2.2. Загальні ознаки релігії

Усі, без винятку, релігії мають декілька загальних ознак. Наведемо істотні з них.

1. Визнання надлюдської реальності надприродного, Бога. Мусимо погодитися, що без цієї ознаки не могло б існувати жодного віровчення. Саме тому багато дослідників пояснюють природу та походження релігії, виходячи з ідеї Бога як «функціональної дійсності». Вони стверджують, що релігія виникла й існує тільки тому, що є Бог і є людина, яка за певних умов здатна Його сприймати. Звідси робиться висновок, що сама собою ідея Бога не могла б існувати у свідомості людини без існування Бога. Так, Олександр Мень (1939-1990 pp.), обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, зауважував, що вона є відповіддю людини на прояв у ній Божої сутності. Зв'язок же з Богом, на думку Меня, здійснюється через особливий вид духовного пізнання - релігійний досвід. Його він визначає як переживання, пов'язане з почуттям реальної присутності у нашому бутті вищого начала, яке спрямовує нас у житті, є причиною всього сущого.

2. Ідея порятунку (спасіння), в основі якої лежить віра в безсмертя душі, вічність. Як зазначав російський православний богослов і філософ Павло Флоренський (1882-1937 pp.), релігія рятує нас, рятує наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. На рівні повсякдення релігія, на його думку, це система дій і переживань, які забезпечують душі рівновагу та порятунок.

3. Специфічне пояснення природи людини, яке проявляється в тому, що:

• людина має свободу дій, вона не є запрограмованою машиною; її ж помилки чи вчинене зло є наслідками цієї свободи;

• людина також (наряду з Богом) бере участь у творенні шляхом самовдосконалення та передачі досвіду іншим;

• людське життя не обмежується земним існуванням.

2. Спільна основа релігійного знання, яку називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Вона - результат глибинного осягнення сутності життя. Ця скарбниця мудрості містить у собі роздуми щодо глибинних проблем: життя і любові, здоров'я і щастя, страждання і спасіння, її серцевиною є чотири фундаментальні істини:

• існують дві сфери реальності: перша - світ фізичних об'єктів і живих істот; друга - сфера свідомості і духу, яка не обмежена простором і часом, фізичними законами, оскільки вона їх створює; тому сфера духу є безмежною, нескінченною і вічною;

• людські істоти належать до обох сфер, адже вони як біологічні, так і духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і душу, дух;

• людині притаманна здатність усвідомити коріння свого походження;

• усвідомлення своєї духовної природи є найбільше благо, найвища мета і найбільша користь від людського існування.

5. Універсальні духовні практики, які покликані допомогти людині відкрити власну душу, взаємозв'язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик виокремлюють сім вічних:

• зміна мотивації (вивільнення від пристрастей, жадань і пошук бажань власної душі);

• розвиток еволюційної мудрості (зцілення власного серця і навчання любові);

• моральне життя (відчуття приємності від добрих справ);

• концентрація й заспокоєння власного розуму;

• пробудження духовного (внутрішнього) бачення (навчання чіткому баченню в усьому божественного);

• виховання духовного розуму (розвиток мудрості);

• вияв духу в дії (пізнавання великодушевності й радості від служіння).

Вважається, що духовні практики сприяють розвитку глибоких етанів свідомості, мудрості й любові. Вони необхідні для розуміння життя і нас самих. Практики нейтралізують такі деструктивні почуття, як страх і ненависть, і водночас розвивають позитивні емоції - любов, співчуття, формують мудрість. Вони ж придушуються за рахунок сприяння іншим людям у прагненні позбутись таких руйнівних спонук, як жадоба, ненаситність, і виховують моральні доброчинності - доброзичливість і безкорисливість.