта виступила проти Афін у союзі з Персією, Горгій виголосив «Олімпійську промову», де закликав еллінів припинити внутрішні міжусобиці, дотримуватись однодумності й об'єднатися проти «варварів» (так греки називали всіх не-греків). Але цього разу переконати йому нікого не вдалося. Війна тривала. Її результат був тяжким не тільки для Афін, а й для всієї Греції.

Високо цінуючи філософію, Горгій ставив її вище від конкретних наук, які в цей час уже починають поступово виділятися з філософії. Ватиканський збірник сентенцій містить такі слова софіста: «Оратор Горгій говорив, що ті, хто зневажає філософією, займаючись окремими науками, схожі на наречених Пенелопи, які, домагаючись її, злягаються з її служницями» [ДК 82(76); В 23]. Горгію належать такі твори, як «Похвала Єлені», «Поломед», «Про природу, або Про неіснуюче», про який ми знаємо за перекладом його Секстом Емпіриком у його творі «Проти вчених» (VII, 5).

Буття, мислення, мова. Сама назва головного твору Горгія – «Про природу, або Про неіснуюче» – підкреслювала відмінність позиції Горгія від позиції його сучасника: елеата Меліса, вираженої в його праці «Про природу, або Про існуюче». На відміну від елеатів, які ототожнювали мовлення, мислення і буття та заперечували небуття, Горгій (продовжуючи, втім, їхню раціоналістичну лінію) відірвав мовлення від мислення, а мислення від буття. Він учив про те, що нічого не існує, а якщо й існує, то воно незбагненне, а якщо й збагненне, то невисловлюване і нез'ясовне (для іншої людини).

Існування. Говорячи про те, що нічого не існує, Горгій не хотів цим сказати, що існує небуття. «Нічого не існує» означало в нього твердження, що не можна довести ні того, що небуття існує, ні того, що буття не існує, ні того, що буття й небуття існують разом.

272

У доведенні того, що небуття не існує, Горгій іде далі Парменіда, який обмежувався вказівкою на те, що небуття не існує тому, що воно немислиме і невисловлюване, а як тільки воно мислиме й виражене у словах, воно стає буттям як факт мислення і як факт слова. Для Горгія, оскільки він відривав одне від одного мислення, мовлення і буття, цей хід думок був закритий. Він пішов іншим шляхом, звернувши увагу на внутрішню суперечливість судження про те, що небуття (не-сутнє) існує. У ньому приховане твердження, що щось повинно й існувати, і не існувати. Небуття не повинно існувати, оскільки воно мислиться неіснуючим, однак воно повинно існувати, оскільки воно є не-сутнє, тобто оскільки воно є. Тут Горгій, однак, повторює помилку Парменіда, ототожнюючи сполучник «є» з предикатом «є», що невірно. Але це було встановлено пізніше Аристотелем, у часи ж Горгія ця помилка була природною. Правда, невідомо, чи була вона в Горгія мимовільною чи, як у софіста, навмисною але так чи так, доходить висновку Горгій, абсолютно безглуздо чому-небудь одночасно бути і не бути. Отже, теза, що небуття існує, помилкова. (Вірніше було б сказати, що судження «небуття існує» хибне, оскільки воно в предикаті стверджує те, що заперечує в суб'єкті.)

Проте не можна довести й того, що «буття існує». Тут, щоправда, справа складніша. Це судження несуперечливе. Тому Горгій доводив хибність цієї тези опосередковано, показуючи нерозв'язність тих проблем, які пов'язані з фактом визнання буття (сутнього) сутнім. Це проблеми єдиного і множинного, вічності й тимчасовості й т.ін. При цьому Горгій не гребував і прямими софізмами. Наприклад, якщо сутнє вічне, воно не має ніякого первня, а отже, безмежне, а якщо воно безмежне, то його ніде нема, а якщо його ніде нема, то його взагалі немає. Тут час підмінений місцем і зроблений неправильний висновок з відсутності місця до відсутності існування. Безмежного справді немає ніде, тому що нічого немає за межами безмежного, оскільки в безмежного відповідно до поняття немає меж, але це не означає, що воно не існує. Далі, тимчасовість сутнього припускає, що воно виникло. Але виникнути воно могло або з сутнього, або з не-сутнього. Але не-сутнє нібито нічого з себе породити не може. Походження ж сутнього з сутнього не є виникнення, при такому походженні сутнє вічне.

Так само нерозв'язна проблема єдиного і різноманітного.

З усього цього випливає висновок, що не можна сказати, що «сутнє існує».

Але тоді не можна сказати, що існують сутнє й не-сутнє: адже те, що не існує порізно, не існує й разом.

Звідси випливає загальний висновок – «не існує нічого».

273

Мислення і мовлення. Горгій розділяє предмет думки і існування предмета думки. Якщо хто-небудь помислить, що людина летить або колісниці змагаються на морі, то це зовсім не означає, що людина насправді летить і колісниці насправді змагаються на морі, адже може мислитись і те, що насправді не існує. Тут Горгій виправляє Парменіда, який, як ми вже не раз говорили, очевидно, не розрізняв предмет як предмет думки і предмет як він існує об'єктивно. За Горгієм, можна мислити й те, що не існує. Але з цього вірного засновку Горгій робить софістичний висновок про те, що якщо може мислитись неіснуюче, то не може мислитись існуюче: «Якщо предмети думки не є сутнє, то сутнє не мислиться».

Нарешті, «навіть якщо сутнє й осягається, воно нез'ясоване іншому», адже слова відрізняються від тіл (тіла сприймаються зором, а слова – слухом).

Етика і право. У цих питаннях Горгій – релятивіст. Як і всі софісти, Горгій учив, що моральні цінності та правові норми умовні, що вони – штучні побудови людей, які не завжди зважають на природу людини.

Гіппій

Про старшого софіста Гіппія нам відомо небагато. Платон зобразив софіста Гіппія у двох своїх діалогах: «Гіппій Більший» і «Гіппій Менший». Ненавидячи софістів, Платон представив Гіппія самовпевненою, пихатою, безпринципною та балакучою людиною, яка надто піклується про свою зовнішність і перемагає наївних і неосвічених людей своїм уявним всезнайством, апломбом і зовні блискучими промовами. Гіппій похваляється перед Сократом тим, що за короткий час заробив своїм викладанням великі гроші.

Однак у вже відомому нам діалозі «Протагор», де поряд з головною діючою особою зображені й деякі інші софісти, Гіппій постає перед нами як учений, оточений учнями, які «розпитували Гіппія про природу й різні астрономічні, небесні явища, а він, сидячи в кріслі, з кожним з них розбирав і обговорював їхні питання» (315 С). На жаль, із цього діалогу ми нічого про ці питання не дізнаємося. Ми бачимо лише протистояння Гіппія-«природника» Протагору-«суспільнику», який нехтує науками про природу і хвастається тим, що він їх не викладає, а вчить лише чесноті. У Платона це протистояння представлене в промові Протагора, побічно націленій в Гіппія: «Коли Гіппократ (юнак, який бажає вчитись у Протагора. – А.Ч.) прийде до мене, я не зроблю з ним того, що зробив би хто-небудь інший із софістів: адже ті просто кривдять юнаків, тому що проти волі

274

змушують їх, які втекли від вправ у науках, займатися цими вправами, навчаючи їх обчисленням, астрономії, геометрії, музиці (тут Протагор глянув на Гіппія), а той, хто приходить до мене, навчиться тільки тому, для чого прийшов. Наука ж ця – тямущість у домашніх справах, уміння щонайкраще управляти своїм будинком, – а також у справах суспільних: завдяки їй можна стати ввд усіх сильнішим і у вчинках, і в промовах, які стосується держави» (318 Е – 319 А).

Справді, Гіппій займався астрономією, музикою, геометрією. Він знайшов геометричне визначення кривої. Він викладав мистецтво розвитку пам'яті – мнемоніку. Сам Гіппій міг запам'ятати п'ятдесят слів у тому порядку, в якому вони йому називалися. Він займався граматикою і мистецтвознавством.

Однак від творів Гіппія нічого не збереглося. Відомі лише слова його, та й то в інтерпретації Платона, в яких Гіппій, як і деякі інші софісти, принципово розрізняє природу і суспільство, які до того у свідомості перших філософів зливались (у Геракліта закони суспільства – той же логос, що й закони природи). Гіппій протиставляє закони суспільства законам природи. Він говорить у «Протагорі» Платона: «закон... пануючи над людьми, примушує до того, що противне природі» (337 D). Подібні ж висловлення Гіппія наводить і Ксенофонт у своїх «Спогадах про Сократа». Можливо, що Гіппій учив про протиприродність рабства. Від державних законів як протиприродних Гіппій відрізняв загальнолюдські, природні закони, наприклад шанування батьків. Гіппій бачив мету життя в досягненні стану автаркії – самозадоволеності. У цьому етичний ідеал Гіппія.

Продік

Про софіста Продіка також відомо небагато. У тому ж «Протагорі» Сократ іронічно порівнює Продіка з Танталом, називаючи його мудрість древньо божественною, а його самого премудрим. В іншому діалозі Платона «Кратіл» Сократ висміює користолюбство цього софіста, який за 50 драхм викладав інакше, ніж за одну (за цю ціну й слухав Продіка жебрак Сократ). У «Теететі» (ще один діалог Платона) Сократ відсилає своїх не дуже серйозних учнів до Продіка.

Продік займався проблемами мови. Перш ніж філософувати, треба навчитися правильно вживати слова. Тому, розробляючи синоніміку, він уточнював значення слів, розрізняв відтінки в синонімах (розрізняв, наприклад, «мужність» і «відважність»). У діалозі «Протагор» Продік під час обговорення смислу деяких рядків з вірша Симоніда говорить, що в них Симонід сварить Піттака за те, що той не вмів правильно розрізняти слова. У діалозі Платона «Федр» Продік ставить собі в заслугу те, що «лише він один відшукав,

275

у чому полягає мистецтво промов: вони не повинні бути ні довгими, ні короткими, але в міру» (267 В). Цим Продік відрізнявся від іншого софіста – Горгія, який з кожного предмету мав напоготові й короткі, і великі промови.

Продік, як і Протагор, займався проблемою походження й сутності релігії, за що одержав прізвисько «безбожник». Справді, «Продік... усяке священнодійство у людини і містерії, і таїнства ставить у зв'язок із благами землеробства, вважаючи, що звідси з'явились у людей і (саме) уявлення про богів, і всіляке благочестя» [ДК 84 (77) В 6]. Секст Емпірик наводить слова Продіка: «Сонце, Місяць, ріки, джерела і загалом усе корисне для нашого життя древні найменували богами за користь, одержувану від них, як, наприклад, єгиптяни – Ніл». Далі Секст Емпірик продовжує: «І тому хліб був названий Деметрою, вино – Діонісом, вода – Посейдоном, вогонь – Гефестом, і так усе з того, що приносить користь». У такий спосіб Продік, намагаючись науково пояснити походження віри в богів, думав, що релігія виникає внаслідок того, що люди поклонялися корисним їм явищам природи.

Хоча Продік, як стверджує у своєму «Життєписі софістів» Філострат, «був рабом грошей і був відданий насолодам» (А 1а), він любив займатися моральними повчаннями. Ксенофонт відтворює алегорію Продіка про Геракла на роздоріжжі між чеснотою і пороком, які персоніфікують дві жінки (існує відповідний твір живопису). Продік говорив про те, що пристрасті перебувають посередині між бажанням і божевіллям, тому що пристрасть – подвоєне бажання, а божевілля – подвоєна пристрасть.